Епоха слави і надії

Глава 7

Лангре і Стажер не стали відкладати поїздку до психіатричної лікарні, де знаходився той самий Крамер, біля будинку якого, комісар трохи не розпрощався з життям. Поліцейські, немов два шукачі, що взяли слід, йшли по залишених злочинцем слідах і не хотіли витрачати часу на те, щоб перевести дихання і відпочити. Адже в їх випадку це може відгукнутися новими жертвами.

Вони припаркувалися біля в'їзду в лікарню в невеликому ряді автомобілів інших відвідувачів, що чекали своєї черги. Сама будівля ховалася за високою огорожею, а по всьому периметру виднілися чорні лінзи камер спостеження. З одного боку лікарня була по свсідству з військовою частиною, схованою за високою білою огорожею, увінчаною колючим дротом. Біля контрольно – перепускного пункту, з суворими обличчями стояло кілька чоловік у формі.

З іншого ж боку дороги, яскравою плямою черепичних дахів і вічнозелених живоплотів, виділявся приватний сектор.

В двір поліцейських впустили лише після детального огляду речей і перевірки всіх документів. За огорожею, кипіло своє життя – тут і там поспішали в своїх справах працівники лікарні, з розташованого трохи подалі гаража виїхало кілька машин швидкої допомоги з увімкненими сиренами. Самі пацієнти були схожі швидше на примар, ніж на живих людей, прогулювалися в дворі з непрацюючим фонтаном.

На порозі їх зустріла привітна санітарка середнього віку – в охайній формі і милими ямками на усмішливому обличчі. Їй явно хотілося поговорити, мабуть, відвідувачів тут було мало, а нових і поготів.

– Умови в нас відмінні – догляд, процедури і живлення на вищому рівні. Але не дай боже вам, панове, сюди потрапити! – Сплескала вона руками. – До недавнього часу єдиною установою з високим рівнем нагляду за такими пацієнтами була французька психіатрична лікарня імені святого Петра… – Беззупинки тараторила привітна жінка, ведучи їх по хмурому на вигляд вестибюлю. Вони повернули до другого корпусу, піднялися по обшитих панелями сходах.

Після чого, раптом спохопившись, санітарка вибачилася і сховалася за дверима одного з кабінетів, де, як вона сказала, залишила книгу обліку відвідувачів.

Лангре озирнувся на всі боки. Через високі стелі, розташування палат та сходів, будівля здалася йому досить старою.

– Якщо суд визнає злочинця неосудним, його відправляють на примусове лікування, поки лікарі не визнають його повну соціальну безпеку, – неголосно, щоб їх не почули сторонні, сказав він.

– Я тільки що прочитав в інтернеті, – сховавши телефон в кишеню, також впівголосу поділився інформацією Стажер, – що правозахисники занадто часто фіксують тут порушення прав хворих. Цю лікарню звуть "Пеклом на землі".

Помітивши неподалік жінку, яка, судячи з одягу, не була співробітником, а прийшла відвідати когось з рідних або близьких, поліцейські переглянулися між собою. Лангре кивнув у відповідь на німе питання Стажера.

– Добридень, мадам, вибачте, що потурбували, – чарівно посміхаючись, вибачився Стефан. – Ми тут вперше і хотіли б дізнатися про це місце.

– Правильно, що хочете, – з гіркотою в голосі відповіла жінка. – Моя дочка тут вже півроку. Я вже і не запитую, скільки ще їй треба часу на повну реабілітацію. Лікарі тільки твердять, що залишається тільки чекати. Вони, бачте, ніяк не можуть переконатися, що рецидивів більше не буде!

Побачивши, що хтось вийшов з кабінету у кінці коридору, жінка різко попрощалася з ними, на ходу кинувши, що вже давно шукає зустрічі з головлікарем, і рішуче попрямувала туди, де щосили набирав оберти неабиякий скандал. Не звертаючи уваги на оточення і спроби лікаря її заспокоїти, відвідувачка, перегородивши собою отвір, з кожною секундою кричала все голосніше та голосніше :

– Я вимагаю, щоб ви негайно припинили колоти моєму синові ваші препарати! Ви що, не бачите, від них йому тільки гірше?! – Жінка в люті тупнула ногою. – Я знайду на вас управу! Ви тримаєте тут мою дитину вже шість років! Ви зламали їй життя! Мадам! – вона вчепилася в рукав жінки, що підійшла. – У вас тут хтось є? Забирайте, поки не пізно! Мого сина не лікують, тільки знищують уколами його здоров'я! Суд не допомагає, по колу одна сама платівка! – Вона голосно хлипнула, крики змінилися сльозами відчаю. – в мого хлопчика трясуться руки і ноги, тиск скаче, він ледве говорить, весь якийсь загальмований, майже не спить. Вони перетворили його на овоч! Прошу, – вона знову перемкнула увагу на лікаря. – Прошу, заради усього святого, почуйте благання матері! – Жінка опустилася на коліна, низько схиливши голову, не припиняючи схлипувати. – Зупиніться! Досить його вбивати.

