Царський пояс

Глава перша

Майже казкова передісторія

Край нашого села, та ще й над кручею, бовваніла скособочена хата. Узимку за кучугурами, а влітку за буйним зелом її й не побачиш. Але ні взимку, ні влітку стежка, що вела до хатини, не зникала. Мешкав у тій оселі відомий за межами села знахар. На вигляд він такий: не старий і не худий, на здоров’я землякам ніколи не скаржився. Приємно усміхався, гладив розкішну бороду і розглядав перстень з червоним камінцем. Звали чоловіка незвичним для нашого краю іменем – Євстахій.

Дивний чоловік. Грошей за поради категорично не брав. А от продукти – із задоволенням. Торби і торбинки, мішки і мішечки, склянки, глечики, горнятка з їстівним добром підпирали низьку в хатині стелю. Євстахій частенько зашпортувався за них і падав. Безпорадний у побуті, страхи господні.

Скажете: життя сільського відуна безхмарне? Коли б то так! Жила у нашого під боком вусата істота, що до сверблячки у лапках ненавиділа його гостей. А коли вони ще й приходили з Мурчиками або Гавчиками, то від люті гризла собі кігті.

Таки так, мовиться про ненависного селянами гризуна, хатню мишу.

Одного разу вусата заснула на мішку з пшеницею. Розбудило її страхітливе муркотіння. Блимнула миша оком – аж над нею лапа з гостреними кігтями. Як же вона схопиться, як шугне з мішка. Забилася бідолашна під віник і під ним від страху мало не вмерла. Коли оговталася, то рішуче пискнула: «Рудій бороді оголошую війну».

Якось за вечерею Євстахій хильнув більше, ніж завше, червоного вина. Від гучного хропіння господаря задзвеніли у благеньких рамах шибки. Миша вибігла зі схованки і переможно блимнула оком. Хутко забралася на ліжко, де неборака спав мертвецьким сном і давай чикрижити його розкішну руду бороду. (У бороді, яку Євстахій ніколи не підстригав, крився його хист віщувати.)

Наступного дня сільський пророк упевнено займався своїм. От тільки казав він все навпаки.

Наприклад, червонощокій удові напророчив, що третього дня її душа відлетить у кращі світи. Вдова пророкуванню не зраділа. Краяни теж зі страхом чекало невтішної звістки. Вдова не віддала богові душу ні третього дня, ні четвертого. А п’ятого її провідав давній вусатий приятель. Він небогу заспокоїв добрим словом. Щоки у жінки ще більш побуряковіли. Молодята побралися і зажили у мирі й злагоді. Ось так.

А з Марусею, сиротою, сталося щось зовсім не зрозуміле. Дівчина тихо собі сиділа разом з усіма – чекала «прийому» до знахаря. І була сумна-пресумна (усі потім згадували). А вийшла від нього зовсім іншою. Не йшла, а нібито пливла над землею. Бачили ще дівчину біля криниці. Набирала Марусенька воду, розказували, і душевно співала. Треба сказати, що голос у Марійки надзвичайно красивий – чистий і переливчастий. Після того дівчини вже ніхто не бачив. Неначе крізь землю провалилася.

Селяни вирішили, що то недобрі витівки ворожбита. І через це його негайно треба вижити з села.

Біля скособоченої хатини зібрався шумливий люд.

– Ти – брехун! – кричали. – Недобрий чоловік! Причину нам робиш! Забирайся геть! Якщо не підеш, то спалимо твоє кубло.

Хтось пошпурив великою грудкою в старі двері.

Євстахій так злякався, що до вечора надвір не виходив. Лежав з рушником на лобі й жалісно стогнав. А ще він гарячково думав. І таки дещо придумав.

… Коли за вікном стемніло, а на небі закружляв рій жовтих джмелів, з хатини, що над кручею, боком вислизнув чоловік. У мертвотному місячному сяйві блиснуло лезо сокири і довгі цвяхи. Чоловік позабивав дошками вікна і двері. Сумовитим поглядом окинув зорі і повний місяць. Тяжко зітхнув, адже прощався з ними назавжди. Виліз на дах. Через дірку в солом’яній покрівлі він проник в своє житло. Після того на світ білий уже не виходив.

