Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Одна хлібина на двох

Одного дня сталося те, що мусило статися: обоє втекли з міста. Захопили з собою тільки що народжене і з дивом усвідомлене кохання; втекли далеко від своїх світів – хотіли на якийсь час забути, як довго і трудно допомагали одне одному створювати їх; те несподіване почуття бажало вивільнитися від вантажу, з якого народилося, і постати у своїй первозданності.

Вони пробули цілий день у лісі, віддаючи одне одному лише радість, яка довго притлумлювалась працею, мисленням, пошуками самих себе: так радіють протягом дня метелики, вивільнившись з томливого дозрівання в шкаралупі лялечок, – перед продовженням життя у новій своїй сутності.

Потім, коли верталися, їм було ще замало втіхи, вони забігали у під’їзди й доціловувалися, бо день невблаганно скорочувався; обоє знали, що такого дня більше не буде: їх життя зіллється в іншу форму або ж розділиться на два окремі чужі світи.

День згасав і нагадав обом про хліб – звичайний хліб, який треба з’їсти, щоб могти завтра жити й працювати, і вони так прозаїчно – від гіркуватих трав і полохливих під’їздів – увійшли в хлібний магазин. Були ще такі єдині, що дівчина-продавчиня й не подумала давати кожному по буханцеві – подала один на двох.

Крадькома переглянулися й опустили очі, відійшли до столика й мовчки дивилися на хліб, чогось іще чекали, кожен чекав першого кроку від другого, та, видно, нелегко або й зовсім неможливо було його зробити; терпкий сум пригинав їх голови донизу, а в магазині порожніло…

Ми познайомилися випадково.

Просто зі сцени – без гриму і в домашній сукенці: грала студентку в масовці – я вибігла у фойє й очікувала антракту. В залі мав сидіти мій чоловік – наймолодший з учених-геологів і, як беззастережно визнавали його співробітники, найперспективніший серед них; за рік моєї праці в театрі я не могла дочекатися, коли він викроїть три години, щоб оцінити мої здібності. А втім, я спеціально ніколи його й не запрошувала: хвалитись не було чим, ролей мені ще не давали, проте мене завше діймала гіркота, що він не здогадається сам…

Вдома, у кабінеті мого чоловіка, часто збиралися на каву його товариші, я подавала на стіл і слухала дискусії з питань палеонтології, їхні розмови були справді цікаві, але я існувала поза ними, наче в кіно, коли сприймаєш чужий світ, розумієш його, а участі в ньому не береш. Зайвою в їх компанії я наче й не була: мною милувалися молоді вчені, у декого з них не раз сповзала з обличчя маска серйозності, і я тоді з приємністю відчувала на своїх щоках, грудях, руках захоплений погляд. Однак згодом ці позирки починали ставати для мене майже образливими, адже зовнішність – то не заслуга людини, а ніхто ніколи не спитав мене про мою працю. Не запитував і чоловік. Якось я наважилася сказати:

– Запрошую вас до театру, хлопці. На прем’єру…

– А хто грає? – спитав котрийсь.

– Я граю… – Відповідь моя прозвучала жалюгідно кволо, хоч я намагалася сказати це з притиском; я зніяковіла під поглядом чоловіка й поблажливими посмішками його друзів і вийшла з кабінету.

Того вечора мій муж пообіцяв прийти на виставу.

Дія закінчилася, першим із залу вийшов якийсь мужчина – вийшов стрімливо, наче квапився до гардероба; що ж, подумала я, деколи нам доводиться спостерігати, як глядачі розходяться після першої дії; мужчина був високий і худорлявий, я не запримітила його лиця, та й навіщо, проте мені запам’яталися його сиві скроні, що гарно контрастували з густою чорною чуприною… Я ступила до дверей, щоб не пропустити свого чоловіка, і вийшло так, як часом буває на вулиці, коли люди не можуть розминутися: ми йшли назустріч і поступалися одне одному в один і той самий бік, ми ніяк не могли розминутися, немов хтось штовхав нас одне до одного, врешті зупинилися обличчями впритул, і він, почервонівши, мов хлопчик, бовкнув:

– Добридень…

Я відступила назад. Ох, як я ненавиділа їх – оцих притеатральних страдників: неоперених студентиків, які тупцюють з букетами квітів перед гримувальнями прим, удвоє старших за них, або ж підтоптаних ловеласів, котрі сідають у перші ряди, ласо приглядаються до стегон молодих артисток, а потім перехоплюють обраниць біля службового входу і пропонують пройтися в кав’ярню, а то й – на квартиру.

