Любий друг (збірник)
Дівчинка сиділа нерухомо й поважно, схилившись над тарілкою.
Слуга обходив стіл, наливаючи в сині шклянки йоганізберзького вина, і Форестьє виголосив тост, вітаючи пана Вальтера:
– За довгий добробут «Французького життя»!
Всі клонились патронові, він посміхався, а Дюруа, сп’янівши від успіху, випив хильцем. Йому здавалось, що випив би цілу бочку, з’їв би бика, задушив би лева. В тілі почував нелюдську силу, в душі – непереможну рішучість та незглибну надію. Тепер серед людей цих він був ніби вдома, бо допіру посів тут становище, здобув тут собі місце. Його погляд спинився на обличчях з новою певністю, і він уперше зважився звернутись до сусідки:
– Кращих сережок, як у вас, пані, я ніколи не бачив.
Вона обернулась до нього, усміхаючись:
– Це мені спало на думку повісити отак діаманти, просто на ниточці. Нагадує росинку, правда?
Він пробурмотів, ніяковіючи від сміливості й боячись сказати дурницю:
– Чудово… але вухо їх ще більше прикрашує.
Вона подякувала йому поглядом, тим ясним жіночим поглядом, що проходить у серце.
Одвертаючи голову, він знову скинувся очима з пані Форестьє, і її доброзичливий, як і раніш, погляд видався йому веселішим, лукавим якимсь і підбадьорливим.
Всі чоловіки говорили вже разом, жестикулюючи та вигукуючи, – сперечались про великий проект підземної залізниці. Тему вичерпано тільки наприкінці десерту, бо кожний мав що сказати про повільність сполучення в Парижі, незручність трамваїв, нудотність омнібусів та грубість візників.
Потім пішли пити каву. Дюруа ради жарту запропонував руку дівчинці. Вона поважно подякувала і стала навшпиньки, щоб дістати рукою до його ліктя.
Коли ввійшли до вітальні, йому знову здалося, що він потрапив до оранжереї. По чотирьох кутках кімнати буяли пишним листом високі пальми, підносячись угору й розкидаючись, як водограй.
Обабіч коминка стояли круглі, як колони, каучукові дерева з нанизаним одне на одне темно-зеленим довгим листом, а дві невідомі рослини на піано, круглі й уквітчані – одна рожевим, друга білим цвітом, – здавались штучними, неправдоподібними, надто прекрасними для справжніх дерев.
Повітря було свіже, повите легкими та ніжними пахощами, невимовними і невловимими.
І молодик, уже краще опанувавши себе, уважно оглянув помешкання. Воно не було велике, нічого, крім рослин, не вбирало в нім очі, нічого не було в нім яскравого, але почувався затишок, спокій, спочинок; воно горнулось, подобалось, оповивало чимось тіло, мов пестощами.
Стіни оббито старовинною тканиною збляклого фіалкового кольору, засіяною дрібними квітами з жовтого шовку, завбільшки з муху.
На дверях висіли портьєри з сіро-синього сукна, солдатського сукна, вишитого гвоздиками з червоного шовку, а стільці різних форм і різні завбільшки, недбало розставлені по кімнаті – шезлонги, величезні й крихітні крісла, тумбочки й дзиґлики, – оббито шовком Луї XVI та чудовим утрехтським оксамитом з гранатовим узором по кремовому полю.
– Хочете кави, пане Дюруа?
І пані Форестьє з дружньою усмішкою, що не сходила з її уст, подала йому повну чашку.
– Так, пані, дуже дякую.
Він узяв чашку і, коли непевно нахилився, беручи срібними щипцями грудочку цукру з цукерниці, що піднесла дівчинка, молода жінка шепнула йому:
– Походіть же коло пані Вальтер.
І перш ніж він устиг їй що-небудь відповісти, одійшла.
Спочатку він випив каву, боячись розлити її на килим, потім, з вільнішою вже головою, почав добирати, як підійти до дружини свого нового директора та розпочати з нею розмову.
