Леопард
– Я чекатиму на вас у човні, – сказав він.
Бйорн одразу взявся до справи. Поклав шмат мотузки на довгий стіл, відкрив маленький наплічник, який привіз із собою, увімкнув кишеньковий ліхтарик з мотузочкою, на кінці якої було причеплено рибальський гачок, закріпив гачок на стелі поміж двома дошками. Добув ноутбук, переносний мікроскоп, що скидався на молоток, під’єднав його до USB-роз’єму у ноуті, перевірив, чи передає мікроскоп зображення на екран, а потім відкрив світлину, яку скинув на ноутбук перед від’їздом.
Харрі став поруч із нареченою й поглянув униз на озеро. У човні миготів цигарковий вогник. Він глянув на рейки, що занурювалися у воду. Глибочінь. Харрі ніколи не полюбляв купатися в прісній воді, надто після того, як вони з Ейстейном вирішили прогуляти уроки, поїхали на озеро Хауктьєрн і стрибнули з Чортового бескиду, який, за чутками, мав двадцять метрів заввишки. І Харрі – саме у мить, коли вже мав пірнути у воду, – раптом зауважив перед собою у воді гадюку, а потім над його головою зійшлася крижана скляно-зелена пітьма. У паніці він, певно, вихлестав половину озера і вже був вирішив, що більше ніколи не побачить ні денного світла, ні вдихне повітря.
Відчувши знайомі пахощі, Харрі зрозумів, що Кая стоїть у нього за спиною.
– Бінго, – почули вони тихий голос Бйорна позаду.
Харрі повернувся до нього:
– Той самий тип мотузки?
– Безсумнівно, – відповів Бйорн, тримаючи молоткоподібний мікроскоп біля кінчика мотузки й клацаючи кнопками. – Липа та в’яз. Товщина й довжина волокон однакові. Але найприкметніше – свіжий зріз на кінці мотузки.
– Що?
Бйорн показав на екран.
– Ліворуч – зображення, яке я прихопив із собою. На ньому кінчик мотузки з Фрогнер-парку, двадцятип’ятикратно збільшений. А на цій світлині у мене чудовий…
Харрі заплющів очі, щоб ще краще насолодитися словом, яке, він це знав, ось-ось прозвучить:
– …збіг.
Він досі не розплющив очей. Мотузка, на якій повісили Маріт Ульсен, не просто виготовлена у цьому місці, її відкраєно від тієї, яка зараз лежить перед ними. Й зріз зовсім недавній. Отже, убивця нещодавно стояв саме на тому місці, де оце стоять вони. Харрі принюхався.
На вулиці стояла темрява, хоч в око стрель. Харрі заледве спромігся роздивитися, як щось забіліло у віконній проймі, коли вони відпливали.
Кая сіла поруч з Харрі на носі човна. Щоб він мав змогу розчути її крізь ревіння двигуна, вона мусила нахилитися до нього дуже близько.
– Людина, яка взяла звідси мотузку, має чудово знатися на тутешніх місцях. І між цією людиною та убивцею не може бути багато ланок.
– Гадаю, цих ланок узагалі немає, – мовив Харрі. – Зріз зовсім свіжий. Малоймовірно, щоб мотузка змінила багато рук.
– Отже, ця людина знається на місцевості, може, має тут дачу, – міркувала Кая вголос. – Або він тут виріс.
– Але нащо потрібно їхати так далеко, у покинуту мотузяну майстерню, щоб розжитися кількома метрами мотузки? – спитав Харрі. – Скільки у крамниці беруть за довгу мотузку, кілька сотень?
– Може, випадково опинився неподалік і знав, що тут є мотузки.
– Гаразд, отже, він мешкав на одній із дач неподалік. Адже решті, щоб дістатися майстерні, потрібно переплисти човном. Ти складеш…
– Звісно, я складу перелік сусідів, які мешкають найближче. До слова, я знайшла тобі вулканолога. З Геологічного інституту. Фелікс Рьост. Фахівець з вулканів. Із тих, хто подорожує світами, спостерігає за вулканами, виверженнями тощо.
– Ти з ним розмовляла?
– Лише з його сестрою. Вони мешкають разом. Вона просила мене написати йому на скриньку чи відправити есемеску. Інакше він просто ні з ким не спілкується. Окрім того, на той час він був відсутній – десь у шахи грав. Я відправлю йому камінчики та матеріали.
Вони ковзали зеленим каналом у бік пристані. Бйорн тримав кишеньковий ліхтарик, який освітлював їм шлях і правив за дороговказ, – над водою вже скупчувався туман. Скай заглушив двигун.
– Погляньте-но, – прошепотіла Кая і ще міцніше пригорнулася до Харрі. Він глянув туди, куди жінка показувала пальцем, і знову відчув її запах. В очерети за пристанню з туману ковзнув великий білий самотній лебідь – просто в жмут проміння від кишенькового ліхтарика.
– Святий Боже, яка… краса… – зачаровано прошепотіла Кая, засміялась і швидко стиснула його руку.
Скай провів їх до очисних споруд. Вони вже посідали у «вольво», як Бйорн гарячково опустив скло й гукнув услід ленсманові:
– ФРИТЬОФ!
Скай, зупинившись, повільно розвернувся. На його грубо витесане беземоційне обличчя падало світло від одного з ліхтарів.
– Клоун з телепередачі, – прокричав Бйорн. – Фритьоф з Утре-Енебака!
– З Утре-Енебака? – перепитав Скай і сплюнув. – Уперше чую.
Коли автівка за двадцять п’ять хвилин завернула на шосе біля сміттєспалювального заводу в Грьонму, Харрі мовив до всіх:
– Маємо підлаштувати витік цієї інформації в КРИПОС.
– Що? – водно перепитали Бйорн та Кая.
– Я розмовляв з Беатою. Вона відправить нагору рапорт про те, що ці дані добули її люди з криміналістичного відділу, а не ми.
– Навіщо? – спитала Кая.
– Якщо вбивця мешкає неподалік Люсерена, потрібно буде вчинити обшук усіх будинків, а ми не маємо ані таких можливостей, ані людей.
Бйорн Гольм стукнув кулаком об кермо.
– Знаю, – мовив Харрі. – Найголовніше – схопити його, а хто саме це зробить, уже не так важливо.
Решту шляху вони подолали у цілковитій тиші. Нещирість щойно промовлених слів висіла в повітрі, мов луна.
Розділ 20
Ейстейн
І все-таки електрику відрізали. Харрі, стоячи в коридорі, кілька разів клацнув вимикачем.
Потім так само у вітальні.
Затим, вмостившись у кріслі з підголовником, утупився в темряву.
Він ще сидів у кріслі, коли задзеленчав мобільний.
– Холе.
– Фелікс Рьост.
– Хто? – перепитав Харрі. За голосом – говорила маленька тендітна жіночка.
– Це Фріда Ларсен, його сестра. Він попросив мене зателефонувати вам і повідомити, що камінці, які ви передавали, – то мафітова базальтова лава. Зрозуміли?
– Заждіть! Що таке «мафітова»?
– Це гаряча лава більше тисячі градусів, з низькою в’язкістю, тому, розтікаючись під час виверження, поширюється на значну відстань.
– А вона може походити з Осло?
– Ні.
– Чому? Адже місто зведене на лаві.
– На старій лаві. А ця лава – свіжа.
– Наскільки свіжа?
Він розчув, що вона, затуливши слухавку рукою, розмовляла з кимось. Чи з чимось. Іншого голосу він не почув. Вочевидь, їй відповіли, бо вона майже відразу заговорила:
– Він сказав – від п’яти до п’ятдесяти років. Але якщо ви замірились шукати вулкан, з якого вона походить, матимете чимало роботи. У світі більше півтори тисячі діючих вулканів. І це лише ті, про які знають. Якщо маєте ще питання, зв’язатися з Феліксом можна електронною поштою. Ваша асистентка має адресу скриньки.
– Але ж…
Вона вже від’єдналася.
Він розмірковував, чи варто передзвонити, але змінив думку і набрав інший номер.
– «Осло-таксі».
– Привіт, Ейстейне, це Харрі Хо.
– Жартівник, Харрі Хо помер.
– Не зовсім.
– Тоді це я помер.
– Чи не бажаєш підвезти мене з Софієсгате до батьківської оселі?
– Ні, не бажаю, але все-таки відвезу. Зараз лишень виконаю одне замовлення. – Ейстейн розреготався й закашлявся. – Харрі Хо. Хай йому грець… Дзенькну, коли приїду.
Харрі поклав слухавку, пішов у спальню, у світлі вуличного ліхтаря, що світив у вікно, склав речі у дорожню сумку, забрав кілька дисків з вітальні, підсвічуючи собі мобільним. Блок сигарет, наручники, службова зброя.
Потім знову сів у крісло й, користуючись темрявою, став повторювати вправи з револьвером. Завів будильник на наручному годинникові, повернув барабан на своєму «Сміт-Вессоні», розрядив і знову зарядив його. Чотири патрони вийняв, чотири встромив знову без поспіху – пальці вправні. Знову прокрутив барабан, щоб останній патрон став першим. Стоп. Дев’ять шістдесят шість. Майже на три секунди довше за його особистий рекорд. Він відкрив барабан. Похибка. Перша камера, яка була готова до пострілу, виявилася однією з двох порожніх. Отже, його вбито. Він повторив вправу. Дев’ять п’ятдесят. І знов убито. Коли Ейстейн зателефонував через двадцять хвилин, він уже міг упоратися за вісім секунд і шість разів був убитий.
– Іду, – мовив Харрі.
Він вийшов на кухню. Глянув на дверцята під мийкою. Завагався. Потому схопив світлини Ракель та Олега й засунув у внутрішню кишеню.
– Гонконг? – пирхнувши, перепитав Ейстейн Ейкелан. Він повернув своє грубе пропите обличчя, прикрашене чималим носом і смутними обвислими вусами, до Харрі, що сидів на пасажирському сидінні. – Якого дідька тебе туди понесло?
– Та ти ж мене знаєш, – сказав Харрі, коли Ейстейн зупинився на червоне світло біля готелю «Редіссон-САС».
– Дідька лисого я тебе знаю, – відповів Ейстейн, роблячи крутня з цигарки. – Чого б це я мав тебе знати?
– Але ж ми зростали разом, чи ти забув?
– То й що? Ти вже тоді був потайний, Харрі.
Задні дверцята розчинилися, й на заднє сидіння гепнувся чоловік у пальті.
– Аероекспрес. Б’юпортен. Хутко.
– Зайнято, – сказав Ейстейн не обертаючись.
– Маячня. Вогник на дашку горить.
– Гонконг – це супер. А чому ти, власне, повернувся? – Даруйте, – нетерпеливився чоловік на задньому сидінні.
Ейстейн встромив цигарку до рота й запалив.
– Телефонував Валянок. Запрошує на вечірку сьогодні увечері. Лише друзі.
– Валянок не має друзів, – заперечив Харрі.
– Отож я так і спитав: «Хто твої друзі?» – «Ти, – відповів він і додав: – А в тебе?» – «Ти», – одказав я. Отже, нас двоє. Ми просто забули про тебе, Харрі. Таке трапляється, коли ти від’їжджаєш у… – Він склав губи трубочкою й смішно вимовив: – Гонконг!
– Агов, там… – почулося із заднього сидіння. – Якщо ви добалакали, може, ми рушимо?
Загорілося зелене, й Ейстейн додав газу.
– То ти прийдеш? Додому до Валянка?
– Там так тхне, Ейстейне.
– Але у нього холодильник набитий напхом.
– Даруй, не в гуморі я для вечірок.
– Не в гуморі для вечірок? – здивувався Ейстейн і стукнув долонею об кермо. – Що ти знаєш про те, у якому гуморі треба бути на вечірці, Харрі? Ти ж завжди уникав усіх вечірок. Пригадуєш? Ми купили два пива, зібралися їхати до когось додому у Нурдстранн, там ще дівок до біса було. Аж раптом ти пропонуєш, щоб ти, я та Валянок поїхали у штольні й нажлуктилися там утрьох.