– А наш ворожбит того – зібрав манатки ічкурнув, – раділи селяни.

А що ж Євстахій? Що з ним? Не переживайте. До мудрого чоловіка долю завжди милостива. Наш Євстахій лежить на дивані, жує цукрові пряники і гортає аркуші книжок. Добре жилося і хвостатій. Її вже не ганяли чужі коти та собаки. У хаті мертва тиша, а різних круп і борошна скільки, що стелю підпирають.

Як то частенько буває і серед людей, ситне і безтурботне життя розслабило зубату. Вона втратила пильність і потрапила на очі господарю.

Євстахій зблід, коли побачив мишу. Тупотів ногами, тряс сердито кулаками:

– Звідки ти взялася? – присікувався до гризуна. – Переведеш усі мої продукти. Що їстиму взимку? Сконаю від голодної смерті.

Миша сміливо відповіла:

– Не переживай, господарю. Круп і борошна у нашій господі більше, ніж потрібно для двох.

Чоловік, звичайно, нічого не розібрав. Але його обурила поведінка хвостатої. Вона не втекла, як належить шкідливому гризуну. Навпаки, звелася на задні лапки і оце пищить. Що? Його, господаря, лякає? Однозначно, її треба зловити.

І тут почалося! Євстахій поперевертав стільці, відра, кухлики, горщики. А коли пробігав повз двері, то перетнув смарагдовий промінь (він пробивався крізь щілину в старих дверях). Мить – і Євстахій вже крихітний чоловік. Гасає за хвостатою і не підозрює, що маленький. Миша шугнула в нірку, а Євстахій, звичайно, слідом.

Чоловік озирається. Де миша? Нема, кудись здиміла. Сам же він у тунелі, якому кінця-краю не видно. Дивина! Раптом до слуху чоловіка долинула журна пісня. Співала дівчина. Голос її нібито знайомий: чистий та переливчастий.

Євстахієві ноги самі зірвалися з місця. Вони несли його прямо на голос дівчини, що красиво співала. Біг Євстахій, біг і добіг до розвилки. Далі дорога розходилася ліворуч і праворуч. Чоловік прислухався. Пісня кликала з лівого боку.

Він іде, іде. Вже й почав накульгувати від утоми. Хотів присісти, щоб перепочити. Та пісня обірвалася. Шлях чоловікові перетнула мерехтлива завіса. Вона швидко міняла колір. Ставала то червоною, то оранжевою, то жовтою, то зеленою, то голубою, то синьою, то фіолетовою. Євстахій устромив ногу в мерехтливу завісу. Потім другу. «Ой!» – верескнув. Але відступати було пізно.

Перед ним стояло чудовисько. Велике і кошлате. На товстенній шиї погрозливо хиталися три собачі голови. На їхніх загривках кублилися довгі пейси. Хвостище загнутий, як каналізаційна труба. На його кінці вогнем дихала пащека.

Бідний чоловік в смерть злякався. Повільно сповз і простягся на вологій землі.

Псяра обнюхав Євстахія липкими носами. При цьому хитав хвостом-драконом. Зрадів зустрічі з чоловіком? Та чомусь утратив до нього інтерес – уклався спати. Але не десь там – під мерехтливою завісою скрутився гігантським кренделем.

Євстахій зрозумів, що дорога до скособоченої хати, що над кручею, для нього відрізана.

Довго чи недовго Євстахій лежав на вологій землі, того він і сам не знає. Коли прийшов до тями, то підвівся. Боязко роздивлявся довкола. З усіх боків його оточували дерева з темними стовбурами, кривими плодами і скрученими листочками. З блідо-сірої трави витикалися фіолетові голівки тюльпанів. Химерний садок оповивала гробова тиша і зеленуватий морок.

Між деревами повільно рухалися білі тіні, що нагадували людські фігури.

Чоловік водив величезними від страху очима. Що за дивний світ? Як з нього вийти?

