Консуело
– Ну от! – вигукнула вона. – Я бачу, що не подобаюся тобі в цьому вбранні. Хто зможе визнати мене хоча б терпимою, якщо навіть той, хто мене любить, не відчуває, дивлячись на мене, ні найменшого задоволення.
– Зажди, зажди, – заперечив Андзолето, – насамперед я уражений твоєю чарівною фігурою в цьому довгому ліфі; до того ж мереживна косинка надає тобі такого шляхетного вигляду. Спідниця падає широкими складками й сидить на тобі чудово… Однак мені жаль твого чорного волосся… Так, мені здається, що перед цим було краще. Але що поробиш! Воно гарне для плебейки, а завтра ти маєш бути синьйорою.
– А навіщо мені потрібно бути синьйорою? Я ненавиджу цю пудру, вона знебарвлює й старить найкрасивіших, а під усіма цими оборками я здаюся собі чужою. Словом, я сама собі не подобаюся й бачу, що й ти такої ж думки. Знаєш, сьогодні я була на репетиції, і при мені Клоринда теж приміряла нове плаття. Яка вона ошатна, смілива, красива! (От щасливиця, на неї не потрібно дивитися двічі, щоб переконатися в її красі.) Мені дуже страшно з'явитися перед графом поряд із нею.
– Будь спокійна, граф не тільки бачив її, але й чув.
– І вона співала погано?
– Так, як співає завжди.
– Ах, друже мій, суперництво псує душу. Ще недавно, якби Клоринда – при всьому своєму марнославстві вона ж зовсім не погана дівчина – зазнала фіаско перед знавцем музики, я від усієї душі пожаліла б її й розділила з нею її горе. А сьогодні я ловлю себе на тому, що могла б порадіти її провалу. Боротьба, заздрість, прагнення звести зі світу одна одну… І все через кого? Через людину, яку не тільки не любиш, але навіть не знаєш! Як це сумно, любий мій! І мені здається, що я однаково боюся й успіху, й провалу. Мені здається, що настав край нашому з тобою щастю й що завтра, хоч який би був результат випробування, я повернуся в цю вбогу кімнату зовсім іншою, не тією, що жила в ній дотепер.
Дві великі сльози скотилися по щоках Консуело.
– Плакати тепер? Як можна! – вигукнув Андзолето. – У тебе потьмяніють очі, розпухнуть повіки! А твої очі, Консуело… Гляди не псуй їх – вони найкрасивіше, що в тебе є.
– Або менш некрасиве, ніж усе інше, – мовила вона, втираючи сльози. – Виявляється, коли віддаєш себе сцені, то не маєш права навіть плакати.
Андзолето намагався її втішити, але вона була сумна протягом усього дня. А ввечері, залишившись на самоті, вона струсила пудру зі свого прекрасного, чорного як смола волосся, пригладила його, приміряла ще не старе чорне шовкове платтячко, яке зазвичай надягала щонеділі, й, побачивши себе у дзеркалі такою, якою звикла себе бачити, заспокоїлася. Потім, палко помолившись, почала думати про свою матір, розчулилася й заснула у сльозах. Коли Андзолето наступного ранку зайшов за нею, щоб разом іти до церкви, він застав її біля спінета, одягнену й причесану, як зазвичай щонеділі, – вона репетирувала арію, яку мала виконувати.
– Як! Іще не причесана, не одягнена! Адже незабаром іти, про що ти думаєш, Консуело?
– Друже мій, я одягнена, причесана та спокійна. І я хочу залишитися в такому вигляді, – сказала вона рішучим тоном. – Усі ці ошатні плаття зовсім мені не личать. Моє чорне волосся тобі більше подобається, ніж напудрене. Цей ліф не заважає мені дихати. Будь ласка, не супереч: ця справа вирішена. Я просила Бога надихнути мене, а матінку наставити, як мені поводитися. І от Господь переконав мене бути скромною і простою. А матінка сказала мені уві сні те, що говорила завжди: «Постарайся добре проспівати, а все інше в руках Божих». Я бачила, як вона взяла моє ошатне плаття, мої мережива, стрічки й сховала їх у шафу, а моє чорне платтячко й білу серпанкову косинку поклала на стілець біля мого ліжка. Прокинувшись, я сховала своє вбрання до шафи, як зробила це вона уві сні, надягла своє чорне платтячко, косинку, і от я готова. І почуваюся куди хоробрішою відтоді, як стала знову сама собою. Послухай краще мій голос, – усе залежить од нього.
