Ця мiсцина пласка, як стiл, а чистими днями, ранньоi осенi чи на початку лiта тут видно, як пари пiдiймаються за пагорбами, на сорок чи п’ятдесят кiлометрiв. І рудий степ, кiлька озер, чорно-зелена бахрома лiсу, з виразками червоних плям болiт, що iх вiдразу видно з вiконечка задньоi стiни будинку, подiбного швидше до свинарника. Збоку крило, безкiнечне, як тягуча спека пiскiв, де крикливi чайки тягають полiетиленовi кульки. І вже потiм, трохи вiддалiк берестового гайка, якщо пройти на схiд, видно, як у золотистому маревi пiдiймаеться мiсто, як щось однозначне, як мiрило людського марнославства.
І того дня, коли я потинявся широкими i порожнiми вулицями, не пропускаючи жодноi красивоi ноги, зiгнутоi десь у кiсточцi, зi звернутим каблуком, вiдтопиреним задом, а потiм ясний, трохи каламутний погляд опiк, наче куля вогню, випущеного з нутра, я зупинився бiля розчахнутих дверей кiнотеатру. Сопух адреналiну i життя, i ще чогось там, пiшов на мене. Десятки збуджених облич, iстот, полишених якихось там умовностей, вивалили пiд розкiшне небо, що пахло свiжiстю ночi. І я вiдчув себе старим: формений костюм, бiла сорочка, дорогi штиблети, а видавався сам собi плямою на горизонтi. І отож цiлу нiч я промарив про свiжий вiтер на свiтанку, тугу траву пiд п’ятами i берестовий гайок. Я пив цiлу нiч i марив тiею годиною, коли я приiду туди, ляжу i просплю кiлька годин поспiль. А потiм пiшов дощ, спочатку важкий, а потiм чистий, наче кришталевi пiдвiски. Я випив вiскi, нюхнув кокаiну, i тут почало з’ясовуватися, що там, де безсила тиранiя грошей, я виглядаю нiкчемним лисiючим клерком у чорному костюмi iз залисинами на видних мiсцях, з червоними нiздрями i червоними очима вiд стресiв та кокаiну. У мене затерпло в горлянцi. Єдиний мiй товариш – еврей, що не знае рiдноi мови i вiдхрещуеться вiд своiх сородичiв i одноплемiнникiв, з головою лисою, наче глобус, а ще двiрник, котрий знае про кожного у нашому домi бiльше, нiж саме СБУ. Словом, стан у мене був такий, як пiсля недiльноi п’янки. Темнi кола навколо очей, невпевнена хода i темне майбутне. І все найпротивнiше – я думав, уперто, в’язко, наче дивлячись у глуху нiч, думав про Риту. На ранок я передумав iхати. Вiрнiше, мене зупинив ii дзвiнок. Несподiвано, як пострiл, як крик серед пустелi.
Ранок виявився напрочуд свiтлим. Дома стояли рiвною стiною, пiдсвiченi бiлим, яскравим, наче штучним сонцем. Квадратнi куби людського марнославства, а може, людського генiя, – хто його знае. Я пив каву жадiбними ковтками; знову заварював i пив; я вiдганяв думку, що скоро мене винесе на вулицi, i навiть iз шикарного «бентлi» я буду бачити веселi обличчя людей, стрункi витонченi ноги жiнок, iхнi красивi груди, що гойдаються пiд одягом; я боявся, що запахи проникнуть у мiй свiт, зруйнують цю тиху гавань грошей, тиху iлюзiю. Значить, я зрозумiв, що це прийшла розплата. Ну, звiсно, помилився. Це просто розквiтала червоними i чорними порами любов. Я зiйшов схiдцями донизу, набрав у легенi повiтря i вiдчинив дверi. Мене залило жовтою мелясою свiтла. Дивно – з кiмнати воно видалося срiбним i набагато привiтнiшим, нiж зараз. Мене наче вжалили сотнi металевих ос. А тому, вiрогiднiше всього, тому думка повернулася до тихого будинку i берестового гайка, де я ховався в дитинствi, граючи у слiдопита i Робiна Гуда.
