Бо війна – війною… Через перевал (збірник)

Та на Коломийщині запанував мир. Прийшов він і в Пилипівку разом із поверненням Шубертівни з учительського з'їзду в Тернополі, організованого головою шкільного відділу Іваном Красковським. Він домігся у генерал-губернатора Галичини й Буковини Трепова дозволу навчати на зайнятих землях дітей рідною мовою. На з'їзді були затверджені для користування у сільських захоронках і школах українські підручники Бориса Грінченка, Спиридона Черкасенка, Софії Русової – їх у Пилипівку привезла з собою Шубертівна.

Іван чекав дозволу на відкриття учительської семінарії у Станіславі, а тим часом весь поринув у шкільну роботу: скликав дітей, приносив до школи яйця, сир, масло, хліб – добровільні датки від селян на пилипівську захоронку… Життя почало сповнюватися для мене певним сенсом: я став потрібний людям. Те цілорічне нидіння у схованці на оборозі в лісовому урочищі Сакатурі, ті нічні зимові вилазки додому за теплом і хлібом змучили мене, розчавили приниженням і страхом, я не раз поривався вийти з укриття й зголоситися до коломийської поборової комісії; хай заберуть в австрійську армію чи в УСС – все одно. Та щоб дістатися до Коломиї, треба було перейти три села, в яких шастали мадярські жандарми, вишукуючи дезертирів та москвофілів; повиснути на вербі не хотілося, і я, надломаний, знівечений, спустошений, повернувся до села, коли російські війська вдруге зайняли Галичину.

Іван розумів ефемерність свого нинішнього становища: кінця війні не видно, у те, що в краї надовго втримається російська влада, теж не вірилося. Та чулася в світі невтримна вібрація, яка трясла основами нехарапутних імперських споруд. Не стало в людей більше облудної віри в їхню силу, міїщість і доцільність: метушаться люди в палаючих будшлях, шукають проломин і щілин, крізь які можна видобутися на волю, а що робити на тіїі волі, як зберегти себе, яку фортецю зайняти, щоб протистояти спустошливому вогневі, – не знають. Та сумніву не мав Іван, що в обох спорудах скоро прогорять крокви, проламаються перекриття, і заваляться вони до споду в куряві, диму і смороді. А що тоді? Якими вийдуть народи із пожежі, хто встигне на звалищах побудувати свій дім, а хто, приспаний і обкрадений, прокинеться у вогні?

Поради не мав ні від кого. Михайло – «за шелом'янем», та й чи живий він донині? Батько й мати животіють, немов кроти, які журяться лише крихтою їжі, щоб з голоду не вмерти. Учителька Шубертівна нічого не хоче знати, окрім того, що дітей треба вчити грамоти й розуму так само, як давати їсти, хай там вогонь, і грім, і буря, бо помруть з голоду духовного, і має в цьому свою велику рацію. Та розумів Іван, що цому замало бути тільки молочною вовчицею для майбутніх Ромулів і Ремів, він повинен ще й знайти своє місце у ватазі новітнього Енея, який прийде, щоб повести знедолених троянців до обітованої землі, – мали рацію Михайло й Гриць, коли звинувачували його в політичній індиферентності. Але де той Еней, хто він, який?

Заходив до колишнього війта Шепетюка, який уже війтом не був: сільська громада підлягала військовій владі – російській чи то австрійській. Старий Шепетюк поник, схилився, здрібнів із туги за дітьми і водно запитував Івана, чи не чув чого про Михайла, хоч не про нього була його турбота, а про Катерину й Гриця. Мовчав Іван, бо не мав для війта, як і для себе, відрадного слова, та все одно часто просиджував у нього вечорами, ділячи посполу туск і тривогу, і дивувався, як лихо зрівнює людей. Де ж би то колись сидів фудульний Шепетюк за одним столом із сином найостаннішого пилипівського бідака при світлі каганця за печеною у мундирі бараболею із часниковою саламахою!

