Вахмістр Штудер

Справа Венделіна Вічі – вперше

– Ви… – слідчий прокашлявся. – …Ви – вахмістр Штудер?

– Так.

– Сідайте.

Слідчий удався низенький, худенький, жовтолиций. Лілувато-рудий піджак його був у плечах вимощений ватою. До білої шовкової сорочки він носив волошково-синю краватку. На масивному персні з печаткою виднів герб, і перстень справді здавався старовинним.

– Вахмістре Штудер, я, з вашого дозволу, хотів би спитати вас, що ви, власне, собі надумали. Як це вам набігло в голову самочинно – я повторюю: самочинно! – втручатися в справу, яка… – Слідчий раптом затнувся й сам не знав чому.

Перед ним сидів звичайнісінький оперативник у чині вахмістра, вже не молодий, досить непримітний чоловік: сорочка з пом’ятим комірцем, сірий костюм уже трохи торбистий, бо тіло, вбране в той костюм, розгладнуло. Чоловік мав бліде худорляве обличчя, рот його прикривали вуса, аж важко було сказати, чи він усміхається, чи дивиться поважно. І сидів цей оперативник на стільці розкарячивши ноги, ліктями зіпершись на стегна й сплівши пальці.

Слідчий і сам не знав, чому раптом почав величати його паном:

– Мені здається, ви, пане вахмістре, повинні розуміти, що перевищили свої повноваження…

Штудер усе притакував головою: так, звісно, повноваження!

– Яку ви мали підставу ще раз відвідати за всіма правилами ув’язненого Ервіна Шлюмфа? Звісно, я охоче визнаю, що ваші відвідини виявилися вкрай доречними, але це ще не означає, ніби вони належать до сфери повноважень оперативних органів поліції. Адже ви, пане вахмістре, служите вже досить довго, аби знати, що плідне співробітництво різних інстанцій можливе тільки тоді, коли кожна з них дбає про те, щоб лишатися точно в межах своєї сфери повноважень.

Не раз, ні, вже тричі повторилося слово «повноваження». Штудер уже зорієнтувався. Поталанило, подумав він: ті, котрі весь час козиряють повноваженнями, ще не найгірші. Треба тільки говорити з ними приязно та вдавати, ніби сприймаєш їх дуже поважно, тоді вони з твоєї руки їстимуть.

– Звичайно, пане слідчий, – промовив вахмістр, і голос його був сама лагідність та повага, – я цілком свідомий того, що таки справді перевищив свої повноваження. Ви цілком слушно відзначили: я мав здати заарештованого Ервіна Шлюмфа до в’язниці, та й годі: на тому моя функція закінчувалась. Так, пане слідчий, людина – слабке створіння, – але я ще подумав, що справа, можливо, не така ясна, як гадалося спочатку. Цілком може бути, подумав я, що виявиться необхідним зібрати дальші матеріали в цій справі, і не виключено, що збирання доручать саме мені, а тому й захотів узайве зорієнтуватись…

Слідчий був, видимо, вже власкавлений.

– Але ж, вахмістре, – сказав він, – справа яснісінька. І, врешті, якби цей Шлюмф навіть повісився, це не було б дуже великим лихом: я позбувся б неприємної справи, та й державі не довелось би оплачувати судові витрати.

– Звичайно, пане слідчий. Але чи справді зі Шлюмфовою смертю вирішилась би вся справа? Бо ви й самі скоро пересвідчитеся, що Шлюмф не винен.

Власне, це твердження було нахабством, але Штудерів голос звучав так шанобливо й так настійливо просив, ба навіть вимагав потвердження, що добродієві з награвірованим на персні-печатці гербом нічого діяти не лишилось, як ствердно покивати головою.

Кабінет укривали панелі з бурого дерева, а що віконниці були зачинені, то повітря всередині ніби мерехтіло темним золотом.

– Але ж протоколи справи… – промовив слідчий уже трохи невпевнено. – Протоколи справи… Я, правда, ще не мав часу як слід узятись до них. Стривайте…

По праву руку від нього лежали стосиком п’ять течок із паперами. Він витяг спідню, найтоншу. На блакитній картонній палітурці стояло:

– На жаль… – озвався Штудер з невинною міною, – на жаль, останнім часом ми досить нерідко чуємо про недбало проведене слідство. І, можливо, краще було б, якби й до такого ясного випадку підійти з усією необхідною скрупульозністю.

