Вінець Життя
– Дивно, що обидва наші дідусі мали саме ці мапи, – я.
– Мене більше лякає той факт, що ми опинилися тут не випадково, я так точно. Мама, напередодні мого від'їзду сказала: "Заїдь у Дробайл, тобі там має сподобатися", – Ангела.
– Мої батьки також порадили мені це місто. Мовляв, якщо вже й починати нове життя, то краще за все саме з Дробайлу. Дали мені цю мапу, а далі, за її вказівками, я доїхав сюди. Водій автобуса, який віз мене, ще довго не тямив, де я взяв той Дробайл і куди взагалі я прямую. Тоді я вирішив, що помилку могли допустити у видавництвах, – я.
– Як звали твого дідуся? – Ангела.
– Каспій, а твого? – я.
– Фердинанд. – Ангела.
– Стій, що?! Фердинанд? Мій дідусь розповідав мені про нього ще у дитинстві. Він казав, що у нього був ліпший друг, з яким вони багато часу провели разом, про їхні пригоди… – я.
– Про те, як вони намагалися подолати величезне військо духів в будинку біля… – Ангела.
– Моря? – я.
– Так, саме там. – Ангела.
– Виходить, що вони не вигадували ці історії, а розповідали нам про своє реальне життя? – я.
– Мені терміново треба написати лист батькам. На горищі будинку, в скрині, залишилися старі речі дідуся. Можливо, вони зможуть надіслати їх мені поштою, – Ангела.
Вона побігла за папером та ручкою. Я підійшов до дошки та перемалював на неї герб, відмітив його ще однією лінією та виписав поряд імена наших дідусів. І додав підпис: "Хто вони?"
Ангела повернулася та сіла за написання листа, а я продовжив розмірковувати та паралельно заводив будильник.
– Є! Головне не прогавити завтра розвізника продуктів чи як там говорив Джо. О котрій він зазвичай проїжджає повз? – Ангела.
– Близько 9-ї ранку, – я.
– Чудово, заводь будильник на 7-му. Ми маємо заздалегідь бути готові, щоб встигнути зупинити його, – Ангела.
– Добре, так і зробимо. – я.
Я виконав вказівку, і ми пішли спати у кімнату. Коли вона лягла поруч, я відчув її повільне дихання. Вона сподобалась мені ще у ту мить, коли увійшла в двері крамниці. Зараз я спостерігав як вона, дивлячись у стелю, повільно заплющує очі. Я не міг заснути. Здається, моє серцебиття пришвидшилось настільки, що міг би померти від цього шаленого ритму. Але і сказати їй щось я не наважувався, бо я добре знав чим саме закінчуються будь-які мої розмови про таке з дівчатами – повним фіаско. Зараз, звичайно, я в тому положенні, що вона не зможе поїхати з міста, як усі інші дівчата, з якими я спілкувався, але раптом вона поїде в якийсь готель чи орендує квартиру, що я робитиму без неї? Тому краще я вдаватиму, що ми просто друзі. З цими думками я й поринув у забуття. Мені наснилося, що я біжу по полю пшениці, і поле це величезне, безкрайнє. Я торкався до кожного колоска, мої відчуття були настільки реальні, що на мить я повірив у те, що я там, посеред золотого моря. Та все змінилося, коли переді мною з'явився невідомий чоловік. На ньому був сірий костюм, його сивина та довгі вуса не викликали довіри, а руки, які він сховав у кишенях, лише підтверджували мої побоювання. Раніше я його не бачив, але він мене знав. І знав чим я займаюсь і що я збираюся робити. Він намагався мене відмовити, всі його арументи вказували на те, щоб я припинив будь-які дії та лишив спроби дізнатися секрет таємничого міста. Ми йшли полем, він показував мені як мураха поспішає поміж, завеликих для нього, колосків, як пролітає над нами птах, і що найкращий спосіб продовжити жити, – це нічого не робити. Та його слова здавалися мені не спробою відволікти мене від нагальних проблем, у які я збираюся поринути, а витіснити з моєї свідомості намагання дістатися до суті великої загадки Дробайла. Коли я відмовив йому, він зник, а я тепер опинився на залізничній колії. Просто на мене насувався величезний локомотив, він гучно подавав сигнал та свистів.
