Любий друг (збірник)
– Тільки це й цікавить читачів, – сказала вона.
Кінчила вона зупинкою в Саїді, коло підгір’я високих плато, та втішною інтригою між унтер-офіцером Жоржем Дюруа та робітницею-іспанкою, що працювала на обробці альфи в Аїн-ель-Гаджарі. Розповіла про їхні побачення на голих скелях вночі, коли шакали, гієни та арабські собаки скавулять, брешуть і виють серед гір.
І сказала весело:
– Далі завтра. – Потім, підвівшись, додала: – От як пишуть статті, добродію. Підпишіть, будь ласка.
Він вагався.
– Та підпишіть же.
Тоді він засміявся і підписав край сторінки: «Жорж Дюруа».
Вона все курила, ходячи, а він усе на неї дивився, не знаючи, як їй подякувати, радіючи від її присутності, свідомий вдячності й чуттєвого щастя від народжуваної інтимності. Йому здавалось, що все навкруг неї є частина її, все, навіть стіни, обставлені книжками. В стільцях, меблях та повітрі, де плавав тютюновий дух, було щось особливе, добре, ніжне, чарівне, саме те, чим віяло від неї. Раптом вона спитала:
– Якої ви думки про мою подругу, пані де Марель?
Він здивувався.
– Та… по-моєму… по-моєму, вона чарівна.
– Правда ж?
– Безперечно.
Йому хотілось додати: «Але не така, як ви», та він не зважився.
Вона провадила:
– А якби ви знали, яка вона весела, своєрідна, розумна! Це богема, справжня богема. За це й чоловік її не любить. Бачить тільки хиби, а вартостей не цінує.
Дюруа вразило, що пані де Марель заміжня. Проте це було дуже природно.
Він спитав:
– Слухайте… вона замужем? А що ж її чоловік робить?
Пані Форестьє тихенько знизала плечима й бровами, вкладаючи в цей рух якийсь невловимий натяк.
– О, він ревізор Північної залізниці. В Парижі він живе тільки тиждень на місяць. Цей час вона зве «трудовою повинністю», або «тижнем панщини», або ще «святим тижнем». Коли знатимете її краще, побачите, яка вона витончена й мила. Навідайте її цими днями.
Дюруа і не думав про те, щоб іти; йому здавалось, що він лишиться тут назавжди, що він удома.
Але двері тихо розчинились, ввійшов високий добродій без жодної оповістки.
Він спинився, побачивши чоловіка. Пані Форестьє на мить ніби зніяковіла, але промовила звичайним своїм голосом, хоч обличчя її трохи зашарілось:
– Заходьте ж, любий. Знайомлю вас із добрим приятелем Шарлевим, паном Жоржем Дюруа, майбутнім журналістом. – І вже іншим тоном: – Найкращий і найближчий з наших друзів, граф де Водрек.
Чоловіки вклонилися, дивлячись одне одному в вічі, і Дюруа зразу ж почав прощатися.
Його не затримували. Він пробубонів слова подяки, потиснув молодій жінці руку, ще раз уклонився новому знайомцеві, що з його обличчя не сходив холодний і поважний вираз світської людини, і вийшов стурбовано, ніби дурницю якусь зробивши.
На вулиці йому стало сумно й неприємно, невиразна туга гнітила його. Він пішов просто, міркуючи, звідки взялася ця раптова меланхолія, але причини добрати не міг, тільки суворе обличчя графа де Водрека, пристаркуватого вже, сивого, що виглядав спокійно й недбало, як людина багата й самовпевнена, раз у раз спадало йому на пам’ять.
І він постеріг, що якраз поява цього невідомого, урвавши чарівну самотність, до якої його серце вже призвичаїлось, і справила на нього те холодне, безнадійне враження, що виникає часом від дрібниць, від слова якогось або догадки.
І ще йому здавалось, що чоловік той теж, не знати чому, був невдоволений, заставши його там.