А подумки Штудер осміхнувся: «Маєш! Якщо ти мене – повноваженнями, то я тебе – скрупульозністю».

Слідчий закивав головою. Вийняв з футлярчика окуляри в роговій оправі, наклав на носа. Тепер він мав вигляд меланхолійного кіноактора-коміка.

– Авжеж, авжеж, вахмістре. Вам тільки слід зважити на те, що це в мене перше складне розслідування й що ваша компетентність у таких справах…

На цьому він затнувсь. А Штудер заперечливо підняв ру к у.

Але слідчий не зважив на той жест. Він уже тримав у руці два фотознімки і подав їх через стіл Штудерові:

– Це знімки місця злочину.

Штудер уважно розглянув знімки. Вони були непогані, хоча й виконані не фахівцем криміналістичної фотографії. На обох видно було підлісок ялинового лісу, і на землі, всипаній сухою глицею, – знімки були дуже чіткі, – лежала ницьма людина в темному одязі. На лисій голові ззаду, пальців на три від правого вуха, саме над ріденьким віночком волосся, яке трохи прикривало комір піджака, виднів темний отвір. Все це мало досить неприємний вигляд, але Штудерові такі картини були звичні. Він тільки спитав:

– Кишені були порожні?

– Зачекайте, ось тут у мене рапорт жандармського капрала Мурмана…

– А, Мурман у Герценштайні! – перебив Штудер. – Так, так.

– Ви його знаєте?

– Аякже. Колега. Тільки вже багато років не бачилися. Що ж він там пише?

Слідчий перегорнув аркуш, тоді замурмотів сам до себе уривки фраз. Штудер уловлював:

– …Чоловічий труп, що лежав животом униз… Отвір від кулі за правим вухом… Куля застрягла в голові… ймовірно з браунінга калібру 6,5 мм…»

– О, Мурман на зброї знається! – зауважив Штудер.

– «Кишені порожні…» – прочитав слідчий.

– А це що? – пролунало різке запитання. – Може, ви маєте лупу. – Зі Штудерового голосу зникла вся чемність.

– Лупу? Так. Зачекайте… Ось вам лупа.

Хвилинку в кабінеті стояла тиша. Крізь шпарину між віконницями прямо на Штудерове волосся падав сонячний промінь. Слідчий мовчки дивився на чоловіка, що сидів перед ним, на його широку округлу спину, на посивіле волоссячко, що блищало, наче шерсть сивого коня.

– Кумедія, – тихо промовив вахмістр Штудер. («Що, в біса, можна добачити кумедного в знімку вбитої людини?!» – подумав слідчий). – Адже піджак на спині зовсім чистий.

– Чистий на спині? Ну й що?

– А кишені порожні, – коротко сказав Штудер таким тоном, ніби ці слова пояснювали все.

– Не розумію… – Слідчий скинув окуляри й протер їх носовичком.

– Коли ви уявляєте собі, – сказав Штудер і постукав лупою по знімку, – коли ви уявляєте собі, що хтось підступно напав на цього чоловіка в лісі й убив його пострілом ззаду, то з положення трупа випливає, що вбитий падав уперед лицем. Адже так? Отже, він лежить долілиць і не ворушиться. А кишені порожні. Коли ж їх спорожнили?

– Нападник міг примусити Вічі спершу віддати гаманця…

– Не дуже ймовірно… А що сказано в протоколі розтину? Коли приблизно настала смерть?

Слідчий почав гортати папери – квапливо, наче школяр, що хоче одержати добру оцінку. Просто диво, як швидко помінялися ролі. Штудер так само сидів на незручному стільці, видимо, призначеному для допитуваних арештантів, а проте складалося враження, ніби саме він провадить допит!

– Протокол розтину, – сказав нарешті слідчий, прокашлявся, поправив окуляри й заходився читати: – «Потилична кістка розтрощена… мізочок… застрягла в області лівої…» Але ж вам це все непотрібне… А, ось: «Смерть настала приблизно за десять годин до виявлення трупа». Ви хотіли знати це, вахмістре? «Трупа знайшов між пів на восьму й чверть до восьмої Жан Котеро, старший садівник розсадника Еленбергера… Отже, вбивство вчинено десь близько десятої години вечора».