Власне, воно б усе так i лишилося, аби Мусiя не вiдправили до Штатiв, а мене не покликали на корпоративну вечiрку. Вечiрки вiд самого початку були заснованi для того, щоб пiдбити пiдсумок, поставити на мiсце «заблудлих овець» i зняти пожертви, але цього разу не з пастви, а з ii обслуговуючого персоналу. Потiм починалися чистi та голi оргii. Вiруючим, напевне, був лише сам Абрахам Лi. Я досi впевнений, що Абрахам Лi вiрив, що саме вiн е головним проводирем Бога на землi i що саме вiн мае поступати як заманеться i вiддавати титули царiв i цариць свiту, в iм’я того ж Господа. З пантелику збивала рафiнадна усмiшка, кремовi рухи, нiжний, трохи iндичачий голос. Але за цим ховалося… До того часу я вже вiдiйшов вiд лихоманки. Молодiсть пройшла. З’явилися залисини, ночi налилися безсонням, як порожнiй стакан – випивкою. Я дивився на Абрахама Лi, як на iндiйського факiра, що зачакловуе кобру. Вiн – факiр, народ – кобра. Зазiваешся – тебе вжалять. Але для того, щоб тебе не вжалила кобра, треба вiрити, що ти робиш саме свою справу. Абрахам Лi i робив свою справу…
Через десять рокiв поверхня води менi бачилася не зовсiм чистою… Сам по собi Абрахам Лi був убогою людиною. Але вiн знав натовп, тому що сам являвся його продовженням, цiею жаднющою щуроподiбною оравою. Вiн знав, що найсильнiшими мiсцями у людини е iнтелект i жалiбнiсть. Інтелект, коли не розумiе чогось, спочатку випускае жало або надувае капюшон, наче у кобри, а вже потiм, з часом повертаеться, щоб провiрити: що ж там таке в бiса вiдбулося? І тут-то попадаеться. Абрахам Лi тут звертаеться до совiстi, до вiри i ще багатьох речей, яких вдячного середньоiнтелектуального йолопа навчали в школi та унiверситетi, словом, до всього того, що значилося в його кишеньковому талмудi чеснот, якi треба – хоч-не-хоч – виконувати. Абрахам Лi, наче цирковий клоун, витягував золочену кульку з кишенi i показував натовпу: «Ось кулька. Зараз я ii витягну з кишенi Льолiка…» Це i чув Льолiк. Абрахам Лi витягував за хвилину кульку у Льолiка. І всi дивувалися диву. Саме подiбне вiдбувалося i на сценi його Святилища. Вiн висмикував на сцену знаменитiсть, звiсно, багату, i говорив, що ось цей Льолiк зробився благим, тому що ходить на нашi зiбрання i вiрить йому, Абрахаму Лi, як самому Господу Богу. І бiльшiсть вiдкривала рота. Це зовсiм шара – взяти до рук Бiблiю, i дивись, через тиждень-другий, ну нехай через рiк, ти мiльйонер. Що за цим стоiть, нiкого не цiкавило. Бiльшiсть з них вiрили у перекраяний будиночок iз садочком у райськiй мiсцинi бiля моря, але не те, що в Бiблii. Хоча це теж була вiра, i тому я гадаю, сховавшись за вiрою, так важко було звалити Абрахама Лi. Словом, ось це, що я лише бачив, але вже знав i вiдчував, що скоро дiзнаюся бiльше, нiж того очiкувалося…
Такi ось вечiрки у напiвтемному, з готичними уперемiж з римськими колонами, з високою стелею, де свiтився iзумрудiв лик невiдомого кого, викликали у мене тихий переляк, як i в кожного середньостатистичного обивателя, долученого до чогось такого, що менi знати непотрiбно, а лише слухати, розвiсивши губи, руки, вуха i всi частини тiла, котрi можуть повиснути. Ранiш, багато рокiв тому, коли Абрахам Лi, випускник престижного вузу, вигнанець рiдноi краiни, що боролася за незалежнiсть, заснував братство, воно було нiчим не гiрше за Бiле братство чи тих же п’ятдесятникiв або баптистiв. Але час навiчно вiдкоригував iнiцiативи та задачi: тодi ми збиралися як невелика купка спiльникiв у велетенському, пронизаному холодним повiтрям гаражi i радiсно дiлилися своiми мiсiонерськими здобутками. Зараз ми могли понюхати коксу у сусiднiй кiмнатi, потiм поляскувати один одного по задницях, повiдтягувати труси у жiнок i розповiсти, марку якоi машини розбабахала наша коханка чи коханець. Тут джмелями пролiтали майже всi знаменитостi: вiд полiтичних до культурних. І в цьому не було дивини. Система сильно i мiцно зв’язала всiх владостоячих i владолежачих у цiй замрiянiй краiнi малохольних романтикiв. У центрi, на вивищеннi, пiд галогенними лампами, у бiлому костюмi, у чорних лакових туфлях, з лакованими бiлками й устричними зiницями, поруч – Аскарид Боб з вiспяною харею, лiворуч – Рита у строгому костюмi, красива i недосяжна – так воссiдав Абрахам Лi, людина-монстр i людина-загадка.