Я прокинувся. Підірвався з ліжка. Будильник, безжалісно волаючий на всю кімнату, був саме вчасно. Ангела ігнорувала нестерпний дзвін, тож мені довелося злегка потрясти її за плече, а почувши невдоволене кряхтіння, почав одягатися. Частина її тіла з'їхала на підлогу і це нагадало мені будні після сильних алкогольних тріпів, коли треба було прокидатися на навчання. Тоді, ще у підлітковому віці, я розлучався з ліжком лише у такий спосіб. Кожне падіння на підлогу змушувало мене піднятися та йти на навчання або у інших справах. Зараз все інакше, тепер моя модель поведінки вкрай відрізняється від тієї, що була раніше.
Я спустився вниз. Старий Джо вже прокинувся та готував сніданок нам з Ангелою. Коли я запитав, що сьогодні в меню, він відповів: "Мак енд чіз по-Дробайлірські".
– Звучить страшно, – відповів я та пішов і сів в крісло у крамниці.
У цей момент, з рушшником на голові, сходами повільно почала спускатися Ангела. Я так задивився на неї, що й не помітив, коли Джо встиг накрити на стіл і вже кликав мене, щоб я дістав соуси. Та для мене то було лише фонове базікання, мої вуха не сприймали жодних звуків. Це не було схоже на те, що я відчував у школі. Тоді, зустрічаючи однокласниць, я сторонився їх, думав про себе: "Вау, яка гарна", але був певен, що вона точно не піде зі мною на побачення. Сам по собі я не красень, звичайний хлопець, нічим не виділяюся з натовпу. В мене немає рельєфних м'язів, я не супергерой і не надто розумний. Свій час я проводив за читанням коміксів "Людина-павук" або "Залізна людина" і лише мріяв про сміливість "Тоні Старка". Зі спортом у мене не склалося з дитинства. Коли батько віддав мене на футбол, у першій же грі мені зламали ногу. Знущання однокласників з цього приводу лише посилювали моє небажання займатися ним. Ніколи не виходило в мене й з читанням. Я просто не міг знайти цікаву для мене літературу, за читанням будь-якої книги я лише куняю. Однак, одну я таки прочитав повністю – "1984" Джорджа Орвелла. Після неї я лише відлунням можу сказати, що світ, який описаний у цій книзі, схожий на наш, але країна з-за океану, яка щодня залишається загрозою для нас, мені здається, дуже схожа з реаліями, описаними у романі… Моя зовнішність, як я вже згадував, доволі звичайна: темне волосся, пронизливі карі очі, мій погляд ніколи не ухиляється від правди. Довгий ніс та тонкі, трохи вигнуті, губи складають враження задумливої та розумної людини. На моєму обличчі грубе підборіддя, єдиний елемент, який, напевно, вказує на наявність у мене мужності та рішучості. В мене худощава тілобудова, довгі руки та ноги, хоча я не надто високого зросту, до того ж часто горблюсь, як і будь-який хлопець, особливо, коли відчуваю себе ніяково. І от як, такий як я, може сподобатися дівчині? Їм усім кортить бачити біля себе спортивного, начитаного, розумного, цікавого, вродливого, сильного, мужнього і все останнє, що точно не про мене.
Розмірковуючи про це, я дивився на Ангелу і повертався у реальний світ. У цей момент Джо вже підносив соуси та, щоб відволікти мене, нібито розлив на мою ногу склянку з водою. Я аж підскочив від переляку, почав гніватися на Джо, який у цю хвилину реготав наді мною разом з Ангелою. Веселощів додавали й мої незграбні спроби приховати, що кілька секунд назад я, як повний йолоп, витріщався на Ангелу. Вона знала, що я закоханий у неї, мій погляд на неї сам мене видавав, але вона трималася нейтрально. Вона не обурювалася, не гнівалася, не кричала, вона просто продовжувала спілкуватися зі мною так само, як і раніше.
