Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

На перевалІ

Братові Євгенові

Їхали мовчки. Від яруги, до якої Нестор під’їхав заблукавши, а потім над нею майже дві години розвертався машиною, до перевалу залишалося не більше десяти кілометрів.

Машина виповзла з бакаїстого путівця на асфальт, він брався ожеледдю, а туман порошив білим борошном, – Нестор мусив вести машину обережно, поволі. Час ніби уповільнився; у мовчанні, довколишній темноті й тихій їзді – кожен мав змогу відшукувати в собі іншого, ніж він був тільки що над проваллям, і сама пригода з хвилини на хвилину ніби втрачала свою значимість. Несторові здалося навіть, що на перевалі, в колибі, де ждуть на них голодні артисти, він розповідатиме про випадок над прірвою з недбалою посмішкою, як про щось зовсім незначуще.

Бажання звільнитися від щойно пережитого діймало й Леоніда. Та бо й справді, страхи які – переднє колесо повисло над урвищем! Ще ж і не таке пережилося. Режисер Нестор, наприклад, стояв під стінкою в гестапівській катівні; інженер Степан, який сьогодні консультував зйомки на буровій, живцем горів, коли вибухнула свердловина… І актриса Адріана, і він, сценарист Леонід, навіть його скромна дружина Нілочка – всі задовго до нинішнього випадку пройшли важчі випробування.

За спинами, біля заднього скла, дзеленькали пляшки з горілкою, в машині запахло хлібом і ковбасою, всі були голодні й у думці раділи, що незабаром у товаристві артистів, які виїхали з бурової раніше, підкріпляться, розважаться й забудуть прикрий випадок.

Перед машиною по осклизлому асфальту в світлі фар вилася змійка снігової пороші. Кожен бачив її, хотів бачити, вона відволікала нав’язливі думки, будила віддалені асоціації, та снігова змійка виводила друзів з-над темного провалля на величний перевал, притягала, манила – ще мент, і всі вивільняться від пережитого. І враз це млосне очікування спокою обірвалося зовсім недоречною фразою:

– Отак починається пурга, – сказав Степан.

Мисливець міг передбачити біду: вчора сполохи на західному схилі неба віщували вітер. Та він не міг покинути сторожку над замерзлою Ямбою: як тільки зсутенів короткий, ще безсонячний день, на південному заході засвітилася голубувато-фіолетова смуга, попливла по небозводу, вияскравилась, а з неї ніжна, мов вуаль, спустилася зелена завіса.

Більше року, проживаючи на півночі, мисливець чекав цього видива, а його не було, він давно б уже виїхав – бурові роботи закінчилися – та все вичікував, ще ж лютує зима, може, з’явиться… І нарешті, на межі зими й весни, воно випливло карнавальними кольорами.

У тундрі було поки що тихо й безвітряно, біла блискотлива пустеля дослухалася неба, на якому розшарілася оргія кольорів.

– Степане, вам, мабуть, нецікаво жити, все ви бачили, все пережили, – сказала Адріана, не повертаючи голови: біла змійка, що втікала з-під коліс, товщала, вихорилася, здіймалася високо над дорогою, застеляла світ, свистіла, ревіла і знову безпомічно нишкла до асфальту, – Адріана пробувала і не могла викликати в уяві картину хуртовини. – Вас аж на північ носило, Степане?

– Було. Шукали нафту біля Хальмера.

– І бачили справжню пургу?

– Мені довелося боротися з нею чотири дні.

– А чи не забагато, Степане, не задуже виробнично – і горіти, і замерзати через ту нафту? Уявіть, що ми вас знімаємо на плівку не тільки у вогні, а ще й у заметілі – і над усім, як символ людської мужності, самого сенсу існування – бурова вишка… Ха, а зал у кінотеатрі порожній…

– Та ні, цього разу я постраждав через красу – я задивився на полярне сяйво.

– О, це вже цікаво! А потім?

– Потім? Чотири доби на лижах без перепочинку.

Нілочка недовірливо подивилася на Степана, спитала:

– Чотири дні ви не їли, не спали і йшли на лижах? Але ж це неможливо – йти чотири доби без їжі і сну…

– А що було робити – замерзати?