І вона виконала руладу…
– О господи! Ми пропали! – вигукнув Андзолето. – Голос твій звучить глухо, і очі зовсім червоні. Ти, напевно, вчора ввечері плакала! Гарна, нема чого казати! Повторюю тобі: ми пропали! Ти просто з глузду з'їхала! Одягтися в жалобу святкового дня! Це й нещастя приносить, і робить тебе набагато гіршою, ніж ти є. Скоріше, скоріше переодягайся, а я поки що збігаю за рум'янами. Ти бліда як мрець.
Між ними розгорілася палка суперечка. Андзолето був навіть дещо грубий. Бідолашна дівчина знову засмутилася й розплакалася. Це ще більше вивело із себе Андзолето, і суперечка була в повному розпалі, коли на годиннику пробило за чверть другу: залишалося рівно стільки часу, щоб, засапавшись, добігти до церкви. Андзолето вибухнув прокльонами. Консуело, блідіша від ранкової зірки, що дивиться у воду лагун, востаннє зазирнула у своє розбите дзеркальце й рвучко кинулася в обійми Андзолето.
– Друже мій! – вигукнула вона. – Не свари; не проклинай мене! Краще поцілуй мене міцніше, щоб розрум'янити мої побілілі щоки. Нехай твій поцілунок буде жертовним вогнем на вустах Ісайї[70]; і нехай Господь не покарає нас за те, що ми засумнівалися в його допомозі!
Поспішно накинувши на голову косинку, вона схопила ноти й, тягнучи за собою коханого, що розгубився, побігла з ним до церкви Мендіканті. Церква була вже заповнена шанувальниками прекрасної музики Порпори. Андзолето ні живий ні мертвий пішов до графа, який заздалегідь умовився зустрітися з ним тут, а Консуело піднялася на хори. Хористки вже стояли в бойовій готовності, а професор чекав біля пюпітра. Консуело й не підозрювала, що з того місця, де сидів граф, прекрасно видно хор і що він, не спускаючи очей, стежить за кожним її рухом.
Але обличчя її він іще не міг розгледіти: прийшовши, вона відразу опустилася на коліна й, затуливши обличчя руками, почала гаряче молитися. «Господи, – шепотіла вона, – ти знаєш, що я прошу піднести мене, не прагнучи при цьому принизити моїх суперниць. Ти знаєш також, що, присвячуючи себе світу й світському мистецтву, я не хочу забути тебе, не хочу вести порочного життя. Тобі відомо, що в душі моїй немає марнославства, і я благаю підтримати мене, облагородити звук мого голосу й додати йому проникливість, коли я співатиму хвалу тобі, лише заради того, щоб з'єднатися з тим, кого мені дозволила любити моя мати, щоб ніколи не розлучатися з ним, дати йому радість і щастя».
Коли пролунали перші акорди оркестру, що закликали Консуело зайняти своє місце, вона повільно підвелася з колін, косинка її сповзла на плечі, – тут граф і Андзолето, сповнені нетерпіння й занепокоєння, нарешті змогли побачити її. Але що за чудесне перетворення сталось із цією юною дівчиною, ще за хвилину перед тим такою блідою, пригніченою, втомленою, переляканою! Навколо її високого чола, здавалося, маяло небесне сяйво; ніжна знемога була розлита по шляхетному, спокійному й ясному обличчю. У її безтурботному погляді не видно було дрібної жадоби успіху. В усій її істоті відчувалося щось серйозне, глибоке, таємниче, що зворушувало та вселяло повагу.
