– Про мене всi смертнi знають. А безсмертнi мене бояться. Ти, Євстахiю, вiдтепер служитимеш менi. Ворожитимеш, розповiдатимеш, що робиться на Олiмпi. Хто з ким посварився, одружився… І все таке. Чоловiк я дуже зайнятий, але самотнiй. Ти, звичайно, помiтив мiж деревами тiнi. То вештаються покiйнички. Немае з ким нi побалакати, нi чарочку перехилити. Правда, бродить у садочку одна красуня. Розважаюся ii пiснями. Але й вона менi набридла, як позавчорашнiй борщ. Пора вже з ii тiла виймати душу. Хай блукае бiлою тiнню у садку, як iншi. Чим вона краща?
Євстахiй хотiв сказати Аiду, що вiн уже не мае того хисту – провiщати. Навiть навпаки: що не скаже, то збреше. Тiльки розтулив рота, як побачив Марусю. Вона худа, як зрiзана лозина жовтоi верби. Личко зажурене, а погляд безтямний.
Чоловiк кинувся до дiвчини.
– Марiечко, сонечко, чому ти в цьому дивному садочку? Як ти сюди потрапила?
Дiвчина Євстахiя не чула i не бачила. Перебирала пальчиками кiнчик довгоi коси, тупила очi у фiолетовi тюльпани i блаженно усмiхалася.
Велетень на тронi гидливо скривився. Євстахiй, що зi страхом поглядав на бога, будив дiвчину шепотом:
– Марiечко, це я, Євстахiй. Твiй земляк.
Аiд як стукне палицею об землю, як гуконе:
– Вона моя. Не чiпай ii! Не буди!
А для бiльшого враження ще й змахнув другою, без палицi, рукою. З рукава на Євстахiя дмухнуло iдким синюватим димом.
У чоловiка запаморочилося в головi. Перед очима повiльно пливли дерева, блiдi тiнi… Несподiвано в затуманений зiр Євстахiя проник червонястий промiнь. Чоловiк миттево стрепенувся. Вiн збагнув, що свiтло тоненькою цiвкою випливало з персня, кiльце якого обхопило його безiменний палець.
Євстахiй вiдразу отямився. Бiльше того, вiдчув у своiх м’язах нечувану досi силу.
Мимохiть потер вказiвним пальцем камiнь, що стирчав iз кiльця. І раптом iз його червонястих глибин вдарив потужний струмiнь.
Увесь антураж мертвого царства почав оживати. Отак миршава трава зазеленiла, листочки на деревах розправилися i – шурх! шурх! – весело зашелестiли. Торкнувся промiнь також Марусi. Дiвчина потяглася, солодко позiхнула i промовила:
– Я дуже довго спала.
Аiд витрiщив злi очицi. Зiскочив зi стiльця, крутнувся на закаблуках. Страшно скреготав зубами та розмахував полами чорного плаща. (Хотiв плащем накрити свое добро?) Басом кричав:
– Прикрий перстень! Наказую: прикрий перстень! Будеш знов у своiй хижi над кручею! Іди геть iз мого царства!
У досi затуманенiй Євстахiевiй головi немовби розвиднилося. Вiн зрозумiв: перстень надiлений всеперемагаючою силою. Такою, що може зруйнувати царство Аiда. Бог мертвих боiться його свiтла.
Чоловiк твердо сказав:
– Не репетуй, божку. Покину твое похмуре царства. Сам не хочу тут бути. Знаеш: сумно в тебе. Але вийду звiдси за однiеi умови: вiзьму з собою Марусю.
– Усе, що хочеш, бери! Тiльки зникни! Геть з моiх очей! – горлав Аiд.
– Ха-ха-ха! – переможно реготав чоловiк. – Тут усе примарне, як i ти сам, дурню. Не треба менi нiчого вiд тебе. От тiльки дiвчини жалко.
Євстахiй узяв Марiйку мiцно за руку. Чарiвний перстень вiн спрямував у бiк згаслоi ширми. Червоне свiтло потужним прожектором висвiтлило коридор. Пiд завiсою тремтiв вiд страху трьохголовий собачище.
Завiса заграла веселковими барвами i собачище, мов вiтром, здуло.