– Десятої? Добре. Як ви уявляєте собі цю сцену? Старий Вічі вертається з ділової подорожі, спокійно їде своєю мотоциклеткою додому. Раптом його зупиняють… Уже тут багато неясного. Чому він устав з мотоцикла? Злякався… Припустімо, що його зупинили. Ну що ж, він мусив зіперти мотоцикла на дерево, а його самого хтось погнав у ліс… Чому напасник не забрав у нього гаманця на дорозі й не вшився?… Так ні ж! Він примусив Вічі зайти з ним на сто метрів – адже там було сто метрів? – у глиб лісу. І застрелив його ззаду. Вічі падає долілиць… Можете ви, пане слідчий, сказати мені, коли в нього з кишені забрано гаманця з тими зниклими трьома сотнями франків?

– Гаманець? Три сотні франків? Зачекайте, вахмістре. Мені треба зорієнтуватись.

Тиша. Тільки гучно дзижчить муха. Штудер не ворухнувся, так і сидів, похиливши голову..

– Маєте рацію… Пані Вічі посвідчила, ніби чоловік сказав їй уранці, що ввечері, можливо, привезе півтораста франків. Бо йому мають оплатити деякі рахунки. А сто п’ятдесят франків він мав при собі… Довідки по телефону з’ясували, що двоє клієнтів справді оплатили Вічі свої рахунки. Один рахунок на сто франків, другий – на п’ятдесят…

– Один на сто, другий на п’ятдесят? Дивно…

– Чому?

– Бо Шлюмф мав при собі три банкноти по сто франків. Одну він розміняв у «Ведмеді», а дві я в нього вилучив. І де подівся гаманець?

– Ваша правда, вахмістре. В цій справді ще є темні місця…

– Еге ж, темні місця! – Штудер здвигнув плечима.

«Уїдливий тип», – подумав слідчий. Він нервувався, як колись на державному іспиті. Може, цей вахмістр піддатливий на лестощі?…

Тому слідчий сказав:

– Я бачу, вахмістре, ваша практична виучка в кримінології переважає мою… – Штудер щось пробурмотів собі під ніс. – Що ви кажете? – Слідчий аж руку до вуха приклав, ніби боявся пропустити бодай слово свого співрозмовника.

Але Штудер ураз неначе забув, де він. Бо заходився неквапливо прикурювати дешеву сигару.

– Може, краще закурите сигарету? – наважився несміливо запитати слідчий, бо терпіти не міг диму від таких сигар. І простяг Штудерові через стіл розкритий портсигар. Та Штудер заперечливо похитав головою. Йому, вахмістрові Штудерові, сигарети з золотим мундштучком!..

Слідчий порушив тишу.

– Де ж ви набули таких практичних знань, пане Штудер?

Але навіть зміна форми звертання – «пане Штудер» замість «вахмістре» – не змогла розбудити мовчазного оперативника з задуми.

– І чому це ви з вашими знаннями не стали хоч би лейтенантом поліції?

Штудер рвучко підвів голову.

– Що?… Що ви сказали?… У вас попільничка є?

Слідчий усміхнувся й посунув через стіл мосяжну мис оч к у.

– Я свого часу працював у Граці в професора Гроса. А чому я не зробив кар’єри? Бачте, я колись попік пальці на одній банківській справі. Тоді я був комісаром у міській поліції… Еге ж, а під час війни… Після історії з банком я попав у неласку, і довелося починати все з самого низу. Таке буває… Але я хотів спитати ось що: як ви збираєтесь розв’язувати цю справу? З яких кроків починати?

Спочатку слідчий хотів був присадити цього вахмістра, пояснити йому, хто тут командує; адже, кінець кінцем, відповідальність за розслідування лежить на ньому… Але він відігнав цей перший імпульс. У Штудеровому погляді було щось таке очікувально-несміливе… Тому слідчий сказав досить примирливо:

– Ну, гадаю, почнемо з найзвичнішого. Викличемо родину Вічі, хазяїна… гм… звинуваченого…

– Ервіна Шлюмфа, – перебив Штудер, – уже судженого за грабунок, крадіжки та інші дрібніші злочини. Коли трупа відвезли до судово-медичного інституту?

– У середу ввечері…

– Як ви гадаєте, коли ми зможемо одержати з інституту висновок?

– Думаю, можна б показати труп обвинуваченому… Що ви на це скажете?

Запитання було ввічливе, але думав слідчий десь так: «Хоч би вже ти швидше забирався геть! Сигара смердить, поводишся настирливо, я, звісно, поскаржуся начальству, але що мені з того? Отже, так скоро я тебе не спекаюсь. Тому краще ладком…»

– Показати звинуваченому? – перепитав Штудер. – Везти його туди, щоб він знову дорогою спробував утекти?