Я фукнула, отак-таки фукнула, мов на кота, а він знизав плечима, ступив убік, потім круто повернувся і так само стрімливо подався в глиб фойє. На мить мені стало його шкода, та я не мала часу аналізувати свій стан: із залу виходили глядачі, я очима шукала чоловіка.

Його не було. Я ціпеніла від почуття образи, хоч знала – щось мусило йому перешкодити, може, вчена рада; до цієї прикрості додавався ще й сором за моє дітвацьке фукання; я відійшла до вхідних дверей і тут знову наткнулася на незнайомого мужчину з сивими скронями. Сказала йому:

– Вибачте…

Він навіть не посміхнувся, хоч це моє «вибачте» було таким же дітвацьким, як і фукання, дивився на мене зосереджено й пильно, потім спитав:

– Хто ви?

– Я – звідси, – відказала я і притьмом подалася до службового входу, пройнята гіркотою і ще не зрозумілою тривогою.

Ми познайомилися випадково у фойє театру, і вона тоді увійшла у мене вся. Та ні… Вся вона увійшла в мій світ потім, тоді я схопив тільки риси її обличчя, яких марно шукав у своїй уяві, побачив неповторну модель, проте майже фізично відчув, як образ незнайомої жінки, немов прибій, увірвався на досі не зайнятий простір моєї душі; у ту мить я зрозумів, що в мене є той простір – необжите урожайне поле, яке досі то нудьгувало, то проростало напливами уяви, тугою, жаданнями сховок, куди я міг утекти, щоб очиститись від утоми, накипу буднів, невдоволення, ситості…

Це був мій храм уявлень, мрій, фантазій, куди не мали права вступати, й інколи і не намагалися, моя дружина, котра присвятила себе виключно створенню домашнього затишку, і мій малий синок зі своїм милим і невпинним щебетом; я в цю хвилину втямив, що саме вони, й не відаючи того, створювали для мене цей храм; я мав досі свою особисту свободу: з нею я йшов у самотні мандрівки, з нею часто засинав, з нею ставав за мольберт; з вільного поля моєї душі, мов привиди, випливали уявні риси облич, пастельні кольори, зухвалі мазки й лінії; ще був мій тил, без якого я не зміг би стати живописцем, – з нього витікали десятки сюжетів, у ньому я знаходив те, що оповивало недомовленістю, загадковістю зображувані мною предмети, створювало настрій на моїх полотнах.

І диво, я усвідомив, що володів цим скарбом перед загрозою його втрати: незаймане поле займала одна людина, єдиний образ, який увібрав у себе всі барви моєї уяви, і я стривожився. Адже може так трапитися, що відтепер цей образ – тільки один! – завжди зринатиме переді мною, контролюватиме кожну мою думку, кожну художню знахідку, лягатиме у всі мої твори. А наскільки вистачить його багатства і що я з ним робитиму потім, коли того багатства не стане: викинути чи бідніти разом з ним?

Ці всі думки, мов блискавка, майнули в моїй голові протягом того часу, коли я, бовкнувши дурне «добридень» (а був же вечір!) і сахнувшись від її дітвацького фукання, пройшов кілька кроків по фойє, відчуваючи разом зі страхом нестямну радість, що стільки скарбів – чітких і досконалих: лінії обличчя, невловимого кольору очей, їхнього настрою, ніжної пластики тіла, життєрадісності – увійшло до мене разом. Я зупинився, вийняв цигарку, а тоді вона ще раз підійшла, і я зрозумів, що її образ увійшов у мене надовго, переповнив, і мені судилося пізнавати його й боротися з ним.

Він постійно переслідував мене, зустрічаючи то в місті, то в театрі, іноді в тролейбусі – сам або зі своїм синком. Мені було приємне це переслідування, бо я ні разу не почула того, чого найбільше боялася: молитов, зітхань, умлівань. Як на мене, він був ґрунтовно начитаний, знав театр, а мистецтво, здавалось, мав у пальцях; своїми знаннями він весь час ділився зі мною – здебільшого тихо, з довір’ям, що дар його не пропаде: так сусід сусідові відсипає насіннєвого зерна в миску, не боячись збідніти; я була йому вдячна, бо вперше переді мною не демонстрували знань, а віддавали їх як рівноправному партнерові. Та деколи він жбурляв ними – вимогливо, сердито, роздратовано: як це я не знаю елементарних істин, а все одно робив це для мене, і я не розуміла, з якою метою. Якби обняв, упився в губи, знала б – у такий спосіб шукав до мене стежки; якби я мала малярські здібності, думала б – удає з себе покровителя юних талантів. Тому дедалі частіше добиралося до мене підозріливе відчуття, що я в нього піддослідна комашка, що на мені він вивіряє свої якості, аби утвердити у власних очах свою вищість, недосяжність. А може, він не справжній, може, йому потрібно цього фальшивого відчуття переваги над людьми для того, щоб компенсувати свою нездарність? У мені спалахували сумніви, я в душі бунтувала проти нього, тільки цей протест був зовсім відмінний від бунту проти мого чоловіка: мій вчений муж викликав у мені заперечення, нігілізм, цей же примушував пізнавати, шукати виходу в самій собі.

Не знаю навіть коли, бо спеціально себе не примушувала, я почала цікавитися всім, що потрапляло під руки, і чим більше пізнавала, тим настирливіше він дошукувався у мені невігластва, і я не знала: радіє, що знаходить його щораз менше, чи жалкує з цього приводу. Те вивідування ставало все жорстокішим, я відчувала: він намагається для чогось зробити мене собі рівною; мої знання незмірно збільшувалися, і пропорційно зростала дотичність до невідомого, яке треба було пізнавати, щоб урешті наважитися сказати йому:

– Ви так багато знаєте, а що вмієте самі? Покажіть.

Я помітила, що він завагався. Чому? Адже ще недавно ревниво випитував, чи я бачила його роботи, які зрідка експонувалися на колективних виставках; я знала, що художники люблять показувати свої творіння – вони завжди мучаться тим, що їх мистецтво найменш доступне – для огляду; він мріяв про персональну виставку – чому раптом завагався показати свої полотна?

Але я наполягла, я вже відчувала в собі силу оцінити їх.

Одне за одним поставали переді мною дива: буяння ліній, пластичність людських тіл, неозорість подільських полів, химерність карпатських сюжетів, де чіткі контури гір оповивалися примарними вихорами хмар, в яких можна було вгадати силуети чудовиськ з гуцульської демонології, – і у всьому легкість, мов у танці або в пісні; я чула, як підносять мене його витвори, мені на мить здалося, що якби я збагнула секрет його творення, то… Та раптом вкралося і вибухло в мені розчарування – це сталося тоді, коли я відвернулася до вікна: жодне обличчя не запам’яталось.

– А де очі, уста, думка, людина, де серцевина цього царства ліній і настрою? – спитала я.

Він здригнувся, потім нервово висунув з кута мольберт, поставив на нього чисте полотно, довго дивився на мене, в його очах я побачила суміш злості й захвату і не зрозумілого для мене страху; він стояв непорушно, не зважуючись іще підвести вуголь, а потім заводив, заводив ним по полотні і врешті опустив руку. Зняв полотно з мольберта, повернув його до стіни, і я знітилася від його докірливо-скептичного погляду, який примусив мене подумати: а я, хто я? Чому досі тупцюю в масовках, чому не спромоглася зробити хоча б одну роль, котрою могла б похвалитися перед ним?

Я боровся з її образом не для того, щоб прогнати його, а щоб утвердити – без нього я обійтися вже не міг. На моєму колись не зайнятому полі я не знаходив таких чітких, рельєфних рис; тепер, коли я вихопив з її обличчя конкретні штрихи, які передавали зовнішню красу, порив, допитливість, думку, мої картини ожили, стали предметними; я не виходив з майстерні тижнями, місяцями, а на нових полотнах з’являлася вона, тільки вона в різних виявах багатства свого образу.

Довго не бачив її, і одного разу пройняла мене тривога, що більше не зустріну: образ, який залишився для мене, колись-таки вичерпається, а живий напевне міняється – збагачується чи бідніє, – і я повинен його побачити, щоб ще раз пересвідчитися, чи справжня та краса, чи міцні ті пориви, і вичерпати його до кінця.

Я вийшов з майстерні і, йдучи до театру, згадав її перший опір моїй перевазі й відчув, як десь глибоко кільчиться паросток страху, що вона колись мене переможе і я навіки стану рабом її образу.

Я прийшов на другу дію вистави «Ніч на полонині». Саме танцювали русалки довкола заснулого пастуха Івана, я придивлявся, щоб побачити серед них її – не було. Подумав, що нині не зайнята, вже збирався виходити, та на сцену вийшла Мавка, і я затримався.