Раптом побачив, що вона тримає в руці порожню чашку й не знає, де її поставити, бо сиділа далеко від столу.
Він кинувся до неї.
– Дозвольте, пані.
– Дякую, пане.
Він одніс чашку й вернувся.
– Коли б ви знали, пані, які гарні хвилини дало мені «Французьке життя», коли я жив у тій пустині. Це справді єдина газета, яку можна читати поза Францією, бо вона цікавіша, дотепніша й не така одноманітна, як інші. В ній усього знайдеш.
Вона усміхнулася з приязною байдужістю і відповіла поважно:
– Пан Вальтер великої праці доклав, щоб створити цей тип газети, який відповідає новим вимогам.
І вони почали розмовляти. Слова його були легкі й банальні, голос чарівний, погляд дуже граційний, вуса непереможно принадні. Вони були пишні, кучеряві, гарні, русяві на колір, а на закручених кінцях трохи світліші.
Розмовляли про Париж, про околиці, береги Сени, курорти, літні розваги та всякий дріб’язок, про який можна говорити без кінця, не стомлюючи розуму.
Та коли підійшов Норбер де Варен із чаркою лікеру в руці, Дюруа скромно відступився.
Пані де Марель, що розмовляла з пані Форестьє, покликала його:
– Так ви, пане, – сказала вона, – хочете взятися до газетярства?
Він невиразно розповів їй про свої наміри, потім розпочав з нею ту розмову, що провадив допіру з пані Вальтер, але, краще вже розуміючись на речі, показав себе справжнім знавцем, переказуючи від себе те, що сам зараз почув. І весь час дивився своїй сусідці у вічі, мов щоб надати словам своїм глибшого змісту.
Вона й собі легко та захоплено розповіла йому кілька анекдотів, як жінка, що почуває себе дотепною й любить жартувати, і, мов давня знайома, клала йому руку на плече та говорила пошепки абищиці, що від цього набували інтимності. Він палав у душі від дотиків молодої жінки, що цікавилась ним. Йому хотілося зразу ж довести їй свою відданість, обороняти її, показати свою вартість. Дюруа щоразу барився з відповіддю, і ці запинки свідчили, що його думки захоплені чимось іншим.
Та зненацька, без ніякої причини, пані де Марель гукнула:
– Лоріно!
Дівчинка підійшла до матері.
– Сідай тут, дитино, коло вікна ти застудишся.
І Дюруа охопило шалене бажання поцілувати дівчинку, немов з цього поцілунку щось могло передатись і матері. Він спитав чемно й по-батьківськи:
– Чи можна мені поцілувати вас, панно?
Дитина здивовано підвела на нього очі. Пані де Марель сказала, сміючись:
– Відповідай, – сьогодні можна, а вдруге вже ні.
Дюруа сів, узяв Лоріну на руки й торкнувся устами її хвилястого й ніжного волосся.
Мати здивувалась:
– Гляньте, вона не втекла, дивна річ! Звичайно вона дозволяє цілувати себе тільки жінкам. Ви невідпорний, пане Дюруа.
Він мовчки почервонів, тихо колихаючи дитину на коліні. Підійшла пані Форестьє й здивовано скрикнула:
– Гляньте, Лоріну приручено, що за диво!
Підійшов і Жак Ріваль із цигаркою в роті, але Дюруа почав прощатись, боячись якимсь недоречним словом зіпсувати все, що вже завойовано.
Він уклонився, ніжно потиснув жіночі ручки, потім міцно потряс руки чоловікам. Зауважив, що в Жака Ріваля рука була суха, гаряча й щиро відповіла на його потиск; у Норбора де Варена – вогка, холодна й вислизала між пальцями; у пана Вальтера холодна, м’яка, млява й невиразна; у Форестьє тепла й масна. Його приятель шепнув йому:
– Не забудь же: завтра о третій.
– О ні, не бійся.
