Темний Світ. Рівновага
Несподіваний помічник мовчав. Інший би на його місці вже сто разів покудкудакав би: «Ой, що з тобою?», «Тобі погано?», «Тебе провести?».
– Дякую, – промимрила я, ховаючи свою коштовність у кишеню.
Він кивнув, приймаючи подяку. Я зрозуміла – якщо зараз почну з ним говорити, точно бовкну дурницю. А якщо промовчу – потім пошкодую.
– Ти… завжди носиш з собою ліхтарик?
Ні, бувають і більш ідіотські питання. Але рідко.
– Бачиш, знадобився, – відгукнувся він лагідно.
– Ти з університету?
– Другий курс. Мехмат.
– Гуртожиток?
– Ні. Ми з подругою квартиру знімаємо. У знайомих.
Я перевела дух. Зараз не час про це думати… Але я, здається, успадкувала від мами ген цілковитого невезіння в особистих стосунках. Якщо мені хтось подобається – цей тип завжди не мій, і я гордо дивлюся вбік, мовляв, не дуже й хотілося. Не буду ж я принижуватися, клянчити, лізти зі зворушливою пичкою в чуже байдуже життя…
– Дякую, – сказала я ще раз. – Бувай.
Він кивнув і вимкнув ліхтарик, і тут мене наче за язика смикнули.
– Слухай… А ти мені не позичиш ліхтарика… на один вечір?
* * *– Вимкни світло! – крикнула Настя, натягуючи на голову ковдру. – Можеш дати мені спокій?!
Ще вчора я так би й зробила. Не маю звички втручатися в чуже приватне життя. Але сьогодні в мене в долоні був мій кулон… Мій амулет. І неясне відчуття, що поруч діється темне, страшне, глухе, поруч убивають, – а ніхто не бачить. Крім мене.
Я зупинилась коло її ліжка, стискаючи амулет у долоні:
– Щодо Павлика… Тут щось не так. Він тебе любить.
– Любить?! Сука!
Вона відкинула ковдру.
Її лице було вкрите суцільною кіркою крові. Кров сочилася з кожної пори. Постіль була в крові, і підлога, і вся кімната, я закричала від страху – і випустила амулет. Кров зникла; у Насті було опухле, але чисте лице з очима нещасної злої баби:
– Усі мужики – паскудники! Правду мені мама казала, а я не вірила!
Вона кричала не своїм звичайним голосом, веселим, низьким і ледь хрипкуватим. Це був вереск, сухий і надривний, вереск бензопили, яка вгризається в мертве дерево:
– І татусь мій був такий! Швиденько перепхнутися – і погнав далі! Усі мужики однаково влаштовані!
Слова вискакували з неї готовими блоками – наче хтось заздалегідь написав їй текст. Мені стало недобре.
– Насте… Послухай, не кричи… Стривай хвилину, просто подумай…
– Що-о?! Ти їх покриваєш, ти за них, еге ж? Ти за цих цапів смердючих?!
Вона дивилася на мене з такою огидою, що я позадкувала. Якби я не знала цю дівчину два роки… Якби я не вчилася з нею на одному потоці, не жила в одній кімнаті, не пила чай… Може, її підмінили? Підсадили в мозок чужу свідомість? Вивернули навиворіт, зачарували? Що з нею зробили, врешті-решт?!
Задкуючи, я знову вийшла в коридор і зачинила двері. Наділа на шию амулет – і він здався мені дуже теплим, майже гарячим.
– Потерпи, я розберусь, – сказала я Насті, хоча вона мене не чула.
І, однієї рукою стискаючи амулет на грудях, другою ввімкнула ліхтарик.
* * *Коридор був хистким мрячним проходом, кишкою величезного звіра, шахтою на дні океану. Стіни тремтіли, липкий кисіль то приховував їх од мене, то знову розповзався, і тоді під променем ліхтарика на стінах проступали написи чужою мовою. Це не була ні арабська в’язь, ні ієрогліфи, ні латиниця, ні будь-яка знайома мені знакова система. Чомусь я була впевнена, що мова ця не просто століттями мертва, але навіть нелюдська.
Я пройшла по коридору від краю до краю, піднялася сходами на наступний поверх і нікого не зустріла, хоч це була людна пора, вечір. Уже підходячи до двадцять дев’ятої кімнати, де жив непутящий Соколов, я побачила на стіні напис, зроблений російською: «Тінь приходить, щоб погубити».
Я розтисла кулак, який устиг оніміти. Тут, у звичайному світі, ніякого напису не було: стіну недавно білили.
Я постукала у двадцять дев’яту. Ніхто не відповів. Двері були відчинені. Я зайшла.
Стіл у кімнатці був завалений брудним пластиковим посудом. Тут відзначали бурхливо, пили багато, закушували молочною ковбасою і біляшами. Серед безлічі порожніх пляшок у кутку самотньо стояла пачка з-під кефіру.
На ліжку хропів, не знявши навіть кросівок, хтось – лицем до стіни. Ще один хтось, худий, у червоній футболці, слухав щось у навушниках і посмикувався, підстрибував, не відриваючи підошов од підлоги, схожий на поплавець під час інтенсивного клювання. Навколо він, здавалося, нічого не бачив, поглинутий своїм глибоким внутрішнім світом.
На підвіконні сиділа об’ємиста дівка в джинсах і короткому топіку. Дудлила пиво з пляшки. Дивилася ліниво й нахабно:
– Заблукала?
У неї була особлива вимова – так говорять провінціали, коли знущаються з вимови москвичів. Але я не збиралася з нею говорити. Озирнувшись, я побачила ще дещо – точніше, декого в цій кімнаті.
Хтось сидів на підлозі за маленьким холодильником, привалившись до стіни. Спершу я помітила ногу в синій шкарпетці. Розмір взуття сорок п’ятий. Ознак життя не спостерігається.
Я підійшла ближче. Павлик сидів, на вигляд п’яний у смерть, блідий, невпізнанний. Невже цей хлопець зовсім недавно чекав на побачення, готувався, зазирав мені в очі: «Я її люблю, я хочу їй освідчитися».
– Павлик? – спитала я невпевнено.
– Узагалі-то тут уже все закінчилося, – повідомила з підвіконня дівка.
Я схилилася над Павликом:
– Агов! Ти мене чуєш?
Амулет вислизнув через комір і загойдався в мене перед очима. Я піймала його в кулак, і світ змінився.
Ні, Павлик не був п’яний. У нього був вигляд жорстоко побитої людини, яка ніч пролежала в заметі. Непритомний, оглушений, хворий; хто з ним таке зробив?!
– Не займай його, нехай проспиться, – так само ліниво сказала за моєю спиною дівка. Я обернулась, як і раніше стискаючи в долоні амулет…
Воно сиділо на підвіконні.
Створіння без лиця, чорна текуча тварюка, схожа на живий виливок з бітуму. Таким би могло бути втілене марення Сальвадора Далі під дуже важкими наркотиками. Я випустила амулет; дівка, ніби нічого й не було, розглядала мене, її білий живіт молодим жирком звисав поверх паска на штанях.
– Побачила? І шо? Шо ти мені зробиш?
І, піднявши пляшку, вона стала шумно жлуктити своє пиво. Незрозуміло як – інтуїтивно – я зрозуміла, що не можна дозволити їй допити.
– Ану… стій!
Мені б кинутися на неї, вибити пляшку. Крикнути, кинути стільцем, приголомшити її хоч якось. Але я розгубилася й проґавила момент. Одним ковтком вона прикінчила пляшку, розтягла губи, облизнулася великим язиком:
– Лови!
Я ледве встигнула ухилитися. Пляшка гримнула об стіну за моєю спиною, і по всій кімнаті полетіли скалки. Той, що спав на ліжку, навіть не поворухнувся. Хлопець у навушниках, як і раніше, танцював на місці, але в очах його з’явився слабкий проблиск інтересу.
Дівка заскочила на підвіконня. Махнула мені рукою й ступила назовні. З десятого поверху.