– Кріпись, дочко моя, – прошепотів їй професор, – ти виконуватимеш твір великого композитора в його присутності; він тут і слухатиме тебе.
– Хто, Марчелло? – запитала здивована Консуело, бачачи, що професор кладе на пюпітр псалми Марчелло.
– Так, Марчелло. А ти співай, як завжди, не краще й не гірше, і все буде чудово.
Справді, Марчелло, що у цей час доживав останній рік свого життя, приїхав попрощатися з рідною Венецією, яку він тричі уславив – і як композитор, і як письменник, і як державний діяч[71]. Він виявив багато уваги Порпорі, який і попросив іменитого гостя прослухати його учениць. Професор, бажаючи зробити сюрприз маститому композиторові, поставив першим номером його чудовий псалом «І cieli immensi narrano», який Консуело виконувала досконало. Жоден твір не міг більше гармоніювати з релігійним екстазом, яким була сповнена в цю хвилину шляхетна душа дівчини. Щойно Консуело пробігла очима перший рядок цього глибокого, захоплюючого псалма, вона перенеслася в інший світ. Забувши про графа, про суперниць, що злобують, про самого Андзолето, вона пам'ятала тільки про Бога та про Марчелло. У композиторі вона бачила посередника між собою й цими сяючими небесами, славу яких вона готувалась оспівати. Чи міг який-небудь сюжет бути прекраснішим, чи могла бути піднесенішою ідея!
I cieli immensi narrano[72]Del grande Iddio la gloria;Il firmamento lucido,All' universo annunzia,Quanto sieno mirabiliDelia sua destra le opere.[73]Чарівний рум'янець залив її щоки, священний вогонь запалав у великих чорних очах, і під зводами церкви пролунав її незрівнянний голос, чистий, могутній, величний, – голос, який міг іти лише від істоти, що має винятковий розум і велике серце. Після декількох тактів сльози розчулення заструменіли з очей Марчелло. Граф, не в змозі перебороти хвилювання, вигукнув:
– Присягаюся Богом, ця жінка прекрасна! Це свята Цецилія, свята Тереза[74], свята Консуело! Це уособлення поезії, музики, віри!
В Андзолето підкошувалися ноги, він ледве стояв, судорожно стискаючи руками ґрати підвищення, поки нарешті, задихаючись, близький до непритомності, не опустився на стілець, сп'янілий із радості й гордості.
Лише повага до святого місця стримувала численних аматорів і юрбу, що наповнювала церкву, від бурхливих оплесків, доречних у театрі. У графа не вистачило терпіння дочекатися кінця відправи, і він піднявся на хори, щоб висловити свій захват Порпорі й Консуело. Ще під час богослужіння, поки духівництво читало молитви, Консуело попросили піднятися на підвищення, де сиділи граф і Марчелло. Композитор захотів подякувати їй і висловити їй свої почуття. Він був іще такий схвильований, що ледве міг говорити.
– Дочко моя, – почав він уривчастим голосом, – прийми подяку й благословення вмираючого. Ти в одну мить змусила мене забути цілі роки смертельних мук. Коли я слухав тебе, мені здавалося, що зі мною сталося чудо й жорстокий біль, який безперестанно роздирає мене, зник назавжди. Якщо ангели на небесах співають, як ти, я жадаю покинути землю, щоб утішитися вічною насолодою, яку я спізнав завдяки тобі. Благословляю тебе, дитя моє! Будь щаслива в цьому світі, як ти цього заслуговуєш. Я чув Фаустіну[75], Романіну[76], Куццоні[77], всіх найбільших співачок світу; вони не варті твого мізинця. Тобі судилося дати людям те, чого вони ще ніколи не чули, тобі судилося змусити їх відчути те, чого дотепер не відчув іще жоден смертний!
Пригнічена, мовби знищена цією високою похвалою, Консуело низько схилилася, наче намагаючись стати навколішки, і, не спроможна вимовити ні слова, тільки піднесла до губ мертовно-бліду руку великого старця. Але, підводячись, вона кинула на Андзолето погляд, що, здавалося, говорив йому: «Невдячний, і ти не розгадав мене!»