– Що? Він хотів чкурнути від вас? І ви мені нічого про це не сказали?

Штудер подивився на слідчого спокійним поглядом і знизав плечима. Ну що можна відповісти на таке запитання?

– Я буду з вами цілком відвертий, пане слідчий, – раптом сказав він, і голос його звучав якось дивно глухо й схвильовано. – Годі нам уже ходити околясами. Ви думаєте собі: «Цей старий здеградований оперативник, що вже має йти на пенсію, хоче попишатись. Набивається в порадники. Але я його провчу. Ще сьогодні, тільки-но він піде, зателефоную до дирекції й поскаржуся…»

Мовчанка. Слідчий стискав у пальцях олівця й малював ним на вимочці кружальця. Штудер підвівся, вхопив стілець за спинку, пересунув його перед себе, зіперся руками на спинку – сигара між двома пальцями в нього все чаділа, – а потім заговорив:

– Я хочу вам дещо сказати, пане слідчий. Я залюбки подам у відставку, коли ця справа розслідуватиметься не так, як я хотів би. Та коли я буду відставником, то матиму право робити, що забажаю. І вийде велика кумедія. Я пообіцяв Шлюмфові взяти його справу в свої руки…

– Ви що, вже зробились адвокатом, вахмістре? – глузливо кинув слідчий.

– Ні. Але ж я можу найняти адвоката. Такого, що розіб’є вдрузки все звинувачення – і то перед судом присяжних. Вам цього хочеться? Тільки уявіть собі гаразд, як воно буде! Вас викличуть як свідка захисту й тикатимуть вам у вічі всіма промахами попереднього розслідування. Сподобається вам це?

«Та він зовсім схиблений! – подумав слідчий. – Справдешній сутяжник!

І чому арештувати підозрюваного вирядили саме цього Штудера? Якийсь фанатик справедливості! Невже такі ще є на світі? Я ж увесь час йому поступався… Чи він уміє читати думки? Дурна історія! А коли цей Шлюмф і справді не винен, то вийде, чого доброго, скандал, на людей упаде підозра. Краще все ж таки працювати разом з ним». А вголос промовив:

– Дурниць ви наговорили, вахмістре. Я знаю справу ще дуже мало. Нащо такі погрози? Хіба я відмовлявся вислухати вас? Чому ви зразу викочуєте важку артилерію? Ви надто нетерплячий, пане Штудер. Хіба не можна обговорити все цілком спокійно? Ви, здається мені, дуже вразливий, вахмістре, але вам слід би пам’ятати, що й інші люди часом мають нерви… – Слідчий замовк, чекаючи відповіді, й не зводив очей з димучої сигари в Штудеровій руці.

– А, он що! – раптом сказав Штудер. – Он воно що… – Він підійшов до вікна, розчинив його й викинув сигару на двір. – Треба було самому здогадатися. Такі люди, як ви… То в цьому вся причина? Я відчував, що ви щось проти мене маєте. І думав, що це через Шлюмфа… А воно всього-на-всього сигара?

І засміявся.

«Кумедний чолов’яга! – подумав слідчий. – Усе на світі розуміє!.. Дим від дешевої сигари! Невже така дурниця справді може навіяти ворожий настрій?…»

І в ці думки втрутився Штудер:

– Цікаво. Часом нас дратує в людині якась нікчемна звичка: наприклад, куріння дешевих сигар. А на мене так діють дорогі сигарети з золотим мундштучком.

І сів.

– Правда, правда, – тільки й сказав слідчий, але в душі відчув щиру повагу до цього мастака читати думки. А потім додав:

– Я б хотів зараз викликати з камери вашого підзахисного Шлюмфа. Ви хочете бути присутнім?

– Атож. Залюбки. Але, може, ви будете такі ласкаві…

– Звичайно, – усміхнувся слідчий, – я поводитимуся з ним так, що він не буде вішатися знову, принаймні поки що. Бо я можу й інакше. Хочу також поговорити з прокурором. Коли виявиться, що потрібне дальше розслідування, ми залучимо й вас.

Більярд і хронічний алкоголізм

Штудер ударив києм. Біла куля покотилася зеленим сукном, цокнулась об червону, відбилась од борту й просвистіла повз другу білу, ледь не зачепивши її.

Штудер поставив кия на підлогу, покліпав очима й сказав сердито:

– Трохи заслабко!