До третьої години він не мав що робити, а була тільки дванадцята. В кишені його лишилось шість франків, і він пішов поснідати до Дюваля[5]. Потім блукав по бульвару, а коли дзвонили третю, ішов уже парадними сходами «Французького життя».
Кур’єри сиділи на лавці й чекали, поскладавши руки, а за бюрком, схожим на кафедру, швейцар розбирав пошту, що допіру прибула. Видовище було пишне, щоб викликати од відвідувачів пошану. Всі були добре одягнені, поважні, гордовиті, шиковні, як і личить у передвітальні великої газети.
Дюруа спитав:
– Пана Вальтера можна бачити?
Швейцар відповів:
– Пан директор на засіданні. Почекайте трохи, будь ласка, – і показав на приймальню, де було вже повно.
Там були люди поважні, пишні, з орденами, і впосліджені, що ховали білизну під сурдутом, застебнутим аж до шиї й розмальованим на грудях плямами, що нагадували обриси суходолів та морів на географічній мапі. Серед них було троє жінок. Одна з них була гарненька, смішлива, добре вдягнена й виглядала кокоткою; сусідка її, з трагічним, зморшкуватим обличчям, теж була добре, але суворо вдягнена й мала в собі щось пошарпане, штучне, взагалі властиве колишнім акторкам, якусь підробну молоду легковажність, ніби згірклу запашність любові.
Третя була в жалобі й сиділа в кутку з виглядом розпачливої вдови. Дюруа подумав, що вона по милостиню прийшла.
Тим часом нікого не пускали. Хоч минуло вже більше, як двадцять хвилин.
Тоді Дюруа щось надумав і звернувся до швейцара:
– Пан Вальтер призначив мені побачення на третю годину, – сказав він. – У всякому разі, гляньте, чи немає тут мого друга Форестьє.
Тоді його провели довгим коридором до великої кімнати, де четверо добродіїв сиділи й писали коло широкого зеленого столу.
Форестьє стояв коло коминка й курив цигарку, граючи в більбоке. Він був дуже вправний у цій грі й раз у раз наштрикував величезну самшитову кулю на дерев’яний гостряк. Він лічив:
– Двадцять два, двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять.
Дюруа сказав:
– Двадцять шість, – і приятель його підвів очі, не перестаючи мірно махати рукою.
– А, це ти! Вчора я влучив п’ятдесят сім разів підряд. Тут тільки Сен-Потен дужчий за мене. Бачив патрона? Нема нічого кумеднішого, коли той старий хрін Норбер грає в більбоке. Роззявить рота, мов кулю хоче проковтнути.
Один із співробітників повернув до нього голову.
– Слухай, Форестьє, я знаю, де продається чудове більбоке із тропічного дерева. Кажуть, воно іспанській королеві належало. Правлять шістдесят франків. Це не дорого.
Форестьє спитав:
– Де ж воно? – і, зрадивши на тридцять сьомому разі, розчинив шафу, де Дюруа побачив десятків зо два чудових більбоке, вишикуваних і занумерованих, як безділля в колекції. Поставивши свій прилад на звичайне місце, Форестьє перепитав:
– Де ж ця коштовність?
Журналіст відповів:
– У білетера з Водевіля. Завтра принесу тобі, коли хочеш.
– Звичайно ж. Коли гарне, візьму. Зайве більбоке ніколи не зашкодить.
Потім звернувся до Дюруа:
– Ходімо зі мною, я проведу тебе до патрона, бо так ти нидітимеш тут до сьомої години.
Вони знову вернулись до приймальні, де сиділи ті самі люди в тому самому порядкові. Коли з’явився Форестьє, молода жінка і стара акторка схопились і підійшли до нього.
Він одвів їх, одну по одній, до вікна, і хоч вони розмовляли якнайтихіше, Дюруа почув, що обом їм він казав «ти».
Потім вони зайшли до директора крізь оббиті повстю двері.
Під виглядом засідання Вальтер і дехто з тих добродіїв у пласких капелюхах, що Дюруа вчора бачив, уже цілу годину грали в карти.
Пан Вальтер тримав карти й грав зосереджено, уважно й хитро, а противник його кидав, збирав і крутив у руках легкі барвисті листки гнучко та вправно, з умілістю досвідченого гравця. Норбер де Варен сидів у директорському кріслі й писав статтю, а Жак Ріваль лежав на канапі й курив, заплющивши очі.
У повітрі була затхлість, дух шкіряних меблів, давнього тютюнового диму й друкарні, особливий дух редакційних кімнат, знайомий усім газетярам.
На столі чорного дерева з мідними інкрустаціями лежали несвітські купи паперу: листи, картки, газети, журнали, рахунки постачальників та різні бланки.
Форестьє потиснув руки глядачам, що стояли коло партнерів, і мовчки став дивитись на гру, а коли пан Вальтер виграв, промовив:
– Ось мій друг Дюруа.
Директор раптом глянув на молодика з-під окулярів, потім спитав:
– Статтю принесли? Добре було б пустити її сьогодні з промовою Мореля.
Дюруа видобув з кишені аркуші, складені вчетверо:
– Ось стаття, пане.
Патрон, здавалось, зрадів і сказав усміхаючись:
– Дуже добре, дуже добре. Ви слово тримаєте. Мені треба проглянути це, Форестьє?
Та Форестьє мерщій відповів:
– Не варто, пане Вальтер, я сам допомагав йому писати статтю, щоб привчити його до діла. Вона дуже гарна.
І директор, беручи карти, що здавав високий худий добродій, депутат з лівого центру, байдуже додав:
– Ну й добре.
Форестьє не дав йому почати нову партію й шепнув на вухо:
– Пам’ятаєте, ви обіцяли мені взяти Дюруа замість Марамбо? Дозвольте прийняти його на тих самих умовах?
– Звичайно.
І, взявши приятеля за руку, журналіст потяг його геть, а пан Вальтер знову взявся до гри.
Норбер де Варен навіть не підвів голови, так ніби він не побачив або не впізнав Дюруа. Навпаки, Жак Ріваль підкреслено й зичливо потиснув йому руку, як щирий товариш, на якого можна покластися в разі потреби.
Вони знову вийшли до приймальні, а що всі підвели на них очі, Форестьє сказав наймолодшій жінці так голосно, щоб і інші одвідувачі почули:
– Директор зараз вас прийме. Він розмовляє з двома членами бюджетної комісії.
І пішов швидко, поважно й заклопотано, ніби мав оце зараз писати телеграму надзвичайної ваги.
У редакційній кімнаті Форестьє зразу ж видобув своє більбоке і, беручись знову до гри, сказав Дюруа, уриваючи фрази лічбою:
– Так от. Приходитимеш сюди щодня о третій, я казатиму тобі, куди треба сходити або з’їздити чи вдень, чи ввечері, чи вранці. – Раз! – Я дам тобі передусім рекомендаційного листа до начальника першого відділу поліційної префектури, – два! – а він познайомить тебе з одним із своїх урядовців. Ти діставатимеш від нього всі важливі новини, – три! – звісно, новини офіційні і півофіційні. Докладніше тобі розкаже все це Сен-Потен, він у курсі справ, – чотири! – піди до нього зараз або завтра. Найголовніше, треба вміти живосилом витягувати відомості з тих людей, до кого я тебе посилатиму, – п’ять! – та пролазити скрізь, незважаючи на замкнені двері, – шість! Матимеш за це двісті франків місячно платні, крім того, по два су від рядка цікавої хроніки, що ти зумієш дістати, – сім! – крім того, теж по два су від рядка писатимеш на замовлення всілякі статті, – вісім!
Далі він зовсім захопився грою й тільки поволі лічив:
– Дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять.
На чотирнадцятому зрадив і скрикнув:
– А чортова тузина! Завжди вона, проклята, підкує мене! Певно, й помру тринадцятого.
Один із співробітників, кінчивши роботу, й собі взяв із шафи більбоке; це був маленький чоловічок, що виглядав дитиною, хоч мав тридцять п’ять років; і інші журналісти, увійшовши, теж побрали свої більбоке. Незабаром їх було шестеро, вони стояли поруч коло стіни й підкидали в повітря, однаковим і мірним рухом, кулі, червоні, жовті й чорні, залежно від породи дерева. Розпочалося змагання, і два співробітники, що ще працювали, теж повставали й почали лічити удари.
Форестьє виграв одинадцять очок. Тоді чоловічок, схожий на дитину, програвши, подзвонив кур’єрові й наказав:
– Дев’ять кухлів пива.
І всі знову почали грати, чекаючи холодного питва. Дюруа випив кухоль пива зі своїми новими товаришами, потім спитав у приятеля:
– Що маю робити?
Той відповів:
– Сьогодні ти мені не потрібний. Можеш іти, коли хочеш.
– А… наша… наша стаття… увечері сьогодні піде?
– Так, але не турбуйся, – я читатиму коректу. Напиши назавтра далі й приходь о третій, як сьогодні.
І Дюруа, потиснувши всі руки, не знаючи навіть, чиї вони, вийшов прекрасними сходами в радісному й піднесеному настрої.
IV
Вночі Жорж Дюруа кепсько спав, – так мучило його бажання побачити свою статтю надрукованою. Тільки розвиднилось, він уже встав і вийшов на вулицю багато раніше, ніж рознощики починають бігати з газетами від кіоска до кіоска.
Він дійшов до Сен-Лазарського вокзалу, добре знаючи, що «Французьке життя» доходить сюди раніше, як у його квартал.
Але було ще зарано, і він тинявся по пішоходу.
Він побачив торгівку, що відчинила свою скляну крамничку, потім постеріг чоловіка, що ніс на голові купу згорнутого паперу. Він кинувся до нього – були то «Фігаро», «Жіль Блас», «Голуа», «Подія» та ще кілька ранкових газет, але «Французького життя» не було.
Страх обняв його. Що, як «Спогади африканського стрільця» відкладено на завтра або як річ випадково, в останню хвилину, не сподобалась панові Вальтеру?
Вернувшись до кіоска, він побачив, що газету вже продають, хоч він і не бачив, коли її принесено. Він підбіг, розгорнув її, кинувши три су, й переглянув заголовки на першій сторінці. Немає. Серце його почало битись; він перегорнув газету і страшенно схвилювався, прочитавши край шпальти чорними літерами «Жорж Дюруа». Є! Яка радість!
Він пішов, ні про що не думаючи, з газетою в руці, зсунувши набік капелюха, почуваючи бажання спиняти перехожих і казати їм: «Купіть, купіть! Тут моя стаття». Йому хотілось крикнути на все горло, як кричать увечері газетники по бульварах: «Читайте «Французьке життя», читайте статтю Жоржа Дюруа «Спогади африканського стрільця». Зненацька йому схотілось перечитати статтю самому, перечитати десь у прилюдному місці, в кав’ярні, на видноті. І почав шукати закладу, щоб був би вже відчинений. Довго довелося йому йти. Нарешті зайшов до якоїсь винарні, де сиділо вже кілька одвідувачів, і запитав: «Рому», ніби запитував «Абсенту», зовсім не думаючи про час. Потім гукнув:
– Хлопче, дайте «Французьке життя»!
Підбіг прислужник у білому фартусі:
– Немає, пане, ми одержуємо тільки «Поклик», «Вік», «Ліхтар» та «Малого парижанина».
Дюруа обурено й зневажливо скрикнув:
– Ну й бодня у вас! То підіть купіть.
Хлопець збігав і приніс. Дюруа почав читати свою статтю й кілька разів промовив уголос: «Дуже добре, дуже добре!», щоб притягти увагу сусідів і збудити у них бажання дізнатись, що там у газеті надруковано. Ідучи, він покинув її на столі. Господар зауважив і гукнув йому:
– Пане, пане, газету забули!