Розділ 11
Протягом решти богослужіння Консуело виявила стільки енергії й такі природні дані, що всі вимоги, які міг би ще поставити граф Дзустіньяні, виявилися задоволеними. Вона вела за собою, підтримувала й надихала весь хор і в міру виконання своїх партій виявила величезний діапазон голосу й усю розмаїтість його достоїнств, а також невичерпну силу своїх легенів, або, вірніше, досконалість свого мистецтва: адже той, хто вміє співати, не знає втоми, а співати для Консуело було так само легко, як для інших дихати. Її чистий, звучний голос вирізнявся серед сотні голосів її подруг, і їй не треба було для цього кричати, як бездарним і безголосим співачкам. До того ж вона почувала й розуміла до найтонших відтінків думку композитора. Словом, вона одна була й артистом, і майстром серед усього цього гурту пересічних співачок із млявим темпераментом, хоча й зі свіжими голосами. Природно, не хвастаючись цим, вона панувала, і, поки тривав спів, усім, хто співав, здавалося, що інакше й бути не може. Але коли хор змовк, ті самі хористки, які під час виконання поглядом благали Консуело про допомогу, тепер у глибині душі були сердиті на неї за це й усі похвали на адресу школи Порпори приписували собі. Всі ці похвали Порпора вислуховував мовчки, всміхаючись, але при цьому він дивився на Консуело, й Андзолето чудово розумів, що говорить його погляд.
По закінченні богослужіння граф в одній із приймалень монастиря запропонував хористкам пишне частування. Ґрати розділяли два великі столи, поставлені у формі півмісяця один проти одного: просвіт, розрахований на розмір величезного пирога, був залишений посередині ґрат для того, щоб передавати страви, які граф сам люб'язно пропонував старшим черницям і вихованкам. Одягнені послушницями, останні приходили по дванадцятеро зразу й по черзі всідалися на вільні місця в глибині зали. Ігуменя сиділа біля самих ґрат, праворуч од графа, що сидів у зовнішній частині зали, а ліворуч од нього було вільне місце. Далі сиділи Марчелло, Порпора, парафіяльний священик, старші священики, що брали участь у церковній відправі, трохи аристократів – аматорів музики, світські попечителі школи, і, нарешті, красень Андзолето у своєму парадному чорному костюмі, при шпазі. Зазвичай за таких обставин молоді співачки бували дуже жваві: їх приводили у приємний і збуджений стан смачні страви, товариство чоловіків, бажання подобатися або хоча б бути поміченими, і вони весело базікали навперебій. Але цього разу учта проходила невесело й якось натягнуто. Задум графа перестав бути таємницею (хіба є секрет, що якимось чином не просочиться крізь щілини монастирських стін?), і от кожна з молодих дівчат у глибині душі мріяла, що саме її Порпора запропонує графові замість Корилли. Сам професор хитро підтримував у деяких з них цю ілюзію: в одних – аби змусити їх краще співати в присутності Марчелло, в інших – щоб неминучим розчаруванням помститись їм за все те, що він перетерпів од них на своїх уроках. Так чи інакше, прихожа учениця школи Клоринда вичепурилася цього дня геть-чисто, збираючись сидіти поруч із графом. Якою ж була її лють, коли вона побачила, що ця старчиха Консуело у своєму чорному платтячку, ця погануля, відтепер визнана кращою співачкою школи та єдиною її окрасою, сідає з незворушним виглядом за стіл між графом і Марчелло! Злість спотворила її лице, вона стала такою некрасивою, якою ніколи не була Консуело й якою стала б сама Венера під впливом настільки ницих і злісних почуттів. Андзолето, тріумфуючи перемогу, бачив, що відбувається в душі Клоринди; він підсів до неї й розсипався у вульгарних компліментах, які та мала дурість прийняти за чисту монету. Це незабаром її втішило: вона уявила, що, заполонивши увагу нареченого Консуело, може помститись їй, і пустила в хід усі свої чари. Та вона була занадто обмеженою, а Андзолето занадто хитрим, і ця нерівна боротьба неминуче мала б поставити її в смішне становище.