 І саме в ту мить уперше почув густий голос, який йому малося почути ще не раз. Той голос промовив:

– І повір мені, в цій історії з Вічі не все ясне; повір мені, там не сходяться кінці з кінцями… та ти й сам це знаєш. Хоча вони й злапали Шлюмфа…

Далі Штудер не розібрав нічого. Тиша, яка щойно панувала в залі, розсипалася, знову загули балачки за столами. Штудер повернувся й пильно подивився на чоловіка з на диво густим голосом.

Чоловік був високого зросту й мав худе зморшкувате обличчя. Він сидів у кутку кав’ярні за одним столиком із куценьким товстуном. Товстун безперестану кивав головою, притакуючи, а худий стариган сидів, зіперши лікоть на стіл, і говорив далі, піднявши вказівний палець. Губів було майже не видно, певне, чоловік був зовсім беззубий. Ось старий опустив руку, недбало підніс келиха до вуст і тільки тоді помітив, що келих порожній; його суворі вуса розтягла дуже лагідна усмішка – так усміхаються люди, що й самих себе сприймають трохи скептично.

– Розі, – звернувся він до офіціантки, що саме проходила мимо, – ще два келихи.

– Зараз, пане Еленбергер.

Старий ласкаво поплескав її по руці. В рудоволосої офіціантки був такий вигляд, наче в кицьки, що хоче замуркотіти й тільки шукає місця, де б їй ніхто не перешкоджав у цьому.

– Твій удар, – сказав Штудерові його партнер, нотар Мюнх, товсту шию якого стискав високий крохмалений комірець.

Примруживши очі, Штудер вивчав розташування куль на більярді, а сам невідчепно думав: «Еленбергер? Еленбергер? І говорить про справу Вічі?» І, зайнятий думкою, що ж це, мабуть, той самий Еленбергер, власник садівничого розсадника в Герценштайні, хазяїн Шлюмфа, звичайно, знову «промазав». Не натер як слід кия крейдою, і кінчик сприснув із кулі з неприємним вискучим звуком.

Сукно більярдного столу, над яким висіла дуже яскрава, затінена дашком зісподу лампа, відбивав угору зеленавий посвіт, що забарвлював хмарку тютюнового диму в якийсь чудний колір. Від столу, за яким сидів старий Еленбергер, почувся сміх, схожий на кректання, але то сміявся не старий, а його товариш, огрядненький куцан. А в тиші, що настала за тим сміхом, Штудер почув голос старого Еленбергера:

– Атож, Вічі не був дурнем. Але Ашбахер… Дводенне телятко не таке…

– Що з тобою, Штудер? – спитав нотар Мюнх.

Штудер мовчав.

Справа Вічі була неначе зачарована. Штудер сподівався забути про неї бодай на сьогоднішній вечір. А тут маєш: прийшов до кав’ярні пограти в більярд, аж тут, ніби навмисне, сидить цей Еленбергер і голосно говорить про справу Вічі. Звісно, про який спокій тепер може йтися…

Спина забитого на фотографії… Спина, до якої не пристало жодної ялинової глички… Рана в потилиці… Химерні імена в родині… Батько – Венделін, дочка – Зонья, син – Армін. Може, й матір звати Анастазія?… А що ж!..

Вічі… це прізвище звучало так, наче гороб’яче цвірінькання. Венделін Вічі, що їздив як комівояжер мотоциклеткою й був знайдений застреленим у лісі… Пані Вічі, що сидить у станційному кіоску й читає романи…

А поки Штудер стояв, зіпершись на більярдний кий, і дивився на гру нотаря, що того вечора, здавалось, був у добрій формі, за його спиною знову пролунав густий приємний голос:

– Що ж то робить тепер наш Шлюмф? Як ти гадаєш, Котеро? Мабуть, ті менти вже злапали його?

Від слова «менти» Штудер аж здригнувся. Його давно вже не зачіпали насмішки, якими обсипали кримінальну поліцію, надто оперативників. Тільки одне це паскудне слово доводило його до шалу. Воно якесь таке, ніби з напханого черева, сказав він колись своїй дружині. І тепер, почувши його з Еленбергерових вуст, він аж крутнувся і втупив у старигана очі.

Він зустрів звернений на нього погляд, і той погляд був неприємний. Штудер не витримав його довго. Дивні очі були в Еленбергера: холодні, а зіниці майже щілинкою, наче в кота. І райдужина дуже світла, сіро-голуба.

– Реванш? – спитав нотар Мюнх. Він мовчки провів серію ударів і скінчив партію.

