Вінець Життя

– Вітаю ще раз, мене звати Едвард Голден. Я обіймаю посаду начальника відділу безпеки Дробайла. У місті ви мене ніколи не побачите, я не виходжу нагору. Через це мене ще називають "Кріт", бо я завжди під землею. Ви, як я розумію, відомі вже на все місто Даніель та Ангела? Радий познайомитися.

Він піднявся та простягнув руку, аби закріпити знайомство. Але він чомусь здається мені підзрілим, на рівні передчуття, щось не дає мені розслабитися поруч з цим чоловіком, тож я не дуже охоче тисну йому руку. З награною посмішкою, яку я відшліфував ще в молодших класах, я повернувся на місце, спостерігаючи за Ангелою, яка з цілковитою довірою та широкою посмішкою стискає долоню Едварда Голдена. Лише на долю секунди він кинув на мене підозрілий погляд, але я помітив. Цей чоловік стовідсотково щось приховує та, напевно, він зрозумів, що я це розпізнав. Мені здається, що я добре вмію помічати різні мімічні помилки людини, які вона робить мимоволі. Можливо, через те, що я занадто довго тренував власні м'язи обличчя, коли у школі хотів приховати своє справжнє "я", щоб ніхто не подумав, наче зі мною щось не так. Тоді мені здавалося, що краще приховувати емоції. Хай там як, але цей чолов'яга точно щось недомовляв.

Розмова продовжилася нашими історіями, він уважно слухав, а коли коментував ту чи іншу ситуацію, спостерігав за моєю реакцією. Ніхто цього, звичайно, не помітив. Своїми репліками він намагався продемонструвати почуття гумору, шукаючи мій погляд у цей момент. Зазвичай так роблять, коли хочуть виявити симпатію до себе. Це легко перевірити, варто лише сказати якийсь жарт у компанії та звернути увагу, хто у цей момент дивиться на тебе. Людина, яка прагне зблизитися з тобою, або вже близька тобі, мимоволі зверне на тебе свій погляд. Тож, його дії були мені зрозумілі. Я не витримав, піднявся з-за столу та сказав:

– Що ти приховуєш, Кроте?

Ніхто не очікував такого, нависла тиша. Я відчував на собі здивовані погляди. Едвард поправив краватку, ковтнув слину та з-під лоба подивився на мене. Та за мить його погляд пом'якшав і, посміхнувшись, він відповів:

– З чого ти взяв, що я щось приховую? – Едвард.

– Дійсно, Дене, ти чого?… – запитала Ангела.

– Не намагайся мене обдурити, я спостерігав за тобою увесь цей час, ти вочевидь намагаєшся щось приховати. – стрімко відповідаю я.

– Мабуть хлопець втомився після насиченого дня. Міс Ніклз, моя секретарка, відведе вас у кімнату відпочинку. – з посмішкою говорить Едвард.

– Не втомився я. Ви всі взагалі бачили його посмішку? Або його погляд? Він побачив нашу мапу та у нього очі засвітилися прямо. Він цілком може бути реальним кротом, навіть його прізвисько викликає в нього усмішку, наче він знущається з нас. – схвильовано говорю я.

Він знову піднявся з-за столу, зітхнув та сказав:

– Якби я був кротом, то пожертував би я своїми ногами заради допомоги моїм товаришам, коли ми билися з тінями? – Едвард.

Він підняв штанину та продемонстрував протези.

– Гарне шоу, містер Голден. В мене питання до тебе, Роджере: як давно він керує вами? Ви бачили його становлення? Тут взагалі є хтось, хто пам'ятає його призначення на посаду та як він тут опинився? – істерично говорю я.

– Ні, Даніеле, я потрапив сюди пізніше, містер Голден вже був тут начальником. – спокійно відповідає Роджер.

– Не підозріло? Добре, давайте вийдемо з кабінету та запитаємо у інших співробітників. Може, хтось згадає коли його призначили? – продовжую в тому ж дусі я.

– Зупиніть цього невгамовного хлопця, він вочевидь не в собі. Напевно, втомився, – спокійно сказав Голден.