– Вітаю пророка у підземному царстві, – розірвав тишу густий чоловічий бас.

Ноги у нашого героя затремтіли. Проте цього разу він втримався: не сповз і не простягся на вологій землі.

З високого стільця на Євстахія похмуро поглядав велетень. Він неквапом накручував на палець пасмо кучерявого чуба над правим вухом. На його голові – блискуча корона, що збилася на ліве вухо. Зодягнений у чорну хламиду, щедро прикрашену золотими дрібками.

– Ти, ти, хто? Де я? – белькотів Євстахій, ледь повертаючи язиком.

– Телепню безбородий, мене не впізнав? Мене?! Аїда?! Великого і могутнього бога підземного царства?! – гримів бог.

– Пробачте, ваша величносте, що не впізнав, – перелякано лопотів Євстахій.

– Ото ж то, – стишив голос Аїд.

Бог випнув груди колесом, повагом мовив:

– Про мене всі смертні знають. А безсмертні мене бояться. Ти, Євстахію, відтепер служитимеш мені. Ворожитимеш, розповідатимеш, що робиться на Олімпі. Хто з ким посварився, одружився… І все таке. Чоловік я дуже зайнятий, але самотній. Ти, звичайно, помітив між деревами тіні. То вештаються покійнички. Немає з ким ні побалакати, ні чарочку перехилити. Правда, бродить у садочку одна красуня. Розважаюся її піснями. Але й вона мені набридла, як позавчорашній борщ. Пора вже з її тіла виймати душу. Хай блукає білою тінню у садку, як інші. Чим вона краща?

Євстахій хотів сказати Аїду, що він уже не має того хисту – провіщати. Навіть навпаки: що не скаже, то збреше. Тільки розтулив рота, як побачив Марусю. Вона худа, як зрізана лозина жовтої верби. Личко зажурене, а погляд безтямний.

Чоловік кинувся до дівчини.

– Марієчко, сонечко, чому ти в цьому дивному садочку? Як ти сюди потрапила?

Дівчина Євстахія не чула і не бачила. Перебирала пальчиками кінчик довгої коси, тупила очі у фіолетові тюльпани і блаженно усміхалася.

Велетень на троні гидливо скривився. Євстахій, що зі страхом поглядав на бога, будив дівчину шепотом:

– Марієчко, це я, Євстахій. Твій земляк.

Аїд як стукне палицею об землю, як гуконе:

– Вона моя. Не чіпай її! Не буди!

А для більшого враження ще й змахнув другою, без палиці, рукою. З рукава на Євстахія дмухнуло їдким синюватим димом.

У чоловіка запаморочилося в голові. Перед очима повільно пливли дерева, бліді тіні… Несподівано в затуманений зір Євстахія проник червонястий промінь. Чоловік миттєво стрепенувся. Він збагнув, що світло тоненькою цівкою випливало з персня, кільце якого обхопило його безіменний палець.

Євстахій відразу отямився. Більше того, відчув у своїх м’язах нечувану досі силу.

Мимохіть потер вказівним пальцем камінь, що стирчав із кільця. І раптом із його червонястих глибин вдарив потужний струмінь.

Увесь антураж мертвого царства почав оживати. Отак миршава трава зазеленіла, листочки на деревах розправилися і – шурх! шурх! – весело зашелестіли. Торкнувся промінь також Марусі. Дівчина потяглася, солодко позіхнула і промовила:

– Я дуже довго спала.

Аїд витріщив злі очиці. Зіскочив зі стільця, крутнувся на закаблуках. Страшно скреготав зубами та розмахував полами чорного плаща. (Хотів плащем накрити своє добро?) Басом кричав:

– Прикрий перстень! Наказую: прикрий перстень! Будеш знов у своїй хижі над кручею! Іди геть із мого царства!

У досі затуманеній Євстахієвій голові немовби розвиднилося. Він зрозумів: перстень наділений всеперемагаючою силою. Такою, що може зруйнувати царство Аїда. Бог мертвих боїться його світла.