А Дюруа відповів:
– Залишаю її вам, я вже прочитав. До речі, сьогодні в ній дуже цікава стаття.
Він не сказав, яка саме, але бачив, що один з одвідувачів узяв з його стола «Французьке життя».
Він подумав: «Що ж тепер робити?» І вирішив піти на роботу; взяти за місяць платню й заявити про звільнення. Він наперед тремтів від утіхи, уявляючи обличчя свого начальника та співслужбовців. Але найбільше тішила його думка, що начальника він спантеличить.
Ішов він поволі, щоб не прийти раніш, як о пів на дев’яту, бо каса відчинялась тільки о десятій.
Контора його містилась у великій темній кімнаті, де взимку майже цілий день треба було палити газ. Проти вікон, що виходили у вузький двір, знову були контори. В ній працювало восьмеро службовців і помічник начальника, що сидів у кутку за ширмою.
Дюруа спочатку одержав свої сто вісімнадцять франків двадцять п’ять сантимів, що лежали в жовтому конверті в касировій шухляді, потім переможно ввійшов до широкої робочої кімнати, де сидів не один день.
Тільки він зайшов, його окликнув помічник начальника, пан Потель.
– А, це ви, пане Дюруа? Начальник уже кілька разів про вас запитував. Знаєте, він не дозволяє слабувати два дні підряд без медичного свідоцтва.
Дюруа, що стояв серед контори, готуючи свою разючу заяву, голосно відповів:
– Та мені начхати на це, щоб ви знали!
Службовці завмерли, і над ширмою виринуло спантеличене обличчя пана Потеля, що сидів за перетинкою, як у скрині.
Він ховався від протягів, бо був ревматичний. Тільки дві дірки проштрикнув у папері, щоб наглядати за службовцями. Чути було, як літали мухи. Нарешті нерішуче спитав:
– Що ви сказали?
– Сказав, що мені чхати на це. Я прийшов заявити про звільнення. Тепер я співробітник «Французького життя», маю п’ятсот франків на місяць, крім тих, що на відрядження. Сьогодні надруковано вже мою статтю.
Хоч він збирався розтягти втіху, але стриматись не міг і бухнув усе відразу.
Та ефект і так був цілковитий. Ніхто не ворушився.
Тоді Дюруа заявив:
– Попереджу пана Пертюї, потім прийду з вами попрощаюсь.
І пішов до начальника, що крикнув, побачивши його:
– А, це ви! Знаєте, я не хочу…
Службовець урвав його на слові:
– Не варт отак горло дерти…
Пан Пертюї, чоловік грубенький і червоний, як півнячий гребінь, аж похлинувся з подиву.
Дюруа провадив:
– Досить з мене вашої крамнички. Я дебютував сьогодні в газеті, де матиму чудову посаду. Маю честь кланятись вам.
І вийшов. Він помстився.
Він справді зайшов попрощатись із товаришами, та вони й розмовляти з ним ледве зважувались, боячись нашкодить собі, бо чули його розмову з начальником крізь причинені двері.
І вийшов на вулицю з платнею в кишені. Замовив собі смачний сніданок у доброму недорогому ресторані, потім, знову купивши й покинувши «Французьке життя» на столі, зайшов у кілька крамниць, де накупив різного дріб’язку, аби тільки надіслати його на свою адресу та назвати своєї ім’я: Жорж Дюруа. І додавав: «Співробітник «Французького життя».
Потім казав назву вулиці й номер, але конче підкреслював:
– Залиште у швейцара.
Час він ще мав, тож зайшов до літографії, де моментально друкували візитні картки перед очима покупців; і зразу замовив собі сотню, де поруч з прізвищем було позначене і його нове звання.
Потім пішов до редакції.
Форестьє зустрів його холодно, як зустрічають своїх підлеглих.
– А, це ти, дуже добре. Якраз справи для тебе є. Почекай хвилин десять. Спочатку роботу кінчу.
І взявся до початого листа.