Але того дня вийшло зовсiм по-iнакшому. Мене провели двое охоронцiв, третiй з’явився несподiвано i закрив менi спиною дорогу, отож мене повели через низку довгих коридорiв, пiдсвiчених знизу денним свiтлом, потiм зав’язали очi чорною шерстяною пов’язкою; i як тiльки менi зав’язали очi, вiдразу десь далеко-далеко увiмкнулася музика, що нагадувала удари африканських тамтамiв, а вiд того по спинi заходили невидимi посудомийнi щiтки. Цi звуки нагадували пробитий каналiзацiйний колектор, або звучали, як формула свинцю, зачитана вголос п’яним учителем хiмii. Потiм ми поiхали. Це був довгий, як малайзiйська свиня, лiмузин: по запаху шкiри сидiнь, по ходу, взагалi по всьому, на що вказував менi досвiд, набутий серед грошей i несмаку. Виходило, що тебе везуть або закопувати, або для приемного сюрпризу, або – швидше за все – нiкуди, i це iдiотський жарт твоiх друзiв чи знайомих. Ми iхали колами, поверталися назад, i ця довбана музика в стилi «плюм бум» не переставала звучати. Нарештi лiмузин зупинився. Мене вивели, дбайливо тримаючи попiд руки. Вивели i зняли пов’язку. Нiчого особливого зi мною не сталося. Нiчого особливого я i не побачив: велетенський ангар, срiбна сигара лiтака, затиснута збудженими «колегами», i все це нагадувало дешевий фантастичний звiт про висадку марсiан. Для мене стало все зрозумiлим, коли я побачив Абрахама Лi, що наприсiдки, колами, скакав бiля свого лiтака. Менi враз чомусь стало сумно: варто було зробити, пережити стiльки, – я був певен, що цей чоловiк скуштував лиха немало, – щоб усе звелося до такого кретинiзму. Абрахам Лi скакав бiля лiтака, пестив його, лакований блиск в очах зник; вiн зупинявся, закривав очi в позi жаби, потiм знову заходжувався виписувати ритуальнi па бiля звичайнiсiнького МИГа. Треба ж було, щоб усi бачили i всi радiли. Тож я теж, скриплячи зубами, зробив захоплену мiну на обличчi й почав плескати в такт долонями. Всi радiсно захиталися i стали бити в долонi. За якихось п’ять хвилин усi увiйшли в якийсь дикий транс. Через десять – бiльшiсть валялися на пiдлозi, блаженно закотивши очi пiд лоба, а Абрахам Лi не звертав на це уваги i продовжував пестити, наче циган коня, срiбну лiтаючу штуку. Кiльком баришням стало погано, i iх винесли. Музика продовжувала нарiзувати повiтря. Мене нудило. Цiлу нiч я не спав, нюхав i пив вiскi. Зараз мене хилитало, як опудало на городi. І тут на мiй обшлаг лягла чиясь м’яка i тепла рука. Я пiймав нiздрями тонкий запах парфумiв, трохи мускусу i ще щось таке, чим, на мою думку, пахнуть гарнi i вихованi дiвчата. Я спробував обернутися i глянути на гостю, але рука на обшлазi напружилася, i голос – м’який, з якимись глухими iнтонацiями на межi зриву, екзальтацii i захоплення – прошепотiв над вухом, вкинувши у раковину небезпечний початок мого нового життя:
– Ви такий гарний i цiкавий молодий чоловiк, а себе не жалiете.
Я знав, що це вона, Рита, i нiхто iнший.
– А ви пропонуете щось iнше? – сказав я, не обертаючись.
Тут мене щось легенько, по-дитячому, смикнуло, i я пiшов спиною за нею.