Чоловік твердо сказав:

– Не репетуй, божку. Покину твоє похмуре царства. Сам не хочу тут бути. Знаєш: сумно в тебе. Але вийду звідси за однієї умови: візьму з собою Марусю.

– Усе, що хочеш, бери! Тільки зникни! Геть з моїх очей! – горлав Аїд.

– Ха-ха-ха! – переможно реготав чоловік. – Тут усе примарне, як і ти сам, дурню. Не треба мені нічого від тебе. От тільки дівчини жалко.

Євстахій узяв Марійку міцно за руку. Чарівний перстень він спрямував у бік згаслої ширми. Червоне світло потужним прожектором висвітлило коридор. Під завісою тремтів від страху трьохголовий собачище.

Завіса заграла веселковими барвами і собачище, мов вітром, здуло.

Люди, захищені не палким для них вогнем, покинули мертве царство.

Євстахій привів Марійку до своєї хати. Щоправда, повернення молодят не пройшло без прикрощів. Перед виходом із тунелю злі духи царства Аїда наздогнали пару і жорстоко її покарали. Так, на лисій, як ополоник, голові Євстахія закучерявилося волосся. А Маруся… Бідна дівчина від голови до п’ят вкрилася білою вовною. Стала схожою на овечку.

Ось пара торкнулася смарагдової нитки променя. Мить – Євстахій з подругою такого ж росту, як до підземних пригод. (До речі, вони й не підозрювали про метаморфози,[1] що сталися з ними.) Бувають же такі дива!

Через дірку в стрісі Євстахій вийшов на білий світ і відчинив навстіж вікна і двері. Марійка виглянула через вікно. Але відразу сховалася. На подвір’ї, що заросло споришем, вешталися селяни. (Вони саме виганяли кіз із високої лободи. Побачили на хаті незнайомця і оце прийшли.)

– Хто ви такі? Можливо, далекі родичі Євстахія? Бо раніше ми вас тут не бачили, – запитували.

– Можливо, і далекі родичі, – буркнув Євстахій.

Він все ще сердився на односельців. Адже вони погрожували спалити його житло.

– Як вас звати-величати?

– Остапом,[2] – байдуже кинув.

– А чому жінка ваша у хатині? Не вийшла, не привіталася? Гордує нами?

– У моєї жінки алергія на пилок деяких рослин.

– Аааааа, зрозуміло…

У визначений час у Євстахія з Марійкою народився білявий хлопчик. Михайло, Михайлик, Мишко, або просто Миша.

Проте ніхто в селі не знав, що батьки назвали сина із вдячності до миші, що звела докупи їхні долі.

…Гай, гай, як швидко плине вода в Кодимі. Зима – літо, зима – літо, знову літо і знову холодно. За тим, що минуло, не слід жалкувати. Бо ми з кожним днем мудрішаємо. Сьогодні щось вдається краще, а щось відійшло. А те, за чим вчора шкодували, вже не так муляє і дошкуляє. Головне, на очах ростуть діти – найбільший скарб і наше продовження.

Мишкові стукнуло сім років. Батьки не намилуються своїм дитятком – викапане янголя. Правда, хлопчики в селі дражнять його клаповухим, сухоребрим, обірванцем та іншими негарними словами. Для матусі з татусем він найкращий. А це, бідолашне, серед літа заслабло.

– Ох, ох, ох, – стогне мама. – Грошей на ліки, що виписав фельдшер, немає. А дитина бухикає, не втихає.

Тато безпорадно розводить руками і тяжко зітхає.

Уночі, коли батьки заснули, хворий примітив на ковдрі мишу. Але не просту – сіру з тоненьким хвостиком. На цій був людський одяг: біленький халатик, а на рожевих вушках білий ковпачок. Хлопчик затамував дихання. А потім взяв і дмухнув на тваринку. Миша не втекла. Сидить собі, як і сиділа.

– Чого тобі треба? Геть від мене!

– Я, Мишуню, для тебе ліки принесла, – сказала миша людською мовою.

Хлопчик від здивування лопотів пухнастими віями. Миша його запевняла:

– Ці ліки сильні. Вони, Мишуню, від твоїх пращурів.