По другий бік великого столу сидів присадкуватий, блідий чоловічок, брезклий, грубезний, лисий, з білим блискучим черепом, і писав, уткнувши носа в папір через велику короткозорість.
Форестьє спитав його:
– Скажи, Сен-Потене, коли ти підеш інтерв’ювати наших добродіїв?
– О четвертій.
– Візьмеш із собою ось молодого Дюруа та втаємничиш його у своє ремесло.
– Гаразд.
Потім, звернувшись до приятеля, Форестьє додав:
– Приніс далі про Алжир? Сьогоднішній початок мав великий успіх.
Дюруа нерішуче пробурмотів:
– Ні, думав, що ввечері встигну… така сила справ… я не міг…
Той незадоволено знизав плечима:
– Коли й далі будеш такий точний, то лихо твоєму майбутньому. Вальтер розраховував на твою статтю. Я сказав йому, що буде назавтра. Коли думаєш, що тут тобі гроші дурно платитимуть, так помиляєшся.
Потім, помовчавши, додав:
– Треба кувати залізо, поки гаряче, сто чортів!
Сен-Потен підвівся:
– Я готовий, – сказав він.
Тоді Форестьє відкинувся на стільці, прибрав майже урочистої постави, даючи вказівки, і сказав, звертаючись до Дюруа:
– Так от. У Парижі вже два дні пробувають китайський генерал Лі Ченгфу, що спинився в «Континенталі», та раджа Тапозагіб Рамадерао Палі, спинився в «Брістолі». Ви візьмете в них інтерв’ю.
Потім звернувся до Сен-Потена.
– Не забудь головних пунктів, що я тобі зазначив. Запитай генерала й раджу, якої вони думки про поведінку Англії на Далекому Сході, про колонізаційну й метропольну систему та про їхні надії на втручання з боку Європи, зокрема Франції.
Він замовк, потім сказав кудись убік:
– Крім того, читачам надзвичайно цікаво було б знати, що думають у Китаї та Індії про ці справи, що зараз хвилюють нашу громадську думку.
І додав для Дюруа:
– Пильнуй, як робить це Сен-Потен, з нього чудовий репортер, та вчись, як треба вивідувати все в людини за п’ять хвилин.
Потім знову поважно взявся до писання з видимим бажанням визначити межу та показати місце своєму давньому товаришеві й новому співробітникові.
Коли вийшли з кімнати, Сен-Потен засміявся й сказав Дюруа:
– От штукар! Морочить нас. Ніби ми його читачі.
На бульварі репортер спитав:
– Може, вип’ємо чого?
– Залюбки. Така спека.
Вони зайшли до кав’ярні й замовили холодного питва. І Сен-Потен пустився в розмову. Розповідав про всіх і про газету з безліччю цікавих подробиць.
– Патрон? Справжній жид! А жида, знаєте, не переробиш. Що за раса!
І розповів про його дивну скупість, властиву синам Ізраїлю, про шагову ощадність, суперечки з куховаркою, про ганебні знижки, яких він добивався, про всі його лихварські, здирницькі нахили.
– А проте гарний ділок, ні в що не вірить і всіма крутить. Газета в нього і офіційна, і католицька, і ліберальна, і республіканська, і роялістська, словом, тістечко з кремом, роздрібна крамничка, що підпирає його біржові операції та різні підприємства. В цьому він дуже тямущий і заробляє мільйони за допомогою товариств, у яких капіталу й на два су немає.
Він говорив безперестанку, називаючії Дюруа «дорогим другом».
– А як скаже що ця скнара – чисто як у Бальзака. Уявіть, був я колись у його кабінеті з старим хріном Норбером та донкіхотом Рівалем, аж приходить Монтелен, адміністратор наш із сап’яновим портфелем під рукою, тим портфелем, що весь Париж знає. Вальтер носа підводить та й питає:
– «Що нового?»
Монтелен наївно каже:
«Заплатив оце шістнадцять тисяч франків, що ми за папір були винні».
Патрон аж підскочив од здивування:
«Та що ви кажете?»
«Я заплатив панові Пріва».
«Ви збожеволіли!»
«Чому?»
«Чому… чому… чому…»
Він скинув окуляри, протер їх. Потім посміхнувся тією кумедною посмішкою, що смикає його товсті щоки кожного разу, як він хоче щось хитре та розумне сказати, й промовив глузливо й переконано:
«Чому? Бо ми дістали б від чотирьох до п’яти тисяч знижки».
Монтелен сказав здивовано:
– «Але ж, пане директоре, всі рахунки були правильні, я перевірив їх, і ви їх визнали…»
Тоді патрон, споважнівши, заявив:
«Не можна бути таким наївним. Знайте, пане Монтелен, що завжди треба набиратись боргів, а потім миритись». І Сен-Потен додав, по-знавецьки кивнувши головою:
– Га? Як у Бальзака, правда ж?
Дюруа не читав Бальзака, але переконливо відповів:
– Атож, чорт бери.
Потім репортер розказував про здорову гиндичку пані Вальтер, про старого невдаху Норбера де Варена та про Ріваля, бліду копію Фервака[6]. Потім дійшов і до Форестьє.
– А цьому просто пощастило, коли одружився, от і все.
Дюруа сказав:
– А хто така, власне, його жінка?
Сен-Потен потер руки:
– О, це хитра пташка! Коханка старого фертика Водрека, графа де Водрека, що посагом її наділив і заміж віддав.
Дюруа відчув зненацька якийсь мороз, якусь нервову дрож і бажання вилаяти, вдарити цього балакуна. Але тільки спинив його, питаючи:
– Сен-Потен – це ваше ім’я?
Той щиро відповів:
– Ні, мене звуть Тома. А в газеті прозвали Сен-Потеном.[7]
І Дюруа, розплачуючись за питво, додав:
– Здається, вже не рано, а нам ще треба тих двох добродіїв одвідати.
Сен-Потен засміявся:
– Який же ви наївний! Та ви думаєте, я справді піду розпитувати, що вони про Англію думають? Нібито я краще за них не знаю, що вони мусять думати для читачів «Французького життя». Я вже проінтерв’ював з півтисячі таких китайців, персів, індусів, чилійців, японців та інших. Говорять вони, на мою думку, завжди однаково. Мені треба тільки взяти свого дописа про останнього з наших гостей та переписати його слово в слово. Доведеться тільки змінити заголовок, ім’я, титул, вік, почет. О, в цім не можна помилитись, бо «Фігаро» або «Голуа» мене зразу ж спіймають. Але про це я за п’ять хвилин дізнаюся від швейцарів у готелі «Континенталь» та «Брістоль». Підемо туди пішки та покуримо. А потім виправимо з газети сто су за візника. От, дорогий мій, як роблять практичні люди.
Дюруа спитав:
– Коли так, то репортером вигідно бути?
Журналіст таємниче відповів:
– Еге ж, але не заробиш так, як на хроніці, бо то прихована реклама.
Вони встали й пішли бульваром до церкви Мадлен. І Сен-Потен сказав зненацька товаришеві:
– Знаєте, коли у вас діло є, то ви мені не потрібні.
Дюруа потиснув йому руку й пішов.
Думка, що ввечері треба написати статтю, мучила його, і він почав ту статтю обмірковувати. По дорозі він добирав думок, міркувань, анекдотів і так дійшов до вулиці Єлісейських Полів, де гуляльників було обмаль, бо Париж спорожнів цими задушливими днями.
Пообідавши у винарні коло тріумфальної арки Зорі, він помалу вернувся додому крайніми бульварами й сів до столу працювати.
Але тільки він поклав перед собою великого аркуша білого паперу, як весь той матеріал, що він накупчив ідучи, зник із його голови, так ніби мозок його випарував. Він пробував зібрати розкришені спогади та відновити їх, – вони знову зникали, тільки він їх схоплював усуміш, і він не знав, як їх подати, як оформити та з котрого починати.