Коли вийшов на сходи, йому схотілося бігти вниз від буйної радості, й він пустився, плигаючи за раз через дві приступки, аж раптом побачив у великому дзеркалі на третьому поверсі хапливого пана, що стрибцем біг йому навпроти, і враз соромливо спинився, немов його на злочині спіймали.
Потім довго й зачаровано на себе дивився, що з нього таки справді гарний хлопець; потім радісно усміхнувся і, прощаючись зі своїм відбитком, уклонився йому низько й церемонно, як значній особі.
III
Вийшовши на вулицю, Жорж Дюруа завагався, що далі робити. Йому хотілося бігти, мріяти, йти куди очі, гадаючи про майбутнє, й дихати теплим нічним повітрям; але думка про статті, що вимагав пан Вальтер, не давала йому спокою, і він вирішив іти зразу ж додому та братись до праці.
Він швидко дійшов до крайнього бульвару й рушив на вулицю Бурсо, де жив. В його семиповерховому будинкові мешкало двадцять робітничих та міщанських родин, і, йдучи сходами, освітлюючи вощаним сірником брудні приступки, де валялись клапті паперу, недокурки та кухонні покидьки, він відчув страшну огиду й бажання мерщій вибратись звідси та жити, як багатії, в чистих помешканнях, вистелених килимами. Важкий сморід їжі, убиралень та житла, загуслий сморід бруду й старих стін, якого жоден протяг не міг вивітрити, проймав помешкання згори донизу.
Його кімната була на шостому поверсі й виходила, як у глибоку безодню, на безмежну колію Західної залізниці, якраз над виходом з тунелю коло вокзалу Батіньйоль. Дюруа розчинив вікно й оперся ліктями на ржаве залізне підвіконня.
Внизу, на дні темної ями, три червоні нерухомі вогні семафорів нагадували величезні звірячі очі, а далі знову видно було вогні, ще далі – знову й знову. Щохвилини серед ночі лунали довгі й короткі посвисти, які близько, інші ледве чуті, що доходили аж з боку Аньєра. Вони мінились, як людський голос. Один з них ближчав, весь час жалібно кричачи та щомить голоснішаючи, і ось раптом виринуло велике жовте світло, що мчало з гуркотом і шумом. Дюруа бачив, як довга низка вагонів зникла в тунелі.
Потім сказав сам собі: «Ну, до праці!» Поставив свічку на стіл, але, зібравшись уже писати, побачив, що має тільки папір до листів.
Тим гірше, він використає його, розгорнувши аркуш на всю широчінь. Умочив перо в чорнило й написав угорі, виводячи літери:
Спогади африканського стрільця
Потім почав добирати, як почати перше речення.
Сидів, підперши чоло рукою, втопивши очі в білий чотирикутник, перед ним розгорнутий.
Що сказати? Тепер він не знаходив нічого з того, що допіру розповідав, – ні анекдотів, ні фактів, нічогісінько. Зненацька подумав: «З від’їзду треба починати». І написав: «Було це 1874 року, приблизно в середині травня, коли виснажена Франція спочивала після страшного року…»
І зразу спинився, не знаючи, як зв’язати з цим відплиття, подорож і перші враження.
Хвилин з десять поміркувавши, він вирішив вступ відкласти на завтра, а зараз узятися до опису Алжира.
І написав на папері: «Алжир – це зовсім біле місто…», але ще щось сказати не міг. Бачив у спогадах гарне, ясне місто, що спадає приступками пласких будинків з верховини до моря, й не знаходив слів, щоб висловити те, що бачив і почував.
Після великого напруження думки додав: «Почасти в ньому живуть араби…» Потім кинув перо на стіл і підвівся.
На маленькому залізному ліжку, де тіло його вилежало яму, він побачив свою щоденну одежу, що валялась жужмом, зібгана й гидка, як збіжжя мерця у трупарні. А на солом’яному стільці його шовковий капелюх, єдиний капелюх його, лежав понуро, ніби милостині чекаючи.
На стінах, обліплених сірими шпалерами з блакитними букетами, було що плям, що квіток, – давніх, непевних плям, походження яких важко визначити: почавлені блощиці чи олійні краплі, сліди пальців, намащених помадою, чи бризки змилок від прання. Тут тхнуло ганебними злиднями, злиднями паризьких мебльованих кімнат. І розпач узяв його від убозтва життя. Він подумав, що треба негайно звідси вибратись і завтра ж покінчити з цим нужденним існуванням.
Запал до праці знов охопив його, він сів і знову почав вишукувати речення, щоб гаразд змалювати дивне й чарівне обличчя Алжиру, передпокою таємничої й далекої Африки, тієї Африки, де живуть мандрівні араби й незнані негри, Африки недослідженої й принадної, звідки привозять до наших громадських садів несвітських тварин, тільки для казки, здається, створених: чудернацьких курей-страусів, божественних кіз газелей, дивних і химерних жирафів, поважних верблюдів, дивовижних гіпопотамів, незграбних носорогів та горил, страшних братів людини.
Він невиразно почував, як зринають у ньому думки, може, навіть висловив би їх, але не міг укласти в писані рядки. Безсилість дратувала його, він знову підвівся зі спітнілими руками, почуваючи в скронях стугоніння крові.
Очі його спинились на рахунку від пралі, що швейцар цього вечора йому приніс, і зненацька безтямний розпач опанував його. Вся радість його вмить зникла разом із самовпевненістю та вірою в майбутнє. Кінець, усьому кінець, нічого він не зробить, нічого з нього не буде; він почував себе порожнім, нездатним, нікчемним, пропащим.
Він знову сперся на підвіконня, якраз коли потяг якийсь вирвався з тунелю з раптовим і скаженим гуркотом. Він мчав туди, степами й долинами, до моря. І зненацька спогад про батьків заворушився в серці Дюруа.
Цей потяг пройде коло них, за якихось кілька льє від їхньої хати. Він побачив ту хатку на верховині горба, що стоїть над Руаном та безмежною долиною Сени при в’їзді в село Кантеле.
Батьки його держали шинок «На доброму місці», де в неділю сходились поснідати міщани з передмість. Вони хотіли в пани вивести свого сина й віддали його до колежу. Кінчивши науку, але бакалаврства не здобувши, він пішов у військо, гадаючи стати офіцером, полковником, генералом. Але військовщина обридла йому раніше, ніж він свої п’ять років одбув, і він почав мріяти про фортуну в Парижі.
Добувши термін, приїхав сюди, не зважаючи на благання батьків, що хотіли хоч при собі його лишити, коли розвіялись їхні мрії. Він і собі надіявся на майбутнє, передбачав перемогу завдяки пригодам, яких виразно уявити не міг, але певен був, що зуміє їх викликати й використати.
У полку він мав успіх серед залогових кіл, траплялись навіть пригоди у трохи вищому світі – спокусив дочку збірчого, що все ради нього була ладна покинути, та дружину повіреного, що й топитись пробувала від розпачу, як він її покинув.
Товариші казали про нього: «Це хитряк, пройда й крутій, він з усякої справи виплутається». І він вирішив справді хитряком, пройдою й крутієм стати.
Його нормандське сумління, вишаруване буднями залогового життя, розбещене звичайним у Африці мародерством, здирством та шахрайством, настренчене військовою уявою про честь, військовим заводіяцтвом, патріотичними чуттями, геройськими пригодами, що серед унтерів розповідають, та чванькуватістю військового стану, – стало якоюсь бездонною скринею, де можна всього знайти.
Але бажання висунутись панувало над усім.
Він непомітно почав мріяти, як це бувало з ним щовечора. Уявляв чудову любовну пригоду, що відразу здійснить усі його надії. Дружився з дочкою банкіра або великого пана, яку здибав на вулиці й з першого погляду зачарував.