У лапках хвостатої лікарки скляний ріжок. На тоншому кінці ріжка лисичка. Вона повернула головку і підморгувала Мишкові. Хлопчик мимохіть розтулив рота. А миша – раз! – і висипала з ріжка на язик хворому сухі палички.

Мишко довго й обережно жував їх. Коли проковтнув. то пхинькав:

– Хочу ще.

– Це не цукерки. Багато паличок уживати не можна, – категорично мовила лікарка. – Узавтра ще принесу.

– Звідки ці ліки?

– Я ж казала: від твоїх пращурів. І дуже далеких.

– А хто мої пращури?

– Скіфи.

– Де живуть скіфи?

– Ох, довго розказувати, – зітхнула Миша. – Сьогодні, Мишенятку, ти кволий. Обіцяю: розповім тобі про пращурів. Але згодом, коли одужаєш. Домовилися?

– Гаразд. Тільки не забудь, будь ласка, ще ліків принести. Вони дуже смачні.

– Ліки називаються скіфською травою. Вона росте тільки у скіфських степах. Нею лікувалися в стародавні часи хворі Греції, Китаю, Єгипту. Так мені бабуня розказувала. Тебе, Мишуню, я лікуватиму чарівною травою рівно одинадцять днів.

– Скіфська трава така смачна, що я міг би за один раз цілу жменю паличок з’їсти, – хвалився хлопчик.

День за днем котиться, мов колобок лісом. Михайлик видужував. Він потоваришував із мишкою, із задоволенням слухав її теревені. Одного разу похопився:

– Мишо, ти обіцяла мені розказати про моїх пращурів – скіфів. Невже забула?

– Чого ж? Пам’ятаю. Просто чекала, доки очуняєш. Інформація про прадідів повинна добре влягтися у твоїй головці, надовго запам’ятатися. Бо то не проста балаканина, а надзвичайна. Про своїх пращурів кожному необхідно знати. Я не поважаю тих мишей, які не знають свого роду-племені, не цікавляться родовим деревом. Ну, гаразд. Слухай. Скіфи – це надзвичайно древній народ. Скіфи прийшли на нашу землю з теплих країв, із Близького Сходу. Відвідую я тих скіфів, які жили у нашій місцині дві з половиною тисячі років тому.

Мишко вмів рахувати до ста. Він зрозумів, що ті люди жили дуже давно. Він засумнівався.

– Хіба можна ходити в гості до тих, хто помер. Та ще й так давно.

– Ми, миші, ніколи не брешемо, – пхикнула сердито мишка. – Я маю ключ від дверей, які ведуть у Скіфію. Ключик мені перейшов у спадок від моєї бабці. У бабці були розкішні довгі вуса. Вона чула кота за трьома дверима. Ну, де твій язичок?

Миша висипала хворому на язичок солодкі палички зі скляного ріжка.

Хлопчик смакував ліками, а миша нахвалялася:

– Я нарвала скіфської трави з корінцями, підв’ялила її на сонці, висушила і подрібнила. Потім зібрала у чарівний ріжок і принесла тобі. Ріжок я поцупила зі столу вождя скіфів, які себе називають кривавими.

– А ти могла б вилікувати скіфською травою мою маму? Вона завжди в хустинці. Соромиться відкрити обличчя. Воно в матусі кошлате.

– Ні, Мишенятку, пані Марію не вилікую.

– Чому?

– Перед скіфською травою не всі хвороби відступають. Ой, дещо згадала. Я чула, що в самій Скіфії лікують усі болячки. Мишуню, твоїй матусі неодмінно треба в Скіфії побувати.

– Хіба люди можуть мандрувати у минуле. Наприклад, у Скіфію?

– Твоя правда, любий хлопчику. У минуле людям дорога закрита. Навіть не всі мої родичі вхожі в давній світ.

Мишко похнюпився. Миша рішуче розправила лапкою вуса. Пискнула:

– Мені розповідала бабуня, а бабуні – її бабуня: у твого тата є чарівний перстень. Його носив у давнину якийсь скіфський вельможа.