Це була кiмната не менше десяти квадратних метрiв, погано освiтлена, завалена мiтлами, молотками, поламаними стiльцями. Через маленьке вiконечко пробивалося свiтло. Нарештi я побачив ii сам на сам. Вона мовчки притиснулася до мене, i я вiдчув, як кров приливае до голови. Запах ii поту, важкого i тягучого, запах ii парфумiв, а потiм удар губ об моi, язик, що розсувае губи i вриваеться до тебе, коли ти ще зовсiм не розумiеш, перелякано чiпляючись за звичний свiт. Вона розсунула пiджак, червоний, з чорними оторочками, що ще бiльше видiляли краi грудей – бiлi корiнцi айсбергiв. Рита щось швидко заговорила, голова пропала на мить, вона присiла на одне колiно, i штани злетiли у мене до колiн. Знову ii дивовижнi очi з трунком всезнайства i вседозволеностi, з покiрною тваринячою iскрою. За спиною розгортався клекiтливий крик Абрахама Лi. Я розвiв ii пiджак, вивiльнивши груди, бiлi i тугi, з червоними, майже малиновими сосками, маленькими i задертими догори. Я несподiвано застиг на мiсцi i дивився, просто дивуючись чуду природи, так, наче вперше бачив оголенi жiночi груди. Вона мене не зрозумiла. Власне до цiеi хвилини, до цiеi митi я мислив логiчно, логiчно пропускав iнформацiю, i все навколишне було для мене полем з неживих i живих предметiв. Але ii подих, запах ii грудей, молочна свiжiсть – так вiйнуло на мене чистим запахом, що його хотiлося проковтнути. Дивне i солодке вiдчуття буденностi. Це мало нагадувало секс у його первiсному розумiннi. Я побачив, як у неi зволожилися очi, а у вигнутих догори кутиках рота з’явилася слина, наче те, чим ми займалися, мало ще якийсь тiльки iй вiдомий змiст. Очi у неi завжди золотистi, а зараз iх затягло перламутровим туманом. Вона, як не дивно, не вiдчувала страху, i спина ii пiд моiми долонями стала м’якою, розслабилася i прогнулася назад. Вона вiддалася не менi, а тому, що жадiбно смоктало ii, пестило ii пустопорожнiми ночами i довгими полуднями у розарii Абрахама Лi. Так, це мало нагадувало секс: це був бунт проти чогось такого, що ми не могли вимовити вголос. Але воно сталося. Ми лежали на купi ганчiр’я, вiдсапувалися, i нашими поглядами пливло безкiнечно сине небо. Було болiсно i радiсно водночас, принаймнi менi. Я лежав пiд пекучим сонцем, розглядаючи предмети, я побачив шматок броньованого кабелю, рука потягнулася до нього, а пальцi стиснули теплу свинцеву оболонку. Рита перехопила мою руку, i ii гнучкi пальцi обплелися навколо зап’ястя. І тут мiй мобiльник зрадливо запищав. Я глянув – дзвонив Мусiй.
– Я тут дещо нарив, старий! – глухий голос з Америки.
У небi кольору сардонiксу тремтiли зiрки, наче задки шершнiв над високою стеблиною велетенськоi красивоi квiтки; вечiр переходив у нiч, проковтнувши предмети, невловимi риси цього свiту. Ми нарештi опинилися у мене за мiстом. Мусiй лежав на пiдлозi у купi переписаних паперiв, поставивши стакан з вiскi на живiт; поруч розляглася зовсiм гола блондинка, виставивши пружний зад i сховавши обличчя в зiгнутих у лiктях руках. Рита перехопила мiй погляд, але нiчого не сказала. Мусiй продовжував говорити:
– Значить, ось так вони починали…
Рита рвучко встала i пройшлася кiмнатою. Мусiй замовк i зрозумiв, що не варто говорити при незнайомих людях.
– А чого? – сказав Мусiй тоном ображеноi дитини. – Ми тiльки-но з нею трахалися. Може, у нас з нею щось вийде?
– Нiчого у тебе з нею не вийде. Можеш валяти. Твоя справа, а я не хочу, щоб Лiсовськi знайшли на звалищi з перерiзаною горлянкою, – сказала вона i налила собi повний фужер «Саперавi», густого i червоного. Я уявив кров, що булькае з моеi перерiзаноi горлянки, i подолав нудотний напад страху. Я встав i пiдiйшов до вiкна: чорна бахрома лiсу, сумiш дубiв, столiтнiх в’язiв, модрин, берiз, пiдмита широким озером, що на початку вiсiмдесятих кишiло качками i де лосi з вiтром у широких рогах благородним поступом пiдходили до самого його краю i шумно пили воду; дикi комишевi коти дерли качок i iхнi гнiзда, а люди, що тут деiнде з’являлися, намагалися жити з усiм у мирi. Я стояв i дивився, не вiдчуваючи допитливого погляду Рити i бiлявки, що зараз сидiла, – вiдображення в дзеркалi з голеним лобком i сiрим непроникним кошачим поглядом звужених по-тваринячи зiниць. Я пошукав поглядом сигару, уникаючи очей самоi Рити, що зараз вiддавала кислою нудьгою вчорашнього празника. Древнiй лiс, що завжди лякав мене, несподiвано викликав радiсть, тиху втому i спокiй.
– Нехай говорить, – сказав я. – Хто ви, у бiса, такi, щоб йому забороняти. Двi шльондри. Двi суки, що вилизують корита у кого попаде, аби тiльки iх гладили не проти шерстi.
У мене пiдплила кров до обличчя. Мене крутило, мене нудило, i я нiчого не мiг iз собою вдiяти. Але я знав, що Рита права, як правий Мусiй – невиразний товстун, голомозий i булькатий, але котрий належав нашому неписаному братству, що пов’язало нас назавжди. Я стояв i думав про Риту. Дивився на темний лiс, i в мене крутило у паху. Те, що я хотiв робити з нею, аж нiяк не входило у плани тримати решту цих двох типiв: Мусiя i його коханку. Мусiй налив собi рiвно пiвсклянки i сказав:
– Ну так слухайте, i ми тобi його зробимо, нашого верховного…
Що собою являв Абрахам Лi? Для мне особисто те, що й очiкувалося: завзятий авантюрист, якого не лякало анi життя, анi смерть, а хвилював лише успiх, що вiн його заклав собi в голову, видно, з самого дитинства. А для решти – нiчого особливого. Для преси ця iнформацii мала абиякий iнтерес, власне, до того дня, коли Абрахам Лi ступив на обiтовану землю мiста Одеси. Наша держава завжди гостинно приймала подiбних гiбридiв, i не тому, що полюбляла читати iноземну класику. Абрахам Лi, вiрнiше Амбруозi Сiнонга, студент Йоганнесбурзького унiверситету, якого вiдраховано з третього курсу за нестандартнi статевi стосунки з викладачем нiмецькоi мови. Викладача звали Олiб Олiбом, син котрого переховувався вiд Інтерполу за перевезення чорноi полунички у Захiдну Європу та Сполученi Штати. З пiвроку вiн тинявся дикими i проiденими корозiею злиднiв кварталами Йоганнесбурга, тодi ще пiд владою бiлих. Його бачили в районах гей-кварталiв для чорних, що кишiли щурами i вошами, СНІДом, як iрландським грипом. Цi квартали буцiмто нiчого не значили, були викресленi з карти людського iснування. Навiть расистська полiтика ПАР не торкнулася iх, такими-от вони виявилися непотрiбними. Але вiн вижив. Вiн, потинявшись, вiрнiше попуширувавши травичкою i паскудним кокаiном, заразившись лихоманкою, упав на розпечений асфальт Йоганнесбурга з однiею думкою, що це ще не кiнець; коли очуняв у великiй свiтлiй кiмнатi з круглою люстрою, котра нагадувала потойбiчне сонце чи ще якусь там муру, вiн побачив себе в оточеннi шоколадних, синiх, чорних, як гуталiн, облич, серед яких зрiдка непристойно виглядало бiле обличчя. Але саме цим непристойним бiлим обличчям Амбруозi Сiнонга був зобов’язаний своiм життям. З унiверситету-то його випирали його ж одноплемiнники, якi тiльки рокiв два тому замiнили спис на авторучку, обламали хвоста та злiзли з дерева. Так вiн потрапив у таемне Братство незрозумiлого вiросповiдання, але з усiма атрибутами Ветхого, Нового Завiтiв, кабали i зороастризму. Керував цiею конторою колишнiй нацист, сiмдесятилiтнiй вiрменин Серго Серунян, а вiрнiше, Серж Серапруа чи ще щось у цьому родi. Амбруозi оклигував, помалу вiдвiдуючи збори, i клеiв якiсь картонки, дивно схожi на обкладинки паспортiв i перепусток. І взагалi це нагадувало пiдозрiлому i кмiтливому колишньому студенту заготовки для документiв. Мiсяць вiн придивлявся, а потiм пiдiйшов i звернувся до Бiпо, чорного нiгера з диких саван, де ще промишляли канiбалiзмом. Бiпо оскалив зуби, похитав головою, але нiчого не сказав. На ранок до нього прийшли в кiмнату, витягли з лiжка i повели iз зав’язаними очима. Йшли вони пiвгодини, але по тому, як повертали i зупинялися, Амбруозi Сiнонга вирiшив, що його водять колом, i мiсце, куди його ведуть убивати чи ще для чогось, зовсiм поруч. Нарештi з нього скинули чорну пов’язку, штовхнули у велику, з низькою глиняною стелею i глиняною пiдлогою кiмнату. Серунян сидiв на маленькому крiселку, i тому його велетенське, як розплиле тiсто, тiло виглядало потворним, неприемним, страшним i бридким водночас. Серунян дивився не на нього, а кудись на бiлу кiшечку, що моталася за мишею. Його водянистий погляд сiмдесятилiтнього морфiнiста, гомосексуалiста i великого махiнатора, здавалося, приваблювала ця бiла маленька кiшечка, що бiгала мiж дротiв. Кiшечка вигинала спину, шипiла, кидалася з одного боку в iнший, i видавалося би, що вона просто бавилася, аби не екскременти, котрi вона перiодично видавала iз себе вiд переляку. Тiльки зараз Амбруозi Сiнонга побачив у нього в руках маленьке реле, що регулювало струм у дротах. Серунян натиснув на клавiшу, кiшечка дико заверещала, немислимо роздулося ii маленьке тiло, потiм скрутилася кiльканадцять разiв, запахло смаленим, i вона затихла.
– Цього разу вийшло вiдразу. Кiшки, так, особливо кiшки, живучi. Уявляеш, якщо там опинишся ти? – сказав Серунян, обертаючи свое розплиле обличчя з чорними водянистими очима.
– А чому я повинен там бути? Я нiчого не зробив. Якщо я завинив грошi за перебування, то я iх вiдпрацюю, – нахабно погнав Амбруозi Сiнонга.
Серунян подав знак, i на потилицю колишньому студенту опустилася важка дубина. Сiнонга хекнув i розповзся чорною плямою по пiдлозi. Разiв зо три його вирубали i приводили до тями. Нарештi Серунян махнув рукою. Вiн так i сидiв, не змiнюючи пози. Із земляноi долiвки Сiнонга бачив, як пiдходить лiкар, закочуе йому рукав i вколюе дозу. Нетерплячим жестом Серунян його вiдпихае. Далi очi його, двi чорнi водянистi вирви, звертаються саме на нього, i коли вiн так дивився, то Амбруозi Сiнонзi видавалося, що це божество не може звертати увагу на когось стороннього, взагалi на людину, а якщо вiн звернув на нього свiй погляд, то це до великих перемiн. Про смерть вiн думав якнайменше: колишнiй студент був продуктом своеi краiни, а тому сприймав смерть як черговий перехiд з одного стану в iнший, тобто в шлунок свого соплемiнника. І хто його коли з’iсть – не вiдiгравало великоi ролi. Нехай це вiдбудеться трохи пiзнiше, вiн не мае нiчого проти.
З цього почалося сходження Амбруозi Сiнонги. З усього виходило, що з ранньоi молодостi йому довелося балансувати на краю прiрви. Серго Серунян навчив його усiх тонкощiв життевоi етики й естетики. А ще вiн посвятив його у своi справи. Якщо дивитися з висоти третього тисячолiття, то це була зарядна контора мiсцевого кидали, що займалася фальшивими паспортами, пудрила мiзки нечисленнiй паствi, пiдторговувала наркотиками i тримала зв’язок з усiми нацiональними африканськими рухами. Сiнонга навчився виготовляти паспорти. Вiн розповсюджував наркотики по точках. Потiм ми його бачимо у Конго. Кiлька рокiв випадае з його життя. Серуняна чи то арештували, чи то вiн помер, але майже всi керiвники секти потрапили за грати. Не виключено, що i не без допомоги Амбруозi Сiнонги, бо вiн несподiвано вiдновився у Йоганнесбурзькому унiверситетi. Апартеiд здавав своi позицii. Цей короткий промiжок життя, аби запитали у нього, – найромантичнiший у молодого викладача Амбруозi Сiнонги. На всiх чорних вечiрках, на всiх показних нацiональних фестивалях вiн з’являеться з гарненькою, подiбною до хлопчика акторкою кiно Роми Шавiр. Вона наполовину iрландка, наполовину китаянка. Це чудесне створiння, здавалося, було послане небом, щоб навернути Амбруозi в русло добропорядностi, хоча, якщо вiдраховувати вiд самого початку, його можна було вважати швидше за жертву, нiж за злочинця. Райське перевтiлення Сiнонги тривало недовго: в одну нiч ii знайшли з посинiлим обличчям, пiною навколо рота. Перед цим заможна донька батькiв Рома Шавiр переказала на рахунок Братства сто тисяч американських доларiв.