Я відчиняю двері, та незважаючи на спроби втримати мене, вибігаю з кабінету. У метушні вишукую поглядом бодай якогось агента середнього чи похилого віку. Але всюди молодь. Лише у кутку я момітив стареньку жінку, яка мила підлогу. Я підбіг до неї та сказав:

– Вітаю, ви давно тут працюєте? – стрімко питаю я.

– З початку існування організації, хлопче. А що ти хотів дізнатися? – спокійно відповідає бабуся.

– Чи пам'ятаєте ви день, коли містера Голдена призначили на посаду? – я.

– Хто такий містер Голден? – здивовано питає вона.

– Ваш керівник. Чоловік, який втратив обидві ноги, коли захищав своїх друзів від тіней. – голосно говорю я.

– У нас таких немає, ми працюємо без керівництва вже дуже давно. – спокійно відповідає бабуся.

– З якого часу? – питаю я.

– Відтоді як Каспій та Фердинанд пішли. Я приходила на роботу та завжди спостерігала за наростаючим хаосом, ніхто відділом не керував. Це велика відповідальність, а сміливців нині не багато. – відповіла вона.

– Але ж є містер Голден. – з істеричним тоном говорю я.

До мене підійшли два хлопця у чорних костюмах, схопили мене за руки та повели у невідомому напрямку. Коли я проходив повз Ангелу, вона лише спантеличено дивилася на мене, натякаючи, що не вірить у мої здогадки.

– Йому варто відпочити. Дуже втомився, – повторював містер Голден.

Мене затягли в якусь камеру для заарештованих. Тут панувала нежива атмосфера: сірі стіни та біла стеля. Єдиною прикрасою у приміщенні була картина з зображенням вікна та сонця. Але це лише підкреслювало відчай та посилювало відчуття ув'язнення. Навіть лампочка, яка висіла в кінці кімнати просто на дроті, виглядала для мене загрозливо та зловісно. Двері з віконцем та гратами нагадували, що мене позбавили свободи, і я не зможу вийти з цієї камери за власним бажанням. Я знову замислився, як трапилося, що ніхто, окрім мене, не помітив нічого підозрілого у цьому чоловікові? Він точно не має благих намірів.

Я влігся в ліжко та втулив погляд у стелю. Я відчув, що все втрачено. Голову сповнювали сумніви та роздуми про те, що дійсно ніхто не розгледів справжнє нутро цього містера Голдена, і я тепер не маю жодних шансів на порятунок. Ця кімната стала символом безвихідді та відчаю. Я відшукав у своїх штанях блокнот та почав перегортати сторінки, одну за одною, доки у самому кінці не натрапив на такий запис: "Не вважай, що я дурна, це просто образ для відводу очей. Так ніхто не зможе зрозуміти, про що я думаю насправді. Ангел А".

Це повідомлення мене трохи заспокоїло. Я не зійшов з розуму і не єдиний, хто помітив темну сторону у цій історії, але вона зараз там, у центрі подій. Я мав вигадати план, щоб мене випустили звідси. Тож, перше, що спало мені на думку – підіграти їм. Нехай вважають, від стресу в мене сталося помутніння свідомості, а все що я сказав – дійсно повна маячня.

Я прокинувся від сильного гуркіту за моїми дверима. Коли вони відкрилися, на порозі стояли Роджер, Ангела та Мей у повному озброєнні. Мовчазним жестом вони дали зрозуміти, що мені треба швидко виходити. Я підірвався та вибіг з камери. Ми попрямували до наступних дверей, але тут вже нас чекав охоронець, який намагався зупинити втікачів. Проте Мей випередила його, вона влучно кинула ніж та поранила здоров'ягу в плече. Він впав на землю, звільнивши нам шлях до свободи. Вів нас за собою Роджер, він знав якийсь другий вихід. Ми поспіхом хапалися за ручки кожної з дверей, аби знайти потрібну, але за цим послідувала гучна сирена, і більшість дверей заблокували. Ми продовжували шлях червоно-чорним коридором, моє серцебиття з кожним кроком посилювалося. Ангела, яка зазвичай здається спокійною, тепер також напружена, її очі вишукують небезпеку у кожному кутку, але Роджер впевнено просувався вперед. Ця рішучість викликала сподівання, що все вдасться і немає приводу для хвилювання, бо він знає що робить. Та неочікувано, у повній пітьмі, перед нами з'являється ще один агент з автоматом у руках. Він напрявляє зброю у наш бік та тягнеться до мікрофону, щоб сповістити інших про вдалу знахідку. Ми стали посеред коридору, не розуміючи, що робити далі. Кожна секунда спливала на наших запітнілих обличчях. Хвилювання всередині підсилювала сирена яка постійно лунала у вухах. В моїй голові не спливає жодного плану як ми виберемся звідси, але позаду хтось вдаряє його по голові чимось важким, і він втрачає свідомість. Як виявилося, бабця ще мала чим здивувати, не дивлячись на вік. Вона підібрала його автомат та повела нас далі. Всі разом ми побігли до виходу, який вже виднівся на горизонті, але єдина проблема – кодовий замок на дверях.