Одного вечора Іван застав у війтовій світлиці незнайомого чоловіка, що лежав на ліжку під вовняною веретою, – жовтого, без кровинки на обличчі, ледь не мерця. На долівці в куті валялися зім'ятий мундир з офіцерськими погонами й пожмакана білизна, поряд стриміли високими халявами військові чоботи, а на спинці крісла висіли портупея і пояс з кобурою. Війт із війтихою стояли посеред кімнати, безпорадно позираючи одне на одного, а тепер уже й на Івана; здавалось, що стоять вони отак цілий день чи вік, і ніяка сила не зрушить їх із місця, бо вони не знають, що робити з непрошеним гостем і яка плата чекає за їх гостинність, якщо в село повернуться австрійці.

– Привезли на возі, – знизав винувато плечима Шепетюк, ніби перед ним стояв не я, а мадярський польовий жандарм, – стали отут-во, перед воротами, два солдати й офіцера принесли цього, – показав на ліжко, – роздягли, крові на ньому не було, я ж думав, – поранений. Трясе ним гарячка, а я гину від страху, що тифус… і наказали доглядати й годувати його, поки не стане на ноги… а якби вмер, то поховати, а мундир, фузію і всі його папери віднести в коломийську комендатуру. І чого це до мене?

– А до кого? – відказав я, гидуючи війтовим страхом і скупістю. – Та ж не до мого тата занесуть слабого вояка, бо ж ми всі на одній постелі спимо… Він говорить щось?

– Ні, лишень тяжко дихає і стогне, – відказала війтиха, і в її голосі забриніла жіноча скруха. – Молодий ще, а самі лише шкіра й кості… Може, й тифус. Але то нема чого боятися; тифус – від вошей. А я роздягнула його, як мати родила, і весь одяг у братрурі[14] прожарила… Йой, вичухається та й піде. А що робити… Не викинемо у фосу.

Господарі нарешті зрушилися з місця, немов те, що пожалілися переді мною, додало їм відваги й спокою. Шепетючка заходилася коло кухні готувати вечерю.

З ліжка почувся шепіт, я глянув: сухі губи хворого ворушилися, я підійшов і нагнувся над ним.

– У мене не тиф, – почув я тихе. – Не бійтеся. В мене жовтуха. Вибачте, везли до Коломиї…

Хворий відкинув на подушку голову, заплющив очі. Я приклав руку до його чола – гаряче.

– Піду до Шубертівни, – сказав я. – Вона трохи знається на медицині. Дайте йому пити.

Шубертівна поїла хворого молоком, настоями з трав, медом. У нього почалося маячіння, щось він говорив або співав із гарячки. Іван прислухався і вловлював слова начебто з якихось віршів чи пісень, з подивом поглядав на вчительку: мова офіцера була не російська. Схоплював окремі фрази: «Ой ви думкі, думкі, серца майго рани… што ви закруцілісь віхрам надо мною… рад би я нє думаць і нє знацца з вамі…»

– Може, він поет? – допитливо глянула на Івана Шубертівна.

– Може… А мова його… чи не білоруська?

– Білоруська… Кого в російській армії тільки немає…

– «Ex ти, доля, доля, голад та беднота, не свая тут воля, нє свая ахвота…» – проривався з горла хворого хриплий спів.

Іван із Шубертівною мінялися біля офіцера цілих чотири доби – з милосердя й цікавості: хто він, чому в гарячці наспівує по-білоруськи? В Івана зроджувалася щемна надія, що він почує від цієї людини щось дуже для нього потрібне, а може, й рятівне.

На четвертий день криза минула, хворий заснув, а коли прокинувся, очі мав чисті. Він ніяково усміхнувся, спитав:

– Хто ви?

– Ми вчителі, – відказала Шубертівна. – А лежите в селянській хаті.

– Так, так, – пригадував офіцер. – Від Пруту вернулися, вода була велика… А везли мене від бівуаку до бівуаку від самого румунського кордону, перекидаючи з воза на віз: заразного в поїзд не приймали. Думали – тиф, а тифозний шпиталь аж у Коломиї. Та все придивлялися, чи живий, – клопіт мали зі мною… Вчителі, кажете. І я вчитель. Красковський повідкривав вам школи… Людина!

