Газават
Володимир Худенко
Книга молодого талановитого украiнського автора, що написана одразу в кiлькох жанрах: вiд постапокалiптичнiй фантастики i до iсторико-мiстичного фентезi. Людство – далеко не першi жителi нашого свiту, якi створили власну цивiлiзацiю i вважали себе единими господарями тут. Багато-багато рокiв тому … Краще так, дуже багато рокiв тому тут, на нашiй Землi вже iснувала могутня цивiлiзацiя джинiв i джинiй. Але загордилися вони i стали вважати себе могутнiшими за самого Аллаха. За що весь iхнiй свiт був зруйнований i знищений. І лише деякi з наймогутнiших джинiв i джинiй вцiлiли, але були заточенi за своi грiхи навiки в мiстичнi судини. Проте не чари, владу або вiчне виконання бажання принесуть вони своiм визволителям. А тiльки смерть. Жахливу, нелюдську смерть. Чи зупинить таке знання самозакоханих людей сучасностi? І що може стати навiть гiрше смертi для таких заслiплених?
Володимир Худенко
ГАЗАВАТ
«Скажи: «Господи! Я вдаюся до Тебе вiд мани дияволiв. Я вдаюся до Тебе, Господи, аби вони не наближались до мене»
(аль-Мумiнун 23: 97–98)
ВСТУП
Інформацiя заступника начальника Генерального Штабу Збройних Сил СРСР в Апарат президента СРСР за фактом несанкцiонованого початку операцii «Аль-Масiх Аль-Каззаб»
22.08.1991
Апарат Президента СРСР
Надзвичайно секретно
Генеральний Штаб Збройних Сил СРСР iнформуе про наступне.
В перiод подiй 18–21 серпня цього року групою невстановлених осiб, iмовiрно усупереч законодавству санкцiонованих минулим злочинним керiвництвом Генерального штабу, були виконанi заходи першоi i другоi фази операцii «Аль-Масiх Аль-Каззаб». Нинi по лiнii МВС та КДБ нам достеменно вiдомо про трьох приведених в Ахiрет Аль-Масiх Махдi, проте мiсця iх знаходження залишаються невiдомими.
Ми продовжуемо робити все можливе задля найшвидшого виявлення координат комплексiв та iх подальшого знешкодження. Просимо дозволити нам якнайширше використання збройних сил для цих цiлей.
Заступник начальника Генерального Штабу Збройних Сил СРСР
Маршал Радянського Союзу Шапошников Є. І.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
(Аль-Масiх Махдi)
1
Покинутий пiонерський табiр в ранковiй тьмi липня.
Лиш хащi та височеннi трави мiж будов, а тротуари встеленi перегнилим листям давно минулих лiт.
Лиш блiдий туманець вздовж стадiону та розбитi очницi вiкон.
Та гайне з полiв п’янкий лiтнiй вiтер – внесе в обшарпанi коридори запах пшеничних нив, полину, тяжкий туманний дух далеких болiт, глинистi пахощi вологоi куряви обочин.
І вiтер хитатиме трави. А десь на селi витимуть пси.
А тодi поволi стане свiтати, i кривава зоря спалахне над руiнами колгоспного двору та школи, над сонними вуличками запустiлого села, над покинутим пiонерським табором в отiм його тужливiм снi липня.
2
Соломiя була проти цього мiсця, бо воно iй не подобалося з дитинства. Вона пам’ятала один випадок, так – безглуздий спогад, словом, коли iй було ще рокiв шiсть, перед самою школою, то тато прийшов додому з робити пiзно ввечерi i вигукав маму надвiр. Там вони про щось довго гомонiли, а тодi, зайшовши в хату, накинули куртки i вдягли також Солю. За тим, як стемнiло, вони втрьох рушили притихлою сумовитою вуличкою села до покинутого пiонерського табору. Батько звернув на пiвдорозi й пiшов спочатку обнiжком через людськi городи, а тодi стежкою через хащi – нею зазвичай ходили доярки на ферму, коли та ще животiла.
В тi часи, в одну i ту ж пору вранцi i ввечерi, на все село зачинали гудiти доiльнi апарати, i дiвчинку це чогось завжди веселило – iй затим довго не вистачало того гулу, коли колгосп збанкрутував i розвалився.
