Царський пояс
Лiдiя Гулько
Пригоди Мишка в пiднебеснiй Гойтасира #1
Юний друже, тобi, звичайно, вiдомо про скiфiв. Вони заселяли нашi землi в прадавнi часи. Бiльше про скiфiв знае Мишко, твiй сучасник. Ще б пак! Вiн побував у Скiфii. Уявляеш, стояв на майданчику, з якого скiфський шаман опiвночi злетiв на зiрку Сидень. Розкаже Мишко i про Ольвiю, куди хитрощами його завезла Ія. Чому хитрощами? Бо лише Мишка мае чарiвний перстень. З його допомогою Мишко з Іею лiтають, спiлкуються з невидимими iстотами. Про невидимок довго розказувати. Про них сам прочитаеш. Скажу тiльки, що невидимий свiт небезпечний. Але Мишко вийшов переможцем! Вiн не тiльки перемiг велетенського комара i Богинку, вiн повернув вождевi скiфського племенi царський пояс. Для допитливих читачiв вiд 10 рокiв. Тих, хто любить пригоди, кохаеться в iсторii, фольклорi та народних звичаях, закорiнених у прадавнi часи.
Лiдiя Гулько
Царський пояс
Глава перша
Майже казкова передiсторiя
Край нашого села, та ще й над кручею, бовванiла скособочена хата. Узимку за кучугурами, а влiтку за буйним зелом ii й не побачиш. Але нi взимку, нi влiтку стежка, що вела до хатини, не зникала. Мешкав у тiй оселi вiдомий за межами села знахар. На вигляд вiн такий: не старий i не худий, на здоров’я землякам нiколи не скаржився. Приемно усмiхався, гладив розкiшну бороду i розглядав перстень з червоним камiнцем. Звали чоловiка незвичним для нашого краю iменем – Євстахiй.
Дивний чоловiк. Грошей за поради категорично не брав. А от продукти – iз задоволенням. Торби i торбинки, мiшки i мiшечки, склянки, глечики, горнятка з iстiвним добром пiдпирали низьку в хатинi стелю. Євстахiй частенько зашпортувався за них i падав. Безпорадний у побутi, страхи господнi.
Скажете: життя сiльського вiдуна безхмарне? Коли б то так! Жила у нашого пiд боком вусата iстота, що до сверблячки у лапках ненавидiла його гостей. А коли вони ще й приходили з Мурчиками або Гавчиками, то вiд лютi гризла собi кiгтi.
Таки так, мовиться про ненависного селянами гризуна, хатню мишу.
Одного разу вусата заснула на мiшку з пшеницею. Розбудило ii страхiтливе муркотiння. Блимнула миша оком – аж над нею лапа з гостреними кiгтями. Як же вона схопиться, як шугне з мiшка. Забилася бiдолашна пiд вiник i пiд ним вiд страху мало не вмерла. Коли оговталася, то рiшуче пискнула: «Рудiй бородi оголошую вiйну».
Якось за вечерею Євстахiй хильнув бiльше, нiж завше, червоного вина. Вiд гучного хропiння господаря задзвенiли у благеньких рамах шибки. Миша вибiгла зi схованки i переможно блимнула оком. Хутко забралася на лiжко, де неборака спав мертвецьким сном i давай чикрижити його розкiшну руду бороду. (У бородi, яку Євстахiй нiколи не пiдстригав, крився його хист вiщувати.)
Наступного дня сiльський пророк упевнено займався своiм. От тiльки казав вiн все навпаки.
Наприклад, червонощокiй удовi напророчив, що третього дня ii душа вiдлетить у кращi свiти. Вдова пророкуванню не зрадiла. Краяни теж зi страхом чекало невтiшноi звiстки. Вдова не вiддала боговi душу нi третього дня, нi четвертого. А п’ятого ii провiдав давнiй вусатий приятель. Вiн небогу заспокоiв добрим словом. Щоки у жiнки ще бiльш побуряковiли. Молодята побралися i зажили у мирi й злагодi. Ось так.
А з Марусею, сиротою, сталося щось зовсiм не зрозумiле. Дiвчина тихо собi сидiла разом з усiма – чекала «прийому» до знахаря. І була сумна-пресумна (усi потiм згадували). А вийшла вiд нього зовсiм iншою. Не йшла, а нiбито пливла над землею. Бачили ще дiвчину бiля криницi. Набирала Марусенька воду, розказували, i душевно спiвала. Треба сказати, що голос у Марiйки надзвичайно красивий – чистий i переливчастий. Пiсля того дiвчини вже нiхто не бачив. Неначе крiзь землю провалилася.
Селяни вирiшили, що то недобрi витiвки ворожбита. І через це його негайно треба вижити з села.
Бiля скособоченоi хатини зiбрався шумливий люд.
– Ти – брехун! – кричали. – Недобрий чоловiк! Причину нам робиш! Забирайся геть! Якщо не пiдеш, то спалимо твое кубло.
Хтось пошпурив великою грудкою в старi дверi.
Євстахiй так злякався, що до вечора надвiр не виходив. Лежав з рушником на лобi й жалiсно стогнав. А ще вiн гарячково думав. І таки дещо придумав.
… Коли за вiкном стемнiло, а на небi закружляв рiй жовтих джмелiв, з хатини, що над кручею, боком вислизнув чоловiк. У мертвотному мiсячному сяйвi блиснуло лезо сокири i довгi цвяхи. Чоловiк позабивав дошками вiкна i дверi. Сумовитим поглядом окинув зорi i повний мiсяць. Тяжко зiтхнув, адже прощався з ними назавжди. Вилiз на дах. Через дiрку в солом’янiй покрiвлi вiн проник в свое житло. Пiсля того на свiт бiлий уже не виходив.