Пронизливий свист паровоза, що вибіг сам-один із тунелю, як кріль із нори, й помчав по рейках повним ходом до депо на спочинок, урвав його марення.
Тоді його знову охопила невиразна й радісна надія, що таїлась у його душі, і він послав навмання в ніч поцілунок, любовний поцілунок образові сподіваної жінки, палкий поцілунок жаданому багатству. Потім зачинив вікно й почав роздягатись, шепочучи:
– Дарма, вранці кращий настрій буде. Зараз у мене голова тяжка. Та й випив, може, забагато. Яка ж праця в таких умовах!
Він ліг, задув свічку й майже відразу заснув.
Прокинувся він рано, як прокидаються в день палкої надії чи турботи, і, схопившись з ліжка, розчинив вікно, щоб випити кухлик свіжого повітря, як він казав.
Будинки на Римській вулиці, по той бік широкої залізничної колії, стояли світлі й білі в блискучому сяєві східного сонця. Далеко праворуч, у синястому легкому тумані, що плавав на обрії прозорим серпанком, видко було горби Аржантейля, верховини Сануа та млини Оржемона.
Дюруа споглядав кілька хвилин на далекі поля й прошепотів: «Як же гарно там у таку годину». Потім згадав, що треба працювати й негайно ж послати за десять су швейцарчука сказати в конторі, що він занедужав.
Він сів до столу, вмочив у чорнило перо, підпер рукою чоло й замислився. Даремно. Нічого йому на думку не спадало.
Проте він не занепав духом. Він подумав: «Не звик я, он що. Цього треба навчитись, як і всякого діла. На перший раз потрібна допомога. Піду до Форестьє, так він за десять хвилин мені статтю направить».
І вдягнувся.
На вулиці він подумав, що рано ще йти до приятеля, який, певно, спить допізна. Тож він почав тихенько гуляти під дверима на крайньому бульварі.
Ще не було й дев’ятої, коли він дійшов до парку Монсо, повитого вогкістю від ранкового поливання.
Там він сів на лаву й знову почав мріяти. Коло нього туди й сюди походжав дуже елегантний молодик, чекаючи, мабуть, жінку.
Вона швидко підійшла, у вуалі, взяла його руку, хутко потиснула, і вони пішли.
Бурхлива жадоба любові пройняла серце Дюруа, жадоба вишуканої, напахченої, ніжної любові. Він підвівся і пішов, думаючи про Форестьє. О, цьому пощастило!
Коло дверей він перестрінув приятеля, що якраз вийшов з дому.
– Це ти! Так рано! Що маєш?
Дюруа, стурбований тим, що зустрів його вже на вулиці, пробурмотів:
– Та… та… ніяк не можу написати статті, ти ж знаєш, що пан Вальтер просив у мене про Алжир. Воно й не дивно, бо я ж ніколи не писав. Для цього, як і скрізь, треба практики. Я швидко вивчусь, певен цього, але на початку не знаю, як узятись. Думки є, багато думок, тільки висловити їх не можу.
Він спинився, зніяковівши, Форестьє лукаво усміхався:
– Мені це знайоме.
Дюруа підхопив:
– Авжеж, це кожному мусить трапитись на початку. Так от я прийшов… прийшов попросити, щоб ти трохи допоміг… Ти за десять хвилин направиш мені це, покажеш мені, з чого починати. Даси мені добру лекцію стилю, бо без тебе мені не впоратись.
Той весь час весело усміхався. Він ударив товариша свого по плечі й сказав:
– Іди до моєї дружини, вона порадить тобі не гірш за мене. Я вимуштрував її до цієї роботи. Мені часу зараз немає, а то я сам тобі охоче допоміг би.
Дюруа, зніяковівши раптом, вагався й не міг зважитись:
– Не можу ж я з’явитись до неї в такий час…
– Чудово можеш. Вона вже встала. Сидить у моєму кабінеті й упорядковує мої нотатки.
Дюруа відмовлявся йти:
– Ні… це неможливо…
Форестьє взяв його за плечі, повернув і пхнув до дверей.
– Та йди ж, тюхтію, коли кажу! Не сходити ж мені на четвертий поверх, щоб привести тебе й викласти твоє прохання.
Тоді Дюруа наважився:
– Дякую, піду. Скажу їй, що ти присилував, зовсім присилував мене йти.
– Гаразд. Вона не кусається, будь спокійний. Головно не забудь: о третій годині.
– О, не бійся!
Форестьє подався, а Дюруа поволі почав ступати з приступки на приступку, добираючи, що йому сказати, й турбуючись тим, як його зараз зустрінуть.
Йому відчинив слуга в синьому фартуху, з віником у руках.
– Пан уже пішов, – сказав він, не чекаючи питання.
Дюруа не відступався:
– Спитайте пані Форестьє, чи може вона прийняти, та перекажіть, що я прийшов від її чоловіка, якого здибав на вулиці.
Почекав. Слуга вернувся, відчинив праворуч двері й оповістив:
– Пані вас чекає.
Вона сиділа в кріслі коло столу до письма в кімнатці, де й стін не видно було за книжками, що доладно стояли на полицях з чорного дерева. Різноманітні – червоні, жовті, зелені, фіалкові й сині – спинки прикрашали і пожвавлювали монотонну лінію томів.
Вона обернулась, усміхаючись, у білому мереживному пеньюарі, й подала йому руку, що оголилась з-під широкого рукава.
– Уже? – спитала вона й додала: – Це не догана, а звичайне питання.
Він пробурмотів:
– О пані, я не хотів іти, але на вулиці здибав вашого чоловіка, й він присилував мене. Мені так ніяково, що я не зважуюсь навіть сказати, чого прийшов.
Вона показала йому на стільця:
– Сідайте й кажіть.
Між пальцями вона спритно крутила гусяче перо, а перед нею лежав до половини списаний аркуш паперу, – робота, що її молодик урвав своїм приходом.
Вона була ніби вдома коло робочого столу, почувала себе вигідно, мов у вітальні, за звичайною своєю працею. Від її пеньюара віяло ніжними пахощами, свіжими пахощами недавнього туалету. І Дюруа силкувався уявити, побачити молоде й біле тіло, повне та гаряче, ніжно оповите м’якою тканиною.
Він мовчав, і вона знову спитала:
– Ну, кажіть, у чім річ?
Він пробурмотів, вагаючись:
– Бачите… та справді, я не зважуюсь… Бачите, я працював учора пізно… і вранці… дуже рано… хотів написати ту статтю, що пан Вальтер просив… і нічого путнього не вийшло в мене… і чернетки порвав… Не звик я до цієї роботи і от прийшов просити Форестьє, щоб допоміг… на перший раз…
Вона урвала його, сміючись від усього серця, щаслива, радісна, підлещена:
– А він сказав вам до мене звернутись?.. Це дуже мило…
– Так, пані. Він сказав, що ви порятуєте мене краще від нього… Але я не зважувався, не хотів. Розумієте?
Вона підвелася.
– Це буде чарівне співробітництво. Я в захваті від вашої думки. Сідайте на моє місце, а то в редакції мою руку знають. І зараз напишемо вам статтю, але розкішну статтю.
Він сів, узяв перо, поклав перед собою аркуш паперу й чекав.
Пані Форестьє стояла, дивлячись на його приготування, потім взяла з коминка цигарку й закурила.
– Не можу працювати без цигарки, – сказала вона. – Ну, про що ж маємо оповідати?
Він здивовано підвів до неї голову:
– Та не знаю ж, того й прийшов до вас.
– Так, я все вам упорядкую, – сказала вона, – зроблю підливу, але треба ж страви.
Він заклопотано мовчав; нарешті промовив вагаючись:
– Я хочу розповісти про свою подорож з самого початку…
Вона сіла проти нього, по той бік великого столу, й сказала, дивлячись йому в очі:
– Так розкажіть мені спочатку, мені самій, розумієте, поволі, докладно, а я вже виберу, що треба.