Тим часом граф, розмовляючи з Консуело, все більше й більше дивувався, бачачи, що такт, здоровий глузд і чарівність, які виявляє вона в розмові, не менш значні, ніж талант і вміння, виявлені в церкві. За цілковитої відсутності кокетства в ній було стільки щирості, веселості, доброти, довірливості, що при першому ж знайомстві вона вселяла непереборну симпатію. Після вечері граф запросив Консуело проїхатися разом з ним і його друзями в гондолі, подихати вечірнім повітрям. Марчелло не міг через хворобу брати участь у цій прогулянці, але Порпора, граф Барберіґо й кілька інших аристократів із задоволенням прийняли пропозицію графа. Андзолето був також допущений. Консуело із зніяковілістю подумала про те, що їй доведеться бути самій в такому великому чоловічому товаристві, і тихенько попросила графа запросити також і Клоринду.
Дзустіньяні, який не розумів причини залицяння Андзолето до бідолашної красуні, був навіть задоволений, що той під час прогулянки буде більше зайнятий нею, ніж своєю нареченою. Доблесний граф, завдяки своєму легкодумству, гарній зовнішності, багатству, власному театру, а також легким вдачам свого народу й свого століття, був наділений чималою зарозумілістю. Збуджений випитим грецьким вином і музикою, прагнучи помститися якнайскоріше підступній Кориллі, граф, вважаючи це цілком природним, одразу почав упадати коло Консуело. Всівшись поруч із нею й улаштувавши так, що інша юна пара опинилася на протилежному кінці гондоли, він досить виразно впився поглядом у свою нову жертву. Але простодушна Консуело нічого не зрозуміла. Їй, такій чистій і чесній, навіть на думку спасти не могло, щоб покровитель її друга був здатний на таку ницість. До того ж через свою звичайну скромність, яку не зміг похитнути навіть блискучий нинішній успіх, Консуело не допускала й гадки про бажання графа поупадати коло неї. Вона так само продовжувала ставитися шанобливо до знатного вельможі, покровителя її й Андзолето, і простодушно, по-дитячому насолоджувалася приємною прогулянкою.
Її спокій і довірливість настільки вразили графа, що він не знав, віднести їх до веселої невимушеності жінки, що не помишляє про опір, чи до нашної дурості зовсім незайманої істоти. В Італії дівчина у вісімнадцять років досить освічена, – я хочу сказати, була освічена, особливо сто років тому, та ще маючи такого друга, як Андзолето. Здавалося б, усе сприяло сподіванням графа. А тим часом щоразу, коли він брав Консуело за руку або збирався обійняти її, його втримувала незбагненна зніяковілість, він відчував непевність, ледве не шанобливість, якої не міг усвідомити.
Барберіґо також вважав, що Консуело надзвичайно приваблива своєю простотою, і охоче розраховував би на неї так само, як і граф, але вважав неделікатним іти всупереч намірам свого друга. «По заслугах і честь, – думав він, бачачи, як блукають у солодкому захваті погляди графа. – Ще надійде й моя черга». Поки ж, не маючи звичаю милуватися зірками під час прогулянок із жінками, молодий Барберіґо задав собі запитання, на якій підставі цей нікчемний хлопчисько Андзолето захопив собі біляву Клоринду, і, підійшовши до неї, дав зрозуміти юному тенорові, що було б більш доречно, якби замість залицяння він узявся за весла. Андзолето, незважаючи на свою надзвичайну проникливість, був усе-таки недостатньо добре вихований, аби розуміти з півслова. До того ж він узагалі тримав себе з аристократами із зарозумілістю, яка переходила у нахабство. Він ненавидів їх усім серцем, а його поступливість стосовно них була тільки хитрістю, за якою ховалося найглибше презирство. Барберіґо, зрозумівши, що тенорові хочеться його позлити, задумав жорстоко помститися йому.