– А наш ворожбит того – зiбрав манатки iчкурнув, – радiли селяни.
У царствi Аiда
А що ж Євстахiй? Що з ним? Не переживайте. До мудрого чоловiка долю завжди милостива. Наш Євстахiй лежить на диванi, жуе цукровi пряники i гортае аркушi книжок. Добре жилося i хвостатiй. Їi вже не ганяли чужi коти та собаки. У хатi мертва тиша, а рiзних круп i борошна скiльки, що стелю пiдпирають.
Як то частенько бувае i серед людей, ситне i безтурботне життя розслабило зубату. Вона втратила пильнiсть i потрапила на очi господарю.
Євстахiй зблiд, коли побачив мишу. Тупотiв ногами, тряс сердито кулаками:
– Звiдки ти взялася? – присiкувався до гризуна. – Переведеш усi моi продукти. Що iстиму взимку? Сконаю вiд голодноi смертi.
Миша смiливо вiдповiла:
– Не переживай, господарю. Круп i борошна у нашiй господi бiльше, нiж потрiбно для двох.
Чоловiк, звичайно, нiчого не розiбрав. Але його обурила поведiнка хвостатоi. Вона не втекла, як належить шкiдливому гризуну. Навпаки, звелася на заднi лапки i оце пищить. Що? Його, господаря, лякае? Однозначно, ii треба зловити.
І тут почалося! Євстахiй поперевертав стiльцi, вiдра, кухлики, горщики. А коли пробiгав повз дверi, то перетнув смарагдовий промiнь (вiн пробивався крiзь щiлину в старих дверях). Мить – i Євстахiй вже крихiтний чоловiк. Гасае за хвостатою i не пiдозрюе, що маленький. Миша шугнула в нiрку, а Євстахiй, звичайно, слiдом.
Чоловiк озираеться. Де миша? Нема, кудись здимiла. Сам же вiн у тунелi, якому кiнця-краю не видно. Дивина! Раптом до слуху чоловiка долинула журна пiсня. Спiвала дiвчина. Голос ii нiбито знайомий: чистий та переливчастий.
Євстахiевi ноги самi зiрвалися з мiсця. Вони несли його прямо на голос дiвчини, що красиво спiвала. Бiг Євстахiй, бiг i добiг до розвилки. Далi дорога розходилася лiворуч i праворуч. Чоловiк прислухався. Пiсня кликала з лiвого боку.
Вiн iде, iде. Вже й почав накульгувати вiд утоми. Хотiв присiсти, щоб перепочити. Та пiсня обiрвалася. Шлях чоловiковi перетнула мерехтлива завiса. Вона швидко мiняла колiр. Ставала то червоною, то оранжевою, то жовтою, то зеленою, то голубою, то синьою, то фiолетовою. Євстахiй устромив ногу в мерехтливу завiсу. Потiм другу. «Ой!» – верескнув. Але вiдступати було пiзно.
Перед ним стояло чудовисько. Велике i кошлате. На товстеннiй шиi погрозливо хиталися три собачi голови. На iхнiх загривках кублилися довгi пейси. Хвостище загнутий, як каналiзацiйна труба. На його кiнцi вогнем дихала пащека.
Бiдний чоловiк в смерть злякався. Повiльно сповз i простягся на вологiй землi.
Псяра обнюхав Євстахiя липкими носами. При цьому хитав хвостом-драконом. Зрадiв зустрiчi з чоловiком? Та чомусь утратив до нього iнтерес – уклався спати. Але не десь там – пiд мерехтливою завiсою скрутився гiгантським кренделем.
Євстахiй зрозумiв, що дорога до скособоченоi хати, що над кручею, для нього вiдрiзана.
Довго чи недовго Євстахiй лежав на вологiй землi, того вiн i сам не знае. Коли прийшов до тями, то пiдвiвся. Боязко роздивлявся довкола. З усiх бокiв його оточували дерева з темними стовбурами, кривими плодами i скрученими листочками. З блiдо-сiроi трави витикалися фiолетовi голiвки тюльпанiв. Химерний садок оповивала гробова тиша i зеленуватий морок.
Мiж деревами повiльно рухалися бiлi тiнi, що нагадували людськi фiгури.
Чоловiк водив величезними вiд страху очима. Що за дивний свiт? Як з нього вийти?
– Вiтаю пророка у пiдземному царствi, – розiрвав тишу густий чоловiчий бас.
Ноги у нашого героя затремтiли. Проте цього разу вiн втримався: не сповз i не простягся на вологiй землi.
З високого стiльця на Євстахiя похмуро поглядав велетень. Вiн неквапом накручував на палець пасмо кучерявого чуба над правим вухом. На його головi – блискуча корона, що збилася на лiве вухо. Зодягнений у чорну хламиду, щедро прикрашену золотими дрiбками.
– Ти, ти, хто? Де я? – белькотiв Євстахiй, ледь повертаючи язиком.
– Телепню безбородий, мене не впiзнав? Мене?! Аiда?! Великого i могутнього бога пiдземного царства?! – гримiв бог.
– Пробачте, ваша величносте, що не впiзнав, – перелякано лопотiв Євстахiй.
– Ото ж то, – стишив голос Аiд.
Бог випнув груди колесом, повагом мовив:
