– Так. Ви вже зiбрались?
– Так.
– То виходимо, – вiн допомiг iй вдягнути пальто. – Тримайся за мене. Вiзьми пiд руку. Отак. Так, малеча… – вiн звернувся до дiтей. – Ну, що, курносики? Ану iдiть слухняно з оцим дядьком! Чеху, вiзьми дiтей.
Вони вийшли з дому, коли почало свiтати i туман вже потроху розсiювався. Шаман вiв Ольгу, а Чех нiс малого на руках, дiвчинку ж вiв, тримаючи за руку.
Вони сiли в два позашляховики, котрi iншi хлопцi перед тим пiдiгнали пiд самi вiкна дому. Ольга не могла повною мiрою оцiнити перемiну в своiй звичнiй охоронi – може, лише вiдчувала, хтозна… А дiти здивовано позирали на цих чоловiкiв. На вiдмiну вiд звичних спiвробiтникiв iхньоi служби безпеки, цi були як попало вдягненi – в основному в якiсь брезентовi та спортивнi куртки, джинсовi або ж спортивнi штани… Одiж стара i поношена, i в декотрих за спинами телiпались автомати, а в одного чи двох одяг був чогось заляпаний кров’ю.
Вони швидко сiли в машини i вже через декiлька хвилин виiхали з мiста, через пiвгодини звернули з траси на грунтову дорогу в полях. Вони квапились, але час у них iще був. З годину тому особистий борт вiце-президента Сполучених Штатiв, що прямував до мiжнародного аеропорту Лебедина, аби доправити високопосадовця на офiцiйну зустрiч глав держав – гарантiв безпеки Украiни, що мала вiдбутись там же, несподiвано для всiх, нiбито по причинi густого туману приземлився на покинутому вiйськовому летовищi поблизу селища мiського типу Ленiнське за сорок кiлометрiв вiд обласного центру. Негайно вислана туди з найближчого райцентру делегацiя у складi мiського голови того ж райцентра, декiлькох депутатiв та очiльникiв тамтешньоi мiлiцii раптово виявила, що з лiтака вийшов не вiце-президент, а декiлька десяткiв американських десантникiв. Вони оточили територiю летовища, а прибулу делегацiю взяли в полон.
Поки в столицi розбирались, що б це могло значити, i поки до мiсця пригоди було вiдправлено щось бiльш значне за мiсцеве керiвництво, на злiтну смугу аеродрому з прилеглоi лiсопосадки виiхали два позашляховики i пiдкотились до вiдкидного трапу лiтака. З машин вийшли незряча жiнка з двома дiтьми i декiлька озброених чоловiкiв. Двое чоловiкiв завели незрячу жiнку з дiтьми в лiтак i зайшли самi за тим. Потiм в лiтак органiзовано зайшли десантники, i лiтак через деякий час пiднявся в повiтря. Пiсля цього в ближнiй лiсопосадцi зникли i два позашляховики з озброеними чоловiками всерединi.
А ще через якусь годину лiтак благополучно покинув повiтряний простiр краiни.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
1
З’ЇЗД НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ СРСР
ПОСТАНОВА
вiд 24 вересня 1989 р. N 277-4
ЗА ДОКЛАДОМ КОМІСІЇ,
СТВОРЕНОЇ ПЕРШИМ З’ЇЗДОМ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ СРСР,
ПО РОЗСЛІДУВАННЮ ПОДІЙ, ЩО МАЛИ МІСЦЕ
В НАСЕЛЕНОМУ ПУНКТІ САМБІР 1 ВЕРЕСНЯ 1989 РОКУ
З’iзд народних депутатiв СРСР, заслухавши висновок Комiсii по розслiдуванню подiй, що мали мiсце в населеному пунктi Самбiр 1 вересня 1989 року, вiдмiчае, що в трагедii, пов’язанiй iз загибеллю невинних людей, виявилась неспроможнiсть колишнього керiвництва республiки вирiшити ситуацiю, а також серйознi помилки при проведеннi силовоi операцii, допущенi на всiх рiвнях всесоюзного та республiканського керiвництва, зокрема при зачистцi примiщень iнституту Курчатова та прилеглоi територii. Також до трагедii призвели подальшi дii Збройних Сил у мiстi та його околицях, зокрема – ранковi авiаудари, завданi по примiщенню залiзничноi станцii та окремих районах мiста. Мало мiсце також використання зброi проти мирних громадян пiд час поспiшноi евакуацii населення мiста ввечерi 1 вересня 1989 року. З’iзд звертае увагу на вiдсутнiсть чiткоi законодавчоi регламентацii порядку i практики використання Збройних Сил задля вирiшення конфлiктiв всерединi краiни.
