Теж менi райцентрiвський мачо, думала вона про себе. Вiн чогось вважае, що як все життя прожив у мiстi i в нього батьки торгують якимись шмотками в двох палатках на базарi, а всiлякi шалави вiшаються на нього, аби вiн покатав iх на татовiй тачцi, то тепер будь-яка його iдея апрiорi мае вважатися вдалою.
Ну не факт, взагалi-то. І ще в нього е дебiльна звичка набратися десь рiзноманiтного сленгу i корчити з себе чи то бандита-рецидивiста, чи то хiп-хоп-супер-стар з росiйського МТV.
І до всього – вiн, як i очiкувалось, вважае Солю селючкою. Нi, ну – в принципi, в певному сенсi так воно i е, звичайно. Тобто – переiхали вони з батьками до мiста не так i давно (як батькiв брат помер i йому залишив квартиру), i Соля хоч i закiнчувала вже мiську школу, але в селi ж прожила досить довго. В Сулимах тих злощасних, i хата навiть там лишилась, хоч i обдерта, i впаде скоро, i двiр обрiс бур’янами, а все ж – хатинка в селi.
Було б продати краще, так нiхто не купив. Де? В Сулимах? Ага, найшли недоумка купувати хату в Сулимах. Ото подивись – не я там уже побiг хату в покинутому селi купувати? Ну як покинутому… В Сулимах ще лишились люди, але в основному пенсiонери, та й тих небагато. А що ви хотiли – автобус в Сулими ходить двiчi на тиждень – вранцi i ввечерi. Перша ходка i остання. Од траси далеко. В радянськi часи хоч колгосп був великий, мiльйонник нiби, та i ще ж той пiонерський табiр…
Нi, ради правди – iдея та сама по собi, може, й нiчого. Тобто iдея з’iздити групою на природу. Практика скоро закiнчуеться, i прощай миршавий заводик. А там туди-сюди – i дивись, вже диплом, i захист, i прощай провiнцiйний iнститут. І тодi всi роз’iдуться хто куди, в основному рватимуться в столицю, звичайно. Або хоча б в обласний центр. Може, й не звидяться бiльше по-нормальному, а так хоч пам’ять буде.
Тiльки от чого в Сулими? Поiхали б ото на Сейм банально, або хоч куди. Що там путнього в тих Сулимах нещасних?
Ясна рiч, Соля не мала на увазi своi дитячi страхи i забобони стосовно пiонерського табору. Вона завше була фантазеркою, i всi це знали – i батьки, i шкiльнi товаришi. В основному все, що собi навигадуе, вона забувала тут же – на другий день або й ранiше. І потiм вигадувала щось нове. Словом – то таке, дитячi дурощi. Але ж Сулими – то всього-на-всього задрипане село, в якому майже не лишилось жителiв. Природи там особливоi нема, як-не-як не заповiдник. Рiчечка невелика – купатись можна, але на те ще й мiсце знайти треба, бо подекуди затягло жабуринням, та й мiлiе з кожним роком дужче й дужче.
А там, де не мiлко i вода чиста – там паша, i там скотина змiсила глину i мул, i пройти нiяк, i сiсти нiде, i коров’ячий та гусячий гид минати треба. І вода майже стояча, а через те – п’явок до гибелi.
І комарня, i оводи… Ну, припустiмо, цього добра i на Сейму вдосталь, це Соля, звичайно, перегнула.
Але за решту – видить бог, що так i е.
Крiм цього – де ставити намети? На березi? Це виключено. По-перше, як уже було сказано – на березi паша, i корiв, хоч iх там i лишилось десятка зо два, ганяють на ту пашу кожен день. Далi в поле дуже позаростало, так що не пролiзеш, не кажучи того, що там торфовища, i можна провалитись, як там повигорало (а може, й нинi горить, липень-бо, спекота), не кажучи, що там мiсцями досi болото непролазне. От. Ближче до села намети ставити? Хе… Та хто ж тобi iх там дасть лаштувати, як там скрiзь людське сiно? Ви, значить, мiськi шибеники, наркомани i неформали, понапиваетесь, чи обкуритесь, чи обколетесь, зачнете здуру серед ночi ватру палити, i хай горить до самих городiв, так виходить? Ну, скажiмо, пики iхнiй ватазi, може, нiхто чистити й не явиться – побоiться (молодi бо в селi майже не лишилось), а мiлiцiю викличуть дуже навiть просто. Треба нам такi проблеми? Ото ж що не треба.
І де ж тодi, питаеться, ночувати? У старiй Солинiй хатi, як пропонував ото Руслан та решта? То вони, сердеги, не бачили тоi хати… А то б примовкли трошки, еге ж. Та й хiба сама лиш тiльки хата? А через двiр пройти? Ворота, либонь, давно впали (або хто вкрав, хоча – навряд…) або ж похились на хвiртку, так що хiба перелазь, а заростi ж, заростi! Вони з батьками пiвтора року тому iздили, еге ж – предки думали, чи може город посадити, i нiби як пiд дачу. Фазенда! – смiялась iз них Соля. Куди там дача, батько потiм сказав, що хiба пiдпалити та й забути за те. Та там, чого доброго, в тiй хатi стеля впаде з дня на день i сих туристiв нещасних привалить, в хлiвi он щось таке вже й робилось – трiщина пiшла. А в самих будовах та в дворi – геть нiчого нема, батьки ще тодi вигребли все чисто, а якби що й забули, так знайдуться охочi за цi роки – хiба ж нi?
Та й чим там тодi всi вихiднi займатись? На табiр той дивитись покинутий (чогось всiм ii одногрупникам дався той табiр нещасний), а чи блудити по селу i витрiщатись на пенсiонерiв та алкашню мiсцеву, ага – теж менi забава. Купатись ото тiльки? Та ще пак хлопцi збирались порибалити – де там вони будуть, придурки, рибалити – понапиваються скорiш i дурiтимуть, або роздушать булiк i будуть тодi мiсяць по всьому мiсту галдiти, як вони в Сулимах план хапали. Ну нема ума – не вставиш.
І взагалi не хотiлось Солi, щоб вони бачили хату, i двiр, i вуличку ii дитинства. Нi на що там нинi дивитись – одна пустка скорботна та тлiн. Та й дитинства того наче не було.
4
– Ну то як?
Внадився той Руслан, наче не перед добром.
Соля зiтхнула i прилаштувала до корпусу останнiй контакт транзистора, передала Оленцi – та складала iх рядами в щось на кшталт коробочки для подальшого спаювання. Солi не був до кiнця зрозумiлий повний цикл виготовлення даних приладiв у тутешнiх цехах, хоч вона вже майже й закiнчила факультет електронiки. Проте нинi вони працювали в збиральному цеху, i тут все було бiльш-менш ясно: Юля сортувала деталi приладу – контакти до контактiв, корпус до корпусу, видобуваючи iх з пакунка, потiм Соля збирала прилад, а Оленка вставляла в ту продовгувату штуку.
Взагалi ця iх практика – це якийсь суцiльний фарс, i це Солю бiсило. Їх по документах усiх призначили помiчниками начальника цеху! Причому iхнього профiльного. А працювали вони по прибуттi на завод в якостi «принеси-подай» де тiльки завгодно, в основному – в металiстiв. Інколи доводилось навiть тягати на собi не надто легку арматуру з числа шахтного обладнання! Одна була розрада – цехи там великi i дуже легко можна де-небуть загубитись ненароком. І ще вони iнколи катались на вiзочках-пiдйомниках, немов на самокатах.
Сьогоднi ж оце при прибуттi за прохiдну iх, трьох дiвчат, перехопили жiночки з iхнього профiльного вiддiлення пiдприемства i забрали до себе допомагати. А це приперся Руслан (видно, злиндив од металiстiв – як же ще) i нумо про той пiкнiк, чи турпохiд, чи як його це назвати. І в iдальнi на перервi, напевне ж, знову всi будуть про се тептелiти.
– А она большая? Ну деревенька эта… А? – Юля копирсалась у пакунку з деталями.
Вона була кримчанка, з Джанкоя. Невисока миловидна дiвчинка. Круглолиця, з густим каштановим волоссям i великими зеленими очима, добродушна, вона була улюбленицею всiеi групи, але людей, що ii знали мало, часто дратувала притаманна iй неуважнiсть. Дiвчина була вся в собi, i часто починала щось перепитувати, коли розмова вже давно закiнчилась, або забувала якiсь елементарнi речi. У Конотопi жила Юлина бабуся по батьку, i нiхто до ладу не знав, чого ii вiдправили навчатися в цей задрипаний райцентр. Питати було якось не дуже зручно, а хто й питав, то отримував не надто чiтку вiдповiдь. Чутки ходили рiзнi – дехто навiть казав, що в Криму Юля була наркоманкою i лiкувалась. І нiбито батьки вiдправили ii сюди, аби iзолювати вiд тамтешньоi широманськоi компахи. В це важко було повiрити – в усякому Солi. Тобто – якщо обое Юлиних батькiв не зумiли контролювати ii вдома, то тут з нею мали вправитися сама сiмдесятилiтня Юлина бабця? Як на Солю – абсурд. Але, може, в цьому й е якийсь сенс.
Якось Соля ходила разом з Юлею в автошколу – вчились на права. І от тодi вони проходили медкомiсiю, теж разом, i Соля мимохiдь бачила крiзь розчиненi дверi кабiнету, як при здачi кровi з вени медсестра довго бурчала на Юлю, а тодi стала забирати з кистi. А не з лiктя, як то зазвичай бувае. Хоча – мало там що це могло значити…
Юля чудово розумiла украiнську, але не говорила на нiй досi добре – навiть пiсля майже трьох рокiв навчання тут.
– Та яка вона там велика… – роздратовано почала Соля.
– Так то ж iще краще! – перебив ii той придурок Руслан. – Тиша, природа, романтика… Дiвчата, ви чого?
І жартiвливо обiйняв iх з Юлею.
– Одчепись! – вiдштовхнула його Соля, а Юля тiльки байдуже пирхнула.
– Заночувати по сутi нiде, а дорога… – Соломiя знов почала заводитись, як i вранцi в заводськiй iдальнi. – Ти подумав, яка там дорога? Грунтова, розбита… Ледь не через саме болото. Ото застрянемо там до ночi – будеш знати!
– Та може ж, якось проiдемо… – то вже Єгор.
Соля й не помiтила, як вони з Сашком ввiйшли в кiмнату, i одразу якось знiтилась. Ну якщо й Єгор хоче…
Єгор був музикант-самоучка i спiвав щось таке до бiса альтернативне в самодiяльному групешнику, що збирався на репетицii в актовому залi iхнього технiкуму. А ще Єгор подобався Солi з самого першого курсу. Вони навiть типу потоваришували, але далi того не дiйшло. Вона часто ходила на iхнi репетицii i сидiла сама в тьмi актового залу, а вони вiдривались на сценi – вона плескала в долонi i казала щось середньоi тупостi пiдбадьорливе, а потiм Єгор зазвичай проводжав ii додому. Одного разу навiть запросив на щось на кшталт жартiвливого побачення. Ну як запросив – Соля його непомiтно сама до того пiдвела. Вони обое тодi якраз були типу як вiльнi.
За це треба сказати окремо. Єгор подобався Солi, а Солю скорiше за все вважав просто «хорошою дiвчиною». Вiн зустрiчався з молодою викладачкою iхнього ВУЗу. Ну як молодою – це дивлячись для кого молодою. Вона була старша за Єгора майже на десять рокiв… Йому нинi було 19, а iй 29 – Соля навмисне взнавала точно. Ну i зустрiчались вони… Словом, Соля вважала, що Свiтлана Дмитрiвна з нього вiрьовки плете – i всi стосунки. У них часто бували скандали, вiн жив то в неi, то вдома, то десь у друзiв, то взагалi – в товаришiв у гуртожитку. Бував добряче напiдпитку пiсля тих скандалiв. Вiн iй, бувало, трохи де про що жалiвся, але не детально, звичайно.
І от тодi вона якраз сама порвала зi своiм старшокурсником, дебiльний був роман, iй-бо… Словом, порвала, а вiн в черговий раз пiшов вiд своеi вiдьми i запросив Соломiю в кафе, а потiм вони гуляли пiд ручку парком, а потiм ще забрели на якийсь патрiотичний фестиваль в центрi мiста i збиткувались там зi всяких дебiлiв i дебiлок у вишиванках. Словом – чудовий був вечiр, i Солi було так хороше тодi. А потiм все закiнчилось. Дуже швидко – пару раз пiсля того здзвонились, i вiн знову вернувся до своеi вiдьми, а хай би iй пусто було!..
Нi, Свiтлана Дмитрiвна була жiночка ефектна – це навiть Соля мусила визнати. І вдягалась ефектно, i поводила себе вiдповiдно. Бiльшiсть хлопцiв з ii курсу з самого початку навчання мрiяли з нею переспати i по чорному заздрили Єгоровi, та й до всього вона нiбито була якоюсь родичкою ректору, хоча цього й не афiшувала.
Соля, звичайно, як i будь-яка закохана дiвчинка ii вiку, не думала, що Єгор мiг би зустрiчатись з тою Свiтланою через ii службове положення, так би мовити. Вiн, звичайно, був iз бiдненькоi сiм’i, i коли переiхав до Свiтлани, то став помiтно краще вдягатись, i грошi в нього з’явились, але ж не мiг вiн через грошi, i тому подiбне… Нi, дурницi! Вiн же такий хороший. Ну просто найлiпший у свiтi.
5
На мiсто лягають сутiнки, i на розбитi провiнцiйнi дороги лягають сутiнки, i на села та хутiрцi вкруг мiста лягають пiзнi липневi сутiнки. І довжаться лячнi тiнi, i над химерними болотами, над мелiорацiйними каналами в очеретах та вербах, над рядами тополь вздовж дорiг i над хащами вздовж залiзничних насипiв пiдiймаеться густий бiластий туман. І сонце сiдае за далекий обрiй, плутаючись в дротах високовольтних лiнiй.
І очманiлi електропоiзди сунуть крiзь дурну провiнцiю, поеднуючи острiвцi мiст, i в мiстах загораються дурманнi примарнi вогнi, i машини розрiзають фарами тьму дорiг, i псують шинами скорботний розбитний асфальт, i тривожать псiв у будах, аби тi затим не давали спати своiм хазяям у тихих напiвмертвих селах.
І в вишинi на сходi блищать близькi зорi середини лiта, зорi мiнливi, п’янкi зорi юностi.
І туман встае над покинутим пiонерським табором в Сулимах, над його лиховiсними хащами i його високими густими травами.
І там чутно людськi голоси.
– Ото дурбелик, i скiльки тут тоi мiдi, га?
– Та ось завали рот! Тут сама табличка кiлограм десять, онно поваж возьми. Попробуй, ну…
– Сука, мало того, шо перлись ще, млядь, через усе болото, так поки ще розколупали той пам’ятник, я гребу… Аж упрiв на…
– «Дiтям-пiонерам майбутнього вiд…» – шо це за херня?
– «Вiд iх ровесникiв…», дурбелик ти…
– Та ось завали… «Вiд iх ровесникiв, дiтей-пiонерiв 1984-го року. Вiдкрити в 2084…» Це що, через сто рокiв, виходить?
– Ну ти, блiн, калiка, порахуй возьми. Чи тiльки до десяти, а далi нi? Капсула часу називаеться, чув таке? Ану дай хоть подивлюсь, шо вони там накалякали… А то ми до двi-84-го не доживем з таким життям собачим… Ну.
– Та тут шось важке, мля…