– Ви знаєте Івана Гнатовича? – спитала Шубертівна.

– Сябр він мій, білорус.

– А ви хто?

– Поручник Міцкевич. А звати Кастусь.

– Ого! – не стримався Іван. – Таке прізвище!

– Звичайне, білоруське. Великий Адам теж з білорусів…

– Ви поет? – насмілився спитати Іван.

– Як сказати… Кожен білорус – поет, хоч не кожен грамоту знає. А хто навчився її, той повинен писати. Тільки слово може розбудити народ. Усе на світі починалося із слова – навіть у Господа Бога… – Хворий сперся на лікоть, хотів підвестися, та не міг. – Зовсім став я ні до чого, – мовив скрушно. – Питаєте, чи я поет… Мабуть, так, бо складаю вірші, книжечку до війни видав. Та я, щоб не бентежити людей, назвав себе Коласом. Колосок по-вашому. Такий собі псевдонім видумав: Якуб Колас…

Він із подивом глянув на вчительку, яка враз схопилася із стільчика, подалася до нього, збентежена і втішена, наче впізнала давнього знайомого.

– Не може бути! – вигукнула. – Якуб Колас?! Той самий?

– Напевне, той самий, іншого немає, – відказав поручик, знову зніяковівши. – Чули щось про мене?

– Боже, який світ тісний, – усе ще не могла заспокоїтись Шубертівна. – Я ж про вас читала в нашій газеті «Неділя» ще перед війною… Василь Щурат, учений наш, писав про вас. Як це так, що ви тут? І нам випало рятувати вас… Неймовірно!

Поручик довго мовчав, потім прошепотів кволо:

– Хай вам Бог дасть здоров'я… Може, прислужуся ще моїй бідній Білорусі.

Поручик Мщкевич поволі приходив до здоров'я. А коли вже зміг підніматися, я деколи з Шубертівною, а частіше сам, приходив до нього на розмову. Іноді просиджував у війтовій світлиці до пізньої ночі.

Лисуватий, із запалими щоками на широкому добродушному обличчі, з проникливими розумними очима, поручик Мщкевич не приховував утіхи, коли я відчиняв двері й несміливо вітався: мене бентежило усвідомлення, що проводжу вільний час із справжнім поетом, який має навіть свою книжку. Саме поняття «поет» було для мене священним і недосяжним, а цей до того ж – один із перших поетів у своїй забутій Богом Білорусі, будитель народу, як у нас, приміром, Котляревський або ж Шашкевич. Я не міг приховувати свого захоплення, він це бачив і через те намагався уникати розмов, які стосувалися його особи. Зате коли заходила розмова про білоруську літературу, очі його спалахували, він говорив пристрасно й гаряче про свого вірного друга Янку Купалу, про молодих поетів – Максима Богдановича, автора знаменитої книжки поезій «Вянок», до того ж знавця української культури; про трагічного публіциста Сергія Полуяна, якого столипінські жандарми довели до відчаю, і він наклав на себе руки в Києві, маючи всього дев'ятнадцять років.

Дев'ятнадцять років – стільки, скільки сповнюється оце мені. А що я встиг зробити? Полуян написав десятки статей про відродження України – для прикладу білорусам, відстояв права білоруської школи, прославив чувашів і якутів, які збудилися до національного життя, а я свій вісімнадцятий рік просидів у сіні на Сакатурі, немов ведмідь у барлозі, й не приклав рук до жодного корисного діла. Ганьба мені… Але чому – ганьба, – втішав себе, – не кожен може, не у всіх однакові здібності… Так, проте сміливим усяк може стати, хто має мужність виховати в собі цю рису.

Я просив поручика розповісти про себе: мені треба було прослідкувати кожен крок у його житті – для прикладу і науки.