Хлопчик безнадійно махнув рукою.

– Татко має перстень. Але він старий і негарний. Ніяких чудес він не творить…

– Нині, у двадцять першому столітті, перстень мертвий. Але в Скіфії він оживе. Завдяки персневі ваша родина побуває у Скіфії. Звичайно, якщо твої батьки того захочуть.

– Там вилікують мою маму?

– Неодмінно вилікують. У Скіфії всі болячки виліковують, – запевнила хлопчика миша.

На підтвердження своїх слів вона крутнула хвостиком.

Вранці дванадцятого дня Михайлик вискочив із постелі. Марійка остовпіла.

– Не вірю своїм очам. Синку, ти здоровий? І це без ліків, без уколів? Тьху! Тьху! Тьху! Щоб не зурочити.

Хлопчик хвалився матері:

– Мене лікувала миша. Миша приносила зі Скіфії чарівну траву. Уночі, коли ви з татком спали, вона мене лікувала. Скіфська трава солодша за халву.

Марійка зітхнула. Що на це скажеш? Дитина під час хвороби марила. От і ввижалася їй миша. Виздихали б вони всі до ноги.

Тим часом хлопчик вмився, причесав русявого чубчика, який за час хвороби не байдикував, а тишком-нишком ріс. Мати дала йому чисту сорочечку і штанці. І ось він умитий і переодягнений сидить за обіднім столом. Наминає картоплю зі смаженою цибулею. Ніколи вона йому так не смакувала, як оце зараз.

Мати ніжно дивилася на сина. Михайлик помітив, що мамині очі сумні. Поклав ложку в мисочку. Бадьорим голосом запевнив матусю:

– У Скіфії тебе вилікують.

Марійка нагадала синові:

– Старанно пережовуй страву, бо ж передні зуби повипадали.

Про себе Мишко зі смутком зауважив: матуся йому не вірить. Попоївши, він вибіг на подвір'я.

Треба сказати, що Остапова родина не мала ні коня, ні корови, ні телятка, ні свині. Котика – і того в них не було. З хлопчиком привіталося літнє сонечко, а з куща бузку – зграйка гомінких горобців.

Михайлик крутився на подвір’ ї, поки не побачив батька на городі. Мчав до нього і гукав:

– Татку, глянь, я швидко біжу. Я вже здоровий.

Остап, що цілував сина, зауважив:

– Та ти в нас козак хоч куди. Треба дякувати жінкам із села. Вони приносили для тебе малину, калину, мед.

Хлопчик насупив білі бровенята.

– До мене вночі приходила миша. Вона приносила ліки від наших пращурів. Миша мене вилікувала.

Остап сів на траву, а сина посадив на своє коліно. Турботливо мацав його лоба.

– Татку, ти не віриш мені? – з розпачем у голосі вигукнув малий. – Миша мені сказала, що перстень, який ти носиш, – чарівний. Перед ним відчиняться двері у Скіфію.

Остап, тамуючи сміх, кахикнув.

– Кажеш, хвостата тебе вилікувала.

Мишко образився:

– Прошу, не називай мишу негідно. Вона поважна пані, лікарка. У білому халаті й ковпачку на вушках.

Остап підморгнув синові.

– У такої симпатичної лікарки я й сам із задоволенням лікувався б. – Він удавано схопився за правий бік. – Ой, стрельнуло у попереку! Синку, гукони мишку, хай і мене полікує. Тільки так, щоб мама не бачила!

Остап реготав. Гарний настрій батька передався малому. Обоє качалися в бур’яні, боролися. Мишко вищав від задоволення.

– Я повинен тебе познайомити з мишею. І маму теж, – вивільнився хлопчик із батькових обіймів

– І хутчіш, – реготав Остап. – Бо поважну пані перехоплять інші хворі дядьки.

Мишко дременув навпростець, через бур’яни, до хати.

Остап лише примірявся до лопати, щоб продовжити копати, а синок вже біля нього.

– Татку, іди до хати.

– Марійка кличе?