– У нас занадто мало часу, хтось знає код? – питаю я.

– Ні, я думав, що тут звичайний вихід, хто вигадав цю систему з кодом на дверях? – відповідає Роджер.

У цей час Мей та старенька прикривали наші спини від можливої небезпеки. Ангела задумливо ходила зі сторони в сторону, намагаючись знайти вирішення. Я дістав зі свого рюкзака все, що там було: записи зі щоденника, мапи, ще одну шовкову футболку, кілька олівців та сірники.

– Ангела, стій! Візьми мапу свого діда та подивись уважно на цифри. – сказав я.

Ми розгортаємо мапу та порівнюємо координати, згадуючи, що це координати Дробайла.

– І що в цьому такого? – питає Ангела.

– Ти не помічаєш? Цифри не могли записати з першого разу, наче щось заважало їм. – позначаю я.

Ангела взяла сірники та підсвітила місце під своєю мапою. Там, де вказані координати, з'явилися дві цифри: 9 та 3. Я повторив ці дії зі своєю мапою, в мене з'явилися дві одиниці.

– Ти геній! – захоплено вигукнула Ангела.

– Роджер, 9, 3, 1, 1. – сказав я.

Він ввів їх знайдений код, але марно.

– Спробуй 1, 1, 9, 3. – Ангела.

– Знову не те. – Роджер.

– Ми не знаємо комбінацію… – констатує Ангела.

– Твій дідусь згадував хоча б про якусь точну дату у його житті? Значущу дату. – Роджер.

– Ні… Не знаю, я зараз не згадаю. Та і яке взагалі це може мати значення? – Ангела.

– Почекайте, мені здається, я знаю! Роджер, 1, 9, 3, 1. – я.

– Так, підходить! – Захопливо відповідає Роджер.

Код спрацював і нас зустріла ще одна кімната. Ми швидко закрили за собою двері.

– Як ти здогадався? – запитав мене Роджер.

– Я згадав, що дідусь колись розповідав мені про його знайомство з товаришем у 1931 році, і що він став для нього єдиним справжнім другом на все життя. Цю дату я й зіставив з цифрами на мапах. – я.

– Пощастило, що хоч якась дитина слухала свого старого. Інколи вони розповідають дійсно важливі та потрібні речі,– відповіла Мей.

– Гей, погляньте що тут є. Це не тільки другий вихід з будівлі, це ще й якась кімната з останніми розробками організації. – Роджер.

Ми огледілися. На стінах висіли автомати, яких не було навіть у охоронців. Якась невідома модель. На столах, у пилу, лежать незрозумілі записи. Я взяв один з папірців та дмухнув на нього, тепер слова стали чіткішими, більше того, я впізнав почерк мого дідуся: "День 232. Ми разом з Ферді розробляємо універсальний автомат. В основі – схема наших інженерів, які у роки війни створили для нашої армії кращий у світі автомат Томпсона. Головні деталі ми замінили на розсіювач променя, а також додали фокусувальник. Минулий досвід показав, що при великій кількості тіней, розсіювач допомагає швидше знищити їх, але швидко витрачає енергію. Також ми зробили спеціальний приціл, який підсвічує тінь, і тепер, якщо вночі ми втратили ліхтарик, завдяки цій розробці ми все одно зможемо зоріентуватися та вистежити тінь.