З’iзд народних депутатiв СРСР постановляе:
Пiдготувати iз врахуванням обговорення, що вiдбулося, текст повiдомлення для друку за висновками розслiдування подiй у мiстi Самбiр.
Голова
Верховноi Ради СРСР
2
Покинутий хутiр висився на пригiрку над зарослим бур’яном полем i мiлкою замуленою рiчечкою в очеретах та вербах. До нього з траси тяглась грунтова дорога, минаючи мiсток-шлюз над тою вбогою притокою Бистрицi. Зi сторони ближнiх болiт до хутору пiдповзав туман, а довколишнi поля пахкотiли гнилiсною прохолодою.
Всього то i роботи було, що пiдiгнати схованi в одному з покинутих дворищ хутора машини до будiвлi гiдроелектростанцii – тут i iхати-то якихось хвилин десять чи навiть менше. Там погрузили добро – стволи, вибухiвку, гранати i що там ще iм треба було – i вернулись цiею самою дорогою повз загублений в полях i лiсосмугах хутiр на трасу обласного значення, i хай тодi цi «чегевари» чинять, що iм заманеться, хоч i Киiв пiдривають весь до бiсовоi матерi. Чудовий був план, можна навiть сказати – генiальний, сука, план! Пiдiрвати такi бабки i рвонути з ними на Багами або ще куди, а цi мудаки ще ж мали iм шенгенськi паспорти пiдiгнати, i все – легально.
От i поiхали б на острови з паспортами якоi-небудь Нiмеччини чи Бельгii, i зависали б там потiм, i очi б усього цього тутешнього не бачили. А вони, цi пiдари, хай собi роблять чи революцiю, чи контрреволюцiю, чи проституцiю регiонального масштабу.
Там то й справи всього – забрати стволи i вибухiвку. Ваня Кобра, ясна рiч, знав, що по всiх розкладах добро то нiяк не iхне, а Серба, адже Серб одноосiбно вже бiльше десятилiття тут увесь бiзнес контролюе i усiх пацанiв кришуе, через те i стягнув усю зброю з усiх ничок усього периметру в будiвлю недобудованоi гiдроелектростанцii iменi Володимира Іллiча Ленiна над Бистрицею, за десять кiлометрiв вiд Самбора.
Ну, iдея це нормальна, нiчого не скажеш. Ранiше кожен стволи з собою тягав, адже зовсiм без стволiв ходили тiльки найбiльш битi хлопаки на кшталт того ж Вампiра, але таких – одиницi. Без стволiв страшно, та й навiть не в периметрi вони потрiбнi, тi стволи. А як нарвешся на яких шакалiв на виходi – або вояк, або мусорню, або когось iз братви? Кожен хоче по-легкому нажитись на чесному роботязi, хе-хе… Але стволи – це i проблема, мало того, що ти його ще купи десь втридорога, мало того, що тягни на собi, коли кожен грам ваги критично важливий, так ще як тебе, не дай Бог, приймуть коло блок-посту чи ще де, так без ствола ти грошину офiцеру тикнеш i поiдеш, а з стволами…
Тому хлопцi стволи стали ховати в ничках в периметрi, але не глибоко, а так – там, де люди вже не заходять, але ще й не периметр по сутi. Тодi пiзнiш стала рiзна шпана i вояки тi нички викупати i тирити, що погано лежить. Такi розборки за тi нички пiшли, що хай Бог спаса!
І коли вже Серб цю всю катавасiю пiд себе пiдiм’яв, то звiз усiеi своеi братви спорядження в примiщення гiдроелектростанцii. Потiм туди ще пiдкинули якусь кiлькiсть з «американськоi операцii», те, що не вдалось поки реалiзувати, адже вони як з американцями працювали, то виклянчили у них задарма цiлу купу всього – i автоматичнi гвинтiвки, i бронiки, i тепловiзори, i просто спецодяг, типу – для справи. Потiм продали бiльшу частину, звичайно, в якесь Сомалi або ще куди, а те, що лишилось, звезли сюди, «на склад», як тут казали.
Воно iдея й правда вдала – групи Серба як iдуть в периметр, то тут i затарюються, а хто хотiв би ще з молодняка помародерствувати, то вигiднiше йому в бригаду Серба вливатись одразу – будеш i нагодований, i екiпiрований типу як.
Але групи Серба вже досить давно в периметр не ходять, та там по сутi нема за чим вже i ходити – однаково за два десятилiття звiдти вигребли все бiльш-менш цiнне. Отож i зi «складу» багато чого звезли, але багато чого й залишилось – армiю не армiю, а невелике ополчення озброiти можна. І хоч, знову ж таки, Ваня Кобра знав, що по всiх розкладах не iхнiй то склад, а Серба, але Ваня так розсудив, що раз Серб його в буцегарню запроторив i все хазяйство його пiд себе перебив, то виходить тепер, що треба розплачуватись.
Крiм того – Вампiр сам його на цю точку навiв i сам все детально розписав, як взяти, за помiрну плату, звичайно. Та ще й карту проходу пiдiгнав, як краще пiдiйти. Вампiр давно вже з Сербом не працюе, розборки там у них якiсь були – то й зрозумiло, чого раптом така щедрiсть.
Та й покупець швидко знайшовся – цi «чегевари» зi столицi, молодi та юнi. Їм, бачте, тоi зброi, що закордоннi хазяi постачають для iхнього пiдривного руху, вийшло так як мало. Ну й хай беруть – Ванi то що? Хай хоч i ввесь Киiв рознесуть до бiсовоi матерi, аби лиш платили, як домовлялись. Ну – генiальний план!
Але весь генiальний план накрився в одну мить, i як же ж шкода. Поки зайшли в будiвлю гiдроелектростанцii, поки розiбрались, що до чого, аж тут зирк з вiкна на майданчик перед колишньою прохiдною – а хай би ти сказився! Бiльше сотнi приблуд сунуть до будiвлi – Кобра десятки разiв у периметр ходив, але скiльки приблуд разом нiколи не бачив.
– Так… усi пригнулись i тихо на цирлах за мною. Тiльки тихо! Валимо звiдси через отi кущi пiд вiкнами. Треба стрибати… – командував вiн приглушено.
Але тут забаскаличились iхнi покупцi:
– А зброя?
– Яка зброя, мудак?! – у Рината нерви здали. – Молiться всiм яким тiльки можна богам, аби ми звiдси живими вийшли.
– Та нiхрена!
І почалась стрiлянина. «Чегевари» вiдкрили вогонь по майданчику, а Кобра, Ринат та iншi драпонули через кущi i через поле, поки ще можна було. І поки ще тiльки пiдiймались зарослими городами, то думали, що вирвались. І бiс би вже з тими грошима, бiс iз тим усiм – головне, що живi. І тiльки коли вийшли на пригiрок, то зрозумiли, що нiчорта вони не вирвались – хутiр кишiв приблудами.
Ховались тепер мiж могил на старому хутiрському цвинтарi, а приблуди сновигали по вулицi. Зi сторони ближнiх болiт до хутору пiдповзав туман, а поля пахкотiли гнилiсною прохолодою, зорi на сходi поволi згасали.
– Пiдставив нас Вампiр, пiдставив, сучара! І що вiн менi за карту дав, чи од балди маршрути приблуд по нiй малював? Ну от же ж сучара… – Ваня ледь не плакав.
– Треба в бiк Вирiвського блок-посту рухатись, – шептав йому Ринат.
– Ми маршруту не знаемо, – заперечив Кобра. – Три роки тому там мiнне поле було, ти знав?
– Нi.
– Ну от.
– То, може, краще до них вийти? – Ринат показав у бiк приблуд на вулицi.
Вони спустились полем i берегом рiчки до Вирiвського блок-посту. І вийшли навiть на блок-пост перед самим ранком, i Ваня навiть на якусь хвилю подумав, що дiйсно вирвались. Але лише на хвилю, бо його одного серед його рiзномастоi групи не пiдвела славнозвiсна мародерська «чуйка». Вже як пiдходили до блок-поста, то вона шепнула йому: «Ваня, це край».
Вiн опустив очi i спинився, поки хлопцi спереду крокували бур’янами, високо задираючи ноги i жваво обговорюючи вилазку. Вiн ще встиг просичати: «Та пiшли ви…» – невiдомо до кого, i в ту ж хвилю кулi прошили його i решту.