А життя у нього починалося подібно до мого. Син лісника. Закінчив учительську семінарію у білоруському містечку Несвіжі, мріяв стати народним учителем. У юному віці почав писати вірші. Як я… Та хто надрукував би мою мазанину? Правда, він перший свій вірш опублікував у першій білоруській газеті у Вільні під псевдонімом Якуб Колас, коли йому сповнилось двадцять чотири роки, у двадцять вісім видав першу книжку поезій «Песні жальбы». То, може, і я ще встигну?.. За організацію нелегального з'їзду білоруських учителів був посаджений у мінську тюрму. Зважився б я на такий риск?

Я ловив кожне слово білоруського поета, вбирав у свою пам'ять, я повірив, що історія його життя може стати колись мені у пригоді: як білоруси поведуться у нинішній хуртечі, якою дорогою підуть?

– Ми з вами, – говорив поручик Міцкевич, – якщо не рідні, то двоюрідні брати. Ось білорус Красковський дав вам школи. А мене в Несвізькій семінарії учив російської словесності українець Федір Кудринський, автор багатьох праць з історії Давньої Русі, козацтва. То ж він порадив мені писати по-білоруськії. Зрусифікований український вчений виховав білоруського поета. Парадокс, проте – закономірний… Спільна наша доля, то спільною мусить бути й боротьба.

– Що ж ми повинні робити, пане поручику? Я молодий, нічого сам вирішити не вмію…

– Ситуація сама підкаже, що діяти. Тільки треба тобі пильно дивитися на світ і прислухатися до свого сумління.

– А що ви вже встигли дослухатися?

– Що встиг дослухатися, відчути?.. Я оце супроводжував на румунський фронт ешелон дезертирів. Марний то клопіт узяло на себе командування – їх стає щораз більше. І я зрозумів… Ти не відчуваєш, Іване, як тріскають прогнилі шви імперій? Як відбувається зміна поколінь борців за прогрес, та й за реакцію теж? Задумайся тільки: маємо осінь 1916-го. Помер у цьому році вчитель українського народу Іван Франко. Не стало ідеолога польських шовіністів Генріка Сенкевича. Покінчив життя самогубством перший американський соціаліст Джек Лондон. Хтось із нашого покоління мусить стати на їх місце, і будуть ті нові проводирі сильніші як у доброму, так і в лихому: розпочнеться боротьба на життя і смерть. Старі отупілі імператори вимирають: нема вже Франца-Йосифа, а скоро й Миколи II не стане, його вб'ють… Прийдуть нові вожді – революційні й контрреволюційні…

– А що тоді?

– Кожен, хто прагне волі своєму народові, стане на бік революції.

– І галичани?

– І галичани. Хіба ти не бачиш, як кришаться глиняні ноги Австро-Угорської імперії? Вона вже не витримує власної критичної маси…

– У нас є свій український легіон.

– Вам можна б позаздрити… Та не матиме він сили встояти перед легіонами польськими.

Блимає каганець на столі. За столом – поручик Міцкевич, учителька Шубертівна і я. А біля печі куняє старий Шепетюк. Може, не варто вести при ньому подібні розмови? Та не виженеш із кімнати, а нашій бесіді немає стриму… Чей не донесе на своїх? А втім, він дрімає.

– Ви так категорично провіщаєте наш програш… Чому? – запитала Шубертівна.

– Та хоч би тому, – відказав поручик, – що ваш легіон став під опіку ворожої вам Австрії, і вона, немов упир, вип'є з нього кров ще до того, як ви станете на прю з новітнім завойовником.

– Але ж польський легіон теж у складі австро-угорської армії, – вставив я.

– Так. Але ти забув, що польські легіонери в боях убивають не поляків, а чужинців, і цим зміцнюються, а ваші усусуси змушені виціджувати кров із своїх єдинокровних братів і через те слабнуть. Хіба вам не відомо, що царське командування на ті ділянки фронту, де воюють усусуси, посилає частини, сформовані із східних українців? Щоб ослаб український потенціал. Так воно робиться… А може, ви вірите, що зможете самі встояти супроти звідусільного ворожого вам світу і створити свою маленьку галицьку державу? Абсурд…

– Який же вихід для нас?