Так от – тодi вони втрьох зайшли на територiю покинутого пiонерського табору i пройшли по густих травах, по потрiсканому засмiченому асфальту тротуарiв до будiвлi кухнi й столовоi. Тато з мамою за тим витаскали з примiщення важезний i здоровенний металевий стiл, а Соля в цей час тинялась коло гойдалок, нiби як назирцi, i iй було якось незатишно.
Тодi вони вдвох iз мамою тягли цей стiл додому по вулицi, а Соломiя йшла слiдом. Не дуже вже й ховались, бо час був пiзнiй i нiде в хатах не свiтилось.
– А чого треба ховатись? – спитала Соля в батькiв. – Бо ми цей стiл вкрали?
– Не вкрали, бо вiн нiчий, – огризнувся батько. – А дурнове – то чортове…
– Не вчи дитину дурницям, – не надто впевнено мовила мама.
– А що iй казати? – впiвголоса звернувся до неi батько.
Мати мовчала.
– А якщо нiчие, то за чим ховатись? – знов поцiкавилась Соля, трохи боязко.
– Щоб iншi не одняли, – хихикнув батько, а Соля на те примовкла.
Іншi. Це Іншi – от хто це. Іншi нападуть на них з татом i мамою, i однiмуть стiл, i взагалi – бозна, якого лиха можуть наробити отi таемничi Іншi.
То от хто, виявляеться, чатував на неi там, коло гойдалок, в липневiй тьмi покинутого пiонерського табору. От чого iй там було так незатишно i наче аж мурашки по шкiрi – це Іншi чатували на неi iз заростей, з високих трав довкруг стадiону, з хащ уздовж засмiчених алей i з розбитих вiкон облуплених, понiвечених будиночкiв пiонерiв, з дверей котельноi i столовки, з площi танцполу i оброслоi кленками будки кiномеханiка. От чому на територii табору так якось неприемно знаходитись завше, та на нього й дивитись неприемно, навiть з дороги, коли iдеш до магазину, особливо восени, коли дрiбно мрячить i все довкруг застилае туман.
Бо там живуть Іншi.
Хто ж вони, цi Іншi? Соломiя не знала. Їй тiльки здавалось, що це якiсь недобрi iстоти. Хижi i лиховiснi. Можливо, вони схожi на людей, цiлком можливо, але та схожiсть вкрай оманлива – насправдi вони зовсiм не люди, насправдi вони – це щось зовсiм iнше.
Звiдки ж вони взялись, га?
Можливо, вони лишилися в таборi ще з тих часiв, коли сюди на великих автобусах приiжджали пiонери з мiста. Спереду i ззаду тiеi веревицi автобусiв iнколи iхали мiлiцейськi машини зi смiшними мигавками. А автобуси завертали мiж тим на курну дорогу через невелике пшеничне поле i проiжджали пiд залiзною аркою: «Ласкаво просимо! Табiр «Орлятко». Там з них виходили пiонери з вихователями i потiм до вечора носились тротуаром зi смiхом i криками. А ще вони iнколи ходили купатись до рiчки, i тодi сiльськi дiти, i Соля разом з ними, чiплялись за мiськими i також гралися на територii табору. Батьки тодi, правда, лаялись, бува, бо то далеченько вiд iхнього дому, а вона ще дуже мала, та й вихователi з табору були також наче не дуже радi гостям, але то таке.
То, може, Іншi залишились в таборi ще з тих часiв. Усi пiонери роз’iхались, а Іншi лишились. І тепер чатують з хащiв, з лiтнього присмерку. Чатують на селян, що поволi розкрадають пiонерський табiр.
Можливо.
А можливо, вони живуть тут iз часiв ще бiльш давнiх, i пiонери з вихователями були лиш гостями в iхнiм домi, як були гостями в таборi Соля та iншi сiльськi дiти? А можливо, ми всi, всi люди на землi – лише тимчасовi гостi в iхнiм домi?
3
Руслан знов вiдволiк Соломiю вiд ii спогадiв.
– То як? – спитав вiн уже, либонь, десятий раз за ранок.
– Нiяк, – огризнулась дiвчина.