Люди, захищенi не палким для них вогнем, покинули мертве царство.
Євстахiй привiв Марiйку до своеi хати. Щоправда, повернення молодят не пройшло без прикрощiв. Перед виходом iз тунелю злi духи царства Аiда наздогнали пару i жорстоко ii покарали. Так, на лисiй, як ополоник, головi Євстахiя закучерявилося волосся. А Маруся… Бiдна дiвчина вiд голови до п’ят вкрилася бiлою вовною. Стала схожою на овечку.
Ось пара торкнулася смарагдовоi нитки променя. Мить – Євстахiй з подругою такого ж росту, як до пiдземних пригод. (До речi, вони й не пiдозрювали про метаморфози,[1 - Метаморфоза – перетворення однiеi форми на iншу, видозмiна чогось.] що сталися з ними.) Бувають же такi дива!
Через дiрку в стрiсi Євстахiй вийшов на бiлий свiт i вiдчинив навстiж вiкна i дверi. Марiйка виглянула через вiкно. Але вiдразу сховалася. На подвiр’i, що заросло споришем, вешталися селяни. (Вони саме виганяли кiз iз високоi лободи. Побачили на хатi незнайомця i оце прийшли.)
– Хто ви такi? Можливо, далекi родичi Євстахiя? Бо ранiше ми вас тут не бачили, – запитували.
– Можливо, i далекi родичi, – буркнув Євстахiй.
Вiн все ще сердився на односельцiв. Адже вони погрожували спалити його житло.
– Як вас звати-величати?
– Остапом,[2 - Чоловiчi iмена Євстахiй та Остап близькi, характеризують сильну, врiвноважену людину.] – байдуже кинув.
– А чому жiнка ваша у хатинi? Не вийшла, не привiталася? Гордуе нами?
– У моеi жiнки алергiя на пилок деяких рослин.
– Аааааа, зрозумiло…
У визначений час у Євстахiя з Марiйкою народився бiлявий хлопчик. Михайло, Михайлик, Мишко, або просто Миша.
Проте нiхто в селi не знав, що батьки назвали сина iз вдячностi до мишi, що звела докупи iхнi долi.
Миша лiкуе смертельно хворого хлопчика i розповiдае йому про Скiфiю
…Гай, гай, як швидко плине вода в Кодимi. Зима – лiто, зима – лiто, знову лiто i знову холодно. За тим, що минуло, не слiд жалкувати. Бо ми з кожним днем мудрiшаемо. Сьогоднi щось вдаеться краще, а щось вiдiйшло. А те, за чим вчора шкодували, вже не так муляе i дошкуляе. Головне, на очах ростуть дiти – найбiльший скарб i наше продовження.
Мишковi стукнуло сiм рокiв. Батьки не намилуються своiм дитятком – викапане янголя. Правда, хлопчики в селi дражнять його клаповухим, сухоребрим, обiрванцем та iншими негарними словами. Для матусi з татусем вiн найкращий. А це, бiдолашне, серед лiта заслабло.
– Ох, ох, ох, – стогне мама. – Грошей на лiки, що виписав фельдшер, немае. А дитина бухикае, не втихае.
Тато безпорадно розводить руками i тяжко зiтхае.
Уночi, коли батьки заснули, хворий примiтив на ковдрi мишу. Але не просту – сiру з тоненьким хвостиком. На цiй був людський одяг: бiленький халатик, а на рожевих вушках бiлий ковпачок. Хлопчик затамував дихання. А потiм взяв i дмухнув на тваринку. Миша не втекла. Сидить собi, як i сидiла.
– Чого тобi треба? Геть вiд мене!
– Я, Мишуню, для тебе лiки принесла, – сказала миша людською мовою.
Хлопчик вiд здивування лопотiв пухнастими вiями. Миша його запевняла:
– Цi лiки сильнi. Вони, Мишуню, вiд твоiх пращурiв.
У лапках хвостатоi лiкарки скляний рiжок. На тоншому кiнцi рiжка лисичка. Вона повернула головку i пiдморгувала Мишковi. Хлопчик мимохiть розтулив рота. А миша – раз! – i висипала з рiжка на язик хворому сухi палички.
Мишко довго й обережно жував iх. Коли проковтнув. то пхинькав:
