Філософські етюди
Френхофер здригнувся. Жілетта стояла перед ним у поставі простій і невинній, схожа на юну грузинку, цнотливу і злякану, яку розбійники викрали і привели до работорговця. Сором’язливий рум’янець пашів на її обличчі, вона потупила погляд, руки в неї безвільно повисли, здавалося, сили от-от покинуть її, а сльози на очах блищали наче німий докір проти насильства над її сором’язливістю. У цю мить Пуссен проклинав себе за те, що дістав цей скарб зі свого горища. Коханець витіснив у ньому художника, і тисяча сумнівів стали шарпати йому серце, коли він побачив, як помолоділи в старого очі і, за звичкою художників, Френхофер почав, так би мовити, роздягати дівчину поглядом, угадуючи всі таємниці її тіла аж до найзаповітніших. У ту мить Пуссен спізнав жорстокі ревнощі справжнього кохання.
– Жілетто, ходімо звідси! – вигукнув він.
Почувши ці слова, почувши крик молодого художника, його кохана радісно підвела погляд, побачила свого милого й кинулася йому в обійми.
– О, ти все-таки мене кохаєш! – сказала вона й залилася слізьми.
Проявивши стільки мужності, коли треба було приховати своє страждання, вона уже не знайшла в собі сили, щоб стримати радість.
– О, відпустіть її зі мною на хвилину, – сказав старий художник, – і ви порівняєте її з моєю Катрін. Я згодний на ваші умови.
У словах Френхофера все ще відчувалася любов до створеної його пензлем жінки. Видно було, що він пишається красою своєї Нуазези і наперед тішиться тріумфом, який його творіння здобуде над прегарною дівчиною з плоті й крові.
– Не відмовляйтеся від свого слова! – вигукнув Порбус, плеснувши Пуссена по плечу. – Плоди кохання недовговічні, плоди мистецтва безсмертні.
– Хіба я для нього не більше, ніж просто жінка? – сказала Жілетта, пильно подивившись на Пуссена й на Порбуса.
Вона гордо підвела голову й кинула на Френхофера палахкотючий погляд, та раптом помітила, що її коханий милується картиною, яка здалася йому полотном Джорджоне, коли він уперше сюди прийшов.
– Гаразд, я піду з вами, – сказала вона. – На мене він ніколи так не дивився.
– Діду, ти бачиш оцей кинджал? – озвався Пуссен, якого Жілеттин голос пробудив із задуми. – Він прониже твоє серце, тільки-но ця дівчина скрикне, потім я підпалю твій дім, і ніхто з нього не вийде. Ти мене зрозумів?
Ніколя Пуссен був похмурий, і його слова звучали грізно. Ця погроза, а надто жест, яким вона супроводжувалася, заспокоїли Жілетту, й дівчина майже простила молодому художникові за те, що він приносить її в жертву мистецтву та своєму славному майбутньому.
Порбус і Пуссен залишилися за дверима майстерні. Вони стояли, мовчки позираючи один на одного. Правда, спершу автор «Марії Єгипетської» дозволив собі кілька вигуків: «Роздягається… Він велить їй повернутися до світла… Порівнює її з…» – та незабаром він замовк, побачивши, яким глибоким смутком затьмарилося обличчя Пуссена. І хоч старі художники нехтують подібні забобони, такі дріб’язкові у порівнянні з мистецтвом, Порбус у ці хвилини захоплювався поведінкою Пуссена – таким милим і наївним він здавався. Стискаючи руків’я свого кинджала, молодик майже притулився вухом до дверей. Стоячи отак у тіні, художники скидалися на двох змовників, які чекають слушної миті, щоб убити тирана.
– Заходьте, заходьте, – сказав їм старий, сяючи від щастя. – Моє творіння досконале, й тепер я можу з гордістю показати його. Ніколи жоден художник не створить пензлем на полотні суперниці для моєї Катрін Леско, прекрасної куртизанки.
Охоплені нетерплячою цікавістю, Порбус і Пуссен вибігли на середину просторої майстерні, де все вкрилося порохом, де панував цілковитий безлад, а на стінах то там, то там висіли картини. Спочатку вони зупинилися обидва перед зображенням напівголої жінки в людський зріст, яке привело їх у захват.
– О, на цю річ не звертайте уваги, – сказав Френхофер. – Тут я набивав руку, вивчаючи позу, картина нічого не варта. А ось тут мої помилки, – провадив він, показуючи на чудесні композиції, розвішані на стінах.
Тоді Порбус і Пуссен, приголомшені цією зневагою до таких чудових речей, стали шукати портрет, про який ішлося, але ніде його не побачили.
– Ось вона! – сказав їм старий, чиє волосся скуйовдилося, обличчя палало надприродним збудженням, очі метали іскри, а груди судорожно здіймалися, як у молодика, сп’янілого від кохання. – Ага! – вигукнув він. – Ви не сподівалися побачити таку досконалість? Ви шукаєте картину, а перед вами жива жінка. Така на цьому полотні глибина, повітря відтворене так правдиво, що ви не відрізняєте його від повітря, яке вас оточує. Де тут мистецтво? Воно пропало, зникло. Перед вами живі форми живої дівчини. Хіба не точно я схопив колорит, обриси, де повітря дотикається до тіла? Хіба предмети в атмосфері не так само вирізняються, як і риби у воді? Подивіться, як у мене контури відокремлюються від тла. Чи не здається вам, що ви можете обхопити цей стан рукою? Атож, недарма вивчав я цілих сім років, яке враження виникає, коли світляні промені мовби розчиняються в предметах. А її волосся – як насичене воно світлом! О, вона, здається, зітхнула!.. А груди, ви тільки гляньте на її груди!.. Хто здатний не впасти перед нею навколішки? Тіло тремтить. Зараз вона встане, зачекайте…
– Бачите ви що-небудь? – спитав Пуссен у Порбуса.
– Ні. А ви?
– Нічогісінько.
Давши старому змогу умлівати у своєму екстазі, обидва художники почали перевіряти, чи не знищує всі зорові ефекти світло, яке падало прямо на полотно, що його показав їм Френхофер. Вони роздивлялися картину, відходячи то праворуч, то ліворуч, то стаючи навпроти, то нахиляючись, то випростуючись.
– Так, так, не сумнівайтеся, це картина, – повторював Френхофер, неправильно витлумачивши причину такого ретельного огляду. – Дивіться, ось рама, ось мольберт, а ось мої фарби та пензлі.
І схопивши один із пензлів, він простодушно показав його художникам.
– Старий хитрун сміється з нас, – мовив Пуссен, знову підступаючи до полотна, яке Френхофер називав картиною. – Я бачу тут лише безладно наквацьовані мазки, охоплені безліччю дивних ліній, що утворюють навколо цієї мазанини мовби огорожу.
– Ми помиляємося – гляньте! – заперечив Порбус.
Підійшовши до полотна ще ближче, вони розгледіли в самому його кутку кінчик голої ноги, що вирізнявся з хаосу кольорів, тонів, відтінків, які утворювали ніби безформну туманність; але то був справді кінчик прегарної жіночої ноги, живої ноги! Вони остовпіли від здивування перед цим уламком, що вцілів посеред неймовірного, повільного й невблаганного руйнування. Ця нога справляла таке саме враження, як надбитий торс якої-небудь Венери з пароського мармуру посеред руйновищ спаленого міста.
– Під цим схована жінка! – вигукнув Порбус, показавши Пуссенові на шари фарби, які старий художник послідовно накладав один на один, вірячи, що вдосконалює свою картину.
Обидва художники мимоволі обернулися до Френхофера, починаючи усвідомлювати, хоч і невиразно, в якому екстазі він жив.
– Він щиро вірить у те, що каже, – промовив Порбус.
– Атож, друже, – озвався старий, прокидаючись із задуми, – вірити необхідно. Треба дуже вірити в мистецтво і треба зжитися зі своєю творчістю, щоб намалювати таку картину. Деякі з цих тіней завдали мені чималої мороки. Гляньте, ось тут, на щоці, під оком, лежить легка півтінь – у природі вона майже невловна, і ви навряд чи її помітите. От і уявіть собі, яких надлюдських зусиль довелося мені докласти, щоб передати цей ефект на полотні! А ще, мій дорогий Порбусе, уважно придивись до моєї картини, і ти краще зрозумієш те, що я тобі колись казав про опуклості та про контури. Подивись, як освітлені груди, і ти збагнеш, як за допомогою кількох легких та кількох густо накладених мазків мені пощастило створити ефект справжнього світла, поєднавши його з лискучою білістю ясних тонів, і як, удавшись до протилежного засобу, тобто дрібно розмелюючи фарбу та накладаючи її якомога тоншим шаром, я згладив контури постаті, а за допомогою півтонів, по суті, стер рисунок і знищив будь-яку штучність, надавши тілу заокругленості, яка існує в природі. Підійдіть ближче, щоб побачити цю мою роботу. Здалеку її не роздивишся. Тепер бачите? Цей ефект я вважаю своїм великим досягненням.
І кінчиком пензля він показав на густий мазок світлої фарби.
Порбус поплескав старого по плечу й обернувся до Пуссена.
– А ви знаєте, що ми вважаємо його справді великим художником? – сказав він.
– Він більше поет, ніж художник, – серйозно відповів Пуссен.
– Ось тут і кінчається наше земне мистецтво, – мовив Порбус, доторкнувшись до уявної картини.
– І звідси воно вже підноситься в небеса, – підхопив Пуссен.
– Скільки пережитих насолод відбилося на цьому полотні! – вигукнув Порбус.
Заглибившись у свої думки, старий не слухав художників – він усміхався своїй уявній жінці.
– Але рано чи пізно він помітить, що на його полотні нічого нема! – вигукнув Пуссен.
– На моєму полотні нічого нема? – спитав Френхофер, по черзі дивлячись то на двох художників, то на свою уявну картину.
– Що ви накоїли! – сказав Порбус Пуссенові.
Старий чіпко схопив молодика за руку й закричав йому:
– Так ти нічого не бачиш, хамло, бовдуре, нікчемо, погань? Чого ж ти сюди прийшов? Мій добрий Порбусе, – провадив він, обертаючись до свого учня, – невже й ви посмієтеся з мене? Відповідайте щиро, адже я ваш друг. Скажіть, невже я зіпсував свою картину?!
Порбус мовчав, не зважуючись відповісти; але на блідому обличчі старого відбилася така нелюдська тривога, що Порбус показав на полотно й мовив:
– Самі дивіться!
Якусь мить Френхофер придивлявся до своєї картини й раптом схитнувся.
– Нічого там нема! Нічого! А я ж працював десять років!
Він сів і заплакав.
– Отже, я схиблений йолоп, божевільний дурень! Немає в мене ні таланту, ні здібностей, а є тільки гроші, і я марно прожив на світі! І нічого, нічого я не створив!
Крізь сльози він подивився на свою картину й раптом гордо випростався, втупивши в Пуссена й Порбуса гнівний погляд.
– Присягаюся душею, кров’ю і плоттю Христа, ви просто заздрісники! Ви запевняєте, ніби картина зіпсована, щоб украсти її в мене. Але я бачу її, бачу! – заволав він. – Вона дивовижно прекрасна!
В цю мить Пуссен почув, як у кутку майстерні плаче Жілетта, про яку всі забули.
– Що з тобою, мій янголе? – спитав художник, у якому знову прокинувся коханець.
– Убий мене, – сказала дівчина. – Було б ганьбою кохати тебе, як колись, бо тепер я тебе зневажаю. Я милуюся тобою, але ти мені вселяєш жах. Я люблю тебе і водночас відчуваю, що вже тебе ненавиджу.
Поки Пуссен слухав Жілетту, Френхофер затуляв свою Катрін зеленою саржею так само спокійно і дбайливо, як замикає шухляду ювелір, запідозривши, що має справу зі спритними злодіями. Старий скинув на обох художників похмурим поглядом, сповненим зневаги й підозри, потім мовчки з якоюсь судорожною поквапністю провів їх за двері майстерні і сказав їм на порозі свого дому:
– Прощавайте, мої голуб’ята.
Від такого прощання в обох художників мороз пішов поза шкірою.
Назавтра, тривожачись за свого вчителя, Порбус пішов провідати його і довідався, що Френхофер помер уночі, перед тим спаливши всі свої картини.
Париж, лютий 1832 р.
Луї Ламбер
Et nunc et semper dilectae dicatum[23][24].
Луї Ламбер народився 1797 року у вандомському містечку Монтуарі, де в його батька була невелика чинбарня. Ламбер-старший хотів зробити сина своїм наступником, але в Луї дуже рано проявився потяг до науки, і це змінило батьківські наміри. Чинбар та його дружина любили Луї, як люблять тільки єдиного сина, і ні в чому не могли йому суперечити. Книги Старого і Нового Заповіту потрапили до рук Луї ще в п’ятирічному віці. Й ці дві книги, які містять у собі стільки книг, визначили його долю. Чи своєю дитячою уявою він міг проникнути в таємничу глибінь Святого Письма і летіти за Духом Святим крізь неозорість світів? Чи його полонили тільки романтичні принади, якими напоєні ці східні поеми? Чи у своїй дитячій невинності його душа перейнялася високою благодаттю, якою божественні руки освятили ці книги? В нашій оповіді деякі читачі знайдуть відповідь на такі запитання. У всякому разі, один наслідок перше читання Біблії дало: Луї став ходити по всьому Монтуару в пошуках книжок, і їх йому давали, бо ніхто не здатний чинити опір чарам, таємниця яких відома лише дітям. Віддаючись цим заняттям, яких ніхто не спрямовував, він досяг десятирічного віку. У ті часи знайти заміну для призовника було важко, й люди багатші наймали добровольців заздалегідь, щоб не опинитися без заміни, коли дійде до жеребкування. Мізерні статки бідних чинбарів не дозволяли їм найняти хлопця, який пішов би до війська замість їхнього сина, тому вони вирішили, що закон дав їм єдиний засіб уберегти Луї від рекрутського набору – вивчити його на священнослужителя. Отож у 1807 році вони послали його до дядька по матері, який служив священиком у Мері, невеликому містечку, що стоїть на Луарі неподалік Блуа. Таке рішення водночас задовольняло і потяг Луї до наук, і бажання батьків не наражати його на жахливі небезпеки війни. Любов до вчення і рано розвинутий інтелект давали надію, що Луї Ламбер досягне високого становища на церковному терені. У свого дядька, досить освіченого ораторіанця[25], Луї прожив три роки, а на початку 1811 року покинув його і вступив до Вандомського колежу[26], куди його помістили і де утримували на кошти пані де Сталь[27].
Протекцією знаменитої жінки Ламбер завдячував випадку або, точніше, провидінню, яке завжди торує дорогу невідомому генію. Але ми звикли ковзати поглядом лише по поверхні сущого, й випадковості, на які таке багате життя великих людей, видаються нам наслідком цілком природного явища, адже для більшості біографів голова геніальної людини здіймається над натовпом, ніби прегарна рослина, що своєю красою приваблює погляд ботаніка, коли він блукає полями. Це порівняння можна застосувати й у випадку з Луї Ламбером, який завжди приїздив до батьків, коли дядько відпускав його на вакації; але замість того, щоб, за прикладом школярів, віддаватися радощам чудового far niente[28], яке приємне для нас у всякому віці, він зранку брав із собою хліб, книжки і йшов читати та віддаватися роздумам у лісові хащі, уникаючи в такий спосіб прискіпувань матері, якій такі вперті заняття науками здавалися небезпечними. Материнський інстинкт непомильний! На той час читання стало для Луї чимось на зразок спраги, якої ніщо не могло втамувати: він поглинав книжки усіх різновидів і без розбору годувався творами релігійними, історичними, філософськими та фізико-математичними. Він розповідав мені, що тішився неймовірно, читаючи словники, коли напохваті не було інших книжок, і я охоче вірив йому. Який школяр не знаходив задоволення, розшукуючи можливе значення невідомого йому іменника? Аналіз слова, його значення, його історії був для Ламбера джерелом тривалих роздумів. Та вони не були схожі на ті інстинктивні роздуми, за допомогою яких дитина призвичаюється до мінливостей життя, намагається збагнути духовні та фізичні істини; така мимовільна культура згодом проявляється і в манері мислити, і в характері. Ні, Луї охоплював факти одним поглядом, з проникливістю дикуна він зазирав у саму їхню суть і бачив наслідки. Ось так завдяки одній із моторошних витівок, до яких іноді вдається природа, створюючи такі незвичайні істоти, як Луї Ламбер, він уже в чотирнадцять легко формулював ідеї, глибина яких відкрилася мені лише через багато років.
– Часто, – розповідав мені Луї, згадуючи про свої читання, – ухопившись за якесь слово, я здійснював дивовижні подорожі в безодні минулого, наче комаха, що пливе за течією річки, примостившись на бадилинці. Покинувши Грецію, я добирався до Стародавнього Риму, а потім проходив крізь усі пізніші сторіччя. Яку чудову книжку можна було б написати, розповідаючи про життя і пригоди якого-небудь слова! Немає сумніву, що, служачи різним подіям, воно набирало різних відтінків значення, в різних місцях пробуджувало різні ідеї. Та чи не здасться воно ще величнішим, якщо розглянути його в трьох вимірах: душі, тіла та руху? А розглядати слово, залишаючи осторонь його функції, наслідки та вплив, хіба не означає поринути в океан роздумів? Хіба більшість слів не забарвлені зовні тим змістом, який вони виражають? Якому генію завдячують вони своїм існуванням? Якщо потрібен могутній розум, щоб створити одне тільки слово, то який же вік у людської мови? Сполучення літер, їхня форма, обриси, яких вони надають слову, точно малюють – для кожного народу по-своєму – невідомих істот, що живуть у спогадах наших сучасників. Хто нам по-філософському пояснить, як відчуття переходить у думку, думка – у слово, слово – в його ієрогліфічний знак, як з ієрогліфа виникає абетка, а з абетки – письмове красномовство, яке вражає послідовністю образів, розкласифікованих риторами, образів, що являють собою ніби ієрогліфи думки? Хіба стародавній звичай малювати людські уявлення в зоологічних формах не визначив перші знаки, якими схід скористався для створення письменства на своїх мовах? І хіба ця традиція почасти не передалася й у наші сучасні мови, які поділили між собою рештки первісної мови стародавніх народів, мови величної й урочистої, і велич, і урочистість якої зменшуються в міру того, як старіють суспільства. Відлуння цієї мови, ще таке дзвінке в юдейській Біблії, таке гарне в античній Греції, слабне з поступом наших цивілізацій, які змінюють одна одну. Чи не цьому духу стародавності завдячуємо ми таємницями, схованими в кожному людському слові? Чи не існує в слові «правда» чогось на зразок чарівної прямоти? Чи не міститься в розкотистому звучанні, з яким його вимовляють, невиразний образ цнотливої оголеності, простоти істинного в усіх його значеннях? Це коротке слово дихає дивовижною свіжістю. Я взяв для прикладу формулу абстрактної ідеї, не бажаючи пояснювати проблему словом, яке зробило б її надто легкою для розуміння, – наприклад, словом «лет», що безпосередньо впливає на чуття. І хіба не те саме відбувається з кожним словом? Усі вони несуть у собі відбиток живодайної сили, якою наділяє їх людська душа і яку вони їй повертають завдяки чудесній взаємодії між словом і думкою. Хіба не кажуть, що коханець спиває з уст коханої стільки ж любові, скільки їй віддає? Одним своїм зовнішнім виглядом слова пробуджують у нашій свідомості образ тих створінь, для яких вони правлять за одяг. Як і для всіх живих істот, для них існує тільки одне середовище, де вони можуть діяти й розвиватися. Але ця проблема, можливо, містить у собі цілу науку!
І він знизував плечима, ніби хотів сказати мені: ми й надто могутні, й надто нікчемні!
Свою пристрасть до читання Луї мав змогу задовольняти цілком. У кюре Мера було дві-три тисячі томів. Цей скарб він придбав під час Революції, коли громили сусідні монастирі та замки. Як священик, котрий присягнув Революції[29], добряк міг вибрати найкращі твори з дорогоцінних зібрань, що продавалися на вагу. За три роки Луї Ламбер засвоїв усе найістотніше з тих книжок дядькової бібліотеки, які заслуговували на увагу. Зміст прочитаного він засвоював у вельми своєрідний спосіб: його око схоплювало водночас сім-вісім рядків, а розум ковзав по них так само швидко, як і погляд; часто одного слова йому вистачало, щоб схопити значення всієї фрази. Пам’ять у нього була дивовижна. Він зберігав у ній і думки, набуті внаслідок читання, і ті, що виникли у нього під час роздумів або в розмові з кимось. Луї володів усіма видами пам’яті: він запам’ятовував місця, імена, слова, речі, обличчя. Коли йому хотілося, він не тільки згадував різні предмети, а й бачив їх точно такими, як у ту мить, коли на них дивився, бачив, як вони розташовані, освітлені, забарвлені. Ця здатність поширювалась у нього і на майже невловні відтінки у сфері мислення. За його словами, він пам’ятав не лише те, в якому оточенні була думка в книжці, звідки він її взяв, а й те, з яким настроєм читав він ту книжку в ті уже далекі часи. Він був наділений особливим незвичайним даром відновлювати в пам’яті розвиток своєї думки і все своє духовне життя – від найдавнішої ідеї, яку він сприйняв хтозна-коли, до найостаннішої, недавно розквітлої, від найтуманнішої до цілком виразної. Його мозок, у якому ще з дитячих років розвинувся важкий механізм концентрації людських сил, видобував із цього багатого сховища безліч образів, дивовижних за реальністю і свіжістю, якими він і живився під час своїх тривалих і проникливих споглядань.
– Коли я хочу, я опускаю на очі вуаль, – казав він мені своєю особливою мовою, якій його невичерпна пам’ять надавала виняткової оригінальності. – І тоді я раптом заглиблююсь у самого себе й ніби опиняюсь у темній кімнаті, де явища природи відтворюються в чистішій формі, аніж та, в якій вони спочатку з’явилися перед моїми зовнішніми чуттями.
Коли Луї виповнилося дванадцять років, його уява надзвичайно розвинулася внаслідок постійного застосування всіх його здібностей, і це дозволяло йому здобувати таке точне уявлення про речі, які він пізнавав лише з книжок, що відповідний образ не міг би закарбуватися в його душі чіткіше, навіть якби він спостерігав його в природі. Можливо, він досягав цього завдяки аналогіям, а може, був обдарований другим зором, яким охоплював геть усе.
– Читаючи про битву під Аустерліцем[30], – одного разу сказав мені він, – я бачив її в усіх подробицях. Гарматні залпи, крики воїнів так виразно лунали в моїх вухах, аж у мене все холонуло всередині; я вдихав запах пороху, я чув іржання коней і голоси людей; я милувався рівниною, на якій билися озброєні народи, так ніби стояв на Сантонському пагорбі. Це видовище здалося мені не менш моторошним, ніж видіння Апокаліпсису.
Коли Луї цілком віддавався читанню, він ніби переставав жити фізичним життям й існував лише посеред яскравих спалахів своєї уяви, причому обрії його внутрішнього світу неймовірно розширювалися; він, за його власним висловом, «долав простір». Але я не хочу забігати наперед, оповідаючи, як розвивався його інтелект. Я й так уже несамохіть порушив порядок, у якому повинен би переказати історію цієї людини, котра всю свою діяльність перенесла в царину думки, як ото інші віддають усе своє життя діяльності.
Його просто-таки невтримно вабило до творів містичного змісту.
– Abyssus abissum[31], – казав він мені.
Наш дух – безодня, і йому подобається поринати в інші безодні. Діти, дорослі, старі діди – усі ми захоплюємося таємницями, хоч би в якому вигляді вони нам являлися.
Для Луї Ламбера така схильність була фатальною, якщо, звісно, судити його життя за звичайними законами, тобто оцінювати щастя іншої людини за власною міркою або залежно від суспільних забобонів. Цей потяг до потойбічного – або, як він висловлювався, цей mens divinior[32] – розвинувся, можливо, завдяки впливу книжок, прочитаних у дядька. Тему Біблії продовжили для нього свята Тереза і пані Гюйон, їм віддав він перші плоди свого рано сформованого розуму, і вони пробудили в його душі той живий відгук, виявом і наслідком якого стає екстаз. Вивчення цих високих тем, ця схильність піднесли йому серце, очистили його, ушляхетнили, розвинули в ньому пристрасть до божественного й обдарували його почуттям майже жіночої витонченості, якої інстинктивно набувають усі великі люди; можливо, найвищим проявом їхнього духу є притаманна саме жінці потреба самовідданості, але перенесена у вищі сфери. Завдяки цим своїм першим враженням Луї зберіг у колежі чистоту духу. Ця шляхетна невинність почуттів неминуче призвела до посилення жару в його крові й до вигострення можливостей його думки.
Баронеса де Сталь, вислана з Парижа й позбавлена права жити ближче ніж за сорок льє від столиці, вирішила провести кілька місяців вигнання в маєтку, розташованому поблизу Вандома. Прогулюючись одного разу в парку, вона побачила на узліссі чинбаревого сина, хлопчину, вбраного майже в лахміття, який сидів, захопившись читанням. То був переклад книжки «Небо і пекло»[33]
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примітки
1
Невідомим богам (лат.).
2
Наймані вбивці (іт.).
3
…як це чудово зображено у сцені з паном Діманшем. – Мається на увазі сцена із комедії Мольєра «Дон Жуан», у якій головний її герой спритно улещує свого кредитора. Примітки Дм. Наливайка.
4
Метьюренівський Мельмот – герой роману «Мельмот-блукач» англійського письменника-романтика Чарлза Метьюрена (1780–1824). Твір написано в традиції «готичного роману». Примітки Дм. Наливайка.