Цю п’єсу я знав. Роль Мавки була досить складна: вона з’являлася Іванові уві сні, як міфічна істота, але з обличчям реальної Іванової коханої, а тому на сцені мусила діяти одночасно у двох іпостасях – кожна зі своїм характером. Одна іпостась вирішувалася виразом, мімікою обличчя, інша – рухом, який повинен був створити ілюзію примарності образу.

Мавка виходила з глибини сцени, з бутафорних недеїв; розпростерті, мов для лету, її руки плавно вигиналися, – ніби хвилі нічного туману пробігали від пальців до пліч, тонкостанна гнучка постать здавалася безтілесною, вона готова була злетіти й закружляти над заснулим пастухом; Мавка повільно наближалася до авансцени, я захоплено спостерігав її, а мозок діймала думка, що десь уже бачив це видиво, добре знаю його – так, ніби мій олівець виводив лінії рухів Мавки; Мавка підпливала до Івана, а тоді пучок світла вихопив з півсутінку її обличчя, і я впізнав: це був образ, який проник у всі мої картини, це була вона…

Я зрадів: ми одне і те саме рівносильно створювали в різних матеріалах, ми позичили одне в одного те, чого кожен зокрема не мав, і довершили кожен себе самого.

Моя боротьба з нею закінчилася, за дар я заплатив сповна і мав право знову стати вільним: хай напливають тепер на моє поле сотні нових облич, її було лише першим, та ось знову паросток страху, що проріс колись у найглибших тайниках душі, проколювався тепер до свідомості: а що, коли я не вивільнюсь ніколи від одного і того ж образу, чи не стане це моєю творчою смертю?

Після вистави вона сказала мені:

– Я вдячна вам…

Я запросив її прийти вранці до моєї майстерні: мусив зізнатися перед нею, що завдячую їй не менше.

Вона оглянула мої старі картини, оживлені її образом, і нові – створені ним, радість спалахнула в її очах, вона поривчасто мене обняла й прошепотіла:

– Я не знала, що стільки важу для вас. Що я взагалі важу!

І ми втекли тоді обоє з міста.

Ми втекли від своїх світів, захопивши з собою лише новонароджене кохання. Так нам хотілося. Так нам здавалося.

Ми цілувалися, а я чула байдужий голос свого чоловіка: «А хто грав нині?» – «Я грала, я!» – гукнула я йому вчора, щаслива й зла. «Не може бути!» – той же рівний, незворушний його голос.

Я гаряче обнімав її, а сумління шмагали слова моєї дружини, котрими вона несвідомо хотіла повернути мені втрачену волю: «Ти так стомився, поїдь кудись». – «Я вже давно у від’їзді, давно!» – вигукнув я, не знаючи, на кого серджусь.

Ми втекли, а світи наші потягнулися за нами, безсоромно спостерігаючи наш шал, і насміхалися: ми ваші дітища, і нікуди ви від нас не дінетесь!

«Ти виграла битву з двома сильнішими супротивниками, – нашіптував мені мій світ, коли я, щаслива й заспокоєна, лежала в гіркій траві і дивилася в небо, – а тепер з ким поділишся мною? Кинеш половину, мов дуельну рукавичку, мужеві, а чи всього принесеш у жертву своєму коханому, як його вірна дружина?»

Я стояв, спершись спиною до стовбура сосни, і думав:

«Ми допомогли одне одному стати самими собою, а могло б цього й не відбутися, коли б не зустрілись. Ми тепер міцно утвердились у своїх світах. А коли поєднаємося, кожен втратить щось від себе – без взаємних втрат ми не сумісні. Ми стали надто сильними, щоб співіснувати».

Ми чули ці нашіптування, добре чули, але нам випав один день, який ніколи не повториться, як би ми своє життя потім не влаштували. Тому затлумлювали голоси наших розумів і сумлінь поцілунками, а заглушити не могли, і чим швидше кінчався день, тим відчутніше усвідомлювали, що наші поцілунки – це плата одне одному за вчинене, а не завдаток на майбутнє; забігали в під’їзди і доціловувались – не з радості перед завтрашнім днем, а з туги перед прощанням.

Ми згадали про хліб, ішли відчужені, а я ще вмовляла себе:

«Я готова віддати йому свого світу половину…»

Я почув її жертовну обіцянку і мовчки відповів:

«Не маю права відбирати того, що подарував, і тобі не віддам узятого від тебе. Воно уже – моє».

«Він не зуміє ні віддати, ні прийняти. Він мусить вивільнитися, щоб міг шукати і знаходити нове… А я – хіба інакша?»

«Вона не поступиться мені своїм, як би не клялася нині. Переможе мене або покине».

Ми стояли над хлібом і запитували одне в одного: що буде потім?

«Я малював радість, тепер малюватиму тугу».

«А я й не знаю, що буде зі мною – розбудженою і сильною».

А обоє думали одне: а може, ми найкраще володіємо одним талантом – будити інших із спокою, розбурхувати, сердити, спонукувати, заражувати невдоволенням, а коли той інший, розбудившись, видобуває з себе щось більше, – гнатися за ним, доганяти і вчитися вже в нього?

Дівчина-продавчиня розчаровано дивилася на них обох, а коли в магазині спорожніло, підійшла з ножем і розрізала буханець надвоє.

Тонконогий лошачок

Донині він ні на крок не відступався від кобили, світ його обмежувався пругким маминим животом, і більше нічого не бажав для себе лошачок, крім теплих цівок солодкого молока й запаху маминого поту, бо ще йому не пахли ні трави, ні квіти, ані листя – і шия не зводилася вгору, до неба, а лише вигиналася донизу – під живіт, до дійок, а деколи до кобилячих рухливих губ, якими вона м’яко обмацувала лошачка, дихаючи на нього пережованою травою.

У загорожі, де паслася кобила, набираючи сил після ожереблення, теж пахло все її животом і вим’ям; вориння, витерте її боками, масно полискувало; на цвяхах, якими були прибиті жердки до стовпців, сріблилася довга волосінь з хвоста; від землі їдко тягло послідом, і це теж був мамин запах; навіть конюх, котрий вранці виводив їх обох із стайні в загороду, теж пахнув кобилою – весь світ для тонконогого лошачка був ще цілісним, він не знав, та й не міг знати, що йому, крім кобилячого живота й вимені, крім загороди й просяклого кінським потом конюха, уготовано щось більше.

А нині конюх вивів кобилу із стайні, та не провів її, як завжди, попри лісничівку з великими вікнами через подвір’я й дорогу – до молодого дубового гайочка, обгородженого воринням; звичний шлях кобилі й лошачкові, що терся мордочкою біля маминого крупа, заступив двоколісний повіз із двома дишлами, з’єднаними дугою, а поруч лежала ремінна збруя. Конюх тпрукнув, зупинив кобилу, потім увів її між дишла під дугу, немов у дуже вузьку загорожу, в якій не було місця для лошачка; реміння обплутало її всю, по зубах скреготнули вудила й застрягли в морді, мама їх пожувала, та, скосивши поглядом на конюха, перестала жувати і стала мов укопана. Лошачок ще не бачив маму такою: вона не помахувала хвостом, не пофоркувала, навіть не повернула голови, коли Тонконогий оббігав повіз і протискався то попід одне, то попід друге дишло до її задніх ніг.

Така чужакуватість кобили вельми стривожила лошачка, він уклякнув на передні ноги і таки пропхався до маминого живота, конюх виштовхав його з-під дишла, це ще дужче злякало Тонконогого, адже досі він знав тільки ласку, а тепер добрий конюх ще й прикрикнув на нього, а очі в мами були сторожкі й холодні, наче вона враз забула про свого сина.

З лісничівки вийшов охайно одягнений чоловік, він був чужий і пахнув зовсім інакше, ніж конюх і кобила; поплескав лошачка по морді, Тонконогий чмихнув від цього іншого запаху; чоловік виліз на сидіння, біля нього сів конюх, зловісно цьвохнув батіг, і мама побігла не озираючись, потягнувши за собою повіз. Лошачок заіржав і побіг слідом, гнаний відчуттям тривоги перед широким світом, який враз вихопився з-під теплого живота кобили й постав перед ним досі не відомими предметами, розлився довкола дивовижними, незнайомими запахами.

Відтепер Тонконогому довелося виконувати перший в його житті обов’язок: за те, щоб зрідка допасти до маминого вим’я і заспокоїти голод, який постійно його мучив і викочував з морди клубки піни, він мусив бігти і доганяти. Спочатку це було втомливо, та в постійному русі тонкі лошачкові ноги зміцніли й стали цупкими, як молоді дубчаки в загороді, і небавом Тонконогий перестав відчувати втому, до того ж було дуже цікаво. Він високо тримав голову і бачив над собою глибоке небо або ж зелене лісове склепіння, він міг вільно вибрикувати й вихвицькувати задніми ногами, його весь час манили до себе левади й поля, та мусив бігти за візком, тож не міг собі дозволити приглянутися зблизька до тих полів і левад.