Хлопець з навушниками роззявив рота. Ми з ним разом підскочили до відчиненого вікна…
Дівка стояла внизу, на газоні. Знову махнула рукою – як юнга на щоглі корабля, коли той відчалює в море. Повернулася й потрюхикала геть – крутячи задом, підстрибуючи.
Ліхтарі світили яскраво, все було видно мов на долоні. З-за рогу навперейми стрибусі вискочила інша дівчина – блондинка на височенних шпильках.
Блондинка змахнула руками. Синювата вольтова дуга беззвучно вдарила стрибуху в груди – і та звалилась, як лялька, як пластиковий манекен. Блондинка на каблуках схопила її за ногу й кудись діловито поволокла, на ходу витягаючи мобільний телефон з сумочки на поясі.
– Ніколи більше не куритиму цієї гидоти, – жалібно заскиглив хлопець у навушниках.
Я мовчки кинулась до дверей.
Вона лежала в траві й на вигляд не відрізнялася від манекена. Я знову засумнівалась у своєму глузді, тим більше що над нею стояла блондинка з телефоном і говорила втомлено й цілком буденно:
– Вантаження закінчено, прошу доставки.
Потім блондинка подивилася на мене, неначе давно чекала, що я з’явлюся:
– Для першого разу пристойно.
– Це що таке? – тихо спитала я, дивлячись на нерухоме тіло в траві. – Вона…
– Просто Тінь, – сказала блондинка з таким виразом, яким кажуть «просто стілець». – Умбра вульґаріс. Латиною.
Вона піймала мій погляд:
– Ти не тішся, вона не здохла. Їх не можна вбивати.
– Типу, забороняє «Ґрінпіс»? – буркнула я.
– Типу, вони безсмертні, – без тіні усмішки відгукнулася блондинка. – Ну, де він там…
З-за куща, за яким іще секунду тому нікого не було, виринув чоловік років тридцяти, в майці з яскравим анімешним малюнком. «Наруто», наскільки я можу судити про такі речі. У руках у нього поблискував балончик дезодоранту.
– Я збожеволіла, – сказала я приречено. – Як прикро.
– Не надійся, – привітно повідомив чоловік. – Ти хто?
Замість мене відповіла блондинка:
– Це наша новенька. Звуть Дар’я. Інструктор підкинув.
У вухах у мене знову зазвучали скрегіт і брязкіт аварії, тож довелося міцно затиснути їх долонями:
– Інструктор?!
– Розбір польотів потім, – довірливо сказав чоловік. – Спершу треба роботу зробити.
Він підскочив до стіни трансформаторної будки й став малювати щось на цеглі – балончик у його руці виявився зовсім не дезодорантом, а пульверизатором з фарбою. Він малював графіті сріблисто-металевим струменем, розгонисто, вміло, навіть, мабуть, красиво.
– Доставка готова…
Він одступив од стіни, і я побачила, що цегли під графіті більше немає. Є дірка з оплавленими краями, всередині струменіє повітря, як над багаттям, і щось іще просвічує, немов далекий ліхтар у тумані.
– Вантажимо, – блондинка знову підхопила дівку за ногу, але та вже втратила подібність до манекена – вовтузилась, ворушилась, мацала долонями по траві. – Вона очуняла, Гришо, допоможи!
Чоловіка не довелося просити двічі. Разом вони підхопили дівку і, ступивши одне за одним у діру, зникли й затягли її з собою. Ще за мить цегла повернулася на місце – тільки слабка тінь графіті проявилася на секунду й теж розчинилася. Залишилася цегляна стіна. Міцна – хоч головою бийся.
* * *Хвилин десять я сиділа на лаві коло входу в гуртожиток. Думала, просиджу тут у шоці й трепеті до ранку.
Але – нічого подібного. Я змерзла, віддихалася… і згадала про Павлика. Чи він там хоч живий?!
Бігом повернулася в кімнату Соколова. Кружляв нічний метелик над залишками пластикового застілля, досі так само хропів на ліжку невідомий гість, зате танцюрист у червоній футболці втік, залишивши на підвіконні свої навушники. Павлик сидів, привалившись спиною до стіни, але був притомний – оглядався навколо, немовби намагався зрозуміти, де він.
Я стисла в долоні амулет. Вигляд у Павлика досі був кепський, але вже набагато-набагато кращий: синява з лиця сходила, чорні «окуляри» розсмоктувалися, в очах з’явився глузд.
– Привіт… Що це тут?
– Це в Соколова був день народження, – зітхнула я.
У Павликових очах з’явився жах:
– А я тут… як? Навіщо?
Я мовчки допомогла йому встати.
Усю дорогу по коридору він белькотів засмучено й жалібно: ішов до Насті… подзвонив і… він ішов, і раптом…
– Ішов туди, а втрапив сюди, – крізь зуби процідила я.
– Вона образилася, так? – Павлик дивився на мене з надією. Чекав, напевно, що я скажу – дурниці, діло житейське, дівчина пробачить…
Я зазирнула в нашу кімнату. Настя спала. Я повагалась… Ні. Чекати до ранку не треба.
– Насте… Чуєш?
Вона розплющила каламутні очі:
– Котра година?
– Не має значення. Тут до тебе… тут Павлик хоче щось сказати.
– А це хто? – спитала вона й кліпнула.
– Перестань, – я подивилася докірливо. – З ним сталася біда, випадково отруївся паленою горілкою. Ні на якому дні народження він не пив, а валявся вирубаний, добре, що взагалі не вмер…
Настя позіхнула й глянула на годинник:
– Свиня ти. Четверта ранку, а ти мені розповідаєш якісь байки про алкоголіків.
Павлик просунув голову у відчинені двері.
– Насте! – простогнав так жалісно, що розридалась би навіть Снігова королева. – Зі мною щось сталось, я йшов до тебе, я…
– Дайте поспати, – сухо сказала моя сусідка. – Зачини двері, май совість.
І натягла на голову ковдру.
Розділ третій
Портал
Я зустріла світанок на набережній. У цей час тут не було ні туристів, ні торгівців, лише кілька двірників у жовтогарячих жилетах, та й ті незабаром пішли.
Я стояла й дивилася на Москву.
Переді мною лежало величезне місто… чи світ. Щоразу, коли я стискала в долоні свій амулет, цей світ перероджувався перед моїми очима, і була потрібна вся моя мужність, щоб дивитися й бачити заново.
Небо здавалося світлішим і вищим. Земля мерехтіла опаловим м’яким світінням. Унизу в кущах на мить з’явилися жовті дикі очі – та й пропали, і я так і не зрозуміла: привиділось мені чи ні.
Кружляли вогненні полотна над річкою, схожі чи то на метеликів, чи то на протуберанці. З мостів опускалися сталактити – крижані, а може, вапняні. Здіймалися на обрії стовпи світла, щось ворушилося під темною водою, я чекала, що от-от пролетить дракон…
Однак дракона не було. Був світ, не схожий на все, що я знала раніше, живий, прекрасний… моторошний. Я була, мов пташеня, яке прожило в гнізді всю юність і вперше визирнуло назовні. Або мов чернець, що добрався до краю землі й виставив голову за прозору небесну баню. Поступово наставав ранок, пожвавлювалася вулиця за моєю спиною, а я стояла й дивилася.
– Красиво, правда? – спитав знайомий голос. Я ледь не впустила амулет – на щастя, ланцюжок був міцно намотаний на долоню.
Інструктор усміхався. Коло тротуару стояла знайома мені машина з літеркою «У» – якраз під знаком «Зупинку заборонено».
– Хочеш викинути цю штуку? – він дивився на амулет.
Така думка в мене теж з’являлася.
– Річ не в ньому, а в тобі, – сказав він серйозно. – Ти посвячена. А це твій предмет сили. Перстень Всемогутності, Самсонове волосся, Кощієва голка… Сама знаєш краще за мене.
– І якщо я його викину…
– Краще не викидай. Знадобиться. Я серйозно.
Він більше не усміхався.
Проїхала міліцейська машина, не побажавши навіть чхнути на дике правопорушення «учнівської» «Лади».
– Хто ви такий? – запитала я дуже тихо.
– Подивись, – порадив він так само без усмішки.
Я стисла амулет у долоні. Він стояв переді мною, білий, неначе вморожений у лід, не схожий на людину.
– Ви що, теж Тінь?!
– Ображаєш, – він справді, здається, трохи образився.
Я не знала, про що з ним іще говорити. Я його боялась… і водночас розуміла, що треба зараз розпитувати, багато, жадібно. Щоб потім не шкодувати все життя.
– Аварія була насправді? Там, на мосту…
Він подивився глумливо:
– Ти знаєш, що таке ініціація у традиційній культурі?
– Обряд дорослішання, пов’язаний зі смертю і відродженням, – відповіла я, не замислюючись.
– От ти й відродилася. Поздоровляю.
Я закусила губу. Але ж це правда. У всіх традиціях початок нового життя, набуття нового статусу саме так і відбувається: претендента ніби вбивають – не насправді… а потім він народжується заново.
– Це якась… секта?
Він похитав головою. Пішов до своєї машини, відчинив пасажирські дверцята – мовляв, сідай.
Я не зрушила з місця.
– Сідай, – сказав він примирливо. – Не бійся… Тепер я буду за кермом.
* * *Він одвіз мене на задвірки університету, де я за два роки ані разу не була. Припаркував машину, зняв з пожежного щита залізний багор і підчепив кришку каналізаційного люка. Відкрився колодязь, знизу відчутно війнуло вогкістю й гнилизною.
– Не піду, – сказала я.
Він подивився докірливо:
– Ти мені не віриш?
Я раптом зрозуміла – вірю. Оцій дивній істоті, яка, цілком можливо, взагалі не людина. Яка спершу на мене горлала, наче фельдфебель, потім загнала під вантажівку, трохи не вбила…
Я вірю, що він не бажає мені зла й не допустить, щоб мене хтось скривдив.
– Там брудно й темно, – сказала я вже не так твердо.
– У тебе ж нібито є ліхтарик?
Він дивився на мене, цілковито впевнений, що я полізу в колектор. І я полізла, хоч і мовчки себе проклинаючи. Авантюристка.
Унизу було геть не так брудно, як я боялася. Услід за Інструктором я пройшла по досить широкій трубі й опинилася перед дверима з кодовим замком. Двері були на вигляд дуже старі, масивні, років, мабуть, з п’ятдесятих минулого століття. Або сорокових. А сейфовий замок відносно новий.
Замок спрацював, двері скреготнули. Інструктор зайшов перший. За дверима були залізні сходи з іржавими сходинками, мій ліхтарик вихоплював з темряви чорні бетонні стіни, вкриті брудом і цвіллю, три дуже крутих поверхи вниз – запах іржі, вологи, гнилої органіки, землі…
– Куди ми йдемо?!
– Уже скоро.
Він зістрибнув на бетонне перекриття й подав мені руку.
Промінь ліхтарика вперся в дверцята ліфта. Інструктор натис єдину кнопку – ліфт заскреготів і відкрився. Був він просторий, зсередини обшитий цінною деревиною, дуже дорогий і дуже старий.
– Мені страшно, – сказала я.
– Але ж тобі цікаво, правда? Коли людина досліджує нове – їй завжди страшно…
Я зайшла в ліфт услід за ним. Кнопок було всього дві: «Угору» й «Униз». Двері зачинилися, ліфт пішов униз, погойдуючись, скрегочучи, завиваючи й, здається, ризикуючи от-от обірватися.
– Ми не впадемо?
– Досі не падали.
Ліфт їхав страшенно довго й нарешті зупинився. Ми вийшли у величезний бункер з бетонними стінами – тут уже не було темно, горіли тьмяні аварійні лампочки в залізному обплетенні. Долі розляглася стара зелена калюжа. Повітря було дуже вологе й несподівано холодне.
– Одягайся, – Інструктор відчинив двері величезної шафи. Я сподівалася побачити там що завгодно, хоч костюм супергероя. Але там були стьобані куфайки, валянки й шапки-вушанки, справжні, судячи із запаху.
– Я краще так залишуся.
– До стіни примерзнеш, – сказав він поважно. – Одягнись, або нікуди не підемо.
Це була дивна погроза. Але я вже так у все це втяглася, що навіть не стала сперечатися. Наділа куфайку, більш-менш відповідного розміру, засунула ноги у валянки, які доходили мені до колін, натягла шапку…
Й одразу стало якось затишніше.
– Ходімо.
Він покрокував по коридору, тьмяно освітленому нечисленними лампочками. Я йшла за ним, стискаючи ліхтарик. Через хвилину рука задубіла, і я нижче натягла рукав.
На стінах блищав іній. З рота виривалася пара. Я наздогнала Інструктора:
– Чому тут так холодно?
– Нобелівська премія за 1910 рік, – відгукнувся він, не обертаючись. – Такий собі Ван дер Ваальс відкрив рівняння стану газів. Спасибі йому: люди одержали рідкий водень і рідкий гелій і навчилися будувати холодильні установки…
Промінь мого ліхтарика вперся у світле полотнище на стіні. Я придивилася: це було інженерне креслення Головної будівлі МДУ – а під ним багатоповерхове підземелля з лінією підземки.
– А це що?!
– Не гальмуй, – він ішов не зупиняючись. – Часу немає.
Я знову його наздогнала, боячись відстати, боячись залишитися на самоті в цьому холоді, в цій темряві. Мої валянки шурхотіли по вкритому інієм бетону, звуки дивно відлунювали від стіни до стіни, зі стелі звисали сталактити, блищали кристали льоду, нагадуючи коштовне каміння…
«У печері гірського короля» – от на що це було схоже. Зачарована печера, яку стережуть духи або привиди, а, якщо пощастить, ще й дракон. І ми йдемо туди, де зберігаються його скарби…
Я сповільнила крок. Стіни були обклеєні шпалерами, старими газетами. Дуже старими: «Правда» за 1948 рік…
– «Іще пустельні Ленінові гори, – виспівуючи бурмотів Інструктор, – та прапори будови гордо майорять, тут корпуси постануть скоро, студентські голоси уранці задзвенять…»
– Ми що, під Головною будівлею?! – до мене дійшло аж тепер.
Він посміхнувся:
– Усе, що ти хотіла знати про Темний Світ, але боялася запитати. У тисяча дев’ятсот сорок восьмому році ми почали рити котлован… Знаєш цю легенду про заморо5зку?
Я знала. Скільки легенд розповідали про Головний будинок: нібито ґрунти під котлованом були слабкі, тому їх залили рідким азотом і поставили таємні кріогенні генератори…
Зуби мої почали цокотіти. Чи то з холоду, що проникав під куфайку, чи ще чогось.
– Ви сказали… ви сказали: «ми»?!
Він подивився серйозно й навіть з деяким сумом:
– Нормальні були ґрунти.
* * *Вони працювали вдень і вночі – поспішали. Ківш екскаватора натрапив на перешкоду, машина сіпнулася й стала. Екскаваторник дядько Толя вибрався з кабіни і заціпенів, дивлячись униз.
Перший до нього підбіг Серго, молодий геодезист, і теж став як укопаний. Інструктор опинився на місці події через кілька секунд:
– Чому не на робочому місці?!
Глянув – і закричав у рупор, викликаючи Івана Івановича, який вважався найрозумнішим інженером на дільниці. Іван Іванович устиг підбігти…
Отут їх і накрило.
* * *На фотознімку майже сімдесятирічної давності важко було розрізнити обличчя. Котлован, екскаватор, прожектори…
– Розумієш, ми не знали, до чого тут докопаємося. Ми не збагнули, що сталося… спочатку. Чесно кажучи, не людська ця справа, але так вийшло…
У нього задзвонив телефон.
– Йдемо, – буркнув він у трубку звично буркотливим голосом. – Уже прийшли. Хвилинку зачекайте!
* * *Величезний зал – дивно величезний, враховуючи, скільки землі, каміння, перекриттів, скільки труб і обплетених жил у нас над головами. Скрізь іній, лютий холод, схоже на розорений космічний ангар на іншій планеті. Залізні стелажі, стойки, величезні балони зі скрапленим газом. І навпроти цього нагромадження – гола біла стіна, вкрита кристалами льоду.
Мене пересмикнуло, коли я побачила, що дівуля сидить на заледенілій підлозі під стіною: як була, у джинсах і короткому топіку, понура, зла. А трохи далі стояли мої знайомі – блондинка й Гриша. Обоє у валянках, у куфайках і в шапках, та ще й перетягнені шарфами, в рукавицях, видно, що люди досвідчені.
– Нам уже можна працювати чи ще трохи почекати? – запитала блондинка в простір.
– Працюйте, – дозволив Інструктор.
– Дайте покурити, – раптом хрипко сказала дівка.
Блондинка пирхнула:
– Іди ти!
– Та нехай востаннє покурить, – несподівано заступився Гриша. – Тобі жаль?
Він кинув свою пачку разом із запальничкою. Дівка зловила, одразу закурила – звичним рухом, жадібно, квапливо. Потім стримала себе, стала курити підкреслено повільно, випускаючи дим угору.
Я секунду повагалася – і стисла в долоні амулет.
Воно… це… як і раніше, було чорне створіння без лиця, рухливе, плинне, огидне. Але не тому мені перехопило дух: замість стіни в істоти за спиною було провалля. Величезний порожній простір, діра… куди? У пекло?
– Стій, – сказав Інструктор і взяв мене за лікоть. Я випустила амулет і тільки тоді зрозуміла, що йду до стіни або до діри, йду туди, наче мене тягнуть на шнурку.
– Обережно, – серйозно сказав Інструктор. – Воно з незвички тягне. Відійди.
Дівка кинула на підлогу подаровану пачку:
– Падлюки ви. Гади. Ці, сатрапи.
– Отак пригощай їх сигареткою, – крізь зуби процідила блондинка. – Вони потім віддячать добром.
Вона широко розставила ноги у великих валянках, сплела пальці, наче розминаючись перед фортепіанними екзерсисами:
– Чеши звідси. Тінь, знай своє місце!
Дівка загарчала й почала відповзати до стіни – не зводячи з блондинки злісного погляду… А потім раптом глянула на мене:
– Ти з ними, так? Ну нічого, ти пошкодуєш, скоро нас буде багато… ми до вас прийдемо, вдеремося, тут усе буде наше…
– Іди геть! – гаркнула блондинка.
Я встигла стиснути в долоні амулет і побачила, як зі сплетених долонь блондинки виривається білий стовп. Світло вдарило в чорну істоту, як величезний кий по більярдній кулі, і ввігнало її у велетенську потойбічну лузу. Розмиті вихори, сірі кисільні вири підхопили Тінь, і чорна фігура вмить зникла з очей, залишився потривожений чужий простір, але й він угамувався – наче поверхня ставка після кинутої грудки.
Я виявила, що сиджу на крижаній підлозі й борюся з нудотою. Блондинка, м’яко ступаючи валянками, підійшла й стала поряд:
– Нудить? Це з незвички. Дивись, дівчино, це портал у Темний Світ, і звідти до нас лізуть Тіні. Убити Тінь не можна – можна тільки вигнати назад… туди.
Я озирнулася на Інструктора. Він у цій компанії був мені знайомий найбільше – підтримка й захист у разі чого.
Інструктор кивнув, підтверджуючи слова блондинки. Я аж тепер помітила, що він без куфайки – в легкому костюмі, у відкритих туфлях, і йому не холодно.
– Не парся, – знову заговорила блондинка. – Я знаю, як це сприймається свіжим поглядом… Але – життя є життя, і життя іноді містить у собі фігню типу порталу в підземелля… Треба просто прийняти, що так воно є, і не морочити собі голову. Покурити хочеш?