– Нілочко, – промовив поблажливим тоном Леонід, – в кожній людині приховані незвідані запаси сил, так звані надсили, і вони виявляються, коли…

– Коли людиною опановує страх, – докінчила за Леоніда Адріана.

– І не тільки, – незворушно відказав Леонід, він не бажав вступати в нову суперечку з Адріаною. – Любов до життя…

– Джек Лондон.

– Любов до ближніх…

– Чинґіз Айтматов. «Рябий пес біжить краєм моря». А втім, ви сьогодні виявили свою надсилу, Леоніде. Той камінь, що ви його підняли і поклали замість себе на сидіння, коли ми сповзали в провалля, не піднімуть і четверо.

– Скажіть спасибі. – Губи Леоніда згорнулися в дудочку.

– До смерті не забудемо… Несторе, – вже діловито промовила Адріана, – а чому б вам у майбутньому не зробити фільм про полярників? Амундсен, Сєдов… Консультанта маємо – того ж Степана…

– Якщо про полярників, то вже краще про Русанова, бодай щось нове… – Леонід таки не стерпів, щоб не заперечити Адріані, таж її знання обмежені колом інформації десятикласниці!

– А й справді, – сказав Нестор. – Якби я брався робити фільм про полярників, то тільки про Русанова. Річ у тім, що з ним пішла його наречена, геолог і лікар, француженка Жульєтта Жан. Їхні сліди знайшли ще в тридцять шостому році на Таймирі. Це – проблема! До чоловічих подвигів уже звикли. А то – жінка!.. І ніхто нічого не знає. Ось тобі, Адріано, карти в руки. Уяви себе на місці Жульєтти. Ким вона була для Русанова, коли вмирала за його ідею з голоду й холоду на таймирському шхері?

– Не можу, Несторе. Я навіть не в силі уявити собі пургу.

– А я могла б… – несміливо сказала Нілочка, і всі здивовано поглянули на неї. Нестор аж машину пригальмував: він дотепер навіть у думках не припускав, що Нілочка взагалі щось може.

– Люба, ти б уже… – почав Леонід.

– Я можу, Леоніде, – перебила його Нілочка.

…З півночі насувалася пурга. Інстинкт підказував Жульєтті Жан повертатися назад, на південь, утікати від снігової стіни, що котилася слідом за поземкою, та Русанов знав, що треба йти супроти вітру, інакше – смерть. Жульєтта вірила йому. Нічого, зрештою, не залишалося – тільки вірити: буря насувалася, як час, як саме життя, і треба було входити в неї, невідому й небезпечну, а вертатися – хіба що в спогади. З чотирнадцяти полярників, які наважилися пройти Північним морським шляхом із Шпіцберґена, минаючи Таймир, до Берінґової протоки, залишилося їх двоє; у цій розвихреній, оскаженілій безвиході їм зосталися тільки згадки, тому Русанов думав про Київський університет, про висилку в Печорський край за революційну діяльність, еміґрацію до Франції, а перед Жульєттою поставав Сорбоннський університет, де вона побачила Русанова і, полишивши тихе благополуччя, пішла за ним, неспокійним і мужнім.

Я повірила в нього відразу, йому не можна було не вірити. Добрі очі, обрамлені ледь помітними зморшками – начеб від усмішки або напруженої думки, погляд відкритий, спокійний, повні губи під час розмови іронічно складаються в дудочку, про все мені зовсім невідоме він знає до дрібниць, говорить легко, впевнено, переконливо – так уміє розмовляти тільки мій батько, правда, лише про одне: як утікав від німецького бауера до своєї манюсінької, найкращої з усіх дитинчат Нілочки, а Леонід – про все. Леонід багато працював, писав, друкував, їздив на зйомки, і це його життя стало моїм, я іншого не могла і не хотіла знати, я ні за чим не шкодувала, хіба лише за одним… Коли ми обоє приїжджали в село і батько після другої чарки починав свою розповідь, Леонід непомітно зникав з-за столу, він уже знав її напам’ять, і я його зовсім не винила, бо й самій ставало нецікаво слухати. Батько це відчував, зніяковіло опускав очі, але наступна чарка додавала йому відваги, і він таки закінчував свою билицю, яку замість мене й Леоніда слухала моя мама – їй ця розповідь була завжди новою і дорогою. Я ставала подібною до лошачка, який загубив свій візок і побіг за іншим – цікавішим, гарнішим, більшим; повіз той нестримно мчав, і я – за ним, поки ми разом, сьогодні, не спинилися в бігу над прірвою.