– Агов, до аероекспреса не цим шляхом… – верескнув голос на задньому сидінні.
Ейстейн знову загальмував на червоне, прибрав з обличчя своє ріденьке волосся, що діставало йому до плечей, і обернувся до заднього сидіння:
– Отам ми й залишились. Нажлуктилися, як свині. І раптом він затягує «No Surrender»42, а Валянок почав жбурляти в нього порожніми пляшками.
– Послухайте-но, – проскиглив чоловік, тицяючи пальцем у скельце годинника «Таг Хоєр». – Мені конче потрібно встигнути на останній літак до Стокгольма.
– Гарно було біля штолень, – додав Харрі. – Найкращий краєвид на місто.
– Еге ж, – згодився Ейстейн. – Якби союзники лише спробували, німці б їх усіх уколошкали.
– Авжеж, – усміхнувся Харрі.
– Розумієш, ми заприсяглися, й обіцянки ніхто ще не зраджував, – ні він, ні я, ні Валянок, – пояснив Ейстейн чоловікові у костюмі, котрий відчайдушно вдивлявся у темряву за склом, силкуючись побачити вільне таксі. – Якщо прийдуть ці бісові союзники, ми їх усіх поб’ємо на решето. Отак! – Ейстейн підняв уявного автомата й, націлившись на чоловіка, натиснув на спуск. Чоловік із жахом глянув на пришелепуватого водія й аж заквоктав, так що дрібні краплини слини крапнули на відпрасовані чорні штани. І, судомно зітхнувши, розчахнув навстіж дверцята й вивалився у дощ.
Ейстейн розреготався.
– Ти засумував за домівкою, – сказав він. – Тобі знову захотілося танцювати з Кіллер Квін у ресторані «Екеберг».
Харрі засміявся й захитав головою. У боковому склі він зауважив, що чоловік кинувся у бік Національного театру.
– Це через мого батька. Він хворіє. Йому небагато лишилось.
– Трясця! – Ейстейн знову натиснув на газ. – Добрячий він чолов’яга.
– Дякую. Я подумав, ти маєш знати.
– Авжеж. Скажу своїм старим.
– Приїхали, – мовив Ейстейн, коли вони припаркувалися біля гаража коло жовтого дерев’яного особнячка в Уппсалі.
– Еге, – відповів Харрі.
Ейстейн затягнувся так різко, що здавалось, цигарка от-от спалахне, – глибоко, до самісіньких легенів, і випустив дим із довгим булькотливим хрипом. Потім, схиливши голову на плече, струсив попіл у попільничку. У Харрі солодко шпигнуло в серці. Скільки разів він уже бачив Ейстейна саме за цим заняттям, бачив, як він відхиляється убік, наче цигарка така важка, що він просто втратить рівновагу. Схилена набік голова. Попіл сиплеться на долівку у шкільній курилці, в порожню пляшку з-під пива на вечірці, куди вони заявилися без запрошення, на холодну сиру бетонову долівку в штольні.
– Життя страшенно несправедливе, – мовив Ейстейн. – Твій батько не пив, ходив на прогулянку щонеділі й працював учителем. А мій батечко чаркував, працював на фабриці «Кадок», де всі нажили собі астму й якийсь дивний висип, і не рухався ані на міліметр, щойно діставався дивана. І здоровий, як віл.
Харрі пам’ятав фабрику «Кадок». Чи то «Кодак», якщо читати назву у зворотному напрямку. Хазяїн, котрий походив із Сюнмьоре, прочитав, що власник назвав свою фабрику фотоапаратів «Кодак» тому, що цю назву легко вимовити й запам’ятати будь-якою мовою світу. Але «Кадок» закрили й забули про неї багато років тому.
– Усе минає, – мовив Харрі.
Ейстейн кивнув, ніби стежив за напрямком його думок.
– Зателефонуй, якщо матимеш потребу, Харрі.
– Гаразд.
Харрі дочекався, поки затихне скрегіт коліс по гравієвій доріжці, потім відчинив двері і зайшов. Увімкнувши світло, постояв, поки двері за ним не зачинилися. Запах, тиша, світло, що впало на гардеробну, – все промовляло до нього, ніби він занурився у басейн зі споминами. Вони огорнули його, зігріли так, що перехопило подих. Він стягнув з себе плащ і роззувся. А потім почав обходити кімнати. З однієї в іншу. З року в рік. Від батька з матір’ю до Сестреняти й врешті до власної персони. Його хлоп’яча кімната. Плакат з «The Clash», саме той, на якому вони ось-ось розтрощать гітару об землю. Він ліг на постіль, вдихнув запах матраца. Й заплакав.
Розділ 21
Білосніжка
Була за дві хвилини восьма. Мікаель Бельман ішов угору вулицею Карл-Юханс-гате, однією з найскромніших головних вулиць міста. Він знаходився у самій серцевині Норвезького королівства, у нульовій точці, на перетині осей. Ліворуч – університет із науками, праворуч – Національний театр із культурою. За спиною, у Палацовому парку, – правлячий королівський дім. А попереду – влада. Зробивши триста кроків, рівно о восьмій він зійшов кам’яними сходами до головного входу у стортинг. Будівля, як і більшість будівель у місті, не була ані великою, ані величною. То й охорону мала незначну. За охоронців правили ще й двійко левів з грорюдського граніту обабіч пагорка, що височів тут.
Бельман підійшов до дверей, котрі безшумно розчинилися ще перед тим, як він устиг штовхнути їх. Увійшов і зупинився, роззираючись навсібіч. Перед ним виріс охоронець, увічливо, але рішуче показуючи у бік рамки металошукача марки «Джилардоні». За десять секунд вона показала, що Мікаель Бельман не озброєний і з металевих речей має лише пряжку на ремені.
Расмус Ульсен чекав на нього, прихилившись до стійки бюро перепусток. Худючий чоловік Маріт Ульсен потиснув комісарові руку й рушив уперед, наче на автопілоті, увімкнувши свій голос гіда:
– Стортинг, триста вісімдесят співробітників апарату, сто шістдесят дев’ять депутатів. Зведений у 1866 році за проектом Еміля Віктора Ланглета. До слова, він був шведом. Це Сходова зала. Мозаїка з каменю називається «Суспільство», створена Ельсе Хаген у 1950-му. Портрети королів написані…
Вони піднялися у хол, котрий Мікаель не раз бачив по телевізору. Кілька людей спішно проминули їх – лише незнайомці. Расмус пояснив: щойно закінчилась нарада однієї з комісій, але Бельман його не слухав. Він думав про те, що все це – коридори влади. Він розчарувався. Гаразд, усе навколо золото-червоне, але де ж велич, урочистість, те, що мало б сповнювати серця шанобливим трепетом перед тими, хто править? Бісова невибагливість, вада, якої ця маленька й донедавна бідна демократична країна на півночі Європи ніяк не позбудеться. Але він, Бельман, повернувся сюди. І якщо йому там, серед вовків Європолу, не вдалося дістатися вершини, то він напевно досягне вершин тут, підім’явши карликів та другосортних копів.
– Під час війни всю будівлю займала контора Тербовена43. Нині ніхто таких величезних офісів не має.
– Що ви можете розповісти про свій шлюб?
– Перепрошую?
– Ви з Маріт сварилися?
– Е-е-е… ні. – Расмус Ульсен розгубився. Він закрокував швидше. Ніби намагаючись утекти від поліцейського чи принаймні сховатись якнайдалі від тих, хто міг їх почути. Тільки коли вони зникли за зачиненими дверима офісу Ульсена в секретаріаті фракції, він видихнув полегшено. – Звісно, було всяке. Ви одружений, Бельмане?
Мікаель Бельман кивнув.
– Тоді ви напевно розумієте, що я маю на увазі.
– Вона вас зраджувала?
– Ні. Мені видається, це я цілком упевнено можу виключити.
«Бо вона була така товста?» – так і кортіло спитати Бельману, але він не став, бо отримав те, чого прагнув. Розгубленість, тремтливі повіки, майже непомітне звуження зіниць.
– А ви, Ульсене, ви її зраджували?
Та сама реакція. На додачу – червоні плями на чолі під глибокими залисинами. Затим коротка й непохитна відповідь:
– Ні, правда, ні.
Бельман схилив голову набік. Він не підозрював Расмуса Ульсена. Але чому ж він мучить людину такими запитаннями? Відповідь така ж проста, як і неприємна. Бо йому більше нікого було підозрювати. У КРИПОСу немає інших зачіпок. Він просто вихлюпнув на цього безпорадного чоловіка своє безсилля.
– А ви, комісаре?
– Що я? – спитав Бельман, стримавши позіх.
– Чи зраджуєте дружину?
– Моя дружина надто принадна жінка, – усміхнувся Бельман. – Крім того, маємо двійко дітей. Ви з дружиною діток не мали, а через це часом кортить… побавитися. За моїми джерелами, нещодавно у вас із дружиною були проблеми.
– А джерело, певно, сусідка? Маріт часом теревенила з нею, було й таке. Кілька місяців тому дружина трохи приревнувала мене. На профспілкових курсах я завербував у партію одну молодесеньку панянку. Саме так ми з Маріт колись познайомились, тож…
Голос Расмуса Ульсена раптом стих. Бельман зауважив, що його очі затуманилися.
– Нічого не було. Але Маріт на кілька днів поїхала в гори, щоб оговтатись. А потім усе знову налагодилось.
У Бельмана задзеленчав мобільний. Він добув його з кишені, глянув на екран і відповів коротко «так». Відчув, як закалатало серце й заклекотала лють, поки він вислуховував голос у слухавці.
– Мотузка? – перепитав він. – Люсерен? Тобто… Утре-Енебак? Дякую.
Він поклав телефон до кишені пальта.
– Маю бігти, Ульсене. Дякую, що знайшли час.
Дорогою до виходу Бельман на мить зупинився, зміряв поглядом контору колишнього німецького рейхскомісара, а потім закрокував далі.
Перша ночі. Харрі, сидячи у вітальні, слухав, як Марта Вайнрайт співає про «…far away» і «whatever remains is yet to be found»44.
Він почувався геть виснаженим. Перед ним на журнальному столику лежав мобільний, запальничка й срібна фольга з коричневою грудочкою всередині. Він її не чіпав. Але йому треба швидше заснути, увійти у ритм, перепочити. У руці він тримав світлину Ракель. У блакитній сукні. Він заплющив очі. Відчув її пахощі. Почув голос: «Дивись!» Її рука швидко штовхнула його. Вода, що оточувала їх, була чорна й глибока, вона пливла плесом, біла, безслівна, невагома. Вітром підняло вуаль, а під нею – молочно-біле пір’я. Її довга струнка шия утворювала знак питання. Де? Вона вийшла на берег: чорний залізний скелет на скрипливих коліщатках. Потім щезла у будівлі. І знову постала на другому поверсі. Навколо шиї виднівся зашморг, а поруч стояв чоловік у чорному костюмі з білою квіткою, встромленою у петельку піджака. Перед ними, спиною до вікна, у білім одязі стояв священик. Він читав повільно. Потім озирнувся. Обличчя й руки у нього були білі. Од снігу.
Харрі враз прокинувся.
Закліпав очима у темряві. Почув якийсь звук. Але це не Марта Вайнрайт. Харрі, повернувшись, схопив маленький телефон, що дрижав на журнальному столику.
– Слухаю, – промовив він хрипливим голосом.
– Знайшла, – сказала жінка.
Він підхопився на ліжку.
– Знайшла що?
– Зв’язок. Убитих не троє. Їх – четверо.
Розділ 22
Пошуковець
– Спочатку я спробувала три імені, що ти мені дав, – сказала Катрина Братт, – Боргні Стем-Мюре, Шарлотта Лолле і Маріт Ульсен. І не знайшла нічогісінько. Потім додала всіх, хто зник безвісти за останній рік у Норвегії. Отоді знайшла дещо. Може, стане у нагоді.
– Зажди, – мовив Харрі. Сон йому як вітром звіяло. – А як, хай тобі абищо, ти знайшла список усіх, хто зник безвісти?
– Інтранет, відділ зниклих безвісти, поліція Осло. А ти як гадав?
Харрі застогнав, а Катрина вела далі:
– Там і вигулькнуло ім’я, яке поєднало отих троє. Зрозумів?
– Власне…
– Зниклу жінку звати Аделе Ветлесен, двадцяти восьми років, мешкала у Драммені. У листопаді її цивільний чоловік подав у розшук. Зачіпка знайшлася на сайті Норвезької державної залізниці, у базі продажу квитків. Сьомого листопада Аделе Ветлесен замовила через інтернет квиток на потяг із Драммена до Устаусета. На той же день Боргні Стем-Мюре мала квиток з Конгсберга у те саме місце.
– Устаусет – не пуп землі, – заперечив Харрі.
– Це навіть не місто, а клаптик гірського схилу. Там родини з Бергена за старі гроші понабудовували собі гірських хатинок, а потім і туристична спільнота назводила хатинок на верхівках гір, щоб норвежці мали змогу, слідом за Амундсеном та Нансеном, переходити від хатинки до хатинки, на лижах, несучи двадцять п’ять кілограмів на плечах та краплю тваринного страху в душі. Це додає життю гостроти, ти ж знаєш.
– Як тебе послухати, ти наче з власного досвіду розказуєш.
– Родина мого колишнього чоловіка мала таку гірську хатинку. Вони аж такі заможні й поважні, що не мають там навіть електрики та водогону. Бо сауну й джакузі мають лише вискочні.
– А інші зачіпки?
– На ім’я Маріт Ульсен квитка не було. Але зареєстровано, що напередодні вона розплачувалася карткою у вагоні-ресторані такого самого потяга. Заплатила вона о пів на третю пополудні – за розкладом потяг тоді знаходився між станціями Ол та Єйлу – тобто до того, як він прибув до Устаусета.
– Це вже видається менш переконливим, – зауважив Харрі. – Потяг прямував до Бергена, може, вона туди їхала.
– Невже ти гадаєш… – ущипливо почала Катрина Братт, але раптом замовкла, зробила паузу, а тоді приглушено повторила: – Невже ти гадаєш, що я така тупа? У готелі в Устаусеті був зареєстрований номер на двох на одну ніч на ім’я Расмуса Ульсена, а в центральному адресному столі він записаний за тією ж адресою, що й Маріт Ульсен, тож я припустила…
– Так, це її цивільний чоловік. А чому ти шепочеш?
– Бо щойно повз мене промайнув нічний черговий, зрозумів? Слухай-но, отже, ми знаємо, що двоє убитих й одна зникла безвісти побували в Устаусеті одного й того самого дня. Яка твоя думка?
– Це збіг обставин, вартий, звісно, уваги, але все-таки ми не можемо виключити, що це проста випадковість.
– Згода. Тоді слухай далі. Я пошукала Шарлотту Лолле плюс Устаусет, але нічого не знайшла. І тоді зосередила увагу на даті, щоб дізнатись, де могла перебувати Шарлотта, коли ті троє були в Устаусеті. За два дні до того Шарлотта розраховувалась за дизельне паливо на заправці неподалік Хьонефоса.
– Це далеко від Устаусета.
– Але у тому ж самому напрямку від Осло. Я пошукала машину, зареєстровану на неї чи на її ймовірного чоловіка. Якщо вони мають картку розрахунків за проїзд платними автошляхами, можна вистежити їхній маршрут.
– М-м-м…
– Проблема в тому, що вона не мала ані машини, ані цивільного чоловіка, принаймні десь зареєстрованого.
– Вона мала хлопця.
– Цілком можливо. У даних Європарку пошуковик знайшов у гаражі в Єйлу авто, зареєстроване на Іску Пеллер.
– Це за кілька кілометрів звідти. Хто вона, ця Іска Пеллер?
– Якщо вірити кредиткам, вона мешкає у Брістолі, що у Сіднеї, Австралія. Річ у тому, що коли я відстежувала зв’язки з Шарлоттою Лолле, вона вигулькувала кілька разів.