– Подивіться, яким успіхом користується ваша подруга Консуело, – голосно звернувся він до Клоринди. – До чого вона дійде сьогодні? Їй недостатньо фурору, що вона вчинила своїм співом у всьому місті, – вона ще пускає бісики нашому бідолашному графу. Якщо він іще й не втратив остаточно голови, то, вже напевно, втратить, і тоді лихо синьйорі Кориллі.
– О, цього можна не боятися! – лукаво заперечила Клоринда. – Консуело закохана ось у цього самого Андзолето, вона його наречена. Вони палають одне до одного пристрастю бозна-скільки років.
– Багато років любові можуть бути забуті в одну мить, – заперечив Барберіґо, – особливо коли очі Дзустіньяні метають свої смертоносні стріли. Хіба ви цього не бачите, прекрасна Клориндо?
Андзолето несила було довго терпіти такі глузи. Тисячі змій уже починали ворушитися в його серці. Дотепер така підозра не спадала йому на думку: ні про що не думаючи, він насолоджувався перемогою своєї подруги, і якщо протягом двох годин він і бавився жартами над нещасною жертвою сьогоднішнього захоплюючого дня, то робив це лише для того, щоб якось упоратися зі своїм захватом і вдовольнити марнославство. Перекинувшись із Барберіґо кількома жартами, Андзолето зробив вигляд, що зацікавився диспутом про музику, який розгорівся в цей час на середині човна між Порпорою та іншими гістьми графа, і, поступово віддаляючись від того місця, за яке йому вже не хотілося більше змагатися, він прослизнув, користуючись темнотою, на ніс гондоли. Тут Андзолето відразу помітив, що його поява не припала до смаку графові: той відповів холодно й навіть сухо на кілька беззмістовних запитань юнака й порадив йому піти послухати глибокодумні міркування великого Порпори про контрапункт.
– Великий Порпора не мій учитель, – зауважив Андзолето жартівливим тоном, намагаючись приховати закипілу в ньому лють, – він учитель Консуело, і якщо вашій ясновельможності завгодно, щоб моя бідна Консуело не брала ніяких інших уроків, як тільки у свого старого професора… – ласкаво й вкрадливо продовжував юнак, нагинаючись до графа.
– Наймиліший Дзото, – перебив його граф теж ласкаво, але з превеликим лукавством, – мені треба щось вам сказати на вухо. – І, нагнувшись до нього, промовив: – Ваша наречена, одержавши, мабуть, од вас уроки чесноти, невразлива, але, якби я здумав дати їй уроки іншого роду, думаю, що я мав би право зайнятися цим протягом хоча б одного вечора…
Андзолето похолов із голови до ніг.
– Ваша наймилостивіша ясновельможність, можливо, не відмовить висловитися ясніше, – задихаючись, промовив він.
– Це можна зробити двома словами, ласкавий друже: «гондола за гондолу», – відрізав граф.
Андзолето так і завмер від жаху, зрозумівши, що графові відома його прогулянка наодинці з Кориллою. Шалена й зухвала жінка похвасталася цим під час своєї останньої жорстокої сварки із Дзустіньяні. Марно винуватий намагався прибрати здивованого вигляду.
– Ідіть же й послухайте, що говорить Порпора про основи неаполітанської школи[78]! – незворушно промовив граф. – Потім розповісте мені, це дуже мене цікавить…
– Я це бачу, ваша ясновельможносте, – відповів розлютований Андзолето, який у цю мить здатний був погубити все своє майбутнє.
– Так що ж ти баришся? – наївно запитала здивована його нерішучістю Консуело. – У такому разі піду я, пане графе. Ви побачите, що я завжди готова служити вам.
І перш ніж граф устиг її зупинити, вона легко перестрибнула через лавку, що відокремлювала її від старого вчителя, і присіла біля нього навпочіпки.
Граф, бачачи, що його залицяння до Консуело мало зрушилося, визнав за потрібне прикинутися.