Я побіг нагору, щоб перевдягнути штани, Ангела та Джо у цей час увімкнули телевізор та обрали канал новин. Навіть перебуваючи на другому поверсі я почув як диктор повідомляє про невластиві для Дробайлу зміни у погоді: звичне чисте та блакитне небо посіріло, його несподівано затягнуло хмарами. Ведучий розповідав:
– Відбувається щось неймовірне! Можливо, це вітер змін? Сьогодні вперше за останні півстоліття над нашим містом нависли хмари. Тож, можливі опади. Городянам, які не мають при собі парасольок, раджу триматися далі від відкритої місцевості. Хочу відмітити, хмари загрозливо темні, є вірогідність затяжної зливи. Краще мати вдома запаси води, їжі та свічок, можливі збої у роботі електромережі. З вами був Трент Доусон і це новини нашого улюбленого міста Дробайл, до нових зустрічей в ефірі!
Почувши цю новину, ми почали підозрювати, що все це коїться не просто так. Адже саме в останні 2 дні у Дробайлі сталися події, які почали змінювати життя усіх місцевих мешканців. Ми взялися снідати, Джо наполіг на тому, щоб ми не розмовляли взагалі, а просто спокійно поїли. Я тягнув натертий сир, додавав томатний соус у страву і це дійсно гарно смакувало.
– Головна фішка страви у тому, що томатний соус мого власного виробництва, я не купую його у магазині. Завдяки цьому смак більш насичений, – почав розкривати секрети Джо. Та я його зупинив:
– Що саме ти приховуєш від нас? Чому ти продаєш тим людям світлостріли?
Глибоко зітхнувши, Джо з-під лоба подивися на мене та почав пояснювати те, що нам було незрозуміло. Виявилося, що у Дробайлі дійсно є певна група людей, які виходять на "полювання" за тінями. Вони купують світлостріли, бо самі виготовляти їх не вміють, але замовлення на вполювання тіней їм надходять не від місцевих, хтось за межами міста підтримує з ними зв'язок. Тобто, є зацікавлені, але хто саме – невідомо. Зате дещо Джо знав про саму організацію. Називалася вона "Radius Lucis", що у перекладі з латинського, "Промінь світла". Символічно як для покупців світлострілів. Так ми додали ще один пунктик на нашій дошці, яка потроху наповнювалася новими фактами.
Ангела доїла, підхопила свою та наші тарілки і взялася мити посуд. Вона помітила, що я слухав Джо з відкритим ротом, ледь встигаючи підбирати слину. Та тільки-но вона відійшла, Джо схопив мене за потилицю, нахилив до себе та прошепотів: "Малий, якщо ти втратиш цю дівчину, ти не просто шкодуватимеш про це до кінця твого життя, ти просрешся потім так, що взагалі не зрозумієш як прожити відвідені тобі роки". Після цих слів сумнівів у мене не залишилось, я не зміг приховати мою симпатію до Ангели, але відступати вже нікуди, треба діяти. Знову глибоко зітхнувши, старий продовжив свою розповідь про різних членів команди Променів, які вже давно загинули. І тут він випадково проговорився, що й свою ногу він втратив саме там. Коли я почув, що Джо втратив кінцівку у битві з тінями, я аж підскочив у кріслі та зрозумів звідки все це знаю. Ангела повернулася з кухні, і я в ту саму секунду, перебиваючи Джо, розповів їй про те, що встиг дізнатися. Останні слова старого вказували на те, що він також був членом Променів. Ангела схвально усміхнулася та сказала:
– Я знаю, Ден. Поки ти спав, ми встигли багато про що поговорити.
– Ти знала і мовчала?! – незадоволено викрикнув я.
– Заспокойся, Дене, ми і так збиралися тобі все розповісти, але тобі потрібні були сили. – з усмішкою відповідала Ангела.
Я опустився у крісло та почав розмірковувати над її словами. Раптом я згадав, що зовсім скоро листоноша буде проїжджати повз крамниці й нам треба терміново підготуватися до зустрічі з ним. Ангела побігла нагору за листом, Джо сів біля вікна, щоб вгледіти поштаря, а я знову повернувся до дошки. Так, на ній було вже стільки різних подробиць, що важко було зрозуміти з чого ж почати. Я оглядав її, наче генерали Великої війни, які спостерігають за лінією фронту та вирішують подальший хід битв. Мені не вистачало лише закурити сигару, щоб виглядати, як Вінстон Черчілль. То що ж ми встигли назбирати за ці 2 насичені дні у Дробайлі? Я розглядав дошку та поступово складав у голові пазли цієї історії: мій дідусь та дідусь Ангели співпрацювали та допомогали один одному; у місті існує ціла організація "Radius Lucis" з боротьби з тінями, членом якої раніше був і Джо; люди, що пробудуть у Дробайлі більше, ніж добу, ніколи не зможуть залишити місто; загадкова історія старенької та її онука. Я саме обмірковував за яку ниточку потягнути спочатку, коли Ангела спустилася сходами і Джо сповістив нас про наближення листоноші. Вона хутко вибігла на вулицю, щоб віддати йому лист. Коли Ангела вже збиралася повертатися, з неба впали перші краплі дощу. Вона підняла голову і побачила як з величезної темної хмари все сильніше і сильніше починає литися вода. Ангела швидко забігла всередину та вже за кілька секунд у вікно ми спостерігали, як вулиці потопають у воді, наче у місті вирує цунамі. Ми почали затуляти усі прощелини, щільно закрили двері та вікна. Підготувавшись до відчайдушної боротьби зі стихією, Джо спокійно взяв свою стару трубку, забив у неї тютюн, під'їхав до сірників та запалив.
– Марно, – сказав він. – Якщо вода потрапить всередину, ви не зупините її цими ганчірками, вона все одно прорве їх. Який сенс боротися з тим, що вже приречено статися? Ми все одно помремо. – Джо.
– Що ти таке верзеш, Джо? – обурився я. Але він мовчки сидів та дивився у вікно. Він ніби чекав, що там хтось ось-ось з'явиться і все скінчиться. "Дуже дивно", – подумав я та пішов нагору за світлострілом. При цьому я ще не був певен, чи працює він у денну пору також. Коли я ввійшов у кімнату та відкрив скриню, зброї там не було. Я здогадався, що її вже забрала Ангела. Раптом – гучний постріл! Я швидко біжу на перший поверх, стрибаю зі сходів та бачу завмерлу посеред кімнати Ангелу, трубка старого валяється на підлозі, а сам Джо приголомшено витріщається на мене. Я переводжу погляд на Ангелу, вона, міцно стиснувши світлостріл, дивиться у прострелене вікно, зі зброї повільно виходить дим. Я підходжу до неї і вона випускає з рук пістолет, Джо порушує тишу:
– Даніель, запам'ятай, у світлострілах два режима: вогнепальний пістолет та світлостріл. Ти легко можеш їх перемикати. – Джо.
– Так, Джо, чудово, але що зараз взагалі було?! – я.
– Вони прийшли за мною, – приречено сказав Джо та поїхав до ліфту.