А що він не знав, як почати, вона сама почала розпитувати його, як священик у сповідальні, ставлячи точні питання, що нагадували йому про забуті подробиці, про обличчя, які бачив мимохідь.
Отак примусивши його з чверть години розповідати, вона раптом урвала його:
– Тепер починаймо. Припустімо, що ви описуєте свої враження якомусь приятелеві, бо це дозволить вам наплести торбу дурниць, наробити безліч зауважень та бути природним і дотепним, якщо зможемо. Починайте.
«Любий Анрі, ти хочеш знати, що таке Алжир, прошу. Посилатиму тобі зі своєї мазанки щось ніби щоденника, де описуватиму своє життя день по дню, година по годині, бо однаково робити тут нічого. Іноді він здасться тобі грубуватим – то й що – ти ж не зобов’язаний показувати його знайомим жінкам…»
Вона спинилась, щоб запалити погаслу цигарку, і тихе рипіння гусячого пера теж відразу вщухло.
– Далі, – сказала вона.
«Алжирська земля – це велика французька колонія на межі великого невідомого краю, що зветься пустинею Сахарою, Центральною Африкою і таке інше.
Сам Алжир – брама, біла чудова брама в цей чудний суходіл.
Та спочатку треба до нього добитись, а це не кожному приємно. Ти знаєш, що я чудовий верхівець, об’їжджаю полковницькі коні, але можна бути добрим кавалеристом і кепським моряком. Так і зі мною.
Пригадуєш майора Сембрета, якого ми звали доктором Блюво? Коли нам хотілось перепочить добу в благословенній країні – шпиталі, ми йшли до нього на прийом.
Він сидів на стільці, розставивши грубі ноги в червоних штанях, упершись кулаками в коліна та зігнувши в ліктях руки, і поводив банькуватими очима, жуючи сивий вус.
Пам’ятаєш його лікування?
– У цього солдата збурення шлунка. Дайте йому блювотного номер три за моїм рецептом, потім дванадцять годин спочинку, і він вичуняє.
Це блювотне було всемогутнє, всемогутнє й невідпорне. Пили його, бо мусили. Потім, скуштувавши узвару доктора Блюво, мали дванадцять годин щиро заробленого спочинку.
Так от, любий мій, щоб добитись до Африки, треба аж сорок годин терпіти від іншого невідпорного блювотного за рецептом Трансатлантичної пароплавної компанії…»
Вона потирала руки, цілком вдоволена своєю вигадкою.
Підвелася й почала ходити, закуривши другу цигарку, і диктувала, пускаючи цівки диму, що виходили просто з маленького круглого отвору серед стиснутих губ, потім ширились, здіймались, лишаючи де-не-де в повітрі сірі нитки, прозорий туман, ніби випаровини, подібні на павутиння. Часом, махнувши рукою, вона розгонила ці легкі стійкіші плями; іноді розтинала їх вказівним пальцем і дивилась потім зосереджено, як поволі зникало перетяте навпіл пасемце ледве примітної пари.
А Дюруа, підвівши очі, стежив за всіма її жестами, всіма рухами її тіла та обличчя в цій побіжній грі, що аж ніяк не обходила її думки.
Тепер вона придумувала подорожні пригоди, змальовувала вигаданих подорожників і розповіла про роман з дружиною піхотного капітана, що їхала до свого чоловіка.
Потім сіла й почала розпитувати Дюруа про топографію Алжиру, зовсім їй невідому. За десять хвилин вона знала вже стільки, що й він, і вставила до статті маленький розділ з політичної та колоніальної географії, щоб познайомити читача з річчю та підготувати його до розуміння поважних справ, що будуть порушені в дальших уривках.
Далі пішла виправа в Оранську округу, фантастична виправа, де мова йшла здебільшого про жінок – муринок, єврейок та іспанок.