Штудер похитав головою.

– Ти знаєш отого, за столиком? – спитав він і показав великим пальцем через плече.

Нотар випнув голову з високого комірця.

– Отого старого? Що сидить із товстунчиком? Ще б пак!.. То ж Еленбергер. Він сьогодні був у мене. Через одного чоловіка, Вічі… Та ти ж чув уже про цих людей! Того Вічі, що його кілька днів тому вбито. Він був винен Еленбергерові гроші… Я того Вічі теж якось бачив.

Нотар Мюнх замовк і привітально помахав правою рукою, схожою на риб’ячий плавець. Штудер обернувся й побачив, що старий Еленбергер киває нотареві, підкликаючи до себе. Мюнх рушив через залу до нього. Підійшовши до круглого столика, нотар потиснув старому Еленбергерові руку й кивнув Штудерові, щоб теж підійшов. Коли Мюнх відрекомендував його Еленбергерові, з’ясувалося, що обидва вже чули один про одного. Між іншим, Еленбергерова рука була всипана ластовинням, що кольором нагадувало сухе листя бука.

– Ви образилися, вахмістре, що я тільки-но сказав «мент»? Я бачив – здригнулись, наче лошак, що відчув на собі ґедзя.

– Та це ж однаково, – відказав Штудер, – якби садівника назвали «дроворубом».

– Хіба ж ні?

Еленбергер засміявся густим басом, покліпав зморшкуватими повіками, втяг губи між ясна – і не сказав нічого. Обличчя його надовго застигло, і в цю мить він здавався аж надміру старим.

Вони сиділи за маленьким столиком, і їм було тісно. Поряд гуляло відчинене вікно, надворі стояла спека й духота, віяв гарячий вітер, а небо наче хто намастив їдкою сірою мастю.

Офіціантка сама поставила на стіл чотири високі склянки з пивом.

– Будьмо, – сказав Штудер, підняв склянку, вихилив і поставив на стіл. На вусах лишилась біла піна. – Х-хе…

Еленбергер крутив двома пальцями свою склянку на картонній підставці, виконуючи нею повільний танець. Тоді раптом спитав:

– Ви знаєте щось про Шлюмфа?

– Я його заарештував сьогодні вранці, – тихо відповів Штудер.

– Де?

– У матері.

Запала мовчанка. Старий Еленбергер похитав головою – так, ніби йому щось було неясне.

– Мент… поліцаї не завжди відзначаються тонкими манерами, – нарешті сухо промовив він. – Забирати сина від матері… Як на мене, то я волію щепити троянди чи прикопувати їх на зиму.

Нотар Мюнх ніяково затарабанив пальцями по мармуровій стільниці й покрутив шиєю в комірці. Товстунчик, що звався Котеро, а отже, був тим самим старшим садівником, що знайшов трупа, висякавсь у велику червону хусточку.

Штудер не зважав на тишу за столиком і дивився повз старого Еленбергера у вікно.

– Ну? І як там тепер Шлюмф? – сердито спитав старий.

– А він повісився, – спокійно мовив Штудер.

Нотар гучно плямкнув і спантеличено глянув на свого приятеля Штудера, зате Еленбергер схопився зі стільця, зіперсь кулаками на стіл і спитав гучним голосом:

– Що ти кажеш? Що це ти кажеш?

– Так, – мирно потвердив Штудер, – він повісився. – Вас цей хлопчина, здається, дуже цікавить?

– Ет! – відмахнувся Еленбергер. – Просто він не був мені несимпатичний. Він у мене добре справлявся… А тепер його нема живого. От як… Це вже другий, що його та стара відьма має на сумлінні, вона і ви… і ви, – Еленбергер затнувся. – Отже, він неживий? – спитав старий ще раз.

– Я цього не сказав, – заперечив Штудер і критично подивився на свою сигару. – Я саме вчасно нагодився, щоб того Шлюмфа… врятувати, хоча…

– То він живий? І де ж він тепер?

– У Туні, – благодушно відказав Штудер і сховав очі під повіками. – У Туні, в цюпі. Я вже розмовляв із слідчим, то непоганий чолов’яга, і справа не безнадійна, але темна, ох, темна… Отож-бо й лихо. А суд любить ясні справи, бо тоді судовий розгляд буває ефектний… Але Шлюмф від усього відмагається, і, звичайно, справу розглядатимуть присяжні… А хто ж не знає, які вони бувають.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».