Я зосередився на Ангелі, яка й досі не могла зрушити з місця. Легенько потягнувши її за обидві руки, я встадив дівчину у крісло. Вона видихнула і я налив її склянку води. Після першого ковтка її знудило. З її очей полилися сльози. Я допоміг їй піднятися та повів її у ванну кімнату, їй вочевидь хотілося змити з себе той жах, який вона пережила кілька хвилин тому. Сам я повернувся, щоб привести до ладу крамницю. Коли Ангела вийшла, її очі були повністю спустошені. Поглядом вона намагалася знайти заспокоєння, дівчина оглядала кімнату, аби зачепитися хоча б за щось, що зможе вгамувати її хвилювання. Ангела підійшла до місця, де й досі лежала трубка, підняла її та забила тютюн. Вона робила це так професійно, наче палить стільки ж років, скільки мій батько керує автомобілем, а робить він це вже близько 25 років. Вона закурила, видихнула дим, затягнулась ще раз та, глибоко вдихнувши, вона розм'якла у кріслі – нікотин вдарив у голову. Вона вперлась поглядом у стелю та мовчала. Я вирішив не турбувати її та не розпитувати поки що нічого, просто підійшов ближче і взяв її за руку. Вона була геть крижана. Я накрив її долоню другою рукою, щоб трохи відігріти. Ангела перевела погляд на мене, зазирнула мені в очі та подарувала швидкоплинну посмішку. Та це була посмішка, сповнена нестримним болем зсередини. Здається, після того, що трапилося, в глибині душі вона померла. Мені стало так шкода, що це відбулося саме з нею. Я обійняв її, у моїх руках вона опустила руки, трубка випала з її пальців і вона розридалася. Голосний плач лише посилював мій гнів та рішучість зробити все можливе, аби покінчити з цією справою. Холодний вітер з розбитого вікна заповнив крамницю, навколо тиша та чутно лише краплі дощу, які невпинно витанцьовують на даху. За вікном вирує буря, в голові Ангели також ураган, і лише у моїй свідомості повільно, але впевнено, народжується план подальших дій. Я беру її на руки, на диво мені це легко вдається. Я відношу її нагору, вкладаю у ліжко, накриваю ковдрою та цілую у лоба. Я ще трохи погладив її по голові, аби вона міцніше заснула, засмикнув штори і вийшов з кімнати. Спустився вниз та швидко попрямував до виходу, щоб перевірити, чи бачив хто-небудь те, що відбувалося тут 20 хвилин тому. Сильний дощ, грім, блискавка та напівморок зовні. Труп лежав посеред вулиці і я затягнув його до крамниці, швидко озираючись навколо. Ані душі. Здається, навіть у вікна ніхто не виглядає. У них не горить світло, злива розмиває стару плитку, струмені води весь бруд неприбраних вулиць. Будемо сподіватися, що ми не привернули увагу. Я знову вибіг надвір, забрав зброю невідомого, повернувся, зачинив двері та завішав вікна. Потім вимкнув вивіску, хоча за правилами, робити цього не можна аж до 8-ї вечора. Та мені було байдуже. На сьогодні крамниця точно вже зачинена. Коли я підійшов до невідомого ближче, то помітив слабке дихання. Я перевірив пульс і дійсно, він ще був живий. Я покликав Джо, але він не відізвався. Я поклав пістолет та перевернув пораненого. Він повільно стікав кров'ю та був без свідомості. Я зняв з нього верхню частину одягу, щоб перев'язати рану, зв'язав руки та ноги, всадив у крісло та почав чекати, коли він прийде до тями. Все ж таки, курси надання першої медичної допомоги дали свої плоди, я впорався не погано і доволі швидко. Я сидів прямо навпроти невідомого з пістолетом у руках, про всяк випадок. Щоб не втрачати час, я почав розглядати його та його речі детальніше. Зовні він виглядав як звичайний робітничий: засмагле обличчя, густі та довгі брови, довгий ніс, тонкі губи. Широкі плечі та спортивна тілобудова натякали на те, що чоловік він міцний. При собі він мав документ на ім'я Роджера Фаундера, корінного мешканця цього міста, 32-х років, неодружений. Також у його кишені була пачка цигарок, гаманець з дрібними грошима, вогнепальний пістолет 17-го року та 3 магазина до нього, але коли я понишпорив ще, знайшов візитку та фотографію. Візитку я впізнав, на ній були контакти бару "Карета в нікуди", а на фото був невідомий чоловік. Хто ж це такий? Я закріпив візитівку та фотографію на дошці та намалював два знаки питання поруч. Події відбуваються надто швидко. Я всього лише хотів поїхати від батьків, розпочати нове життя, створити зовсім нову версію себе, потрапити у пригоду, щоб було що потім онукам розповісти, а не все те, що оточує мене зараз. Доки істерика не охопила мене повністю, Роджер закашлявся. Я повернувся до нього і побачив розгублений погляд чоловіка, явно здивованого, що він і досі живий.
– Це неможливо, – Роджер.
– Що саме? – я.
– Чому я й досі живий? – Роджер.
– Бо ми не жалюгідні мерзотники, які приходять без запрошення та вирішують вбити людей. Я перев'язав твою рану та, завдяки цьому, ти зараз живий. -я.
– Але чому? – Роджер.
– Бо ти нам ще потрібен. – я.
– Для чого це? Я не розумію. – Роджер.
– У цьому, друже, я не сумніваюсь. З ким в тебе зустріч у барі "Карета в нікуди”? – я.
– Ні з ким. – Роджер.
– Не бреши мені, або я з радістю розтрощу твої кістки на частини, а щоразу, коли ти прохатимеш мене пожаліти тебе, я буду повільно та нещадно повертати їх на місце. Знову ламати та повертати, ламати та повертати, доки твій біль не доведе мені, що ти нарешті готовий співпрацювати. І якщо ти гадаєш, що витримаєш цей біль – спробуй. У мене в аптечці вдосталь нашатирного спирту, так багато, що тобі потім не сила буде навіть дихати. Я позбавлю тебе зору, відріжу кожен палець на руках, а твої ноги згодую бродячому псові. І це буде лише початком страждань. Али те можеш врятувати себе, якщо відповіси на мої питання: хто ти, що ти тут робиш та навіщо ти збирався вбити Джо? І навіть не думай обдурити мене, я знаю, що ти не вбивця, сказав з величезною впевненістю та спокоєм я, хоча глибоко всередині мені було так лячно казати це, бо насправді я б ніколи не зробив нічого подібного. Це була лише фраза одного з героїв коміксів. – я.
– Спокійно, спокійно, хлопче. Я бачу гнів у твоїх очах, я все розповім, не треба різких рухів. – Роджер.
– Відповідай на питання. – я.
– Мене звати Роджер, я народився та живу в Дробайлі вже 32 роки, працюю в організації, про яку ви вже, напевно, знаєте. – Роджер.
– Кажи правду, Роджере, я тебе попередив, – сказав я, направляючи пістолет на нього та зводячи курок.
– "Radius Lucis" , ми полюємо за тінями вже довгий час, я один з мисливців. Наша штаб-квартира розташована під баром "Карета в нікуди". Я не збирався вбивати Джо, мені наказали передати йому послання, воно лежить у мене під п'ятою правої ноги. – Роджер.
Я піднявся з крісла, підішов до нього, зняв його чобот і дійсно, там лежала записка. Вона була крихітною, розміром з кролячу лапку. У ній відправник писав, що на Джо очікують у штаб-квартирі, у зв'язку зі збільшенням атак тіней. Він потрібен як інструктор з навчання.
– А ви не могли зв'язатися з ним у інший спосіб? Обов'язково було приходити зі зброєю у руках?! – гаркнув я.
– Але дівчисько перша направила на мене пістолет, я тоді також дістав свій. Я вирішив, що Джо у небезпеці. – Роджер.
– Зрозуміло. Тобто ти не збирався вбивати Джо? – я.
– Звичайно, що ні. Джо – наш великий герой, я його шанувальник, він переміг самого Грасула. Як його вбивати? Якби не він, мене б тут не було. – Роджер.
– Грасула? – я.
– Так, мерзотник один. Виглядав жахливо, наче атомна війна. Усе лице у шрамах, як і руки. Чорняве, зализане волосся, довгий та кривий ніс, темно-карі очі, довга посмішка та тонкі вилиці, бліда шкіра, як у вовкулаки. Одразу було видно, що його недолюблювали ще з дитинства. Думаю, тому він і перейшов на інший бік. Він вважався босом усіх тіней, точніше, так його охрестили. У якийсь спосіб він здогадався як керувати тінями та постійно влаштовував нічні рейди до людей, які переходили йому дорогу. Тому ми й хотіли повернути Джо, щоб він допоміг нам раз і назавжди побороти тіні. Він був одним з кращих у нашій організації, це він вигадав світлостріли, світловий корсет, який може врятувати життя, якщо кінчаються патрони, та саме він здогадався, що тіней немає у каналізації міста. Ними можна пересуватися вночі, щоб вижити. – Роджер.
–
Значить, Джо не завжди займався своєю крамницею? – я.
–
Джо відкрив її, щоб відволікти увагу, завжди поводився, як залежний від антиквару, щоб нікому й на думку не спало, що він один з головних у нашій організації. Грасул збив на машині його сина та інших дітей у той жахливий день. Джо ще тоді присягнувся помститися йому і виконав обіцянку, але, втративши ногу, він більше не виходив на зв'язок і всі наші спроби повернути його не дали результату. Над Грасулом стояв Честер, який тепер керує тут взагалі всім, а зараз тут ви. Хто ти та ця дівчина? – Роджер.
– Я – Даніель, приїхав сюди з Кроменвілю. Дівчину звуть Ангела, вона з сусіднього Борнвудсу. За випадковим збігом обставин ми потрапили у це місто з різницею в один день, кілька днів тому, і з того часу тут почало відбуватися щось незрозуміле. – я.
Я почав розв'язувати Роджера, і він, розім'явши руки, через помітний біль піднявся з крісла. Я взяв чашку з чаєм та почав розповідати мою історію. Слухаючи мою розповідь про подорож сюди та пригоди у Дробайлі, він уважно роздивлявся дошку. Роджер не дав мені договорити, у якусь мить він пробурмотів:
– Не може бути… – Роджер.
– Що не може бути? – я.
– Ти онук Каспія? Не може бути… – Роджер.
– Чому? Що не так з моїм дідом? – я.
– Каспій… – Він повільно видихнув, повернувся до мене та посміхнувся. – Їдьмо зі мною.
– Куди? А Джо та Ангела? – я.
– З ними нічого не станеться. Зараз, почекай. – Роджер.
Він підійшов до телефону, набрав 4 цифри та сказав:
– Код 20, код 20. – Роджер.
Поклавши слухавку, він знову звернувся до мене:
– Не хвилюйся, тепер вони під наглядом, їдьмо. – Роджер.
Я захопив з собою пістолет та рюкзак, допив чай та пішов за Роджером. Ми вийшли з крамниці та попрямували у двір, там вже був припаркований крутий чорний форд мустанг. Ми сілу в автівку, Роджер завів двигун, і ми вирушили у напрямку бару. Дощ продовжував литися, мов з відра, тож на вулиці нікого не було. Через блискавки на світлофорах миготіли лишень жовтим світлом, це давало нам можливість не витрачати час на зупинки. Здавалося час тут зупинився та світ завмер. Тільки жовті вогники у вікнах вказували на те, що тут ще є хтось живий.
Ми під'їхали до бару та увійшли всередину. Бармен з посмішкою привітав Роджера, а ось на мене кинув підозрілий погляд.
– Він зі мною, – сказав мій супутник.
Бармен одразу заспокоївся і напруга зникла з його обличчя. Він щось натиснув за стійкою і біля туалету відчинилися двері. Як виявилося, це був ліфт. Звичайно ж, як у всіх кінострічках 60-х з Джеймсом Бондом. Не здивований. Внизу нас зустрів підземний паркінг, а разом з ним – безліч автомобілей.
– Куди веде ця дорога з паркінгу? – я.
– Там є роздоріжжя, одна з них – у місто, а інша – з нього, – Роджер.
– Тобто з міста можно виїхати? – я.
– Поки що ні. Жодна людина не може. Невидима перешкода не дає нам можливість залишити Дробайл, наче заштовхує назад. – Роджер.
– Зрозуміло. А на яку вулицю прямує ця друга дорога? – я.