Амбруозi Сiнонга зник, не чекаючи, коли слiдство вiзьметься за нього. І от ми знаходимо його спочатку в Конго на алмазних розсипах. Потiм вiн опинився в Анголi, прихопивши камiнцiв на пiвмiльйона вартiстю. Доля таки усмiхаеться колишньому вчителю фiлологii. Але не завжди. Його накрила кубинська розвiдка, що хазяйнувала в Анголi. Кубинськi спецслужби з ним чого лише не витворяли. Спочатку його прорентгенили, майже кожну сигмовидну кишку. Алмазiв не знайшли. Тодi йому почали товкти пику, нирки, печiнку i виламувати суглоби. Але Амбруозi Сiнонга мовчав, як вiрний комунiст, чим дуже здивував кубинську спецслужбу. Хоча таемниця була проста: учитель закопав алмази пiд деревом i не пам’ятав, де вони i де те дерево. Але що б вiн не говорив, йому нiхто не вiрив. Так вiн потрапив в ангольську тюрму, маленьку копiю советського ГУЛАГу.
Наша земля проклята расизмом. Демон расизму живе на Пiвнiчному полюсi i серед папуасiв. Расизм чорний, жовтий, червоний, бiлий. Це найдосконалiша i найпотворнiша вигадка людини, що пiдписала пакт з нечистим. Папуаси ненавидiли високих соплемiнникiв, японцi – китайцiв, iндiанцi – iнших iндiанцiв, араби – евреiв, евреi – арабiв, нiмцi – англiйцiв… Саме це вiдчув на своiй шкiрi – всi виверти iсторii, всi катаклiзми, i що рух iсторii завдячив расизму – Амбруозi Сiнонга. Його не рятував прудкий розум, його не рятувало знання людськоi психологii, його не рятувало умiння пiдробляти документи i просто забивати баки митникам i полiцейським чиновникам. Колiр шкiри, як прiзвище чи мiсце реестрацii, Амбруозi Сiнонга змiнити не змiг. Але його розум був надто практичним. Недарма вiн виростав серед канiбалiв, а потiм у Преторii, де гнучкiсть розуму або спричиняла неприемностi, або приносила вiдчутну допомогу. Тюрма навчила його ще iншого…
Його вiдразу направили у блок неблагонадiйних. У передбаннику у нього вилучили картку з особистою справою на прiзвище та iм’я Абрахама Лi. Це iм’я вiн носитиме уперто, iз забобонною святiстю первiсного чоловiка. Можна сказати, що Абрахаму Лi поталанило, – вiн не потрапив до кримiнальникiв з iхнiми «пiтушатнями». У барацi на сто тридцять чоловiк утримувалося двiстi п’ятдесят. Чорнi жирнi трупнi мухи, що налiтали iз сусiдського звалища, висiли чорними попонами, ворушилися зелено-чорним покривалом на сонцi. Пiвбараку хворiло на СНІД, сифiлiс, гонорею, заразнi iнфекцiйнi хвороби. Казармене начальство боролося лише з тифом, чумою i малярiею. Бракувало води i вистачало наркотикiв. Злочинцi у п’ятницю влаштовували дикi оргii. Мiсцевi «пiвнi» iм обридали. Обдовбавшись екстезi та «спiдом», вони витягували чергову жертву з боку полiтичних i скопом гвалтували. На ранок, якщо нещасний лишався живим, його повертали напiвтеплого, а нi, то труп пiдкидали на бiк, де жили пасивнi гомосексуалiсти – здебiльше «опущенi», що складалися з бiлих та жовтих. Тут вiн визначив ще один рушiй, до якого не придивлявся, це секс. Секс i грошi. І релiгiя. Головне, це треба об’еднати. І тодi не буде цiни. Через тиждень вiн запросився на перемовини з начальством.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
