Сходовий майданчик
Яна Дубинянська
Бiльшiсть героiв роману вважають, що машина, винайдена старим, безнадiйно закоханим професором, здатна здiйснити iхнi найзаповiтнiшi бажання. Може, вам теж так здаеться? Дiйсно, якщо ваше почуття – любов чи ненависть, заздрiсть чи каяття, страх або ностальгiя – достатньо сильне, машина здатна сумiстити ВАШ життевий простiр iз простором ТОГО (чи ТІЄЇ), на кого це почуття спрямоване. На сходовому майданчику з’являться новi дверi – хай насправдi вони на iншому боцi земноi кулi. Просто перетнути сходовий майданчик. Просто прочинити дверi, за якими вона нарештi вiдбудеться – та едина, довгоочiкувана зустрiч, що переверне все життя. Чи ви впевненi, що це i е здiйснення бажань? Переклад з росiйськоi Ярослава Мишанича.
Яна Дубинянська
Сходовий майданчик
ЧАСТИНА ПЕРША
РОЗДІЛ І
Лишалося тiльки кинути авто й тiкати в лiс – що вiн i зробив. Темна стiна хаосу сплутаного безлистого гiлляччя здавалася суцiльною i геть непрохiдною. Ноги, тiльки-но вiн вийшов з машини, по кiсточки вгрузли у масну липучу багнюку. Вiн кинувся вперед, намагаючись продертися кущами, заховатися в темрявi. Лiва нога вплуталась у невидимий зашморг кореня чи поваленого дерева, чоловiк втратив рiвновагу i, впавши обличчям у гостре галуззя, кудись покотився несподiвано крутим схилом. Переплетене вузлами корiння i гiлки уповiльнили падiння, вiн пiднявся було на ноги – i знову впав у багнюку, змiшану з торiшнiм листям.
Там, згори, шосе освiтилося автомобiльними фарами. Вiн почув вищання гальм, а потiм короткий стук гороху об стiну – автоматну чергу. Вони зрешетили його авто, але далi чомусь не поiхали. Вiн принишк, напружено ловлячи кожен звук. Здаеться, вiдчинилися дверцята… Вийшли поглянути на його труп. Зробити контрольний пострiл. Пiд рукою трiснула гiлка, i вiн завмер, – хоча почути це там, на шосе, вони, звичайно, не могли. Навiть вiн, як не старався, майже нiчого не чув, – хоча, зрозумiвши свою помилку, тi, що нагорi, навряд чи мовчали. Якийсь час вiн лежав зовсiм непорушно, вiдчуваючи, що поволi занурюеться у рiдку грязюку. Нарештi, з боку шосе почувся шум автомобiля, що вiд’iздив. А за декiлька секунд нiчну темряву розiрвав слiпучий спалах – гуркiт вибуху почувся на мить пiзнiше.
Вiн тихо пiдвiвся, спираючись об нерiвний стовбур дерева. Подумав про машину. Про свою сяючу, iдеально гладеньку темно-синю «Мазду», яку вiн вiв трасою повiльно й обережно, а при паркуваннi завжди боявся подряпати об щось. Два тижнi як з автосалону. Його перша машина. Їi придбання урочисто знаменувало початок зовсiм нового, iншого, справжнього життя, – перетвореного тепер у димнi уламки на нiчному шосе.
Садна на долонях болiли, вiн спробував витерти грязюку об кору дерева, – вiдчуття було таке, нiби шкiри на руках немае зовсiм. Мокрий i брудний одяг прилип до тiла. Раптом дав себе знати холод, пронизливий холод пiзнього жовтневого вечора. Треба було кудись iти. Зрештою, вони могли повернутися й обшукати лiс бiля дороги – якщо iм дiйсно потрiбне його життя. А вiн уже вiрив, що воно iм потрiбно.
І вiн побрiв невiдомо куди, вiдхиляючи колючi гiлки й прикриваючи лiктем обличчя. Гiрше, нiж останнiй бездомний жебрак. А як все починалося… чорт забирай, усе це починалося дуже непогано!
Адже вiн не продавав душу дияволовi – хоча можливiсть була. Бiльшiсть приятелiв з тренажерного залу ходили в охоронцях у крутеликiв з тiньового бiзнесу, добре заробляли i недовго жили, – вiн дивився на таких iз спiвчуттям i категорично вiдмовлявся грати в цi iгри, коли йому пропонували. Батько не для того вклав усi своi збереження у синове навчання в престижному коледжi, щоб вiн продавав своi м’язи на пiстолетне м’ясо. Правда, всi намагання продати розумну голову незмiнно завершувалися пiсля заповнення анкети словами: «Чекайте, вам перетелефонують». Вiн був уже готовий чесно визнати поразку i повернутися на щитi у рiдне провiнцiйне мiстечко, коли представник однiеi з численних вiдвiданих фiрм дiйсно зателефонував.
Але ж, боже мiй, чорт забирай, це була монолiтно-солiдна, абсолютно добропорядна, стара i надiйна компанiя!
– Грегорi? – запитала мiнiатюрна жiнка, глянувши в папери. – Сiдайте.
Їхнiй офiс був обставлений просто i практично, жодного натяку на розкiш, нiчого, що мало б вражати уяву. Легкi бiлi меблi, комп’ютери на столах, свiтло-сiрi шпалери i занавiски, ворсисте килимове покриття на пiдлозi. Кiлька графiчних картин на стiнi над низьким диваном i букетик конвалiй на столi у жiнки поруч з комп’ютером. Тодi була весна…
– Мене звуть Ольга, я генеральний директор компанii, – промовила мiнiатюрна жiнка. – Ми з Полом ознайомилися з вашим резюме. Думаю, ви нас влаштовуете. Ви говорите французькою?
Вiн кивнув, i вона одразу ж запитала його щось по-французькому. Вiн уже не пам’ятав, що саме вона питала. Вiн взагалi не пам’ятав подробиць розмови – тiльки те, що це було швидко, по сутi, по-дiловому i в той же час досить людяно. Пол – комерцiйний директор компанii, вiн сидiв за столом навпроти Ольги, – швидко пояснив йому специфiку майбутньоi роботи. Його брали на посаду офiс-менеджера – Грег вiддав би перевагу бiльш iнтелектуальнiй роботi, i Ольга, безпомилково вгадавши тiнь легкого розчарування на його обличчi, повiдомила про реальну можливiсть подальшоi кар’ери в компанii.
– На високу платню одразу не розраховуйте, – сказала вона. – Спочатку, доки ми ще як слiд не познайомилися, ви будете отримувати…
І Греговi знадобилася вся його сила волi, аби втриматися i не засяяти по-дурному невтримною хлоп’ячою посмiшкою. Тому що названа цифра в десять разiв перевищувала усi вимрiянi вдома розрахунки. У цю фантастичну цифру вкладалися кiлька нових костюмiв, абонемент у найкращий тренажерний зал, французькi парфуми для мами, кiмната мало не в центрi мiста, а наступного мiсяця, мабуть, перший внесок за машину… Саме ту. Темно-синю «Мазду».
Ольга подала йому руку на прощання – неймовiрно маленьку i тонку, з мiнiатюрними лакованими нiгтями i вузенькою обручкою. На дотик ця рука здавалася залiзною.
А по сходах вiн плигав, як кенгуру, через три сходинки, ледве стримуючи бажання з’iхати вниз перилами. І вулицею – надворi, звичайно, яскраво свiтило сонце, – два квартали бiг пiдстрибуючи, наче школяр. Квiтували якiсь дерева, i, вiдламавши облiплену рожевим цвiтом гiлочку, Грег подарував ii першiй зустрiчнiй дiвчинi. Потiм гайнув у «свiй» бар, де не застав жодного знайомого i закотив самотню оргiю з шести кухлiв пива.
Ейфорiя не затяглася, ii змiнила робота – спершу нелегка, а потiм, коли вiн вивчив структуру дiяльностi компанii, – досить рутинна. Помiж тим з’явилися новi приятелi, заводився роман з блондиночкою-комп’ютерницею iз сусiднього вiддiлу, i Грег почав прокидатися вранцi iз приемним вiдчуттям, що його життя мае всi компоненти для того, щоб бути щасливим. Адже так воно i було, чорт забирай!
Стара солiдна компанiя. Йому здавалося, що будучи офiс-менеджером, вiн знае про ii дiяльнiсть майже все. І це майже все було iдеально-бездоганним, вмiщувалося у межi закону i жодним краем не занурювалося в тiнь. Вiн би знав. Вiн би знав, у всякому разi, що е аспекти, з якими йому краще не мати справу. Але ж нiчого подiбного!
Випадковiсть була непристойно дрiбною, неприемною, досадною. Вiн пiдготував для Ольги список замовникiв на майбутнi поставки i вiднiс його в директорський кабiнет. Нi Ольги, нi Пола не було, i Грег поклав папери на стiл бiля букета напiвпрозорих засушених квiтiв, що стояв у маленькiй порцеляновiй вазi. Ольга любила квiти.
Канцелярська скрiпка. Нiкчемна, нiкому не потрiбна скрiпка – вiн зачепив ii аркушем паперу i змахнув у напiввисунуту шухляду стола. І нiчого, чорт забирай, нiчого б не сталося, – якби вiн не захотiв дiстати цю скрiпку i не висунув шухляду до кiнця…
Скрiпка впала помiж пачкою довгих дамських сигарет i фотографiею гарного молодого хлопця – напевне, сина Ольги, – у заскленiй рамцi. А ще там лежали якiсь папери у прозорому файлi, – але ж вiн не бачив, не дивився, навiть краечком ока не прочитав жодного слова!
– Грегорi, що ви тут робите?
Голос у Пола був сухий i не дуже забарвлений емоцiями, – Грег спершу зрозумiв його питання прямо i показав список замовникiв. Пол бiльше нiчого не сказав. Пiд його пильним поглядом Грег повiльно засунув на мiсце шухляду, що рипнула надто голосно…
Його викликали в директорський кабiнет за двi години. Грег намагався виправдатися, вiдчуваючи непереконливiсть своеi iсторii i нiби збоку спостерiгаючи власну незграбну фiгуру з уявною скрiпкою мiж великим i вказiвним пальцями. З байдужим, сповненим нудьгою обличчям Пол вислухав його – i виклав на стiл конверт з грошима.
– Ви бiльше в нас не працюете, Грегорi, – сказав вiн. – Шкода. Ви були непоганим робiтником.
А Ольга, що за весь час не промовила нi слова, раптом глянула на нього i додала:
– І хлопцем ви були непоганим.
…Вiн не помiтив канаву, залиту осiннiми дощами, i вище колiн влетiв у крижану чорну воду. Вчепився за гiлку, пiдтягнувся, проповз на животi жирною багнюкою i вилiз з iншого боку. Може, на цьму мiсцi вони втратять його слiд. Може, йому вдастся зникнути.
Звiльнення було катастрофою. Вiн кiлька годин повiльно кружляв вулицями мiста, гамуючи банальне бажання напитися в дим. Потемнiшало, почався дощ. Грег раптом вирiшив поiхати до Елсi, комп’ютерницi, вона жила далеко, у передмiстi. Вже тодi вiн помiтив чорний «Ягуар», що нав’язливо маячив у дзеркалi, – i не надав цьому нiякого значення, вiн був не в станi надавати значення чому-небудь. А Елсi не було вдома, був тiльки холодний жовтневий вечiр, темна порожнеча мiж пiд’iздом i його машиною – i сухий безглуздий звук автоматноi черги, що продiрявила повiтря там, де секунду тому була його голова.
А далi – класична голiвудська погоня: його тiло працювало на невiдомо коли i як набутих рефлексах, а свiдомiсть безуспiшно намагалася збагнути сенс цiеi дикоi ситуацii. «І хлопцем ви були непоганим…» Документи в шухлядi стола, якi вiн не бачив! – але ж мiг i побачити, i начальство вирiшило не ризикувати. Вiн намагався знайти iнше пояснення, це було занадто простим i принизливим, – проте, судячи з усього, едино правильним. Ольга, жiнка з маленькими залiзними руками… iй насправдi шкода, вiн був хорошим хлопцем…
Кущi знову стали суцiльною стiною. Грег пiшов напролом, залишаючи клаптi одягу на пружних гiлках, – i раптом лiс закiнчився. Попереду тьмяно виблискував мокрий асфальт, самотнiй автомобiль промчав по шосе, висвiтивши на мить невисокий навiс автобусноi зупинки на тому боцi.
Грег зупинився. Вiн абсолютно втратив вiдчуття мiсця – чи це та дорога, на якiй згорiла його машина? – та нi, не мiг же вiн зробити повне коло лiсом, а якi ще дороги тут е, – вiн геть не пам’ятав i не уявляв, який автобусний маршрут мiг мати тут зупинку. Автоматично, ледь тягнучи ноги з налиплими кiлограмами листя i багна, вiн поплентав до неi навскоси через шосе.
Вони з’явилися на дорозi одночасно: мирний, повiльний, яскраво освiтлений автобус – i чорний «Ягуар» з темними склами i прожекторами фар, спрямованими просто на Грега, в обличчя, в очi…
Вiн побiг, кульгаючи i спотикаючись, – але вiдчайдушно, як нiколи в життi. Вони могли не помiтити його… вони мусили його не помiтити!.. Автобус пiд’iздив до зупинки – а раптом вiн проiде мимо, раптом нiкому не треба тут виходити?!
… Вiн важко привалився до закритих автобусних дверей – зсередини, боже мiй, зсередини! Переслiдувачi залишилися ззовнi; хоча б вони не встигли його помiтити, iнакше будуть переслiдувати автобус, поки жертва не вийде… Але все одно – вiн виграв перепочинок, час заспокоiтися i щось придумати. Намагаючись триматися подалi вiд заднього вiкна, Грег пiднявся в салон i вже хотiв впасти на найближче сидiння…
Воно було таке свiтле, чисте, оббите палевою шкiрою. Тiльки тут Грег вiдчув на собi погляди пасажирiв – вони разом напосiлися на нього, здивованi, нерозумiючi, вiдразливi. Цi люди бачили брудного до неможливостi, обiдраного, скривавленого волоцюгу, а скорiш за все – злочинця. Огрядна жiнка, що займала мiсце поруч iз тим, куди вiн хотiв сiсти, скоса глянула на Грега i припiднялася, збираючись посунутися ближче до вiкна. І в цей момент автобус струснуло на поворотi, Грег змахнув руками, втратив рiвновагу, облiпленi болотом черевики послизнулися на пiдлозi, пальцi вхопили повiтря за сантиметр од поручня, i вiн зупинив падiння, впершись чорною подряпаною долонею в масивне плече пасажирки.
Кiлька секунд жiнка розгублено клiпала накладними вiями, – Грег встиг випростатися i пробурмотiти вибачення, – i тут вона заплющила очi i заверещала противним пронизливим голосом. По головах пасажирiв пробiг гомiн, переростаючи у некеровану хвилю агресii. Хтось крикнув, щоб зупинили автобус. Декiлька чоловiкiв повставали з мiсць. Грег зацьковано озирнувся навколо, глянув у темряву за вiкном, пронизану слiпучим свiтлом вiд фар легкових машин – помiж ними могла бути i та, чорна…
Вiн вчепився в поручень обома руками, на яких бруд, змiшавшись з кров’ю, засихав бурою кiркою, – вчепився мертвою, вiдчайдушною хваткою.
І тут я поклала згори свою руку у свiтлiй рукавичцi i, обернувшись до пасажирiв, чiтко промовила:
– Вибачте нас, будь ласка.
РОЗДІЛ ІІ
Виявляеться, я заснула i проспала майже двадцять хвилин, прихилившись до вiконного скла, яке дрiбно тремтiло в такт руховi. Автобус погойдувався, темрява мирно свiтилася крiзь розмитi лiтери слова «ненавиджу», яке я написала на запрiлому вiкнi. А може, i не я – в усякому разi, вказiвний палець моеi рукавички вже висох, i взагалi, все це було надто давно.
Я протерла вiкно зворотнiм боком долонi, знявши рукавичку, i знову натягла ii на вологу руку. Зрештою, просто не треба було до нього переiжджати. Якби ми зустрiчалися, як i ранiше, щосуботи, це могло б тривати невизначено довго. Інше питання, навiщо, – але могло б. І не довелося б зараз iхати невiдомо куди глупоi ночi… от i все. Бiльше нiчого б не змiнилося.
Треба ж, я вже зараз погано пам’ятаю його обличчя – тiльки перебитий нiс i дитячi губи. Взагалi-то вiн був хороший, такий наiвний i незграбний, схожий на ведмежа. Все тiло – тiло я пам’ятала значно краще, – у дрiмучому чорному волоссi, велике, важке, сильне. І полюбляв носити мене на руках. Хоча останнiм часом здебiльшого не туди, куди я хотiла, – я знизала плечима i тихенько засмiялася. Остання фраза, яку я вiд нього почула: «А я кажу, що не дам тобi вийти звiдси!.. А я кажу, ти повернешся!!!»
За темним вiкном стояла стiна лiсу, накладаючись на чiтке зображення мого обличчя. Вдивляючись у темряву, я взялася вигадувати адаптований варiант цiеi iсторii для Марти. З Мартою ми не бачилися рокiв зо три, та й ранiше не настiльки товаришували, щоб отак вриватися до неi серед ночi з намiром поселитися як мiнiмум на кiлька днiв. Але у Марти завжди, наскiльки я пам’ятаю, лежали в сумочцi дамськi романи в м’яких паперових обкладинках. І вона плакала над ними абсолютно вiдверто, не шкодуючи туш на вiях.