– Андзолето, – посміхаючись, сказав він, смикаючи досить сильно свого вихованця за вухо, – ось уся моя помста, далі цього вона не піде. Зізнайтеся, вона далеко не відповідає вашій провині. Чи можна порівняти задоволення, отримане мною від короткої безневинної розмови з вашою коханою на очах у десяти присутніх, із тим, чим ви насолодилися наодинці з моєю коханкою в її наглухо закритій гондолі?
– Ваша ясновельможносте, – у сильному хвилюванні скрикнув Андзолето, – запевняю вас честю…
– Де вона, ваша честь? Чи не в лівому вусі? – запитав граф, роблячи вигляд, що збирається проробити над цим бідолашним вухом те, що вже проробив над правим.
– Невже ви, ваша ясновельможносте, припускаєте так мало розсудливості у своєму вихованці, що вважаєте його здатним зробити таку дурість? – розв'язно запитав Андзолето, до якого встигла повернутися його звичайна винахідливість.
– Зробив він її чи не зробив, у цю хвилину мені глибоко байдуже, – сухо відповів граф, підвівся й, підійшовши до Консуело, сів біля неї.
Розділ 12
Диспути про музику тривали й у палаці Дзустіньяні, куди вся компанія повернулася близько півночі й де гостям був запропонований шоколад і шербети. Від техніки мистецтва перейшли до стилю, до ідей, до стародавніх і сучасних музичних форм, нарешті торкнулися способів вираження й тут, природно, заговорили про артистів і про різну манеру відчувати й виражати музику. Порпора із захватом згадував свого вчителя Скарлатті, який уперше надав духовній музиці патетичного характеру. Але далі цього професор не йшов: він був проти того, щоб духовна музика вторгалася в галузь музики світської й дозволяла собі її прикраси, пасажі та рулади.
– Чи означає це, що ви відкидаєте важкі пасажі й фіоритури[79], які, одначе, створили успіх і популярність вашому знаменитому учневі Фарінеллі? – запитав його Андзолето.
– Я відкидаю їх у церкві, – відповів маестро, – а в театрі вітаю їх. Але й тут я хочу, щоб вони були на місці й, головне, – щоб ними не зловживали; я вимагаю дотримання строгого смаку, оригінальності, добірності, вимагаю, щоб модуляції відповідали не тільки даному сюжету, але й герою п'єси, почуттям, які він передає, і самому становищу, в якому він перебуває. Нехай німфи й пастушки щебечуть, як пташки, і своїми голосами наслідують дзюрчання фонтанів і струмочків, але Медея або Дідона[80] може тільки ридати або ричати, як поранена левиця. Кокетка, наприклад, може перевантажувати примхливими й вишуканими фіоритурами свої легковажні каватини. Корилла чудова в цьому жанрі, але якби вона спробувала передати глибокі почуття й бурхливі пристрасті, їй це зовсім не вдасться. І даремно буде вона хвилюватися, напружувати свій голос і легені: недоречний пасаж, безглузда рулада в одну мить перетворять у смішну пародію те велике, до чого вона прагнула. Ви всі чули Фаустіну Бордоні, нині синьйору Ґассе. Так от, вона в деяких ролях, що відповідають її блискучим даним, не мала собі рівних. Але з'явилася Куццоні, що передавала із властивою їй чистою, глибокою проникливістю скорботу, благання, ніжність, – і сльози, які вона викликала у вас, миттєво виганяли з вашого серця спогад про всі чудеса, які марнувала перед вашим слухом Фаустіна. І це тому, що існує талант, так би мовити, матеріальний, та існує геній душі. Є те, що забавляє, і те, що зворушує… Є те, що зворушує… Є те, що дивує, і те, що захоплює… Я чудово знаю, що вокальні фокуси тепер у моді; але якщо я й показував їх своїм учням як корисні аксесуари, то майже готовий у цьому розкаятися, чуючи, як більшість моїх учнів ними зловживає, жертвуючи необхідним заради зайвого й тривалим розчуленням публіки заради скороминущих вигуків подиву й гарячкового захвату.