Снігова маса вже навалилася на обох лавиною, – ревіла, свистіла, гула, льодяні крупинки обпікали щоки, засліплювали очі. Жульєтті не страшно, адже їй не буде гірше, ніж Русанову, він нічого не зробить такого, щоб собі полегшити становище, а їй – ні; доля їх єдина; коли він знайде рятунок – то і для неї, а якщо ні – буде разом з нею; чому повинно їй бути страшно?

Машина повисла над проваллям, та я не боялася, ми з Леонідом були в цій біді єдині, і коли він поклав на сидіння замість себе камінь й вискочив з машини – робив це для мене. Так, так, Адріано, він робив це для мене, не будь такою злою, він тоді не про себе думав, а про всіх нас! Леонід чистий, чесний, він носить бабусин дукач на грудях, він ревно оберігає свої та чужі святощі, я знаю про нього те, чого не знаєш ти; людина, яка стоїть вище грошей, мусить бути високою. Ти, Адріано, не пішла б за своїм коханим у хуртовину, надто себе любиш, а я піду, бо вірю в нього, хочу вірити. Той, хто хоч одну мить у житті був високим, може стати таким вдруге… Правда, Леоніде, ти не боїшся бурі, ти ж сильний… Тільки прошу тебе: вислухай ще раз в житті розповідь мого батька про його втечу з німецької каторги. Тільки раз…

– Нілочко, – Нестор відпустив гальмо, машина рушила з місця, – а ви уявляєте собі, що таке біла смерть? Бо мені важко…

– Я тільки-но бачила те все, – зніяковіло посміхнулася Нілочка. – Лише полярного сяйва не було… Розкажіть, Степане, яке воно?

– Розповісти про нього, як і про музику, неможливо.

На мить небо згасло, мов затемнився кіноекран, а тоді почалося величне дійство. У зеніт вибухнув жмут променів, їх перетяла від горизонту до горизонту світляна бинда, по якій перебігали з краю в край фіолетовий, оранжевий, зелений кольори; бинда, вгинаючись, мов лук, спинилася до зеніту і, не витримуючи напруги, ламалася. Тоді на її місці утворювалась промениста корона, у центрі якої шалено витанцьовували найрозмаїтіші кольори – все вирувало, крутилося, з корони, мов з кратера, вилітали вогненні смуги. Знову затемнення, а за мить серед зірок почали розпускатися до горизонту весільні стрічки, вони розкручувалися й згорталися, збиралися в тісні складки, щоб знову бризнути різнобарвним феєрверком.

А коли скінчилося диво, на сірому північному схилі неба з’явилися подібні до сочевиць хмари, і по сніговій корі побігла змійками колюча поземка. Мисливець упізнав зловісні прикмети страшної хуртовини – бори, він поклав у ягдташ єдиного зайця-біляка, якого вбив учора, і, залишивши теплу сторожку, вирушив на лижах на південний захід, немов навздогінці за полярним сяйвом.

Машина поволі пробиралася крізь густий туман до перевалу, білою змійкою вилась поземка по осклизлому асфальту.

«Ну все, я вже відчула пургу, вона іде до мене, – подумала Адріана. – Викликаю в собі всю свою силу й гідність. Це в мене є. В мене нема бабусиного дукача, нема й слинявого кохання, яке породжується страхом перед самотністю, в пургу я можу йти й сама. Та коли в ній знайдеться мій Русанов, з котрим я зможу їсти посполу хліб – хай то з макухою, корою, січкою, – в мене знайдеться й кохання. Кохання, а не безпорадність, яку дехто називає цим словом. Я готова, Русанов, іти з тобою, ти давно, сивий самітнику, сидиш каменем у моїй душі… Я готова, але тоді лише, коли побачиш у мені людину, на яку – схитнувшись, зламавшись, злякавшись, – матимеш надію опертися. Тоді буде сенс іти мені з тобою й ставати, коли доведеться, перед обличчям смерті…»

– Знаєте, інженере, – Адріана повернула голову до Степана, – Леонід мав рацію, коли говорив про ті надсили. Але ж вони не можуть безконечно поновлюватися з одного лише страху перед смертю. З такого страху може зродитися й божевілля. Щоб весь час викрешувати їх у собі, потрібно знати, для чого, в ім’я якої мети чиниш подвиг над самим собою. Що вам додавало б сили?..

– Увага, увага! – вигукнув Нестор. – Наша камерна актриса стає раптом максималісткою! Ґарантую, Леоніде: ви на цей раз спрацюєтеся. Негайно пиши сценарій про Русанова і виписуй роль Жульєтти. Адріана почала працювати над нею в улюбленому тобою ключі.

– Не кпіть, Несторе, – Адріана сперлась на руки підборіддям. – Я справді почала думати над особистістю Жульєтти Жан… Якщо вона загинула з Русановим, а це так, то вже її роль максимальна, ту роль не Леонід придумає, її давно підтвердили трагічні документи. Трагедія сама собою максимальна.

– Що мені додавало сили… – проказав замислено Степан. – Розумієте, над цим можуть задумуватися сценаристи, режисери, і я – тепер. А тоді… А й справді – що?

Мисливець утікав від пурги на південний захід, він сподівався, що встигне втекти, – до селища один день лижного переходу. Розумів тепер, що відбився надто далеко. Те відчуття волі, яке розпирало йому груди дві доби тому, коли вийшов у відкриту безлюдну тундру і побачив обрис північного краю Полярного Уралу, змінилося тепер щемкістю каяття за той, як на його вік, хлоп’ячий порив – утекти від людей, обов’язків, гамору, метушні, диму й посліду в первозданну природу.

Снігова навальна хуртовина, ударивши мисливця в спину, покотилася сірою курявою попереду; мисливець згадав, що людині, як і оленеві, слід іти лише проти пурги. Він поглянув на компас, у думці фіксуючи південно-західний напрям, куди зверне, щойно трохи вщухне буря, повернувся обличчям на північ і почовгав по твердій сніговій корі.

Вітер налітав з моторошним гавкотінням, мисливець задихався: замість повітря був тільки сніг; здавалося, що з обличчя хтось здирає шкіру; вії, брови, ніздрі сковував тонкий шар льоду, найменша гримаса обличчя спричиняла нестерпний біль.

Мисливець мимоволі подумав: скільки-то першопрохідців загинуло в подібній пурзі; колись він, захоплений романтикою подорожей, майже із заздрістю читав про знайдення пошуковими експедиціями слідів тих сміливців, а тепер, опинившись у такій самій ситуації, збагнув, що їхню мужність мусили обступати і страх, і розпука, і туга, і, можливо, лише усвідомлення того, що вони зробили перші кроки в невідоме, якщо й не окупляло їм втрату життя, то хоч втішало; він же не мав чим виправдати свою власну жертву. Бо чим – убитим зайцем-біляком?

Мисливець ішов проти бурі, відчував, що збивається з дороги, що вже й сам не знає, куди йде, він закричав у відчаї. Відчай віднімав силу, він зрозумів це і подумав з люттю: та невже для того, щоб витримати, вижити в цьому холодному пеклі, доконче треба відкрити нову землю або досягти Північного полюса? А може, я відкрив себе самого – іншого, глибшого, вищого – серед цієї безлюдної краси? Я бачив урочистість не зіпсованої людьми природи, відчував радість чистоти, спостерігав неповторну гру кольорів як ніхто до мене, бо мені не заважали, не ахали, не коментували, не штурхали від захоплення ліктем під бік!

Почуття жалюгідного каяття, яке почало було діймати мисливця спочатку, тепер зникло, він ще раз на мить пережив радість усамітнення, і майнула думка – вернутися в сторожку, до неї ближче, ніж до селища; у гірській долині пурги, можливо, й немає. Мисливець повернув на схід, пройшов кілька кроків і зупинився: там, близько, не було нікого, а в протилежному боці, далеко, жили люди… Він відчув, що тієї самоти, якої прагнув, здавалось, усе життя і якою тільки що втішав себе, починає боятися гірше смертельної небезпеки. Розум підказував іти до сторожки – там є сірники і сіль, а в ягдташі – вбитий заєць, та голосіння самоти вже долинало з того боку, від сторожки, мов розпука, мов смертельно зранений звір. Мисливець ступив ще кілька кроків, ще на кілька кроків віддалився від людей і відчув себе враз ніким, біологічною істотою, в якій відбувається обмін речовин, а можливість духовного обміну втрачена, він ніби опинився на іншій планеті, на якій побачив неймовірні дива, а розповісти про них немає кому.

Звір самотності ревів повсюдно, і мисливець утікав від нього, йшов обличчям до північного вітру, а лижі тягнули на захід, кожен крок давався йому з великим зусиллям, помножував небезпеку, але й наближав до людей, а тому не відбирав, а додавав мисливцеві сил…

– Це так важливо, Адріано, – закінчив свою думку Степан, – хоч раз за життя усвідомити, що ти сам жити неспроможний… Що тобі потрібне ще чиєсь життя, і твоє теж комусь потрібне. А тоді людина все може…

– О так! – сказали разом Адріана й Нілочка.

– А ви знаєте, – звернувся Леонід до жінок, – що існує ще й так звана психологічна несумісність людей, яка дається взнаки в довгих походах, космічних польотах… Двоє великих друзів – Нансен і Йогансон, добираючись півтора року з льодів Арктики до Великої землі, перестали навіть розмовляти між собою…

– Я не думаю, що ви візьметесь за роль Русанова, коли я гратиму Жульєтту Жан, – коротко глипнула на Леоніда Адріана.

– Нізащо! – відрубав Леонід. – Зрештою, я не актор. Роль Русанова пасувала б Несторові. Урівноважений, наполегливий і – та сивина!..

– Дякую. – Нестор схилив у поклоні голову аж до керма. – Тільки що це за роль? Русанова легко грати – він символ, опора, прапор. То люди, які оточують його, зі своїми характерами, слабкостями, принципами, – зробили б фільм. Так я бачу.

– О ні! – різко повернула до Нестора голову Адріана. – Я примусила б вас скинути з себе «бронзу», наліплену сценаристом.

– Будь обачний, Несторе, не попадись, бува, в її кігтики, – усміхнувся Леонід.

Біла змійка на асфальті враз розпорошилася, крупниста поземка пошурхотіла по всьому полотну. Машина вибралася на вершину перевалу, крізь темряву проглядали контури гостроверхого даху колиби, схованої за схилом.

– Що ж, може, спробуємо, Несторе? Перший дубль… Русанова на одну лише мить покинула мужність, і тоді Жульєтта Жан…

– Для тебе лише такий варіант можливий?

– А для чого, по-вашому, Жульєтта пішла з Русановим в експедицію? Щоб тільки спати з ним?

– Адріано…

– Степане, режисер не розуміє задачі фільму. Повторіть йому оту вашу фразу: щоб витримати бурю, треба бути потрібним комусь у біді. Так ви сказали?

– Приблизно так, тільки менш парадно.

Довкруги скаженів бора, а коли вихор, наче спіткнувшись, на мить притихав, Русанов говорив Жульєтті про заполярне літо: пташині базари, пурпурово-фіолетові ломикамені, ніжно-голубі незабудки, жовті, червоні й білі маки, і вона бачила їх і йшла до них, – назустріч очевидній смерті. Та врешті Русанов зрозумів марність усіх ілюзій, він бачив, як слабне кохана, задихається, і розпука добралася до його серця: втямив, що погубив її. А вона могла б жити в теплі і спокої біля дітей і добропорядного мужа, він же вирвав її з тихої заводі, щоб пізнала бурю, і за ту радість пізнання сповна розплачується. Русанов звів угору руки й закричав:

«Навіщо, навіщо я це зробив?»

Жульєтті давно підгиналися ноги, вона хилилася до землі, щоб упасти й замерзнути, та крик коханого видобув у ній решту сил, яких, здавалось, уже й не було, ті сили мусили видобутись, щоб підтримати зневіреного мужа. Жульєтта взяла Русанова за руку і, тягнучи вперед, сказала:

«Заспокой своє сумління, Русанов. Якби ти цього не зробив, я не знала би ні радості, ні муки, ні краси, ні смерті з тобою. І нам, обкраденим, здавалося б завжди, що ми щасливі люди».

– Ні, ні, це жорстоко. Це надто жорстоко – брати з собою жінку в таку небезпечну дорогу, – струснув головою Нестор.

– Тому ви й не взяли… А чому думаєте, що вона, та жінка, не стала б вашим другом у найтяжчій скруті? Та звідки вам знати, що таке жінка, Несторе…

Нестор здивовано поглянув на Адріану.

– Слава Богу, доїжджаємо нарешті, – полегшено зітхнув Леонід. – Зараз ми порозмовляємо з артистами про наш фільм. А ця дорога – від бурової до колиби – тільки інтермецо.

– Інтермецо іноді стає сильнішим твором, ніж сама опера, – кинула Адріана.

– Можливо… А взагалі – все це вияви вашої екстраваґантності. Ще наш фільм не зроблений, ще ви не знаєте, як підійти до своєї ролі, а вже…

– Який жаль, що ви не хочете писати цього сценарію, – промовила манірно Адріана.

«Він не може його писати, – подумала Нілочка. – Якби ж то захотів ще раз послухати батькову розповідь…»

– Адріано, – Леонід уже виправдовувався, – ми не можемо ставити фільм про Русанова. Все те треба пережити, побачити, а Степан, на жаль, не актор.

– Ми вже пережили… – прозвучав тихий голос Нілочки. – Але що, що робити людям у пурзі, коли вони психологічно несумісні? Як це, мабуть, важко…

Залягла прикра мовчанка, спохопився Степан.

– Почекайте, – сказав, – що це ви про смерть та про смерть. Можна зробити й оптимістичну кінцівку. Чому вони повинні обов’язково гинути? Не всі ж полярники гинули… До того ж ви робили б не документальний фільм про Русанова, а…

– Напишіть нам, Степане, оптимістичну кінцівку, – проказав скептично Леонід.

Мисливець ішов уже четвертий день. Він збився з південно-західного напрямку й ішов на північний, бо мусив іти супроти вітру, знав, що там, дуже далеко, є селище Юняга, а в тому селищі – люди, і він дійде до них.

Пурга вже видихалася. Зрідка зблискували зорі, і здавалося мисливцеві, що це миготять далекі вогники у будинках – починалися галюцинації. З очей лилися сльози, повітря було мов дим, хотілося спати. На мисливця чатував сон. І раптом він побачив на пагорбі щось велике, сіре. Вовк! Мисливець зняв рушницю і, наближаючись, стріляв у нього, поки не вистріляв усі патрони. Підійшов – на пагорбі лежала вбита куріпка. І тоді він зареготав, він сміявся над собою, над усіма тими, які, перебільшуючи небезпеку, зарання втрачають силу – не від немочі, а зі страху. А сили є, вони невичерпні, коли ти хочеш до людей.

Спалахували вогнища в будинках Юняги, мисливець знав, що це галюцинація, але вона допомагала йому йти, йти, йти… І врешті він почув людський голос. Не спокушуйся, не сідай, – сказав до себе, – це слухова галюцинація, це твоя смерть! А голоси – дивні, ніби вперше їх почув, – таки лунали вдалині, згодом мисливець почув гавкіт собак, і йому теж стало дивно, що впізнав його, – приходив із небуття у світ. Потім побачив силуети людей, які бігли йому назустріч, – мисливець врешті зрозумів, що він врятований. Тоді у височині спалахнули нестримно-радісні кольори північного сяйва, і він упав – перед людьми…

Нестор зупинив машину біля колиби. Вона сліпо дивилася на прибулих темним вікном. Повиходили, поторсали двері – зачинені. Артисти поїхали, не дочекавшись їх.

А може, не було їх зовсім?

Знімали інший фільм.

Люлька з червоного дерева

(2009)

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.