– Це не просто автомати. Це розробки, які велися у закритому місці, подалі від чужих очей, – сказав Роджер.

– Так, ми вже впевнилися в цьому, геній, – прокоментувала Мей.

– Чого ти постійно намагаєшся мене принизити перед усіма? – з легкою образою питає Роджер.

– В жодному разі, наш маленький геній. – з іронією відповідає Мей.

Вони розійшлися у різні сторони кімнати. Ангела підійшла до мене та сказала:

– Вони в стосунках? – Ангела.

– Я не знаю, але Роджер точно закоханий у Мей. – я.

– Так, вона в нього також. От дивні… Наче дорослі, а ведуть себе, як діти. – Ангела.

– На то вони й дорослі, щоб інколи бути дурними. – я.

До нас підійшла старенька та сказала:

– Можливо, ця річ також допоможе вам.

Вона вклала мені в долоню ключ та вказала на зачинені двері. Я підійшов до них та просунув її подарунок у замкову щілину. Коли я повернув ключ, стіни біля дверей зробили оберт на 180 градусів. Всередині висіла зброя, броня, фотографії та якісь списки. Я увійшов у таємну кімнату та побачив кабінет з двома столами.

– Стіл мого діда праворуч, – каже Ангела.

– Чому? – я.

– Подивись, там прапор Борнвудса. – Ангела.

– Я не знав як він виглядає. Значить, мій дід працював зліва. Оглянь ящики стола. – я.

Ангела поспішила у праву частину кімнати, але неочікувано підсковзнулася та впала прямо біля столу. Я пібіг до неї.

– Сильно вдарилася? – схвильовано питаю я.

– Ні, все добре, але подивися на напис на підлозі. – Ангела.

– Не можу розгледіти, надто темно, підсвіти. – я.

Роджер за мить опинився поруч із ввімкненим ліхтариком. Я прочитав: "Не вірь тому, хто сидить за великим столом. Одного разу виявиться, що за його посмішкою ховається головний демон".

– Що це може означати? – питає Ангела.

– Гадки не маю. Міг він це написати про мого діда? – я.

– Може, і під столом зліва є якісь слова? – Ангела.

Я побіг у інший бік кімнати. Дійсно, напис тут також був: "Головний демон у нашому офісу. Не вір тому, хто сидить за великим столом".

– А що я казав! Це Голден – кріт! Ви всі вважали, що я збожеволів.

– Ми вже давно це знали, але ти каталізував ситуацію. Недоумок, – висказалась Мей.

– То ви все знали й мовчали? – питаю я.

– Звичайно. Ми намагалися потихеньку все з'ясувати, але він дуже добре вміє знищувати свої сліди, – сказав Роджер.

Я здивовано витріщався на всіх присутніх і не міг збагнути, що взагалі відбувається. Виходить, Роджер не дурень, яким прикидався, а доволі розумний чолов'яга. Значить, і в якості агента він був досить успішним.

Ангела продовжила оглядати стіл свого дідуся, я зайнявся тим самим, але з протилежної сторони кімнати. Мей тим часом збирала зброю зі стін, які нам відкрилися, а Роджер досліджував лабораторію. Перше, на що я натрапив, заклеєний конверт з написом: "Прочитай це, коли розпізнаєш хто зрадник". Я одразу розірвав папір і побачив продоження послання: "Ти здивований, вірно?" Ангела, як виявилось, також вже тримала у руках схожу знахідку. У її конверті значилося наступне: "Ми знаємо, що ви з Даніелем швидко впізнали його". Наші погляди зустрілися, було очевидно, що наші дідусі передбачили те, що відбувається зараз.

– Це все чудово, діду, але підкажи, що нам робити далі?! – викрикнула Ангела.

– Я думаю, нам слід придивитися уважніше до всіх речей тут, вочевидь, вони все дуже ретельно приховували. – уважно відповідаю я.

– Чудово, дідусю, дякую! Все життя мріяла про те, щоб вирішувати твої загадки. – з іронією говорить Ангела.

