Леопард
– Можливий зв’язок?
– Наприклад, коли виявляється, що певні люди упродовж останніх років розраховувались карткою в одному й тому самому ресторані одночасно, з цього виходить, що ці люди разом їли, а розраховувались кожен за себе. Або що вони ходять в один і той самий фітнес-клуб, записавшись туди одночасно. Чи коли в літаку їхні місця були поруч більше одного разу. Розумієш, до чого я веду?
– Аякже, – мовив Харрі. – Я цілком упевнений, що ти вже перевірила, про яку машину йдеться і що вона…
– Вона їздить на дизпаливі, – відповіла ущипливо Катрина. – Ти хочеш почути решту, чи…
– Ще б пак! Хочу!
– У цих гірських нічліжках, котрі належать туристичній спільноті, забронювати місце заздалегідь не можна. Якщо ти прийшов, а всі місця зайняті, то лягай долі на матраці або у спальному мішку, поклавши під голову килимок. За ніч доведеться заплатити всього сто сімдесят крон, кладеш гроші просто у коробку в хатинці чи залишаєш там конверта з одноразовим платіжним дорученням.
– Отже, сказати, хто й коли ночував у якійсь із нічліжок, неможливо?
– Ні, якщо платиш готівкою. Але якщо залишаєш платіжне доручення, то з твого рахунку перерахують кошти на рахунок туристичної спільноти, вказуючи хатинку й дату ночівлі.
– Уявляю, яка це марудна справа – шукати дані про переказ коштів.
– Та не надто, якщо стане клепки виставити правильні критерії пошуку.
– А її ж не бракує, правда?
– Як бачиш. З рахунку Іски Пеллер двадцятого лютого було знято кошти за два спальних місця у чотирьох хатинках. Між ними – день у дорозі.
– Тобто похід у гори на чотири дні.
– Так. І в найостаннішій, Ховасхютті, вони зупинялися сьомого листопада. Від Ховасхютти до Устаусета півдня ходу.
– Цікаво.
– Найцікавіше в тому, що то за оті два рахунки, з яких зняли гроші за ночівлю у Ховасхютті сьомого листопада. Вгадаєш, чиї?
– Спробую. Навряд чи це Маріт Ульсен або Боргні Стем-Мюре. Гадаю, у КРИПОСі виявили б, що обидві жертви були нещодавно в одному й тому ж місці і тієї ж самої ночі. Тож один із рахунків, вочевидь, належав зниклій дівчині, як, ти казала, її звати?
– Аделе Ветлесен. Маєш рацію. Вона заплатила за двох, але я не в змозі, звісно, знайти, з ким вона була.
– А інший рахунок?
– Не надто цікаво. Зі Ставангера.
Поза тим, Харрі, взявши ручку, занотував ім’я та адресу людини, якій належав рахунок, а також адресу Іски Пеллер у Сіднеї.
– Бачу, пошуковець тобі припав до смаку, – зазначив він.
– Еге ж, – зізналася вона. – Наче політ на старому бомбардувальнику. Трохи заіржавілий, заводиться повільно, але якщо вже здійнявся у небо… Святий Боже! То як тобі доробок?
Харрі на мить замислився.
– Ти спромоглася дізнатися, – сказав він, – що зникла безвісти жінка й та, яка, вочевидь, не мала стосунку до справи, були одночасно в однім місці. Нічого надзвичайного. Але ти виявила, що разом з ними була одна з жертв – Шарлотта Лолле. Що дві останні – Боргні Стем-Мюре та Маріт Ульсен – перебували дуже близько до Устаусета. Отже…
– Отже?..
– Мої вітання. Ти виконала свою частину угоди. Стосовно моєї…
– Не розганяйся й зітри глузливу посмішку з обличчя, я ж тебе знаю. Я зовсім не те мала на увазі, я ж не сповна розуму, хіба ти ще не второпав?
У слухавці почулися гудки.
Розділ 23
Пасажир
Вона їхала в автобусі сама. Стіне притулилася чолом до скла, але не з метою милуватися власним відображенням. Вона не зводила очей з порожньої чорної як ніч зупинки. Вона сподівалася, що у автобус зайде хтось іще. Сподівалась, що більше ніхто не зайде.
Тоді він сидів біля вікна в Краббе, перед ним стояло пиво, й він дивився на неї не ворушачись. Плетена шапочка, біляве волосся й навіжені сині очі. Його очі глузували з неї, щипали її, благали, кричали її ім’я. Врешті, вона сказала Матильді, що хоче додому. Але Матильда щойно розбалакалась з якимось американським нафтовиком і хотіла лишитись. Тому Стіне, схопивши пальто, добігла до автостанції й сіла в автобус до Воланна.
Вона дивилася на червоні цифри на табло над головою водія. Сподівалася, що за мить двері зачиняться й вони поїдуть. Лишилася хвилина.
– Слухай-но, Стіне, – мовив він, – як на мене, ти уникаєш мого товариства.
– Ой, привіт, Еліасе, – сказала вона, не відводячи погляду від асфальту, що змокав під дощем. Навіщо вона залізла так далеко в глиб автобуса, так далеко від водія?
– Слухай-но, тобі не варто отак самотній гуляти ночами.
– Невже? – пробурмотіла вона, сподіваючись, що з’явиться хоча б хтось.
– Хіба ти газет не читаєш? Про тих двох дівчат в Осло. Та ще й ця, як її там, депутатка з парламенту. Як її звали?
– Гадки не маю, – відповіла Стіне, відчуваючи, як шалено калатає серце.
– Маріт Ульсен, – мовив він. – З Робітничої партії. А двох інших звали Боргні та Шарлотта. Певна, що не пригадуєш цих імен, Стіне?
– Я не читаю газет, – відповіла на те Стіне. Але ж має зайти хоч хто-небудь!
– Усі троє були чудові дівчата, – додав він.
– Отже, ти чудово з ними знався, – мовила Стіне, враз пожалкувавши про глузливий тон у голосі. Це через страх.
– Певна річ, не надто добре, – зізнався Еліас. – Але перше враження було гарне. Знаєш, я з тих, для кого багато важить перше враження.
Вона пильно дивилася на руку, яку він обережно поклав їй на коліно.
– Слухай, – сказала вона і зрозуміла, що навіть одне це слово лунає як благання.
– Що, Стіне?
Вона подивилася на нього. Він мав відкрите, як у дитини, обличчя, очі світилися щирою цікавістю. Їй захотілося загорлати, зірватися з місця, але раптом вона почула чийсь голос. Хтось звернувся до водія. Пасажир. Дорослий чоловік. Він пройшов далі, у глиб автобуса. Стіне намагалася впіймати його погляд, щоб він зрозумів її, але його очі ховалися за крисами капелюха, а сам він зосереджено намагався засунути дрібняки й квиток у гаманець. Вона полегшено зітхнула, коли пасажир сів просто за ними.
– Просто неймовірно, що поліція досі не знайшла між ними жодного зв’язку, – мовив Еліас. – Адже у цьому нічого складного. Вони мали б дізнатися, що всі троє полюбляли ходити у гори. Що вони ночували у хатинці у Ховасхютті тієї ж таки ночі. Як гадаєш, може, я маю піти до них і все розповісти?
– Можливо, – прошепотіла Стіне. Якщо вона поквапиться, то, може, прошмигне повз Еліаса й вискочить з автобуса. Але не встигла вона обміркувати цю думку, як двері зачинилися й автобус поїхав. Вона заплющила очі.
– Я просто не хочу втручатися, розумієш, Стіне?
Вона повільно хитнула головою, не розплющуючи очей.
– Чудово. Тоді я розповім тобі ще про когось, хто був разом з ними. І його ти напевне знаєш.
Розділ 24
Ставангер
– Тьху… Ну тут же й тхне… – мовила Кая.
– Гній, – пояснив Харрі. – Гадаю, коров’ячий. Ласкаво просимо до Єрена.
Ранкове сяйво просотувалося крізь хмари, що висіли над по-весняному зеленими полями. З-за кам’яних загонів корови мовчки супроводжували поглядом їхнє таксі, що прямувало з аеропорту Сула у центр Ставангера.
Харрі нахилився до водія:
– Чи можна їхати трохи швидше? – Він підняв угору посвідчення.
Водій, широко посміхнувшись, натиснув на газ, і авто полетіло по шосе.
– Ти боїшся, що ми вже запізнились? – тихо спитала Кая, коли Харрі знову впав на сидіння.
– Слухавку не бере, на роботі теж немає, – відповів Харрі. Він не хотів продовжувати, адже все й без того було зрозуміло.
Поговоривши з Катриною Братт минулої ночі, Харрі уважно вивчив свої нотатки. Він мав номери, адреси й імена двох людей, які, можливо, живі і які, ймовірно, у листопаді ночували разом з тими трьома, котрі стали жертвами убивств в одній і тій самій хатинці. Зиркнувши на годинник, він вирахував, що зараз у Сіднеї, найпевніше, ранок, і зателефонував на номер Іски Пеллер. Вона відповіла і дуже здивувавлася, коли він завів мову про Ховасхютту. Утім, нічого суттєвого розповісти про своє перебування у гірській хатинці вона була не в змозі, адже увесь час пролежала в окремій кімнаті з лихоманкою. Може, через те, що надто довго йшла на лижах у мокрому, наскрізь пропотілому одязі, може, через те, що для недосвідченого лижника це важке випробування – йти на лижах від хатинки до хатинки. Хай там як, а вона заледве доповзла до Ховасхютти, і її подруга, котра була у горах разом з нею, Шарлотта Лолле, негайно вклала її у ліжко. Вона поринула у сповнений видінь сон, тимчасом як тіло її ломило, вона то впрівала, то замерзала. Тож те, що відбувалося у хатинці з рештою мешканців, і взагалі що то були за мешканці, – все обминуло її стороною, бо вони з Шарлоттою поселилися у хатинці першими. Наступного дня вона пролежала у ліжку, поки решта пожильців не покинули хатинку, а потім їх з Шарлоттою на снігоході забрав місцевий поліцейський, котрого спромоглася знайти її подруга. Він одвіз їх до своєї оселі, запропонувавши переночувати, адже, за його словами, готель був ущерть залюднений. Вони спочатку погодились, а потому змінили думку й, сівши на потяг, дісталися до Єйли й переночували в тамтешньому готелі. Шарлотта не розповідала Ісці про вечір у хатинці нічого цікавого. Мабуть, того вечора нічого суттєвого не сталося. За п’ять днів після гірської прогулянки пані Пеллер полетіла з Осло до Сіднея, досі маючи незначну температуру. Після повернення вони з Шарлоттою постійно обмінювалися електронними листами, й жінка не пригадує нічого, що б насторожило її. Аж до тієї миті, як їй повідомили страшну звістку про те, що її подругу знайдено мертвою за старою автівкою на узліссі біля озера Даушеєн, зовсім поряд із великим житловим районом столиці.
Харрі обережно, але зрозуміло пояснив Ісці Пеллер, що вони переймаються долею тих, хто був у хатинці того вечора, тож щойно вони побалакають, він має намір затефонувати голові відділу вбивств Південного поліцейського округу Сіднея Нілу Маккормаку, з яким він колись уже співпрацював. І що Маккормак пояснить їй усе детальніше і хоча Австралія далеко – подбає про те, щоб її охороняла поліція. Йому здалося, що Іска Пеллер поставилася до всього з розумінням.
Харрі зателефонував на інший номер, у Ставангері. Дзвонив чотири рази, але ніхто не відповів. Звісно, він розумів, що само по собі це нічого не значить. Не всі кладуть поруч телефон, лягаючи спати. Але Кая Сульнес, безперечно, чинила саме так. Вона підняла слухавку після другого гудка, коли він зателефонував, щоб повідомити, що вони вилітають у Ставангер першим літаком і що вона має бути в аеропорту о 6:05. Жінка лише мовила: «Добре».
О пів на сьому вони вже були в аеропорту Осло, Харрі знову зателефонував – ніхто не відповів. За півгодини вони приземлилися в аеропорту Сула, Харрі ще зателефонував. Результат той самий. Дорогою від терміналу до черги на таксі Кая зателефонувала працедавцеві й дізналась, що людина, яка їм потрібна, на роботі вчасно не з’явилася. Вона повідомила про це Харрі, й він, обережно штовхнувши її рукою у спину, провів повз чергу на таксі, заштовхав у машину, у відповідь на гучні протести сказавши лише:
– Дякую, люди, вам теж чудового дня!
Було шістнадцять по восьмій, коли вони прибули за потрібною адресою до білого будиночка у Воланні. Харрі дозволив Каї заплатити за таксі й вийшов з авто, залишивши дверцята розчиненими. Вдивився у безликий білий фасад. Удихнув сире, свіже, але все одно м’яке повітря Західного узбережжя. Зібрався на силі, бо вже знав усе напевне. Може, він і помиляється, але він таки був певен у цьому, як і в тому, що Кая обов’язково подякує, коли таксист випише їй квитанцію.
– Дякую. – Дверцята машини знову зачинились.
Ім’я було написане посередині між двома іншими дзвінками.
Харрі натиснув на дзвінок і почув відлуння десь у глибині помешкання.
За хвилину після трьох марних спроб він натиснув на нижню кнопку.
Літня пані, що відчинила двері, дивилась на них усміхаючись.
Харрі зауважив, що Кая інстинктивно визначила, кому слід почати розмову.
– Добридень, я Кая Сульнес, ми з поліції. На поверсі вище ніхто не відповідає. Ви часом не знаєте, чи є там хто вдома?
– Можливо. Хоча там цілий день тихо, – відповіла пані. Потім, помітивши, як Харрі звів брову догори, поспіхом додала: – У будинку все добре чути. Я чула, як хтось приходив уночі. А оскільки квартиру здаю я, то маю бути в курсі.
– Отже, ви прислухаєтесь? – перепитав Харрі.
– Звісно, але не втручаюся. – Пані зашарілася. – Як на мене, у цьому немає нічого поганого. Я веду до того, що у мене ніколи не було неприємностей з…
– Ми не знаємо… – мовив Харрі.
– Краще піти й перевірити, – озвалася Кая. – Тож якщо маєте ключі від квартири…
Харрі знав, що зараз у голові Каї снує безліч думок, як краще висловитися, й нетерпляче чекав на продовження.
– …ми б воліли допомогти вам перевірити, чи все в порядку.
Кая Сульнес – кмітлива жінка. Якщо пані, яка здає квартиру, погодиться на їхню пропозицію і вони щось знайдуть, то у протоколі буде зазначено, що їх запросили у квартиру, що вони аж ніяк не перевищили своїх повноважень і не проводили обшуку без ордера.
Пані вагалася.
– Певна річ, ви можете відімкнути двері й увійти у квартиру вже після того, як ми підемо. А потім викликати поліцію. Або «швидку». Чи…
– Гадаю, буде краще, якщо ви підете зі мною, – мовила пані, у якої на чолі проступила глибока занепокоєна зморшка. – Заждіть, я зараз принесу ключі…
За мить вони увійшли до чистої, прибраної квартири майже без меблів. Харрі враз упізнав гнітючу тишу, характерну для порожніх помешкань, коли ранкова метушня вгадується лише як ледь чутний шум за вікном. Окрім того, він відчув запах клею. Зауважив пару черевиків, але верхнього одягу не було.
У маленькій кухоньці біля мийки стояла велика чашка з чаєм, а на поличці над мийкою – жерстяні слоїки з найрізноманітнішими, невідомими Харрі назвами чаю: «Oolong Теа», «Anji Bai Cha Теа». Вони пройшли далі. На стіні у вітальні Харрі побачив світлину гори, йому видалось, ніби то К245, гімалайська серійна убивця.
– Перевіриш? – спитав Харрі, киваючи на двері з сердечком, і попростував туди, де, на його думку, мала бути спальня. Він глибоко зітхнув, натиснув ручку й штовхнув двері.
Постіль не розстелена. У кімнаті прибрано. Вікно ледь розчинене, геть не чутно запаху клею, повітря свіже, як подих дитини. Харрі почув, як хазяйка стала в одвірку за його спиною.
– Дивно, – пробурмотіла вона. – Я ж чула їх уночі. А пішов лише один.
– Їх? – перепитав Харрі. – Ви впевнені, що людей було декілька?
– Упевнена. Я чула голоси.
– А скільки їх було?
– Наче троє.
Харрі відчинив платтяну шафу.
– Чоловіки? Жінки?
– На жаль, у мене не настільки добрий слух.
Одяг. Спальний мішок та наплічник. Ще одяг.
– А чому ви все-таки гадаєте, що їх було троє?
Хазяйка зніяковіла.
– Стукіт. Наче вони теє.. Ви ж розумієте…
– Але ж голосів не було?
Хазяйка поміркувала:
– Ні, жодних.
Харрі вийшов з кімнати й з подивом зауважив, що Кая досі стоїть перед дверима у ванну. І стояла вона якось дивно:
ніби в обличчя їй дув сильний вітер.
– Щось не те?
– Та ні, – відповіла Кая невимушено. Аж занадто невимушено.
Харрі підійшов і став поряд.
– У чому річ? – спитав він, притишивши голос.
– Я… маю проблему із зачиненими дверима.
– Гаразд… – відповів Харрі.
– Я не жартую…
Харрі кивнув. І саме тієї миті почув звук. Звук відміряного часу, строку, що вичерпується, секунд, що спливають, – швидкі, гарячкові краплини води, котра не те щоб тече й не те щоб крапає. Кран за дверима. Харрі знав, що не помиляється.
– Стій тут, – наказав він.
І штовхнув двері.
Перше, що привернуло увагу: запах клею тут був ще сильніший.
Друге: долі лежала куртка, джинси, труси, футболка, дві чорні шкарпетки, плетена шапка й чорний товстий вовняний светр.
Третє: вода текла невпинною цівкою у ванну, котра була наповнена так, що зайва вода виливалася у зливний отвір на стінці.
Четверте: вода у ванні була криваво-червона.
П’яте: згаслий погляд над заклеєним скотчем ротом голого безживно-блідого чоловіка на дні ванни, погляд, звернений убік. Ніби він намагався роздивитися щось у сліпій зоні, когось, кого не зауважив, коли той увійшов.
Шосте: ніяких свідчень насильства, жодних зовнішніх пошкоджень, які б пояснювали такий надмір крові.
Харрі кахикнув і поміркував, як краще попрохати хазяйку увійти й упізнати свого пожильця.
Але потреби у цьому не було. Вона вже стояла на порозі ванної кімнати.
– Господи мій Боже! – простогнала вона. – І – наголошуючи на кожному слові: – Господи – мій – Боже! – І нарешті жалібно, із ще більшою надсадою: – Господи мій Боже Ісусе…
– Скажіть, це… – заговорив Харрі.
– Так, – мовила пані здушеним від ридань голосом. – Це він. Еліас. Еліас Скуг.
Розділ 25
Територія
Літня пані затулила рота обома руками й прошепотіла крізь пальці:
– Що ж ти собі заподіяв, любий, дорогий Еліасе?
– Стверджувати напевно, що це він собі заподіяв, не слід, – мовив Харрі, вивівши її з ванної, і допровадив до вхідних дверей. – Чи можу я вас попрохати, щоб ви зателефонували у відділок поліції у Ставангері й попросили прислати криміналістів. Скажете, що ви на місці злочину.
– На місці злочину? – перепитала вона, широко розплющивши очі. Через уразу вони видавались геть чорними.
– Атож. Саме так і скажіть. Якщо хочете, зателефонуйте за номером сто дванадцять. Гаразд?
– Звісно…
Вони почули, як жінка пошкандибала сходами донизу у своє помешкання.
– Отже, поки вони з’являться, маємо хвилин п’ятнадцять, – мовив Харрі.
Вони роззулися, залишили взуття на сходах і зайшли до ванної в самих шкарпетках. Харрі роззирнувся. У раковині було повно довгого білявого волосся, а на поличці лежала вичавлена туба.
– Скидається на зубну пасту, – сказав Харрі, схиляючись над тубою, але не торкаючись її.
Кая наблизилась.
– Cуперклей, – констатувала вона. – «Strongest there is»46.
– Це той, що у жодному разі не має потрапляти на пальці, так?
– Він діє миттєво. Якщо крапнеш на пальці й потримаєш їх укупі – склеюються намертво. Доведеться або відрізати їх один від одного, або відривати з м’ясом.
Глянувши спочатку на Каю, Харрі кинув оком на труп у ванні.
– Трясця, – повільно промовив він. – Не може бути…
Комісара поліції Гуннара Хагена гризли сумніви. Можливо, він скоїв найдурніший вчинок за час, поки працює в Поліцейському управлінні. Створивши групу, яка опікується розслідуванням усупереч волі міністерства, він міг накликати проблем. А те, що очолював групу Харрі Холе, могло ці проблеми примножити. Одна з проблем, постукавши в двері, саме завітала до нього. Наразі вона стояла перед ним у подобі Мікаеля Бельмана. Слухаючи його, Хаген зауважив, що дивні ознаки на обличчі керівника КРИПОСу були біліші, ніж зазвичай, ніби хтось підсвічував їх зсередини якимсь розжареним і водночас охолодженим продуктом розпаду атомного ядра – вибухонебезпечним, але до певного часу приборканим.
– Мені напевно відомо, що Харрі Холе разом з двома колегами відвідали Люсерен у зв’язку зі смертю Маріт Ульсен. Беата Льонн з криміналістичного відділу запропонувала нам провести ретельний обшук у всіх дачних будиночках в околицях старої мотузяної майстерні. Буцімто один з її співробітників виявив, що мотузка, на якій повішено Маріт Ульсен, була саме звідти. Ось такі пироги…
Мікаель Бельман гойднувся на підборах. Він навіть не зняв свого плаща по п’яти завдовжки. Гуннар Хаген мужньо чекав на продовження. Чекати довелось недовго. Інтонація була важко-повільною, наче аж трохи спантеличеною:
– Коли ми поговорили з ленсманом в Утре-Енебаку, він розповів, що серед тих трьох, хто робив обшук, був і славнозвісний Харрі Холе. Тобто ваша людина, Хагене.
Хаген змовчав.
– Припускаю, Хагене, ви свідомі того, які наслідки може мати нехтування наказом міністерства.
Хаген так само мовчав, але очей під поглядом Бельмана не опускав.
– Послухайте-но, – Бельман, розстебнувши верхнього ґудзика на плащі, сів. – Ви подобаєтеся мені, Хагене. Я вважаю вас вправним поліцейським, а мені гарні фахівці стануть у нагоді.
– Тобто тоді, коли КРИПОС загребе всю владу собі в руки, адже так?
– Саме так. І така людина, як ви, цілком імовірно, прислужиться мені на якійсь керівній посаді. Ви закінчили військове училище, тож розумієте, наскільки важливе стратегічне мислення, як важливо вміти уникати битв, які все одно не виграєш, знати, коли відступ, – найбільш виграшна стратегія…
Хаген повільно кивнув.
– Гаразд, – мовив Бельман підводячись. – Вважатимемо, що Харрі Холе опинився неподалік Люсерена випадково, це був простий збіг, що не мав жодного стосунку до Маріт Ульсен. І що в майбутньому такі випадкові збіги не повторяться. Ви на моєму боці, Гуннаре?
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
1
Яка чудова земля.
2
Втомилися? (Англ.)
3
Приходьте ще (англ.).
4
Що вам потрібно? (Англ.)
5
Потрібен гашиш, пані? (Англ.)
6
Тоді розважитись хочете? (Англ.)
7
Дверима помилилася, от і все (англ.).
8
Двері ті, що треба, пані. Веселуха тут (англ.).
9
Ні, дякую (англ.).
10
Ми вам покажемо (англ.).
11
Та дивитися нема на що, хіба ні? (Англ.)
12
Із джау-є? (англ.).
13
Н-гой (англ.).
14
Гома – місто в Конго, на кордоні з Руандою, столиця провінції Північне Ківу.
15
Майбутнього нема, майбутнього нема… (Англ.)
16
Ні, дякую (англ.).
17
Я бачу покійників (англ.).
18
Скрея – село на північ від Осло.
19
Ремонту не підлягає (англ.).
20
«Реальне кохання» – новорічна романтична мелодрама з Г’ю Ґрантом у головній ролі.
21
Давненько не бачились (англ.).
22
Ані руш (англ.).
23
Руки вгору (англ.).
24
Вміння застібати наручники миттєво (англ.)
25
Тебе прислав пан Клюйт? (Англ.)
26
Тріада. Мої борги заплачено, хіба ти не чув? (Англ.)
27
Ну й що тобі від мене потрібно? (Англ.)
28
Подивимось… Пан Юссі Колкка… (Англ.)
29
Повтори? (Англ.)
30
Красеню (англ.).
31
Льодовий стадіон в Осло.
32
Добрий стрибок у кар’єрі (англ.).
33
Норвезька щоденна газета, як і «Афтенпостен».
34
У норвезькій правоохоронній системі поліцейські юристи (поліцейський уповноважений та поліцейський прокурор) видають ордери на арешт, керують слідством у карних справах і виступають на боці обвинувачення під час судових процесів.
35
Народилася зірка (англ.).
36
«Кохання ранить» (англ.) – пісня, яка стала хітом у виконанні гурту «Назарет».
37
Брати Блюз (англ.). Йдеться про героїв американського комедійного кіномюзиклу, брати Елбуд та Джейк Блюз (Ден Екройд та Джон Белуші), за котрими ганяється поліція, неонацисти, мафія.
38
«На завданні від Господа!» (Англ.) Брати Блюз за сюжетом фільму намагаються відродити свою стару блюз-групу, щоб, підзаробивши грошей, врятувати сирітський будинок, у якому зростали. Один з героїв запевняє, що оскільки вони виконують таку місію, то їм ніхто не стане на заваді.