– Йому зараз явно не до нас, – кивнув на сцену, що розгорнулася, Лангре похитав головою. – Підемо, почекаємо зовні. Якщо що, я маю тут одного знайомого санітара.

Вони вийшли у внутрішній дворик, де за лавками причаїлася стара, обшарпана будівля коричневого кольору, з гратами на вікнах.

– І це називається лікарня! – Скептично гмикнув Стажер. – Але чи можна це, – він зробив наголос на останньому слові, – назвати установою охорони здоров'я?

Лангре промовчав, що було красномовніше за зайві слова. Він витрусив з пачки цигарку, закурив і, опустившись на найближчу лавку, витягнув ноги. Випустивши з рота клуб диму, Лангре задумливо подивився на пацієнтів, що прогулювалися неподалік :

– Здаються такими нешкідливими, – зітхнув він. – Адже тут у більшості своїй лікують особливо – небезпечних, як наш.

– Крамер, так, – підхопив Стажер. – Власними руками вбив всю свою сім'ю. Ось тільки ніяк не зрозумію, чому ніхто не встиг врятуватися? Навіть якщо вони спали, прокинулися б від криків. Хтось міг би втекти.

– Якщо це був психоз, все могло статися дуже швидко, – пояснив Лангре. – Людина в такому стані має величезну фізичну силу. в цей момент відключаються всі гальма, ніби пружина, що різко розпрямилася. І це може статися настільки блискавично, що жертва просто не встигне зреагувати і учинити опір.

– Тобто, ви не розглядаєте інші варіанти?

– В іншому випадку події б розвивалися інакше. Вже після першої жертви була б реакція. в нього міг виникнути шок, він міг би відмовився від задуманого, його можна було б зупинити, якось вмовити або відвернути.

– Може, запитаємо В когось із пацієнтів, як тут взагалі йдуть справи? – Запропонував Стажер. – Виберемо самого осудного на вигляд, он той якраз зовсім поряд на квіточки милується, – він кивнув у бік літнього чоловіка, який, коли б не лікарняний одяг, цілком зійшов би за того, що насолоджується красою природи – інтелігента.

Лангре кивнув, вирішивши, що варто спробувати, раптом їм усміхнеться успіх, і вони дізнаються щось корисне.

– Мосьє, – ввічливо привіталися вони, підійшовши до старого.

Той ніби того і чекав, відразу ж підкинув голову, подивився на них водянисто-блакитними очима, немов скануючи:

– Ви з цих? – Сходу запитав він. – Пра-во-за-хист-ни-ків? – Старанно вимовив чоловік по складах. – Давненько вас тут не було видно. Ці квіти крадуть мою їжу, – раптом заявив він, обвинувачно вказав пальцем на хризантему.

– Ем-м-м, – знітився Стажер. – Можливо, у вас є ще якісь скарги?

– Каральна медицина, – пожувавши губи, несподівано цілком усвідомлено сказав старий. – Попадешся, і тебе відправлять на десять уколів. Так що, бережися, внучок.

– Десять уколів? – Підкинув брови Стефан. – Щодня? Чи що години?

– П'ять днів по два уколи, якщо вже "залетів", – чоловік відірвав від квітки кілька пелюстків. – "Заліт" – це якщо в тебе, наприклад знайшли цигарки, що тут заборонено. Але є і гарне, голубчик, – підморгнув старий. – Раніше, наприклад, у нас таємниці листування не було. Читали все, що хотіли: тобі лист прийшов, вони його відкрили і тільки потім віддають – "на, тримай". А зараз ось при тобі подивляться, що нічого забороненого немає, відразу віддають.

– Господа поліцейські! – До них стрімкими кроками підішли дещо досить міцних на вигляд санітарів. Стажер було напружився, що їх зараз звідси "попросять" за розмови з пацієнтами, але раптом один з санітарів привітно посміхнувся. – Мосьє Лангре! Я вас у віконце побачив і відразу дізнався, дай, думаю, привітаюся. Брись, – звернувся він до старого. – Там Ема клени пересаджує, йди подивися, ти у нас таке любиш.

– Вітаю, Моріс, – привітався Лангре.

Коли літній чоловік відійшов трохи далі, знайомий Лангре змовницьким шепотом запитав:

– Ви ж тут через Крамера, так? – Злодійкувато озирнувшись на всі боки, він продовжив. – Ми з Джеромом тільки що були в головного. Запитували, на чому Крамера повезуть до суду, який транспорт підготувати і о скільки, які умови будуть у самому суді, так от, знаєте, що він сказав? Заявив, що цього може і не статися, що Крамера не повезуть нікуди, ніби "все вилами по воді писано"! Мовляв, він тут ще довго пробуде.