– З мишею поговориш. Зараз вона розмовляє з мамою.

Остап довго дивився на сина. Погладив його по головці. Зі співчуттям казав:

– Бідолашний, зарано піднявся з ліжка.

Аж тут долинув Марійчин голос:

– Хлопці, нумо до хати!

Остап сплюнув спересердя. Буркнув: «Не дадуть спокійно працювати». Однак почвалав за сином, що підстрибував перед ним м’ячиком.

У хаті було урочисто тихо. Марійка сиділа на ослоні й прямо дивилася на телевізор, що не працював. Остап зиркнув у тому напрямку – і позеленів від люті. Кинувся до телевізора.

– Геть, капосна. Знахабніла – на телевізор вилізла, – несамовито кричав.

Чоловік враз стих. Обхопив голову руками і до дружини:

– Марійко, напевне, я марю.

– Не мариш, любий. Тільки не руш тваринку. Миша – наша товаришка.

Чоловік придивився до заклятого хатнього ворога. На миші зелена спідниця і біла, вишита українським орнаментом, блузка. Бавиться золотим ключиком, що на мотузці. Пищить, капосна, людською мовою:

– Дорогі люди, Мишуня правду вам сказав: я його вилікувала травою, яку збирала на скіфському полі. Там живуть ваші далекі предки.

– Які ще предки? – пробубнів вкрай ошелешений Остап.

– Наші предки – скіфи! Хіба не зрозуміло? – нетерпляче повчав батька синок.

– Скіфія – казково багата країна, – пищала далі Миша. – У вас, Євстахію, є перепустка до Скіфії – перстень із чарівним каменем. Камінь містить космічну інформацію про минулі часи. Ваша родина має щасливу нагоду відвідати своїх пращурів. Не бійтеся: вас там радо зустрінуть. А Мишуні після хвороби обов’язково треба підкріпитися, бо він іще слабкий. Я проведу вас до Скіфії, покажу дорогу.

Остап повільно приходив до тями. Він пригадав, як колись, переслідуючи мишу, побував у царстві мертвих душ і вивів звідти Марусю. Вона стала йому вірною дружиною, а Михайликові матір’ю. Задля годиться запитав:

– А чому, шановна, робиш ласку для нас. Ми люди бідні, а тобі в нашому обійсті голодно.

Миша звела докупи передні лапки, сумно схилила голівку набік.

– То правда. Не весело мишам у вас, Євстахію, живеться. Але ми спокутуємо гріхи своєї прабабці. Це вона позбавила вас особливого хисту – бачити те, що приховане від очей смертних. Хист містився у вашій первісній бороді. Прабабця спересердя обчикрижила вашу розкішну бороду. З того часу ви бідуєте, а ми, миші, коло вас теж ходимо голодні.

Остап аж підскочив. Ось, виходить, хто відібрав у нього хист ворожбита й зробив його нікому не потрібним. Він прагнув розправи. Хотів убити балакучу внучку вусатої нерозумної бабці. Уже й руку для розправи заніс. Але трішки подумав – і опустив.

– То чому не перейдете у село, до заможних господарів, де водиться і пшениця, і пашниця? – змінив чоловік тему.

– Не у моїй волі покинути ваше обійстя, – пискнула миша. – Мушу охороняти двері, що ведуть до Скіфії. Шлях у той далекий край пролягає над кручею і саме під вашою хижкою.

– Хо-чу в Скі-фі ю! Хо-чу в Скі-фі ю! – скандував Мишко.

Хлопчика розпирало від бажання побувати в загадковій Скіфії. Якщо дорослі й надалі впиратимуться, то він не витримає, лопне, як мильна бульбашка.

Остап гримнув на нетерплячого сина:

– Не заважай розмовляти.

І знову до хвостатої:

– Чи зможемо ми повернутися після мандрів до своєї хати?

– Клопоту з поверненням, Євстахію, не матимете. Для цього досить дмухнути на перстень і сказати два слова: «Хочу додому». Я миттєво з’явлюсь – і приведу вас сюди.

Родина повеселішала. Остап ніжно запитав дружину: