Починати треба з фонтанчика.
…Тонкий струмiнь фонтанчика для пиття, падаючи на мармуровий обiдок, розбивався на водяний пил, в якому тремтiла маленька райдуга. Молодий спортсмен пив довго i жадiбно, його широкi плечi, вкритi краплинами поту помiж кучерявим волоссям, важко здiймалися. Вiдпивши останнiй ковток, вiн випростався i подивився на мене, дитячим рухом великоi руки втираючи рота.
Була весна, яскраво свiтило сонце, я – вже не знаю, чому, – вiдчувала себе щасливою… Я посмiхнулась йому.
– Хочете пити?
Його голос ще ледь тремтiв од переривчастого дихання. І я знову всмiхнулася вiд цього наiвного запитання, i схилилася над фонтанчиком, i вiдчула язиком смак крижаноi води, а на талii – доторк гарячих рук…
Не зовсiм на талii, трохи нижче, – але пояснювати, мабуть, не варто. Як i вiдтворювати нашу подальшу розмову – котру я до того ж пам’ятала бiльш нiж погано. Здаеться, вiн прийшов тодi до фiнiшу чи то передостаннiм, чи ще гiрше, i невдоволенi амбiцii знайшли вихiд в iншому напрямi. Класичною першою зустрiчною виявилася я. І я це прекрасно бачила, я з першого ж погляду бачила його наскрiзь, простого, як телеграфний стовп, – але вiн був чоловiк, i вiн був не схожий, геть не схожий… Але про це вже точно не треба казати.
Поiхали далi. Нашi тiла нестримно потяглися назустрiч одне одному… нi, так одразу – Марта цього не зрозумiе. Ну добре, нашi тiла нестримно потягнуться одне до одного пiзнiше, пiд час прогулянки в лiс. Тим бiльше, що ми дiйсно колись там гуляли, це було ще до того, як вiн виграв професiйний забiг i винайняв оцю окрему квартиру – якою ж я була iдiоткою, коли погодилася туди переiхати! Про це теж доведеться сказати, тiльки перехiд мае бути плавним, красивим.
Лiс. У густiй травi сюрчали цвiркуни, а небо просвiчувало крiзь темно-зеленi крони дерев…
– А-а-а-i-i-i-i-а-а-а-а!!!
Я сiпнулася всiм тiлом, ледь не зойкнула сама, – нерви геть нiякi! – i обернулася. Товстуха, яка сидiла за мною, верещала так, нiби ii от-от збиралися згвалтувати чи, принаймнi, показали пацюка. Свiтло-бузкове пальто цiеi панi прикрашав чорний вiдбиток розкритоi п’ятiрнi, розташований якраз посерединi лiвого плеча i такий виразний, що цiлком мiг зiйти за якусь емблему. Але товстуха не припиняла верещати – якраз у мене над головою, в якийсь момент менi навiть вуха позакладало. На цей крик наклалися, поступово гучнiшаючи, голоси iнших пасажирiв, гнiвнi й обуренi. В автобусi починалася сварка, до якоi я не збиралась мати стосунку. Я знову сiла i втупила очi у вiкно, де у темно-синiй iмлi гойдалася нерiвна лiсова стiна. Значить, лiс, цвiркуни, небо…
Картинка за вiкном сiпнулася i завмерла. Ми чомусь зупинилися, причому у зовсiм безлюдному, явно випадковому мiсцi на шосе. Здаеться, таки трапилося щось серйозне.
– Викинути його, як собаку! – гаркнув, пiдiймаючись, чоловiк, що сидiв поруч зi мною. Цей голос органiчно доповнив злiсне й агресивне багатоголосся, в якому виринали окремi реплiки такого ж змiсту. Я також пiдвелася – i лише зараз помiтила його.
В епiцентрi конфлiкту, просто напроти мене стояв, учепившись обома руками за поручень, скривавлений, облiплений брудом чоловiк. Неймовiрно брудний – це поки що й утримувало вiд рукоприкладства розгнiваних пасажирiв, утворюючи навколо волоцюги трохи простору, нiби зачароване коло. На цiй людинi буквально не було живого мiсця, з котрого не вiдпадала б жирна багнюка, перемiшана з бурим листям. Весь його одяг був замащений чорним i липучим – хоча ранiше це був цiлком пристойний одяг, навiть колишня краватка вибилася з-пiд розiрваного плаща. Я завжди пишалася своею спостережливiстю. Я помiтила, що нiгтi на його руках, вкритих чорною кiркою, були коротко пiдрiзанi, а роздряпане до кровi пiдборiддя – чисто поголене.
А потiм я побачила його очi.
Вiн у вiдчаi зацьковано озирався на всi боки. Сiрi, вкритi червоною павутиною капiлярiв, очi зi злiпленими вiями блукали по колу, не знаходячи нiде й iскри пiдтримки, i наповнювалися безнадiйною рiшучiстю захищатися до останнього… Вiн був зовсiм молодий.
І отут я зробила крок вперед, поклала на його чорнi, обiдранi пальцi свою руку у свiтлiй рукавичцi i, обернувшись до пасажирiв, чiтко сказала:
– Вибачте нас, будь ласка.
Зрештою, чому це не моя справа? Хлопець явно не був волоцюгою чи бандитом, з ним просто щось сталося, а тепер вiн знову так безглуздо, по-дурному знайшов собi ще й цю проблему. А чому б i нi, врештi-решт?
– Вибачте, Джiм не навмисне, – тепер я зверталася до товстухи у бузковому, намагаючись, щоб мiй голос звучав м’яко, ледь не з материнськими iнтонацiями. – Знаете, ми гуляли в лiсi, а там такi яруги, i, уявляете, iх зовсiм не помiтно, доверху залитi водою i листя згори плавае. Коли Джим провалився, я навiть ахнути не встигла. По шию провалився, уявляете? Я так боюся, тiльки б вiн не пiдхопив запалення легенiв, адже по саму шию, i крижана вода…
Варто тiльки почати варнякати всiлякi дурницi – далi вони варнякалися самi собою, а я з презирством спостерiгала, як злiсть i агресiя на тупих фiзiономiях трансформувалися у неприхований iнтерес до захоплюючого видовища. Треба ж, цей брудний волоцюга i ця вродлива елегантна дiвчина iдуть разом, та й не волоцюга вiн зовсiм, ох, яке непорозумiння, а ми його ледь не… І хоч би один iдiот згадав, що я мало не з пiвгодини куняла тут бiля вiкна!
– Неодмiнно зварiть чаю з липою, – з виразом материнськоi турботи на повновидому обличчi вимовила жертва. – І розiтрiть хлопця спиртом, ви чуете, молодий чоловiче, нехай вас натруть спиртом…
– А ви почекайте, доки пляма висохне, зiшкрябайте ii акуратно ножем, а тодi почистiть щiткою, – серйозно сказала я. – Навiть слiду не лишиться, обiцяю вам!
Автобус рушив, i пасажири розiйшлися по своiх мiсцях. Я теж сiла i, продовжуючи спектакль, смикнула за руку свого Джiма, тягнучи його на сидiння бiля себе. На цьому все мало скiнчитися.
Я спробувала вiдновити в пам’ятi свою романтичну iсторiю. Що ще в нас було гарного? Тяжко сказати. За весь час вiн жодного разу не подарував менi квiтiв, навiть на день народження, мовчу вже про подарунки. Ага, вiн носив мене на руках.
Отже, кожну суботу, якраз о третiй, я зупинялася перед дверима, оббитими шкiрою iз знайомим карбованим номером, i тиснула на кнопку електричного дзвоника. Його звучання було схоже на пташиний спiв, я намагалася вловити у його переливах звук тяжких крокiв. Дверi розкривалися, i з порога вiн пiдхоплював мене на руки, i я заплющувала очi, вiддавалася на волю його могутнiх рук…
Мiж iншим, так воно i було. Навiть нiчого не треба вигадувати – просто ненав’язливо забути про деякi речi. Наприклад, як, зголоднiвши, вiн хапав мене однiею рукою i нiс на кухню – на самому цiкавому мiсцi детективного фiльму. Або безцеремонно виносив мене за порiг кiмнати, коли хотiв на самотi дивитися змагання з регбi. Звичайно, я ставилася до цього з гумором i навiть намагалася опиратися – а потiм рахувала круглi синцi на зап’ястках. До того ж вiн вважав, що я не повинна ухилятися вiд прання його вiчно розкиданих по всiй кiмнатi шкарпеток, маю чистити його кроси, навiть мити станок для голiння… все це, звичайно, вже по тому, як я переiхала. Дурна. І ще цi вечори, довгi осiннi вечори в товариствi людини, що мае в лексиконi не бiльш як п’ятдесят слiв. Ось про це я i скажу Мартi. Ми виявилися занадто рiзними людьми, яких пов’язувало лише тiлесне бажання… Чорт, набридло, гидко. Якщо щось, то буду iмпровiзувати.
За темним вiкном уже миготiли рiзнокольоровi вогнi мiських лiхтарiв i вiтрин. Я прилипла до скла, намагаючись вгледiти бодай якийсь орiентир – в гостях у Марти я була лише раз i то бозна коли, до того ж iз компанiею, що дае повне право не запам’ятовувати дорогу. Єдине, що я пам’ятала, – це кiнцеву зупинку. Будинок на розi, третiй поверх. Я глянула на годинник: одинадцята тридцять п’ять. Саме час для невимушеного дружнього вiзиту.
Автобус зробив коло на асфальтовому майданчику i зупинився. Розкрилися дверi, люди косяком потяглися до виходу, я встала – i зiштовхнулася поглядом iз тим самим хлопцем, iз «Джiмом».
Вiн не пiдводився з мiсця i, старанно вивертаючи шию, напружено вдивлявся у темне задне вiкно, за яким було геть неможливо щось розгледiти, окрiм миготiння вiтрин i автомобiльних фар. Бруд, що в’iвся йому в одяг, трохи висох, але все одно торкатися до нього не хотiлося. Але хлопець не пiдводився, а з автобуса вже виповзала, посопуючи, товстуха у свiтло-бузковому, i ми були останнiми людьми, що ще лишалися в салонi.
– Перепрошую, мiстер, – почала я, i вiн раптом рвучко повернувся до мене, наче почув пострiл. Очi в нього були такi ж зацьковано-вiдчайдушнi, як i в той момент, коли його хотiли викинути з автобуса. Я чомусь вiдчула себе винною, розсердилася на себе, на нього, на пiзнiй вечiр i абсолютну абсурднiсть ситуацii, на того, хто був у цьому винен, i ще раз на себе… Знову захотiлося написати на склi «ненавиджу».
Я ввiчливо сказала:
– Дайте пройти.
Вiн мовчки дивився на мене впритул декiлька секунд – а потiм вимовив глухим, ледь чутним голосом:
– Якщо я вийду зараз з автобуса… один… Мене вб’ють.
Чесне слово, я сама б когось убила. Я можу, я ж божевiльна. Я подала йому руку i сказала дуже по-дiловому:
– Гаразд, виходимо разом.
Ми вiдповiдальнi за тих, кого приручили. Сент-Екзюперi.
А добре дiло нiколи не проходить безкарно. Не пам’ятаю, хто.
Виходячи, вiн подав менi руку – уявляю, як це виглядало. Пасажири автобуса уже встигли розiйтися, i ми опинилися на зовсiм порожнiй вулицi, – однак нiчого схожого на пострiли з-за рогу, звичайно, не вiдбувалося. Повз нас пролiтали авто, iхнi вiдображення ми бачили у довгiй склянiй вiтринi, i хлопець кожного разу швидко повертав голову, дивлячись то на дорогу, то на ii вiддзеркалення. Може, вiн був трохи не в собi. Може, це було небезпечно – отак гуляти з ним нiчною вулицею. Зараз мене бiльше цiкавило, в якому з абсолютно однакових висотних будинкiв обабiч вулицi живе Марта. Здаеться, номер був непарний. Хоча, бог його знае. Треба було подивитися в обох – поверх i квартиру я пам’ятала точно. І все-таки позбутися мого екзотичного супутника, – його появи у своiй квартирi посеред ночi Марта точно не зрозумiе.
Ми ввiйшли у пiд’iзд, кроки стали лункими. Я зупинилася i обернулася до хлопця.
Вiн заговорив першим.
– Я навiть не знаю, що… я пiддав ваше життя великiй небезпецi, як останнiй… Я, напевне, маю все пояснити. Мене звуть Грегорi, Грег…
Чого-чого, а знайомитися з ним я не збиралася.
– Не варто, – перепинила я його досить рiзко. – Сподiваюся, у вас усе буде нормально. Просто зараз я йду не додому, i…
На щастя, вiн зрозумiв. Кивнув, пробурмотiв щось нерозбiрливе i вiдступив до дверей пiд’iзду, але не вийшов, а намагався щось розгледiти у щiлину мiж стулками дверей. Мене вiн бiльше не цiкавив.
Я пiднялася на третiй поверх. Сходовий майданчик у цьому будинку мав незвичайне планування – вiн iшов пiвколом, як сонечко на дитячих малюнках, дверi розходилися вiд неi широкими променями, чи то п’ять, чи шiсть, – чомусь важко було визначити iх кiлькiсть на око, без перерахунку. Я пiдiйшла до другоi лiворуч – друга лiворуч, без варiантiв, – i кiлька разiв натиснула на кнопку дзвоника. Нiхто не вiдповiдав, пiсля паузи я спробувала ще – без результату. Марти не було вдома або я помилилася будинком… нi, Марти не було вдома. Цей рубiновий гудзик дзвоника, я його добре пам’ятаю, тому що…
І стало боляче, страшенно боляче, адже i в нього був такий самий гудзик на дверях, i я згадала! – а за жорсткою угодою iз собою не мала права згадувати… Взяти себе в руки, думати про щось iнше, про когось iншого, про того спортсмена з руками у чорному волоссi… це хоча б романтично… це хоча б по-дурному…
Виявляеться, вiдчинилися крайнi дверi праворуч, – а я й не помiтила старшого вже чоловiка, який вийшов на сходовий майданчик, я його впритул не впiзнавала, – навiть, коли вiн привiтався зi мною як iз знайомою, навiть, коли запросив зайти, навiть, коли я погодилася…
РОЗДІЛ ІІІ
Нiчна лампа свiтилась м’яким блiдо-жовтим свiтлом – але вiн все одно накинув зверху картатий плед. Дуже втомилися очi. І взагалi, вiн надто втомлений од свiтла.