– Як довго? – Спохмурнів Лангре.

– Та в тому і річ, що не каже. Темнить наше керівницство, – похитав головою другий санітар. – Кожні півроку комісія лікарів направляє звіт до суду за станом пацієнтів, потім суддя приймає рішення, продовжувати лікування далі або ні. Раніше до суду пацієнтів взагалі не возили, тільки нещодавно почали.

– Ви кажете, що його збираються залишити тут надовго, але ж тут сидять не за вбивства котиків, – задумливо протягнув Лангре. – А в основному за вбивство людей. Адже таке неможливо пролікувати навіть за кілька років.

– Але нас взагалі не повідомляють, яке лікування буде увКрамера, а це дивно, – спохмурнів Джером. – Не повідомляють, як і скільки працюватимуть над його психікою.

– Алекс Крамер – унікальний випадок, – кивнув Моріс. – Я взагалі нічого не розумію. Його треба лікувати психотерапією, а не медикаментами, розумієте, про що я?

– Так, – кивнув Стажер.

– А яка тут може бути психотерапія, якщо на шістсот пацієнтів у нас всього чотири штатні психологи? Це по п'ятнадцять хворих на одного лікаря, ви мене вибачьте! І займатися з ними треба щодня.

– Його вже чотири рази возили до суду, і я знаю, що лікарі там казали, ніби Крамер їх шантажує, не приймає пігулки і не виходить на вулицю, – додав Джером.

– Він не потребує заходів примусового характеру і суворого нагляду. Але лікарям плювати на пом'якшувальні обставини, – сказав Моріс. – Спочатку Алекс перебував у загальній палаті з п'ятнадцятьма пацієнтами, але він людина дуже конфліктна. В результаті, за наказом головлікаря його перевели в одиночну палату.

Зіщулившись від холодного, проймаючого до кісток вітру, що налетів раптом, Моріс запропонував:

– Давайте підемо в середину? Погода не шепоче, – він кивнув у бік будівлі.

Ледве вони ввійшли, як пролунали грюкання дверей, що закривалися одна за одною. Непроханих гостей тут явно не шанували. Втім, Лангре встиг помітити, що в одній невеликій кімнатці тулилися, як мінімум десять чоловік.

– Чому вони не вийдуть на вулицю? – Запитав він знайомого санітара.

– Відпочивають після судового засідання, – знизав плечима Моріс. – Навіть якщо пацієнт або його родичі наважуються розпочати нелегкі тяжби з цією лікарнею, ні до чого хорошого це не призводить. В першу чергу страждає сам пацієнт, персонал може навіть елементарно не випускати його в нужник. Щонайменша скарга на якісь побутові питання або ще щось… Якщо хоч трохи наполягаєш на своїх вимогах та правах, лікарі відразу приписують таку поведінку до прогресуючої хвороби і збільшують дозування препаратів.

– Ти казав, що керівницство темнить щодо Крамера, – нагадав Лангре. – А сам, як думаєш, він тут надовго?

– Ну-у-у, – протягнув Моріс. – Звинувачена в особливо тяжких і тяжких злочинах людина, визнана неосудною, в середньому проводить тут близько восьми років під суворим наглядом.

Лангре схмурнів. Із слів санітара виходило, що навіть якщо у пацієнта був короткий психоз, в результаті якого той вчинив вбивство, і він вилікувався наприклад за півроку, то раніше поставленого терміну його все одно ніхто не випустить.

– Якщо людина вчинила вбивство, і за це йому передбачено покарання в десять років, то все. Раніше, ніж через десять років він з цієї лікарні не вийде, – підтвердив його думки Моріс. – Ця установа спочатку орієнтується не на лікування, а на зміст і утримання. Кожні півроку суд подовжує лікування, оскільки "пацієнт становить надзвичайну небезпеку для оточення". Але це просто формальність, у Алекса Крамера немає жодних шансів на інше рішення суду, будь він хоч сто разів осудним і здоровим.

– Якщо пацієнт поскаржиться в листі рідним на своє життя в лікарні, що зробить персонал? – Запитав Лангре. – Все просто, – скривився Джером. – Це заліт. – Той старий розповів нам трохи про це, але можна детальніше? – Попросив Стажер.

– Детальніше? Тридцять уколів "аміназина" – по три протягом десяти днів. Це додатково, до вже призначеного лікування – його не відміняють. У Крамера стосунки з персоналом склалися не дуже, так що йому доводиться несолодко, – подумавши, додав Моріс.

– Охоронці в нас хлопці суворі, можуть і "припечатати", якщо у поганому настрої, – похмуро сказав Джером. – Це, звичайно, не завжди, але бувало. Не дай бог зробити охороні зауваження, або спробувати зупинити – визнають за прояв агресії до персоналу.

– Одному особливо буйному призначили уколи сірки. Вони викликають нестерпну агонію – їх ставлять приблизно опівдні, до вечора піднімається дуже висока температура. Спочатку біль концентрується на місці уколу, а потім поширюється по всьому тілу. Вночі хапає серце, спати неможливо, а на ранок – наступний укол, – Стажер мимоволі перекрутив плечима від слів санітара. Мурашки бігли по шкірі через жахи, які творилися в цій лікарні.

– Здається, більше дванадцяти уколів ніхто не витримував, з кожним разом дозування збільшується, і я, більш ніж впевнений, що Алекса Крамера чекає саме така доля.

– Отже, – ледве вони залишилися наодинці, схвильовано сплескав руками Лангре, що було вкрай на нього не схоже. – Що головного ти дізнався, з розказаного нам Джеромом і Морісом?

– Що по всьому місцевому персоналу в'язниця плаче? – Зігнув брову Стажер.

– Що останнє вони нам сказали? До Алекса щодня приходив Пастир і читав Біблію, правда в коридорі, оскільки в палату до Крамера його не впускали. А це означає, що я до Моріса за Біблією, яку той залишив, а ти використай всю свою чарівність і значок. Пробий по камерам номера машини Пастиря, а потім його будинок. Зустрінемося в головному холі, – на цих словах Лангре стрімким кроком сховався за найближчим поворотом. Стажер лише знизав плечима і відправився на пошуки охорони, щоб домовитися про перегляд відео з камер.

На подив, значок і чарівність допомогли, так що вже через півгодини Стефан ввійшов до вестибюля, де на одному зі стільців його очікував Лангре. Той поплескав по сидінню поряд з собою.

– Вийшло? – Запитав комісар.

– Так, – кивнув Стажер. – Тут поруч, в гуртожитку.

– Я теж дещо відкопав, – він протягнув Стажерові відкриту Біблію, де червоною ручкою був виділений уривок про змія-спокусника в Райському саду і першому гріхопадінні. Закладкою на цій сторінці служила записка, з до болю знайомими словами "Я знаю, що ти зробив п'ятнадцять років тому.".

– Пастир теж отримав картину? – Швидко зміркував Стажер.

– Пам'ятаєш, я показував тобі теку із справами? Виходить, він цілих п'ятнадцять років ходив озираючись, боячись скомпрометувати себе, свою сім'ю і навіть свою країну. А потім кинув дружину з шістьма дітьми і ніби розчинився у повітрі – впевнений, що відразу після записки із загрозами, – гмикнув Лангре. – Після недавніх новин про смерть сера Альприма, Пастир зірвався. Якщо є передумови, то буде психічна реакція, пов'язана з потужною агресією.

Сьогодні в лікарні Пастир дізнався, що увпонеділок у Крамера суд, і той може виконати загрозу – здати його з тельбухами. Як ввжаєш, що він зробить?

– Я пам'ятаю його справу, – кивнув Стажер. – І дивно ось що: він скоїв деякий жахливий злочин, жив з цим п'ятнадцять років і при цьому жодного разу не спостерігався у психіатра.

– Такі нікому не довіряють, – похитав головою Лангре. – Та і взагалі більшість чоловіків бояться психіатрів.

– А сім'я? Невже рідні нічого не помічали?

– Хто знає. Просто про це не прийнято говорити. Стигма нашого суспільства така, що якщо ти звернувся по допомогу, то з тобою щось не так.

– Краще нам тут не розсиджуватися! – Раптом схопився зі свого місця Лангре, і кинувся геть з лікарні, на ходу кинувши:

– За мною!

До будівлі гуртожитку вони добралися в рекордні терміни. Важко дихаючи, Лангре зігнувся навпіл – все ж вік був не той, щоб носитися по вулицях.

– Священик, – звернувся він до молоді, що сиділа на лавочці біля під'їзду. – В рясі, – Лангре знову з шумом вдихнув повітря. – На якому поверсі?

– Третій, – сходу видав один з хлопчаків, що оторопів.

Незважаючи на біль, що колола у боці, комісар кинувся вгору по сходинках. І вчасно – в кімнаті з відкритими дверима на ремені від брюк, висів чоловік – зовсім ще молодий, років тридцяти. Далі події розвивалися з неймовірною швидкістю. Комісар почав діяти, ледве усвідомив те, що відбувається, швидше на автопілоті. Діставши з – за пояса невеликий ніж, він підвівся навшпиньки, намагаючись однією рукою перерізати ремінь. Пастир вже навіть не хрипів, лише гойдався під стелею безвільною ганчірковою лялькою. Але надія на порятунок все ще залишалася.