– Стати на бік майбутньої української революції – в стані Московщини.

– І перейти з-під австро-угорсько-польського гніту під російський?

– Я не професійний революціонер. На таке питання не можу нині відповісти. Але ви самі мали нагоду переконатися, які сили нуртують у Росії. Найкращий приклад – Красковський. Хіба ви думаєте, що то генерал-губернатор Трепов наказав йому відкривати українські захоронки і школи? Не знаджуйтесь, він анітрохи не кращий від попереднього губернатора Галичини графа Бобринського! Але на той час ще не встигли підрости революційні сили всередині нашої самодержавної системи, і він мав можливість безкарно розправлятися у вас із «мазепинцями», підводячи під ту мірку всіх, хто боровся за українську культуру. А Трепов уже не може… Тому ви повинні знайти шляхи до єднання з прогресивними силами, які є у нас – серед українців, росіян, білорусів.

– Ви радите нашим синам на випадок революції у Росії повернути зброю проти Австро-Угорщини? – засумнівалася Шубертівна.

– Тільки так.

– А він має рацію, – промовила до мене вчителька й боязко оглянулася: біля печі темніла згорблена постать війта, на сірій плямі лиця блищали білки очей. Шепетюк слухав…

Я донині пам'ятаю слово до слова давні мої розмови із славним сьогодні у світі білоруським письменником Якубом Коласом. Він мав рацію. Та світові події склалися для нас не так, як він передбачав, а так, як мали скластися. Я завжди був фаталістом. І ми з тобою пережили те, що мали пережити. Нині вся правда і неправда вже за нами, усе ми знаємо. А тоді знати не могли. І він не знав, що принесе революція доброго й лихого. Але вірив. Ми ж не вірили. Ми тоді вміли лише мужньо проливати власну кров…

Видужавши, поручик Міцкевич пішов із Пилипівки розшукувати свій полк і свою долю в революції. Залишив мені книжечку поезій «Песні жальбы», яка дісталася тобі від мене у спадок. Розкрий її на сто другій сторінці і прочитай рядки з вірша «Катаржнікі»:

Катаржане-хлебаробы,Дзеці вескі, поля.Того бойка з-за худобыПривела у няволю;Той с су седом посвариуся,У того зяць паганы;Іншьі з братам як дзяліуся,Заробіу кайданы;Той за норау свой сярдзітьі,Ці за лішзк жара…Гэта цёмны люд забітьі,Беднаты ахвяра.

Правда цієї поезії стосувалася і нас. Свідком – доля учительки Шубертівни. Та й не тільки її – доля усіх нас.

На мене дивилися з тупою ненавистю й невблаганною жорстокістю очі потвори, вона під моїм різцем ожила, немов пробудилася із зимової сплячки, – існувала поза моєю волею. Я відклав коряжину. Не боявся її, бо мав над нею владу – сам же створив і в кожну мить міг порубати сокирою або ж викинути у вогонь; зло стало мертвим символом, образом, воно було мною переможене, та все одно віяло від коряжини здавна знайомою моторошністю, я повернув її очима донизу й подався до табору, повторюючи в думці слова з вірша, якого нагадав мені батько: «Інший з братом як ділився, заробив кайдани…» А чого я не поділив із своїм братом, батьком, сусідом, я ж іще тоді нічого для поділу не мав, за мене ділилися інші, мені ж довелося брати пай…

Дихав торф'яним прілим запахом білий вечір, дим від ватри, немов поземка, вився над сталевою гладінню озера, тихо й мертво було в тундрі, наче вона заніміла у страху перед недалекими холодами; хоч би якийсь птах подав голос… Ми мовчки сиділи біля ватри, гейби поснули, і прокинулися від голосу ворона, що тричі каркнув неподалік на зчахлій ялиці.

– Повіє незабаром, – промовив Янченко. – Ворон уже позбувся сімейних клопотів і виглядає зиму. Він відлетить останній, наближення пурги розраховує до години. Правда, Вероніко?

– Каррр… – байдуже підтвердив ворон.

– Розуміє… Мудра птаха.

Ніхто не відізвався. Напевно, всіх, як і мене, згнітило враз відчуття осамітнення, воно заскімлило в моїй душі, немов побитий пес; ворон прикуцнув між гіллям і заснув; за вечерю ніхто не впоминався.

Втім щось зашелестіло у кущах, усі ми стрепенулися: що за звірина підкрадається? Захиталася осока, і ми побачили, як до вогнища гусачком, перехняблюючись з боку на бік, прямують п'ять пухнастих пташенят з відрослими крилами.

Ми збентежено переглянулись між собою, виминаючи поглядом Пенькова: усі відразу зрозуміли, що це за пташенята і чому вони йдуть до тепла. Малі куріпки, ще до польоту не оперені, без страху наближалися до ватри і разом поприпадали до землі, вмощуючись біля тепла.

Мовчанка була тяжка й безпорадна, кожен думав про те, як їх порятувати, і кожен знав, що врятувати не вдасться. Пеньков розгублено поглядав то на одного, то на другого; Янченко сягнув рукою, взяв одну куріпочку і, притуливши до грудей, похухав на неї, пташа витягнуло шийку і, пошубортавши дзьобиком, сховало голівку під полу куртки.

Юра Ніструл підвівся, ступив крок до Пенькова; я ще не бачив такого обличчя у доброго Юри: воно зібралось вузлами, немов до плачу, та в очах сліз не було, лише зневага й докір. Він прошепотів:

– Що ти наробив? Ти ж убив маму, сволото!

На зчахлій ялиці сонно каркнула Вероніка.

Розділ третій

Із щоденника Михайла Шинкарука

10 жовтня 1914 року.

Осінь прийшла на Закарпаття разом із холодними дощами. Перша сотня другого куреня, до якої я зачислений, квартирує у старій стодолі, в якій немає однієї стіни, і при поривчастому вітрі всі ми за ніч промокаємо до останньої нитки.

Удень – муштра. За місяць вона так нам набридла, що ми вголос починаємо мріяти про фронт, який з гулом і загравами підступає усе ближче до Карпат. Кожен із нас усвідомлює, що в окопах існуватимуть зовсім інші форми військового вишколу, продиктовані не статутом, що його склали в армійських штабах, а інстинктом самозбереження, й нікому там не знадобляться начищені до блиску ґудзики, молодецька виправка й уміння хвацько повертати по команді голову – наліво чи направо.

Допросилися в Бога: нині нас почали формувати в похідні курені. Настрій у стрільців пожвавився, хоч кожен знає, що завтра піде на смерть. Та ніхто тієї смерті добре не уявляє, і, мабуть, тому стала вона романтичною героїнею стрілецьких пісень.

Вечорами стрільці співають. Пісні зовсім нові, нинішні. Я не можу збагнути, звідки вони беруться, хто складає слова, хто придумує мелодію. Злітають щоразу інші, – сповнені солодкої туги, притаєної тривоги, примарних сподівань слави й безсмертя, – у похмуре небо над Карпатами.

А може, вони зроджуються для того, щоб пережити нас і залишитися у пам'яті нащадків єдиним відгомоном про крихітний стрілецький легіон, якому долею судилося згоріти в розшалілому вулкані війни?

Як ви умирали, вам дзвони не грали, ніхто не заплакав за вами, лиш в чистому полі ревіли гармати і зорі вмивались сльозами…

Спіть, хлопці, спіть, про волю сніть, про долю-волю вітчини, чи ж можуть бути кращі сни? Спіть, хлопці, спіть…

Мерехтить в очах безконечний шлях, гине, гине в сірій мряці слід по журавлях…

І де ж то взялося у тих піснях стільки правдивого і ще не звіданого болю, не знаю, та відчуваю, що те тужливе віщування смерті вкраплює в мою душу віру в життя: може, то не пісні, а молитви, благання, ворожба, замовляння від куль?

Стою неподалік у темряві, спершись на кріс, і слухаю нову вже пісню, складену, напевне, нині.

Ой там у Львові музика грає,Танець жваво йде,Дівочі очі як зорі сяють,Любка всіх перед веде.І усміхається чарівно,І хилить голову на грудь,А хлопець шепче, хлопець просить:Кохана, не забудь…Ой вдарив гранат, як грім гримучий,Землю розгорнув,Збудив окопи і ліс дрімучий,І ставок, що вже заснув.Там при окопі, на долині,Лежить поручик молодий,Йому потічком випливаєЧервона кров з грудей.І знов затихло все довкола,Заснув ставок, здрімнувся ліс,Лиш тихий вітер по сосниніРидання тихе ніс:Спи, дівчино, спи, кохана,Злоті мрії – сни,І про мене, голубонько,Не забудь, спімни…

Співають стрільці – про мене і про мою Катрусю. Де вона?

Обмини мене, гостра куле, я такий ще молодий!

Завтра з Відня прибуде до Варпаланки запасна сотня стрільців. За два дні вирушаємо на фронт.

11 жовтня.

Сьогодні прибула до нас запасна сотня під командою сотника Івана Цяпки. З мукачівської станції примарширувала вона добре вишколеною колоною на варпаланський майдан. Сотник видався мені таким собі козаком-харак-терником, якого куля не бере: в очах нахабна лукавинка, вуса по-гусарськи підкручені, сам високий і худий, мов Дон Кіхот.

Я з неприхованим захопленням дивився на вмундироване в сірі нові шинелі й мазепинки військо, й мені ще огиднішим став мій гонведський синій мундир і високе нехарапутне чако на голові. Цяпка зупинив сотню владною командою «стій!», видихнув із себе сухе, мов торішній горох, «рррозійдись!», стрільці вмить розбіглися по майдані й почали закурювати цигарки.

Наш сотник Микола Стронський скомандував і нам розійтись, ми вже готові брататися з віденським поповненням, проте чекаємо, щоб гості, так ладно обмундировані, перші підійшли; сотник Цяпка вітається за руку з сотником Стронським, ловить у ту мить мій погляд, нахабна лукавинка в його очах на мить холодніє, він ступає у мій бік два маршові кроки, простягає руку й приголомшує мене питанням:

– Товаришу підхорунжий, чи є у вас цигарки?

Я механічно сягаю пальцями в нагрудну кишеню кітеля і виймаю останні.

– Маю тільки дві…

– То я візьму обидві.

Він безцеремонно конфіскує моє куриво і маєстатичним жестом подає одну цигарку стрільцеві, що стоїть поруч. Стрілець, не дивлячись на сотника, бере, дякує, а з мене погляду не зводить. Я пильніше приглядаюся до стрільця, і враз обидва скрикуємо, кидаємося один одному в обійми, і аж тепер змішуються сині й сірі однострої.

– Михасю!

– Андрію!

Це неймовірно: мій однокласник із Коломийської гімназії, з яким ми розійшлися півтора року тому – я до Львова, а він до Відня, – Андрій Бабюк із П'ядик – тут!

Ще не вірячи в таку несподівану зустріч, я, ніби пароль, декламую віршика, яким ми дражнили Андрія, по вуха закоханого в гімназистку Ірку Стромецьку:

– Ірчик, Ірчик, Ірчик, Ірчик, в тебе личко, як папірчик…

– …в тебе губи, як коралі, і так далі, і так далі – без кінця! – докінчує пароль Андрій, і ми вже не сумніваємося у тому, що доля таки звела у Варпаланці двох колишніх нерозлучних гімназистів.

– Воюємо?

– Воюємо…

Знайоме високе чоло із залисинами, сині замріяні очі поета й артиста – Андрій писав віршовані п'єси, сам їх ставив у гімназійному драматичному гуртку й виконував головні ролі; я любуюся товаришем і радію, та радість від зустрічі пронизує гіркота: якщо один із нас загине, другий рідним розповість… Щоб прогнати сумні думки, запитую жартома: