Темний Світ. Рівновага
– Не курю… – я прокашлялася. – А що вона казала: «нас скоро тут буде багато»?
– А це вона просто молола язиком, – сказав Гриша. – Вони всі намагаються щось бовкнути наостанок, щоб не було так образливо.
У руках у нього був смартфон, і весь цей час він, не відриваючись, грався в якусь іграшку на зразок «Балансу». У поєднанні з вушанкою й куфайкою це сприймалося кумедно.
– Відкрити портал з того боку вони не можуть, – Гриша програв і сховав телефон. – Отож не переживай…
Він подав мені руку й допоміг звестися. Я похитнулася.
– А як вони взагалі сюди… потрапляють? Проходять?
– Наче кран протікає, – видно було, що він не знущається, а, навпаки, намагається говорити якомога зрозуміліше. – Вентиль закритий, але окремі краплі просочуються. Такий принцип. Мене звуть Гриша, а ти Дар’я? Будьмо знайомі.
Я розгублено кивнула.
– А старпери, яких поставлено охороняти, ні фіга не охороняють, – додала блондинка.
– Лізо! – гарикнув Інструктор звідкілясь з-за стелажів. – Я все чую!
Вона картинно закотила очі.
– Заради справедливості, портал вони все-таки тримають, – примирливо додав Гриша. – Ти їх бачила?
* * *За дерев’яним столом на старих табуретах сиділо троє: один у робочих штанях і вицвілій сірій майці, другий у галіфе й потертій гімнастерці. Третій в інженерській блузі за модою сорокових. На їхніх обличчях і у волоссі блищав іній. На розсохлій стільниці лежали кісточки доміно – тут ішла гра, некваплива, вдумлива, без початку й без переможців.
– Зліва дядько Толя, – неголосно представляла Ліза. – Він той самий екскаваторник. У центрі Серго, геодезист. Праворуч Іван Іванович, інженер. Вони майже сімдесят років тут сидять… грають.
Троє дивилися на мене – так, ніби десь у дворі на робітничій околиці я підійшла б до них запитати, чи пробігало тут руде кошеня. У їхніх поглядах була цікавість – загалом доброзичлива, але слабка, як далекий тьмяний вогник.
– Вони охоронці, – сказав Гриша. – У ту мить, коли… коли стався катаклізм, відкрився портал, вони виявилися поруч, ну… їх накрило. Вони переродилися – з людей стали частиною системи… яка зберігає світову стабільність. Вони не живі й не мертві… У них двоїста природа, ти ж пам’ятаєш, напевно, що природа світла – це випромінювання й хвиля…
– Гришо, – сказав Інструктор. – Дівчині на сьогодні вистачить! Дайте їй можливість відпочити й отямитися.
Я була йому дуже вдячна.
Ліза взяла мене за лікоть і кудись потягла. Я не встигла й зогледітись, як знов опинилася у комірчині з ліфтом, шафами й калюжею на брудній підлозі. Ліза ледь чи не силоміць зняла з мене куфайку й витрусила з валянків.
– Отже, ти їх бачиш? – запитала сухувато й буденно.
– Кого?
– Тіні!
– А, так.
– А що ти ще вмієш робити?
– Вареники з вишнями.
– Круто, – Ліза прищурилася. – А я тільки яєчню.
Гриша викликав ліфт.
– Гришо, – сказала Ліза несподівано дитячим, дещо примхливим голосом. – Зроби дружині приємне – відкрий рамочку.
– А що ти мені обіцяла? – з готовністю відгукнувся Гриша.
– Це не лінь, – вона підняла туфлю й показала зламаний каблук. – У мене – от…
– Я ж казав: на операцію взувай тільки кросівки…
– Я звикла на підборах!
– А ти борися з поганими звичками…
Вони сперечалися впівголоса, і було ясно, що обоє просто розважаються. Нарешті Гриша вийняв з рюкзачка балон з фарбою і, продовжуючи бурчати, почав малювати графіті на бетонній стіні бункера:
– Рамочку туди… Рамочку сюди… так і пуп розв’яжеться…
– Як він це робить? – пошепки спитала я в Лізи.
– А як ти бачиш те, що бачиш?
Я знизала плечима.
– От і він так само, – кивнула Ліза. – Інстинкт.
У цю мить бетон розійшовся і в стіні відкрилася діра. Ліза по-дружньому простягла мені руку…
– Я туди не полізу, – я позадкувала.
– Залишишся тут?
Навколо була темрява, підземелля, іржаві комунікації, холод, вогкість, сморід…
Я замружилась – і пролізла в діру в бетонній стіні. Позаду залишився запах води й гнилі, мені в лице війнуло теплом, корицею і кавою, Лізиними терпкими парфумами…
Потім я налетіла на велосипед, що стояв у кутку й розплющила очі.
Розділ четвертий
Реальність, дана у відчуттях
– Ти вибач, у нас гармидер, – сказала Ліза.
– Утім, як завжди, – вставив Гриша.
– Кому не подобається, може прибрати! – парирувала Ліза, і я подумки їй зааплодувала.
Я в житті не бачила затишнішої квартири, ніж у них. Може, мені здалось у контрасті до крижаного підземелля, але враження було таке, наче ти повернувся додому після довгої подорожі. І велосипед у передпокої, і картини на стінах, і зарядний шнур від мобільника, що стирчить з розетки, наче ліана, поєднувалися й складалися в єдиний образ теплої рідної нори.
Я зазирнула в кімнату. Тут картин було багато, їм не вистачало місця. На екрані комп’ютера в кутку мерехтіла й вигравала галактика. На підлозі, звісивши жовтий язичок чайного пакетика, стояла порожня чашка.
– Дар’є! – крикнула з кухні Ліза. – Бутерброди будеш?
Я подумала, що вже два роки в Москві, а друзів, щоб прийти в гості, у мене немає. І в жодному місті не було – досі.
На кухні по стінах теж були розвішані картини (я вже здогадалася, що це Гришині). У Лізи над головою цвіла сакура й височіла Фудзі; Ліза рвала поліетилен на упаковці з ковбасою, ніби Самсон, що розриває левову пащу. З тостера вискочили підсмажені квадратики хліба.
– Бери! – Ліза простягла мені розкриту упаковку.
Я подивилася на свої долоні:
– Можна руки помити?
Вхід у ванну виявився одразу за дверима кухні. Я зайшла…
На вішалці строкатіли махрові рушники. На поличках юрмилися шампуні й батарея косметики. Окремо на гвіздках розвішані були рибальські снасті. Вода у ванні виявилася вкрита товстою кригою, сантиметрів п’ятнадцять, якщо судити з краю вузької ополонки. Крига подекуди була вкрита свіжою риб’ячою лускою.
– Агов, – почула я свій голос, – у вас тут у ванні… Це так треба?
– Якщо тобі душ прийняти, ти скажи, – відгукнувся Гриша. – Але ж тобі тільки руки помити, так?
З крана текла нормальна, комунальна, тепла московська вода.
Коли я нарешті повернулася на кухню, там були готові бутерброди й кава. Кілька хвилин ми мовчки їли, і це були, мабуть, дуже хороші хвилини в моєму житті. Дуже спокійні й щасливі, попри луску й кригу у ванні.
– Народ, – сказала я нарешті, – а де ви миєтеся?
Ліза кинула косий погляд на Гришу:
– Це хороше питання…
– У сусідньому готелі, – відгукнувся той, ніби нічого такого.
– Бігаєте з рушниками… по вулиці?
– Навіщо? – здивувався Гриша. – Відкрив рамочку, помився в номері, закрив рамочку… Усе просто.
Я кліпнула:
– А якщо там, у цьому номері, вже хтось миється?
Гриша щиро всміхнувся. За нього відповіла Ліза:
– Тоді теж просто. Просимо вибачення, вертаємося. Іноді з того боку дуже голосно верещать…
– Розумієш, – проникливо сказав Гриша. – У мене у ванні, на дні, намальований унікальний портал… рамка в зимове озеро тисяча вісімсот дванадцятого року. Ловиться, уяви собі, осетер! Стерлядь! Екологічно чиста риба!
Він підвівся, відкрив морозилку – вона була забита вщерть. Я роззявила рота: справді осетер. І ще якісь рибини, з великою лускою й величезними хвостами. Повна морозильна камера.
– А готувати нікому, – буркнула Ліза. – Доводиться тупо смажити… До речі, ти вмієш готувати рибу?
Вона подивилася на мене досить-таки хижо, я прикинула обсяги роботи, заховані в морозилці, і про всяк випадок похитала головою.
Ми з’їли ще по бутерброду.
– Гришо, – сказала я, коли мовчати вже було несила. – Там, у підземеллі, такий портал, як ти малюєш?
Він замахав руками:
– Ну що ти! Це взагалі не можна порівнювати! Я відкриваю маленькі віконця туди-сюди, всього на кілька хвилин. А там здоровенна діра в Темний Світ. Її ніхто не малював, її пробили екскаваторним ковшем, це було нещасливе й дуже малоймовірне поєднання чинників… От ти знаєш історію Чорнобильської катастрофи? Її ймовірність була нуль цілих нуль-нуль…
– Гришо, – сказала Ліза, уважно за мною спостерігаючи, – у деяких випадках зайва інформація нічого не прояснює. Дар’є, ти не заморочуйся, як це діє. Це об’єктивна реальність – як податкова система або як будова ДНК. Вона існує поза нашою уявою, але іноді дається нам у відчуттях… Правда, не всім. Є Тіні – ти одну сьогодні бачила. Є служба Доставки, вона ловить Тіней, доставляє до порталу й викидає назад у Темний Світ. Усе!
За вікном визирнуло сонце. Я простягла руку над столом – тінь од моєї долоні впала на ковбасний кружечок зі слідами зубів.
– Тіні… що це таке?
Гриша зітхнув:
– Фрагменти ворожої матерії… оформлені, як людиноподібні істоти. Приблизно так. Там, де вони сидять, – у чужому просторі, який ми для простоти називаємо Темний Світ, – недостатньо ресурсів, вони лізуть до нас, ну, як кліщі в лісі – на тепло, на світло.
Я збагнула, що розтираю скроню, те саме місце, де бачила в Насті примарне «татуювання»:
– Моя сусідка в гуртожитку…
– Жертва, – авторитетно кивнула Ліза.
– Що з нею буде?
Гриша й Ліза перезирнулися.
– Вона жива, – сказала Ліза з певним сумнівом у голосі.
– А що, могла вмерти?!
– Різні бувають Тіні, – сказала Ліза й підібгала губи. – Деякі висмоктують життя… Деякі відбирають час…
– А ця конкретна?
Вони не поспішали відповідати.
– Про що парилася твоя сусідка? – запитав після паузи Гриша. – Ну… що її хвилювало в той вечір?
– Проблеми з хлопцем. Вона його чекала, він не прийшов, вона образилася…
– Ти не пам’ятаєш, Тінь при цьому щось пила чи їла?
– Не… Чекай, пиво! Вона пила пиво з пляшки, як шпана під парканом!
– Випила до дна чи щось лишилося?
Я згадала пляшку, що пролетіла повз мою голову, дзенькіт скла й хрускіт під ногами.
– Усе випила.
– Не пощастило твоїй сусідці, – сказала Ліза.
– У сенсі?
Вони знов помовчали. Перезирнулися. У мене заболіло серце.
– Любов, – сказала Ліза. – Тінь висмоктала з твоєї сусідки її любов, і ми не встигли перервати транзакцію.
Гриша потягся, хруснув суглобами:
– Так, дівчата, я спати. Нічку чесно відчергував…
– Що з нею тепер буде? – я не давала Лізі відвести очі.
– Нічого. Так і житиме.
– А… її хлопець…
Ліза втомлено махнула рукою – усе, мовляв, нема про що говорити.
– І вона більше ніколи не закохається?!
– Не знаю, – Ліза встала, збираючи сміття зі стола. – Може, коли-небудь. Але та любов, що в неї була, – її Тінь зжерла до крапельки.
– І ми так просто її відпустили?! – я теж підвелася.
– А що було з нею робити? – дуже сумно запитав Гриша. – Судити? Штрафувати? Осиковий кілок вбивати? Це не допоможе – це тобі не вампіри, це абсолютно безсмертні в нашому світі тварини, їх – тільки на вихід, тільки в портал…
Я потяглась до амулета на шиї. Торкнулась і відсмикнула руку:
– Якби я не чухалася так довго… Не бігала туди-сюди, не рилася б в урні…
– Ти куди? – з підозрою запитала Ліза.
* * *Перш ніж дзвонити, я вийшла в коридор і причинила за собою двері кухні.
– Лебедєва, мені ніколи, – сказала Настя. – Я на пари.
– Як ти почуваєшся?
– Прекрасно! Прямо камінь з душі.
– Послухай, Павлик, він насправді…
– Та пішов він, – відгукнулась моя сусідка, і в голосі її не було ні туги, ні розпачу, ні злості, жодної емоції – супутниці небайдужості. Вона говорила легко, як про картонний стаканчик.
– Він тебе любить!
У телефоні заревів Настин фен для волосся – я впізнаю його з тисячі, в минулому житті цей фен був пароплавною сиреною.
– Бувай! – крикнула Настя. – Мені через хвилину виходити!
Я побачила, що двері в кухню відчинені й Ліза стоїть на порозі.
– Не треба себе гризти, – почала вона тоном старшої мудрої подруги. – Якби ти не знайшла вчасно цю Тінь – вона б і далі крутилася коло універу й смоктала б з людей любов.
– Тому ти врятувала багато людей, – додав Гриша з-за її плеча.
– І взагалі, тебе треба поздоровити – ти тепер працюєш у службі Доставки! – Ліза взялася тиснути мені руку. – Вітаємо!
Я видавила усмішку:
– Дякую… Мені сьогодні на першу пару. Я піду?
* * *Двір тонув у зелені. Стояла тиша, несподівана для Москви. Бетонний парапет був укритий вигадливими графіті – не Гришиними. Звичайними. Бабуся вигулювала йоркширського тер’єра.
– Вибачте, – запитала я в неї, – що це за район?
Вона подивилась на мене, і в її очах я побачила своє відображення: непутяще дівчисько, скоріше за все, наркоманка, цілу ніч прогуляла на чужій квартирі й навіть не пам’ятає де!
Страшна думка змусила мене нервово зібратися:
– Вибачте, а це взагалі… Москва?!
Бабуся мовчала, обдаючи мене безмовною зневагою. І я б пішла, не сміючи вимагати відповіді, але тут мене гукнули від під’їзду. Ліза йшла по доріжці – свіжа, наче й не було безсонної ночі, у джинсах і у футболці.
– Ходімо. Я тебе підвезу.
* * *У неї була яскраво-синя «Шкода», забита в колону припаркованих сусідських машин так щільно, що я спершу подумала: тут не виїхати.
Ліза сіла за кермо й, не повернувши голови, а тільки по дзеркалах, вибралася за кілька секунд – чітко, сухо, професійно. Я мовчки позаздрила.
Ми виїхали на вулицю, назва якої мені нічого не говорила. Утім, з усієї Москви я знаю всього кілька районів.
– Ці картини у вас – вони Гришині?
– Подобається? Його.
– Він художник?
– І це теж.
Вона раптом усміхнулася:
– А ти добре тримаєшся. Прямо стійкий олов’яний солдатик.
– Я?!
Спритний позашляховик «Мерседес» грубо підрізав нас посеред вулиці.
– Через таких паскуд люди б’ються, – Ліза пильно подивилася «Мерседесу» вслід.
Я побачила, як під її поглядом вминається поліроване крило без видимих причин, як летять лусочки фарби, як смикається й кривиться бампер. Машина була метрів за двадцять перед нами; водій вильнув, од несподіванки додав ходу – і майже одразу зупинився. У дзеркало заднього огляду я бачила, як він бродить навколо своєї тачки – нахабний пацан, що серед білого дня одержав щигля по носі…
– Розрив шаблону, – пробуркотіла Ліза. – Іншим разом подумає.
– Ти даєш, – я закашлялась.
Ліза кивнула:
– Ненавиджу цих… з купленими правами. Один такий Гришу був збив.
– Коли?!
– Давно. Гриші було дванадцять років. Майже два місяці в комі. Думали, не видряпається.
Вона спритно обігнула пробку коло світлофора – по вузькій доріжці за гаражами, і видно було, що вона це робить не вперше і навіть не всоте.
– А ти думаєш, як Гриша уляпався в Темний Світ? Отак і потрапив. Усі ми з міткою… У тебе що було?
– Та так…
– Потім розкажеш, – легко погодилася Ліза. – Тебе до якого корпуса підвозити?
* * *Пара мала початися через кілька хвилин. Попрощавшись з Лізою, я зупинилась біля лави і вийняла телефон.
– Мамо? Доброго ранку… Ні, у мене все добре, просто дзвоню, просто…
Я затримала дихання.
– Я тебе дуже люблю, ти про це знаєш? Оце так. Обіймаю.
Навколо йшли, бігли, сміялися, лаялися, сопіли, доїдали на ходу бутерброди мої одноплемінники – студенти. Я брела, мов сомнамбула в лісі, нікого не помічаючи, долаючи запаморочення, не певна, що взагалі доберуся сьогодні до аудиторії.
Це сталося зі мною. Тепер уже гріх сумніватись. Я просто дівчинка, просто сіра миша, з раннього дитинства поставлена в стрій грубим вигуком виховательки: «Ти що, Лебедєва, краща за інших?!»
Ні, я не краща. Але й не гірша. Я щодня доводила мамі, вчителям, однокласникам: я – це я, я залишаюся собою, навіть коли ви мене кривдите, незаслужено ставите трійку в журнал чи ліпите жуйку на лоба. Якщо я змінюся – то з власної волі, а не з вашої. Я не чекала свого дива, але воно настало.
Тепер я працюю в службі Доставки. Доставляю не меблі й не піцу, а моторошних Тіней до порталу в підземелля. Для мене не передбачено уніформи з крильми чи маскою, чи трусами поверх штанів. Але я вас усіх, наївні мої співгромадяни, захищаю від страшної небезпеки, про яку ви…
Щось майнуло попереду на алеї, перетнуло мій шлях, обвіяло мене вітром. Велосипедист? Гірше. Їздець на сеґвеї, останнім часом їх усе більше.
Він перетнув доріжку й розвернувся, верхні ґудзики його світлої сорочки були розстебнуті, в очах вираз типу «осяйний мачо». Сповільнив хід, збираючи цікаві й заздрі погляди, відкинувши голову, підставивши лице вітру, – викапаний римський патрицій, який виїхав прогулятися на колісниці, привітати городян, поблажливо кивнути черні, яка його обожнює. Я вже бачила цього героя – він був приписаний до першого курсу нашого факультету, комерційне відділення. Звати його Захар чи Матвій, якось так, у нього був парк з кількох іномарок, кожна за ціною скромної московської квартири. Що він робив на філології – залишалося загадкою для всіх, зокрема й для декана. Чи то синка покарав суворий батько, що постійно живе в Лондоні. Чи то зоряний хлопчик програв спір. Чи то йому було зовсім байдуже, де значитися. Наступного року його так само призначать генеральним директором якої-небудь татусевої фірми – він не зміниться ні на йоту, гасатиме на сеґвеях, мінятиме машини й дивитиметься поверх голів.
– Дівчино, хочете покататися?
Я покрутила головою, шукаючи, до кого він звертається. Він, виявляється, вже зробив коло по алеях, наздогнав мене й тепер дивився згори вниз, як і личить патрицієві з колісниці.
– Спішу на пару, – відгукнулась я сухо. – Дякую.
Він обігнав мене й знову повернувся:
– А хіба так не швидше?
