Консуело

Розділ 2

Це відбувалось у Венеції близько ста років тому, в церкві Мендіканті[14], де знаменитий маестро Порпора[15] щойно закінчив першу репетицію своєї музики до великої вечерні, якою він мав диригувати наступної неділі, у день Успіння. Молоді хористки, яких він так суворо пробрав, були вихованками однієї з тих шкіл[16], де дівчат навчали за казенний кошт, а потім давали посібник «для заміжжя або для переходу в монастир», як сказав Жан-Жак Руссо[17], що захоплювався їхніми чудовими голосами незадовго до описуваного часу й у цій самій церкві. Ти добре пам'ятаєш, читачу, всі ці подробиці й чарівний епізод, розказаний ним самим із цього приводу у восьмій книзі його «Сповіді».

Я не повторюватиму тут ці чарівні сторінки, після яких ти, звичайно, не побажав би знову взятися за мої. Я вчинив би так само на твоєму місці, мій друже читачу. Сподіваюсь, одначе, що в цю мить у тебе немає під рукою «Сповіді», і продовжую свою оповідь.

Не всі ці молоді дівчата були однаково бідні, і, безсумнівно, незважаючи на всю пильність адміністрації, до школи потрапляли іноді й такі, що не надто вже й бідували, але використовували можливість здобути за рахунок республіки артистичну освіту й непогано прилаштуватися. Тому-то деякі з них і дозволяли собі нехтувати священні закони рівності, завдяки яким їм удалося прокрастись на ті самі лави, де сиділи їхні бідніші сестри. Не всі вони додержувалися суворих приписів республіки щодо їхньої майбутньої долі. Нерідко траплялося, що яка-небудь із них, скориставшись даровим вихованням, відмовлялася потім від допомоги, прагнучи до іншої, більш блискучої кар'єри. Бачачи, що такі речі неминучі, адміністрація допускала іноді до навчання музики дітей бідних артистів, яким бродяче життя не дозволяло залишатися надовго у Венеції. До числа таких відносилася й маленька Консуело, що народилася в Іспанії й потрапила звідти в Італію через Санкт-Петербург, Константинополь, Мексику або Архангельськ, а може, яким-небудь іншим, іще більш прямим шляхом, доступним лише для циган.

Однак циганкою вона була тільки за професією й на прізвисько, тому що походження вона була не циганського, не індійського, й, у всякому разі, не єврейського. У ній текла гарна іспанська кров, і походила вона, безсумнівно, з мавританського роду, тому що відзначалася смаглявістю й була вся перейнята спокоєм, зовсім не властивим бродячим племенам. Я аж ніяк не хочу сказати чогось поганого з приводу цих племен. Якби образ Консуело був вигаданий мною, то, цілком можливо, я запозичив би його в народу Ізраїлю або в іще більш давніх народів, але вона належала до нащадків Ізмаїла[18], вся її істота говорила про це. Мені не довелось її побачити, тому що мені не виповнилось іще ста років, але так стверджували, і я не можу це спростувати. У неї не було гарячкової поривчастості, що чергується із нападами апатичної млосності, характерної для циганок. Не було в неї також і вкрадливої цікавості й настирливого жебрання бідної єврейки. Вона була спокійна, як води лагун, і разом з тим не менш рухлива, ніж легкі гондоли, що безупинно ковзають по їхній поверхні.

Позаяк росла Консуело швидко, а мати її була надзвичайно бідна, то вона завжди носила плаття, занадто короткі для свого віку, що надавало цій чотирнадцятилітній дівчинці, що звикла ходити босоніж, особливу дику грацію й робило її ходу такою невимушеною, що дивитися на неї було і приємно і шкода. Чи була в неї маленька ніжка – ніхто не міг сказати, до того погано вона була взута. Зате її стан, затягнутий у корсаж, що був занадто тісний і лопнув по швах, був стрункий і гнучкий, немов пальма, але без округлості, без усякої спокусливості. Бідна дівчинка й не думала про це, вона звикла до того, що всі біляві, білі й повненькі дочки Адріатики вічно називали її «мавпою», «лимоном», «чорнушкою». Її лице, зовсім кругле, бліде й незначне, нікого б не вразило, якби коротке, густе, закинуте за вуха волосся й у той же час серйозний вид людини, байдужої до всього зовнішнього світу, не надавали їй деякої, щоправда, мало приємної оригінальності. Непривабливі обличчя поступово втрачають здатність подобатися. Людина, що має таке обличчя, для всіх байдужа, починає ставитися байдуже до своєї зовнішності й цим іще більше відштовхує від себе погляди. Красива стежить за собою, чепуриться, придивляється до себе, мовби постійно видивляється в уявлюване дзеркало. Некрасива забуває про себе і стає недбалою. Але є два види некрасивості: одна, страждаючи від загального несхвалення, заздрить і злобує, – це і є справжня, щира некрасивість; інша, наївна, безтурботна, мириться зі своїм становищем і байдужа до враження, що вона його справляє, – така некрасивість, не тішачи погляду, може привертати серця; такою саме й була некрасивість Консуело. Люди великодушні, що брали в ній участь, спочатку шкодували, що вона некрасива, потім, немовби роздумавшись, безцеремонно гладили її по голові, чого не зробили б стосовно красивої, й говорили: «Зате ти, здається, славна дівчинка». Консуело була задоволена й цим, хоча чудово розуміла, що така фраза значить: «Більше в тебе нічого немає».

Тим часом гарний молодий синьйор, що простягнув Консуело кропило зі святою водою, продовжував стояти біля кропильниці, поки всі учениці одна за одною пройшли повз нього. Він розглядав усіх з великою увагою, і коли найкрасивіша з них, Клоринда, наблизилася до нього, він вирішив подати ій святої води й омочив пальці, щоб мати задоволення доторкнутися до її пальчиків. Молода дівчина, почервонівши од відчуття вдоволеного марнославства, пішла, кинувши йому соромливо-сміливий погляд, що аж ніяк не виражав ні гордості, ні цнотливості.

Тільки-но учениці зникли за огорожею монастиря, чемний молодий синьйор повернувся на середину церкви й, наблизившись до професора, що повільно спускавсь із хорів, вигукнув:

– Присягаюся Бахусом, дорогий маестро, ви мені скажете, яка з ваших учениць щойно співала «Salve, Regina»!

– А навіщо вам це знати, графе Дзустіньяні? – запитав професор, виходячи разом з ним із церкви.

– Для того, щоб вас привітати, – відповів молодик. – Я давно вже стежу не тільки за вашими вечірніми церковними службами, але й за вашими заняттями з ученицями, – ви ж бо знаєте, який я палкий прихильник церковної музики. І запевняю вас, я вперше чую Перґолезе в такому довершеному виконанні, а що стосується голосу, то це прекрасніший за всі, які мені довелося чути в моєму житті.

– Присягаюся Богом, це так, – мовив професор із самовдоволеною поважністю, насолоджуючись у той же час великою понюшкою тютюну.

– Скажіть же мені ім'я неземної істоти, яка привела мене в такий захват, – наполягав граф. – Ви суворі до себе, ніколи не буваєте задоволені, але треба ж зізнатися, що свою школу ви зробили однією з кращих в Італії: ваші хори чудові, а солістки дуже гарні. Одначе музика, що ви її даєте виконувати своїм ученицям, така піднесена, така сувора, що мало хто з них може передати всю її красу…

– Вони не можуть передати цієї краси, тому що не відчувають її самі, – зі смутком мовив професор. – Свіжих, звучних, сильних голосів, слава Богу, нам не бракує, а от щодо музичних натур – на жаль, вони такі рідкісні, такі недосконалі…

– Ну, у всякому разі, одна у вас є, і до того ж надзвичайно обдарована, – заперечив граф. – Чудовий голос! Скільки почуття, яке вміння! Так назвіть же мені її нарешті!

– Але ж правда, вона зробила вам приємність? – запитав професор, уникаючи відповіді.

– Вона зворушила мене, довела до сліз… І за допомогою таких простих засобів, так натурально, що спочатку я навіть не міг зрозуміти, в чому річ. Але потім, о мій дорогий учителю, я згадав усе те, що ви так часто повторювали, викладаючи мені ваше божественне мистецтво, і вперше осягнув, наскільки ви мали рацію.

– А що ж таке я вам говорив? – тріумфально запитав маестро.

– Ви говорили мені, що велике, істинне і прекрасне в мистецтві – це простота, – відповів граф.

– Я вам згадував також про блиск, вишуканість і витонченість та говорив, що нерідко доводиться аплодувати цим якостям і захоплюватися ними.

– Звичайно. Одначе ви додавали, що ці другорядні якості відокремлює від істинної геніальності ціла прірва. Отож, дорогий учителю, ваша співачка – одна по той бік прірви, а всі інші – по цей!

– Це вірно й до того ж добре сказано, – потираючи від задоволення руки, зауважив професор.

– Ну, а її ім'я? – наполягав граф.

– Чиє ім'я? – лукаво перепитав професор.

– Ах, боже мій! Та ім'я сирени, або, вірніше, архангела, якого я щойно слухав.

– А для чого вам це ім'я, графе? – суворо заперечив Порпора.

– Скажіть, пане професоре, чому ви хочете зробити з нього таємницю?

– Я вам поясню причину, якщо ви попередньо відкриєте мені, чому ви так наполегливо домагаєтеся почути це ім'я.

– Хіба не природним є непереборне бажання довідатися, побачити й назвати те, чим захоплюєшся?

– Так дозвольте ж мені викрити вас, шановний графе, – це не єдина ваша підстава: ви великий аматор і знавець музики, це я знаю, але до того ж ви ще й власник театру Сан-Самуеле[19]. Не стільки заради вигоди, скільки заради слави ви залучаєте до себе кращі таланти й кращі голоси Італії. Ви прекрасно знаєте, що ми добре вчимо, що в нас серйозно поставлена справа й що з нашої школи виходять великі артистки. Ви вже викрали в нас Кориллу, а оскільки не сьогодні-завтра у вас її у свою чергу може переманити який-небудь інший театр, то ви й бродите навколо нашої школи, щоб виглядіти, чи не підготували ми для вас нової Корилли… От де істина, пане графе. Зізнайтеся, що я сказав правду.

– Ну, а якби й так, дорогий маестро, – заперечив граф усміхаючись, – яке зло вбачаєте ви в цьому?

– А таке зло, пане графе, що ви розбещуєте, ви губите ці бідні створіння.

– Одначе що ви хочете цим сказати, лютий професоре? Відколи ви стали хранителем цих тендітних чеснот?

– Я хочу сказати те, що є в дійсності, пане графе. Я не піклуюся ні про їхню чесноту, ні про те, наскільки міцна ця чеснота: я просто піклуюся про їхній талант, котрий ви псуєте й принижуєте на підмостках своїх театрів, даючи їм виконувати вульгарну музику поганого смаку. Хіба це не жах, не ганьба бачити, як та сама Корилла, що вже починала було по-справжньому розуміти серйозне мистецтво, опустилася від духовного співу до світського, від молитви – до ігрових пісеньок, від вівтаря – на підмостки, від великого – до смішного, від Аллеґрі[20] й Палестріни[21] – до Альбіноні[22] й цирульника Аполліні?[23]

– Отже, ви настільки непохитні, що відмовляєтеся відкрити мені ім'я цієї дівчини, хоча я не можу розраховувати на неї, не знаючи ще, чи є в неї якості, необхідні для сцени?

– Рішуче відмовляюся.

– І ви гадаєте, я його не відкрию?

– На жаль! Задавшись цією метою, ви його відкриєте, але знайте, що я зі свого боку зроблю все можливе, щоб перешкодити вам викрасти в нас цю співачку.

– Прекрасно, маестро, тільки ви вже наполовину переможені: ваше таємниче божество я бачив, угадав, упізнав…

– Он як! Ви переконані в цьому? – недовірливо й стримано мовив професор.

– Мої очі й серце відкрили мені її, на доказ чого я зараз накидаю її портрет: вона високого зросту – це, здається, найвища із усіх ваших учениць, – біла, як сніг на вершині Фріуля[24], рум'яна, як небокрай на зорі прекрасного дня. У неї золотаве волосся, сині очі й приємна повнота. На одному пальчику перстеник із рубіном, – доторкнувшись до моєї руки, він обпалив мене, мов іскра чарівного вогню.

– Браво! – глумливо вигукнув Порпора. – У такому разі мені нема чого від вас таїти: ім'я цієї красуні – Клоринда. Ідіть до неї зараз же з вашими звабними пропозиціями, дайте їй золота, діамантів, ганчірок! Вона, звичайно, охоче погодиться вступити до вашої трупи й, імовірно, зможе замінити Кориллу, тому що нині публіка ваших театрів віддає перевагу гарним плечам над гарними звуками і зухвалим поглядам – над високим розумом.

– Невже я так помилився, мій дорогий учителю, і Клоринда всього лише пересічна краля? – з деякою зніяковілістю мовив граф.

– А що, коли моя сирена, моє божество, мій архангел, як ви її називаєте, зовсім негарна собою? – лукаво запитав маестро.

– Якщо вона почвара, благаю вас, не показуйте її мені: мою мрію було б занадто жорстоко розбито. Якщо вона тільки некрасива, я міг би ще обожнювати її, але не став би запрошувати до свого театру: на сцені талант без краси часто є для жінки нещастям, боротьбою, катуванням. Одначе що це ви там побачили, маестро, і чому ви раптом зупинилися?

– Ми якраз біля пристані, де зазвичай стоять гондоли, але зараз я не бачу жодної. А ви, графе, куди дивитеся?

– Погляньте на того молодика, що сидить коло досить непоказного дівчиська, – чи не мій це вихованець Андзолето, найтямущіший і найкрасивіший із наших юних плебеїв? Зверніть на нього увагу, маестро. Це так само цікаво для вас, як і для мене. У цього хлопчика кращий тенор у Венеції, жагуча любов до музики й виняткові здібності. Я давно вже хочу поговорити з вами й просити вас позайматися з ним. От його я дійсно готую для свого театру й сподіваюся, що через кілька років матиму винагороду за свої турботи про нього. Агов, Дзото, йди-но сюди, мій хлопчику, я відрекомендую тебе знаменитому маестро Порпорі.

Андзолето витяг свої босі ноги з води, де вони безтурботно бовталися в той час, як він просвердлював товстою голкою гарненькі мушлі, які у Венеції так поетично називають fiori di mare[25]. Весь його одяг складався з дуже поношених штанів і досить тонкої, але зовсім розідраної сорочки, крізь яку проглядали його білі, виточені, немов у юного Вакха, плечі. Він дійсно відзначався грецькою вродою молодого фавна, а в обличчі його було поєднання мрійливого смутку й безтурботної іронії, що так часто трапляється в язичеській скульптурі. Його кучеряве й разом з тим тонке біляве волосся, позолочене сонцем, незліченними короткими крутими локонами вилося навколо його алебастрової шиї. Всі риси його лиця були ідеально правильні, але в пронизливих чорних, як чорнило, очах прозирало щось занадто зухвале, і це не сподобалося професорові. Почувши голос Дзустіньяні, хлопчик підхопився, кинув усі черепашки на коліна дівчинки, що сиділа з ним поруч, і в той час як вона, не встаючи з місця, продовжувала нанизувати їх на нитку впереміж із золотавим бісером, підійшов до графа й, за місцевим звичаєм, поцілував йому руку.

– Справді гарний хлопчик! – мовив професор, лагідно поплескавши його по щоці. – Але мені здається, що він займається занадто вже дитячою для свого віку справою; адже йому, напевно, років вісімнадцять?

– Незабаром буде дев'ятнадцять, sior profesor[26], – відповів Андзолето по-венеціанськи. – А морочуся з черепашками тільки тому, що хочу допомогти маленькій Консуело, яка робить із них намиста.

– Я й не підозрював, Консуело, що ти любиш прикраси, – мовив Порпора, підходячи із графом і Андзолето до своєї учениці.

– О, це не для мене, пане професоре, – відповіла Консуело, підводячись тільки наполовину, щоб не впустити у воду черепашки з фартуха, – це намиста для продажу, щоб купити потім рису й кукурудзи.

– Вона бідна, і їй іще доводиться годувати свою матір, – пояснив Порпора. – Послухай, Консуело, – сказав він дівчинці, – коли у вас із матір'ю нестаток, звертайся до мене, але я забороняю тобі просити милостиню, зрозуміла?

– О, вам нема чого забороняти їй це, sior profesor, – із жвавістю заперечив Андзолето. – Вона сама ніколи б не стала просити милостиню, та й я не допустив би цього.

– Але ж у тебе самого зовсім нічого немає! – сказав граф.

– Нічого, крім ваших милостей, ваша ясновельможносте, але я ділюся із цією дівчинкою.

– Вона твоя родичка?

– Ні, вона чужинка, це Консуело.

– Консуело? Яке дивне ім'я, – зауважив граф.

– Прекрасне ім'я, синьйоре, – заперечив Андзолето, – воно означає «розрада»…

– Час добрий! Як видно, вона твоя подруга?

– Вона моя наречена, синьйоре.

– Он як! Ці діти вже мріють про весілля.

– Ми обвінчаємося в той день, коли ви, ваша ясновельможносте, підпишете мій ангажемент до театру Сан-Самуеле.

– У такому разі, діти мої, вам доведеться ще довго чекати.

– О, ми почекаємо, – мовила Консуело з веселим спокоєм цнотливості.

Граф і маестро ще кілька хвилин бавилися наївними відповідями юної пари, потім професор звелів Андзолето прийти до нього наступного дня, обіцявши послухати його, і вони пішли, полишивши юнака на його серйозні заняття.

– Як вам ця дівчинка? – запитав професор графа.

– Я вже бачив її сьогодні і вважаю, що вона досить некрасива, щоб виправдати прислів'я: «В очах вісімнадцятирічного хлопчика кожна жінка – красуня».

– Чудово, – відповів професор, – тепер я можу вам відкрити, що ваша божественна співачка, ваша сирена, ваша таємнича красуня – Консуело.

– Як? Вона? Ця замазура? Цей чорний худенький коник? Бути не може, маестро!

– Саме вона, ясновельможний графе. Хіба ви не вважаєте, що вона була б звабною примадонною?

Граф зупинився, обернувся, ще раз подивився здалеку на Консуело і, склавши руки, з комічним розпачем вигукнув:

– Праведне небо! Як можеш ти допускати такі помилки, наділяючи вогнем геніальності таких погануль!

– Виходить, ви відмовляєтеся від ваших злочинних намірів? – запитав професор.

– Авжеж.

– Ви обіцяєте мені це? – додав Порпора.

– О, присягаюся вам! – відповів граф.

Розділ З

Народжений під небом Італії, вирощений волею випадку, як морський птах, бідний сирота, занедбаний, одначе щасливий у сьогоденні й такий, що вірить у майбутнє, Андзолето, цей безсумнівний плід любові, цей дев'ятнадцятирічний красень юнак, що безборонно проводив цілі дні біля маленької Консуело на кам'яних плитах Венеції, аж ніяк не був новачком у любові. Пізнавши радощі легких перемог, які не раз випадали на його долю, він би вже зносився та, можливо, розбестився, якби жив у нашому сумному кліматі й якби природа не обдарувала його таким міцним організмом. Одначе, рано розвинувшись фізично, призначений для довгої й сильної зрілості, він іще зберіг чисте серце, а незайманість його стримувалася волею. Випадково він зустрівся з маленькою іспанкою, що набожно виспівувала молитви перед статуєю мадонни; і, щоб повправляти свій голос, він співав із нею при світлі зірок цілими вечорами. Зустрічалися вони й на піщаному морському узбережжі Лідо, збираючи черепашки: він – для їжі, вона – щоб робити з них чотки та прикраси; зустрічалися й у церквах, де вона молилася Богові всім серцем, а він видивлявся на гарних дам. І при всіх цих зустрічах Консуело здавалася йому такою доброю, лагідною, послужливою й веселою, що він, сам не знаючи як і чому, зробився її другом і нерозлучним супутником. Дотепер Андзолето знав у любові лише насолоду. До Консуело він почував дружбу, але як син народу й краши, де пристрасті мають перевагу над прихильностями, він не зумів дати дружбі цій іншої назви, як любов. Коли він заговорив про це з Консуело, та лише зауважила: «Якщо ти в мене закоханий, виходить, ти хочеш зі мною одружитися?» На що він відповів: «Звичайно, якщо ти згодна, ми одружимося».

Відтоді це було справою вирішеною. Можливо, для Андзолето любов ця й була забавою, але Консуело вірила в неї найсерйознішим чином. Безсумнівним було одне: юне серце Андзолето вже знало ті суперечливі почуття, ті заплутані, складні переживання, які тривожать і порушують спокій людей пересичених і вносять розлад у їхнє існування.

Полишений на свої бурхливі інстинкти, жадібний до задоволень, люблячи тільки те, що могло дати йому щастя, і ненавидячи й уникаючи всього, що заважає веселощам, прагнучи жити й відчуваючи життя з незвичайною гостротою, як артист аж до самих кісток, він дійшов висновку, що коханки змушують його зазнавати всіх мук і небезпеки пристрасті, не вміючи викликати в нього по-справжньому цю пристрасть. Однак, ваблений хтивістю, він час від часу сходився з жінками, але незабаром кидав їх від пересичення або з досади. А потім, розтративши негідним чином, низько надмір сил, цей дивний юнак знову відчував потребу в товаристві своєї лагідної подруги, у чистих, світлих виливах. Він міг уже сказати, як Жан-Жак Руссо: «Воістину, нас прив'язує до жінок не стільки розпуста, скільки задоволення жити біля них»[27]. Отже, не усвідомлюючи ще того зачарування, що тягло його до Консуело, ще не вміючи сприймати прекрасне, не знаючи навіть, гарна вона собою чи бридка, Андзолето бавився з нею дитячими іграми, як хлопчик, але в той же час свято поважав її чотирнадцять років як чоловік і вів з нею серед юрби, на мармурових сходах палаців і на каналах Венеції, життя, таке ж щасливе, таке ж чисте, таке ж усамітнене й майже таке ж поетичне, яким було життя Павла й Віргінії[28] в помаранчевих гаях пустельного острова. Користуючись необмеженою й небезпечною свободою, не маючи родини й пильної ніжної матері, яка б піклувалася про їхню моральність, не маючи відданого слуги, який би відводив їх вечорами додому, не маючи навіть собаки, що міг би попередити їх про небезпеку, полишені цілком на самих себе, вони, однак, уникли падіння. Будь-якої години й у будь-яку погоду носилися вони по лагунах удвох, у відкритому човні, без весел і керма; без провідника, без годинника, забуваючи про приплив, бродили вони лиманом; до пізньої ночі співали на перехрестях вулиць, біля оповитих виноградом каплиць, а постіллю їм слугували до ранку білі плити бруківки, які ще зберегли тепло сонячних променів. Зупинившись перед театром Пульчинелли[29], забувши, що ще не снідали й навряд чи будуть вечеряти, вони з пильною увагою стежили за фантастичною драмою прекрасної Коризанди, цариці маріонеток. Нестримно веселилися вони під час карнавалу, не маючи, звичайно, можливості по-справжньому нарядитися: він – вивернувши свою стару куртку, вона – причепивши собі на голову пишний бант зі старих стрічок. Вони розкішно бенкетували на поруччі мосту або на сходах якого-небудь палацу, уминаючи «морські фрукти»[30], стебла кропу й лимонні кірки. Словом, не знаючи ні небезпечних пестощів, ні закоханості, вони вели таке ж веселе й привільне життя, яке могли б вести два незіпсованих підлітки одного віку й однієї статі. Минали дні й роки. В Андзолето з'являлися нові коханки, Консуело ж і не підозрювала, що можна любити іншою любов'ю, а не так, як любили її. Ставши дорослою дівчиною, вона навіть не подумала, що варто бути більш стриманою з нареченим. Він же, бачачи, як вона росте й змінюється на його очах, не відчував ніякого нетерпіння, не хотів ніякої переміни в їхній дружбі, такій безхмарній і спокійній, вільній од усяких таємниць і докорів совісті.

Минуло вже чотири роки відтоді, як професор Порпора та граф Дзустіньяні відрекомендували один одному своїх маленьких музикантів. Граф і думати забув про юну виконавицю духовної музики. Професор теж забув про існування красеня Андзолето, позаяк, проекзаменувавши його тоді, не знайшов у ньому жодної з якостей, яких він вимагав од учня: насамперед – серйозного й терплячого складу розуму, потім – скромності, доведеної до повного самознищення учня перед учителем, і, нарешті, відсутності будь-якого попереднього музичного навчання. «Не хочу навіть і чути про учня, – говорив він, – чий мозок не буде в моєму цілковитому розпорядженні, як чиста скрижаль, як незайманий віск, на якому я можу зробити перший відбиток. Я не маю часу на те, щоб протягом цілого року відучувати учня, перш ніж почати його вчити. Якщо ви бажаєте, щоб я писав на грифельній дошці, дайте мені її чистою, та й це ще не все: вона має бути гарної якості. Якщо вона занадто товста, я не зможу писати на ній; якщо вона занадто тонка, я її негайно розіб'ю». Словом, Порпора хоча й визнав надзвичайні здібності в юного Андзолето, але після першого ж уроку оголосив графові з деякою досадою й іронічною смиренністю, що метода його не придатна для настільки просунутого учня й що досить взяти першого-ліпшого вчителя, щоб загальмувати й сповільнити природні успіхи й нездоланний ріст цієї чудової індивідуальності.