Я вийшов з прихованого кабінета і побачив, що Роджер жестом закликає мене підійти. І не дарма, він показав мені, що це не мала кімната яка вказана на плані евакуації, а цілий міні штаб і звідси є вихід, а точніше виїзд. Більше того, був і автомобіль. Вдосконалений Форд з повним баком бензину. У багажнику ми знайшли запаси їжі, батареї для зброї, інструменти та багацько наборів для виживання. Окрім того, два заряджених світложектора. На мить всередині мене замайоріла надія: це наша можливість поїхати звідси назавжди та забути про все, що відбувалося, але ці мрії довелося відкласти. Старий Джо й досі знаходився там, тож, навіть якщо нам вдасться виїхати звідси, повернутися таки доведеться. Ми зібрали знахідки в сумки, закинули їх у салон автівки та Роджер спробував завести двигун. Марно.

– Може відкриєш капот, любчику? – спитала бабуся.

Поки ми чекали на пасажирському сидінні, він вийшов та відкрив капот. Як виявилося, там його чекала записка: "Спочатку перетвори тут все на попіл, вони не повинні отримати бодай якусь інформацію. Лише потім під'єднай акумулятор та виїжджай".

– Вони навіть це передбачили, – тихо сказав Роджер.

– Що там, Родж? – обізвалася Мей.

– Мей, візьми каністру з бензином. Ми маємо тут все знищити, це їхнє прохання. – Роджер.

Мей без зайвих питань залила вогненебезпечною рідиною все навколо та кинула па підлогу запалену запальничку. Вогонь за секунду охопив приміщення.

– 

Гарно… – захоплено сказала Мей, сідаючи в автівку. Я вмостився поруч, і Роджер нарешті завів двигун. Ми на повній швидкості виїхали з палаючої будівлі. В вікно я бачив, як задній вихід віддаляється, а все, що колись створив мій дідусь та його друг, поступово перетворюється на згарище. У моїй пам'яті спливли спогади про часи, які я провів зі своїм старим. Починаючи з мого раннього дитинства, ми часто залишалися разом. Дід часто перевіряв мої вміння та навички за допомогою різних задач на логіку. Я вважав це звичайною грою, але тепер я розумію, що так починалася моя підготовка до чогось більшого. Моя голова просто вибухала від думок, які я не був здатен упорядкувати та втримати. Я згадував кожну зустріч з дідусем та всі наші прогулянки. Зазвичай, вони були дуже активними: ми долали перешкоди, вирішували загадки, знаходили нові маршрути. На столі в тому кабінеті я навіть помітив один з ребусів, який нам не вдалося вирішити разом, мабуть він забрав до себе та намагався зробити це сам. Згадав, колись він дав мені кубик Рубика та сказав, що я ніколи не зможу зібрати його. Та я впорався за 3 дні. Також одну з наших прогулянок парком де він сказав мені слова, які тоді я не зрозумів, але тепер все стало на свої місця: "Даніель, одного разу ти зустрінеш ангела, який допоможе тобі вирішити всі загадки". Тепер я дивлюсь на Ангелу, яка сидить поруч зі мною, і питань стає все більше. Як дідусь міг знати, що все станеться саме так? Це ж була випадкова зустріч. Іноді, мені здається, життя рушить нашими думками і мріями не так як ми того хочемо. Ми дуже часто мріємо про щось, навіть не задумуючись про те, що коли це відбудеться, що буде далі. Я мріяв виїхати з міста і розпочати нове життя, не те, що було у мене раніше, навіть гадав, що можу змінитись. Мій дідусь ніби підштовхнув мене за своїм планом. Згадую, як ще в дитинстві казав йому, що коли виросту, хочу бути як він, з такими ж пригодами. У нього була така жага до життя, він мені здавалось пробував усе. Я чув його історії і кожного разу думав, одна людина, а ціла пригода. В різні моменти життя зустрічаєш людей, чуєш їхні історії і думаєш, нічого собі, яка цікава доля, як він переживає ту чи іншу подію, а потім оказуєшся в машині яка стрімко летить з секретної штаб-квартири дідуся і розумієш, що якщо у тебе і будуть онуки, то вони точно тобі не повірять.