Навколо зібралася не те що юрба, але група зацікавлених громадян, точніше, громадянок. Я мимоволі відчула себе в центрі уваги, зовсім недоречно.
– Покатаєтесь? – він зістрибнув з сеґвея, широким жестом указавши мені дорогу. У нього були розкішні знущальні зелені очі – як у шахрая в старовинному романі. Як у принца, який навіщось перевдягнувся в шахрая.
– І куди тут натискати? – спитала я недбало.
Ця штука виявилася краща, ніж я думала. Сеґвей – цікава машина, на ній встановлені гіроскопічні датчики; якщо не знаєте, що таке гіроскоп, подивіться на дитячу дзиґу. Чому вона не падає, стоячи на тоненькій ніжці?
Нахилившись уперед, я розігналася, скільки вистачило мотора. Люди сахалися мене й тікали зі шляху. Я їхала не на заняття, а прямо в протилежному напрямку – від свого філологічного корпусу до головного. Я збиралася розвернутися, повернутися по своїх слідах і віддати чудо техніки захеканому власникові.
Я помилилася. Хазяїн сеґвея захекався, але не відстав: щойно повернувши, я в нього ледь не врізалася.
– Добре бігаєш, – я зіскочила з сеґвея.
– Розряд з легкої атлетики. Сподобалося?
– Дякую.
Група зацікавлених громадянок ніде не ділася – навпаки, стала щільніша. Завтра по гуртожитку поповзуть чутки, що далі, то дивовижніші. Причому ніхто не розповідатиме, як я була в підземеллі під університетом і бачила портал в інший світ. Замість цього чужа фантазія підсуне мені нову біографію в ролі подруги Бонда… тобто Матвія чи Захара, чи…
– До речі, мене звуть Семен. Для друзів Сем.
– Дар’я, – представилась я і ледве стримала напад нервового сміху. – Ну вибач, я справді спізнююся…
І побігла.
Розділ п’ятий
Оперативниця
Пригоди притягують одна одну. Конвеєрна стрічка вашого життя може тягтися місяцями, роками, століттями, тоді мудра людина складе подяку долі, а енергійна – помре з нудьги. Зате якщо на доброчинному студентському вечорі ваш лотерейний білет – раптом! – виграє шоколадку, цілком можливо, до ранку на кухні лопне найголовніша труба, водопровідник – зненацька! – виявиться добрим чарівником, подарує вам монетку для здійснення бажань, принц гепнеться на ваш дах прямо верхи на драконі, але пригоди на цьому не закінчаться.
Я зупинилася, щоб перевести дух, і піймала в долоню свій амулет. Стисла, відчуваючи, як срібне око притискається до шкіри…
Світло! Зелень трави, потоки ультрафіолету, жовті й сині метелики, стовпи світла над головами. Я бачила людські голоси, що розтікаються кольоровими хвилями, я поглядом розрізняла спів птахів і сигнали машин з вулиці. Я бачила хвилювання, що охопило Семових однокурсниць, і шлейф загальної цікавості, який тягся за ним – і набагато слабше за мною. Я бачила чужі страхи й мотиви, їх було занадто багато, так строкато й складно, прекрасно, моторошно, яскраво…
І раптом на всю цю пишноту впав пульсуючий аварійний червоний відблиск.
Двоє цілувалися віддалік, біля лави, в усіх на очах. Я бачила тільки потилицю хлопця й руки дівчини – але дівчина мене не цікавила; на скроні у хлопця мерехтів уже знайомий мені символ. Цей знак був схожий на розпечене клеймо ката.
Я випустила амулет. Світ став буденним, небо бляклим, студенти навколо – просто людьми, поцілунок – чужим поцілунком. Я підійшла й зупинилася поруч; дівчина помітила мене перша:
– Вам щось треба?
Хлопець обернувся до мене, і тоді я його впізнала. Згадався вчорашній вечір. Урна, зниклий амулет, мій розпач, промінь ліхтаря. Мовчазний студент мехмату, що з’явився вчасно: «Ми з подругою квартиру наймаємо…»
– Я хочу повернути тобі твій ліхтарик, – сказала я перше, що спало на думку.
Він поморщився:
– А можна… якось потім?
Його подруга, брюнетка, свердлила мене поглядом.
– У тебе неприємності, – швидко сказала я. – Мені так здається.
– А мені здається, це в тебе неприємності! – дівчина була не з тих, хто лізе по слово в кишеню. – Поворожити хочеш? Позолотити ручку?
– Ні, я поясню…
– Михайле, – вона повернулася до хлопця, – це що, твоя знайома?
Цікаво, на якому вона факультеті, подумала я. Їй би прокурором бути – з таким металом у голосі. Не дивно, що хлопець, зніяковівши, похитав головою.
– Дівчино, до побачення! – брюнетка взяла його під руку, наче маркуючи власність, і потягнула до прохідної. Я кинулася було за ними – але потім зупинилася й витягла телефон.
– Лізо…
– Не можу говорити, я за кермом.
– Тут у хлопця знак на скроні. Такий самий, як…
– Ясно. Поруч Тінь, вона його ссе. Шукай.
– Це може бути його дівчина?
– Перевір насамперед.
До початку пари залишалося п’ять хвилин.
* * *У вестибюлі я загрузла в щільній юрбі. Усі спішили, усі йшли до ліфтів, і я ніяк не могла скоротити відстань хоч на кілька кроків. Я стисла амулет, виглядаючи Тінь на ходу, – і ледь не гримнулася, так закрутилася голова. Ні, треба спершу її наздогнати…
У ліфтовому холі вони розділилися. Брюнетка вирушила до ліфтів на географічний, а Міша повернув до висотних ліфтів на мехмат. Я побігла було за брюнеткою, але вона злилася з юрбою й так, під прикриттям, сіла в ліфт. Ті, що залишилися в холі, почали голосно нарікати, що тепер точно спізняться: наступного чекати хвилини дві…
Лаючись упівголоса, я розвернулася й погналася за Мішею. Його вже не було на майданчику; я вдало вгвинтилася в ліфт і виявилася там єдиною дівчиною. І, ймовірно, єдиним гуманітарієм.
Вони були невловимо схожі – усі чомусь дуже високі, я загубилася серед них, як мишка в траві. Сухі, худорляві, багато хто в масивних окулярах, вони дивилися на мене згори вниз з цікавістю.
Я прокашлялася:
– Я на мехмат правильно їду?
Заусміхалися:
– Дівчино, ви занадто гарна для мехмату…
Жартівники, значить. Ліфт набрав швидкість – у мене знов закрутилася голова. Кажуть, перший проект університету відхилили, сказали – занадто багато буде потрібно ліфтів, ви нам спроектуйте щось поверхів на чотири…
– У другого курсу зараз яка пара?
– А конкретніше? – вони оживилися. – Група? Кого ви шукаєте?
Я збагнула, що знаю тільки ім’я: Міша. Міша з мехмату, другий курс.
– У нас зараз потокова лекція, алгебра на шістнадцятому поверсі, – пролунало з кутка, і я побачила високого типа в окулярах у темному светрі, якого колеги буквально втисли в стінку. – Та тільки ми спізнюємося…
Ліфт зупинився.
* * *Аудиторія була історична, на два поверхи, я колись бачила про неї документальний фільм. Усі вже розсілися: вийшовши майже до самої кафедри, я стисла в долоні амулет…
І одразу побачила пульсуючий відблиск. Міша сидів лівіше від центру, на скроні в нього світилося клеймо, рот і підборіддя блищали свіжою кров’ю. Я розтисла руку – у звичайному світі крові не було й знаку: стурбований студент розкладав свої конспекти.
Мішин сусід штовхнув його ліктем і вказав на мене. Ми зустрілися очима; ні, він мені не зрадів. Він не міг зрозуміти, за що йому така радість: напівзнайома дівчина тягається слідом, наче на гумці.
Я замахала руками, благаючи, вимагаючи, ледь не погрожуючи. Він неохоче вибрався з ряду – добре, що сидів майже в проході, – і спустився до мене: