ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу
На ранок він не пам'ятав ні її імені, ні того, звідки вона, ні про що, загалом, вони вели розмову в тому клубі. Кілька склянок віскі змішали спогади минулої ночі, і все зайве, неважливе, як легкий туман, розтануло в глибині його пам'яті назавжди. Але час від часу в голові Тревора виникали і зникали рвані, перемішані між собою кадри їхніх обіймів і поцілунків. Він не міг пригадати, як вони залишили нічний клуб, як опинилися тут, у готелі, у його номері, але пам'ять безсоромно малювала прожиті моменти близькості. Тревор згадав її освітлене вузьким променем блідого місячного сяйва слизьке від поту пристрасне тіло в його руках і усміхнувся.
«Хлоя!», – раптом згадав ім'я незнайомки. – «Здається, саме так вона себе назвала. Так, саме Хлоя».
Тревор одягнувся і відкрив гаманець. Усередині, у прозорій кишеньці, виднілося посвідчення, на якому великими літерами було написано слово «ПРЕСА». Він вийняв із гаманця чотириста швейцарських франків, поклав їх на тумбочку біля дівчини і швидко вийшов із номера, а потім на вулицю.
Наближалося Різдво, а в Женеві стояла тепла осіння погода. І тільки вночі термометри іноді фіксували мінус п'ять. Давно тут не було так тепло о цій порі. Але для Тревора, який прилетів із Сахари, це були дуже прийнятні умови. Вночі в пустелі температура теж не піднімалася вище трьох-чотирьох градусів за Цельсієм.
Від Beau-Rivage Hotel до Rou du Cendrier – хвилин зо двадцять тихим кроком уздовж міської набережної.
Перед другим сеансом Тревор дуже нервувався. До цієї миті він не повною мірою усвідомлював, що з ним трапилося напередодні. За останні двадцять годин він кілька разів подумки виринав у кабінеті психолога Аманди і вслухався у свій голос, який лунав з динаміків маленького портативного диктофона, оповідаючи неймовірну історію прихованої десь глибоко в підсвідомості, невідомої нікому частини його життя.
А розпочалося все кілька днів тому після несподіваної зустрічі і безневинної, здавалося б, пропозиції.
***
– Так, Треворе, дуже гарні камінчики, – гаркавлячи заявив літній ювелір, вдивляючись крізь товсту лупу у великий круглий діамант завбільшки з лісовий горіх. – Ось цей – то є сама досконалість.
Невисокий сивий єврей з піднятими на волосся роговими окулярами ось уже зо п'ять хвилин розглядав крізь лупу діамант, затиснувши його тоненьким пінцетом у руках у білих бавовняних рукавичках.
Він обережно поклав камінь і взяв інший із жменьки майже однакових за розміром і формою каменів, що розсипом лежали на чорному лаковому столі.
– Чудово! – і далі захоплювався він. – Гранування дивовижне! В усіх рундист, немов лезо… Кольори і чистота – як Божа роса…
З Левом Гольденбергом, ювеліром, емігрантом з Радянського Союзу, Тревора кілька років тому познайомив головний редактор Les Mondes Рошфор, який часто замовляв у нього ювелірні вироби.
Лев Гольденберг робив дивовижні копії найкращих колекцій ювелірних домів Європи.
«Покажіть мені фото шедевра, і я зроблю вам у сто разів краще і вдвічі дешевше», – любив повторювати старий єврей щоразу, як до нього зверталися потенційні клієнти. І справді, майстром він був неперевершеним.
– Є в мене один замовник, який усе це може взяти одним лотом, – не відриваючи очей від чергового каменя, сказав ювелір. – Якщо з ним добре поговорити, то мільйонів п'ять за лот виплатить одразу. А можливо, і більше.
– Леве, я поки не думав продавати. Мені б їх десь заховати на певний час.
– Тео, ти не зрозумів, – відвівши очі від діаманта і спрямувавши свій колючий погляд на Тревора, м'яко сказав ювелір. – П'ять мільйонів не доларів, а єврів. Це дуже великі гроші, друже мій.
– Леве, мені треба тільки надійне місце на кілька днів, до Різдва. Я живу в готелі, і тримати їх у сейфі вкрай необачно.
– Тов6, мій друже, гаразд, – дещо засмучено промовив ювелір, збираючи всі камені в зелений оксамитовий мішечок. – Ти знаєш, що надійнішого місця тобі не знайти. Але якщо надумаєш продати, то тільки скажи, і я все влаштую впродовж двох-трьох годин.
Через деякий час після розмови з ювеліром Тревор сидів на відкритій терасі невеликого ресторану в самому центрі Женеви, читаючи за філіжанкою кави свіжі газети.
У минулому залишилися військова служба, про яку нагадувало бліде татуювання у формі черепа на лівому плечі, як абревіатура розвідувального батальйону бригади морської піхоти Французького іноземного легіону, розквартированого в Алжирі, і факультет Французького інституту журналістики при університеті «Париж Пантеон-Ассас». Нині він значився особливим військовим кореспондентом газети Les Mondes.
Про своє дитинство Тревор пам'ятав мало й уривчасто, оскільки родина весь час кудись переїжджала.
Батько Тревора родом із Підкарпатської Русі7 (це територія сучасної Закарпатської області України), український русин8. Але на початку Другої світової війни, коли Закарпаття, що входило на той час до складу Чехословацької республіки, було окуповано угорськими військами, його сім'я емігрувала спершу до Праги, а після війни – до Франції, де на початку сімдесятих і народився Тревор. Батько розмовляв з ним винятково русинською, щоб той пам'ятав своє коріння. А мати Тревора, вчителька французької мови та літератури, наполегливо прищеплювала йому любов до всього французького.
Батько, як фахівець із будівництва готелів, постійно перебував у тривалих відрядженнях до різних країн. Часто він забирав із собою родину. Тому дитячі спогади Тревора зводилися до пожовклих кольорових та чорно-білих світлин на тлі вбогих ринків Індії, островів і храмів Таїланду, пісків Близького Сходу, нескінченних будівельних майданчиків Гонконгу, Дубаї і Бангкока. У дитинстві Тревор так звик до постійних переїздів, подорожей, до постійних змін, що навіть вступивши в доросле життя, уявити себе клерком, який працює в одному і тому ж офісі постійно на одному і тому ж місці, він не міг. Це і стало причиною його захоплення журналістикою.
Але трапилася біда.
Коли хлопчикові виповнилося дванадцять, батьки Тревора потрапили в автотрощу і загинули. Тревор після нещастя майже місяць перебував у шпиталі, поки старша сестра його матері тітка Ханна Фрашон не взяла над ним опіку і не забрала до Парижа.
Тітка Ханна була самотньою жінкою і всю свою невитрачену любов віддавала Треворові. Саме вона наполягла на тому, щоб Тревор пішов на військову службу, а згодом вступив до університету на факультет журналістики.
За останні п'ятнадцять років Тревор об'їздив майже всі зони військових конфліктів.
Його професійні здобутки відзначено Премією військових кореспондентів лондонської Prix Albert Londres.
А його журналістська кар'єра розпочалася в 1999 році під час війни в Югославії. Як молодого, перспективного репортера редакція газети направила його туди замість досвідченого кореспондента, який раптово захворів. Колишній військовий, який відслужив у Французькому іноземному легіоні п'ять років, добре знався на військовій тематиці, Тревор, як ніхто інший, був готовий до такої роботи.
Під час відрядження він потрапив у скандал, опублікувавши результати спірного розслідування про дії НАТО під час бомбардувань Югославії. Тревор був одним із перших, хто звинуватив альянс у застосуванні осколкових бомб, заборонених Женевською конвенцією. Незважаючи на тиск і критику з боку військових фахівців і політиків, молодого журналіста помітили й оцінили.
Восени того ж 1999 року Тревор був відряджений до Західної Африки разом із групою каналу ВВС для підготовки журналістського розслідування військових злочинів Фодея Санко, у минулому керівника Об'єднаного революційного фронту, який 1997 року став віце-президентом Сьєрра-Леоне, і його зв'язків з іншим одіозним військовим злочинцем, у той час президентом Ліберії Чарльзом МакАртур Тейлором, якого пізніше завдяки матеріалам, зібраним та опублікованим Тревором, було звинувачено у військових злочинах проти людяності. Санко в 2000 році також було оголошено військовим злочинцем і засуджено, а Чарльза Тейлора затримано і в 2006 році передано Міжнародному кримінальному суду.
Відтоді більшість військових конфліктів висвітлював саме Тревор. Його проникливі репортажі і безкомпромісні жорсткі статті публікувала більшість європейських ЗМІ.
У 2007 році Тревор висвітлював події в Афганістані, Анголі, у Конго і Сьєрра-Леоне, де проводив розслідування діяльності Віктора Вуда – підприємця з Московії, підозрюваного в нелегальному постачанні зброї і боєприпасів в обхід санкцій ООН для рухів «Талібан», «Аль-Каїда» і до країн, на які поширювалося міжнародне ембарго.
Російські колеги Тревора висловили припущення, що Вуд міг бути негласним дилером «Росвооружения» й одним із важливих секретоносіїв Московії. Водночас вони попереджали Тревора про небезпеку подібного розслідування й висвітлення його в ЗМІ, позаяк діяльність Вуда була безпосередньо пов'язана з московитською мафією, яка поширилася по всьому світу.
Незважаючи на це, розслідування Тревора потрапило до друку, а кілька репортажів показали провідні телеканали Європи.
Зрештою, у 2008 році Віктора Вуда було заарештовано в Таїланді, а 16 листопада 2010 року екстрадовано до США, де йому було висунуто звинувачення. Нарешті, 2 листопада 2011 року журі присяжних одноголосно винесло Віктору Вуду обвинувальний вирок.
Усі ці події від початку проведення розслідування в 2007 році висвітлював Тревор, але через чергове відрядження до палаючої Лівії за судовим процесом над Вудом він міг стежити тільки за Інтернетом і репортажами колег.
У його послужному списку були репортажі з Багдада під час Іракської війни, з Сектора Ґази під час арабо-ізраїльського конфлікту, з розбомблених і практично знищених авіаударами НАТО лівійських міст Бенгазі і Місурати.
Тому Тревора називали одним із найдосвідченіших журналістів, провідним фахівцем з Африки і Близького Сходу.
Працюючи в найнеспокійніших країнах, Тревор потребував надійних друзів та партнерів, на яких можна було покластися.
Однією з тих, кому Тревор повністю довіряв, була журналістка Кейт – витончена, мила, двадцятивосьмирічна австралійка з коротким світлим скуйовдженим волоссям, веселою усмішкою, що відкриває рівний ряд білих зубів, красивими, повними, наче намальованими вмілим портретистом губами і великими зеленими очима. Незважаючи на свою тендітність, вона постійно носила легку військову форму і незмінний фетровий капелюх.
Кейт належала до тих жінок, які навіть підійшовши до сорокалітнього вікового рубежу, залишаються милими завзятими дівчатами, які всім своїм виглядом і поведінкою нагадують підлітка.
Вони зустрілися на початку 2007 року в Афганістані.
За кілька днів до цього в місті Муса-Кала в провінції Гільменд Тревор потрапив у полон до талібів. Викрадення було сплановане саме тоді, коли він прямував на зустріч з одним із їхніх ватажків для підготовки спеціального репортажу.
У будинку, куди привезли зв'язаних бранців, знаходилися знесилені спекою і голодом молода білява дівчина і двоє чоловіків. З розмов, які долинали до нього, Тревор зрозумів, що всі вони журналісти, уже понад місяць їх утримують бойовики.
Разом із Тревором полонили місцевого водія й афганського репортера. Наступного дня, задля залякування, двох афганців публічно, на очах в усіх бранців, стратили. А за нього, як і за інших журналістів, таліби планували отримати грошовий викуп.
Упродовж кількох днів Тревора по-звірячому били, намагаючись зламати його волю, натомість нічого не вимагаючи. Безглузді побиття тривали майже три доби.
Нарешті, на четвертий день, до табору приїхав мулла Саддам – знатний польовий командир талібів.
***
Муса-Кала, провінція Гільменд, Афганістан
22.02.2007 15:35
– Ну що, великий хрестоносець стоїть на колінах перед маленький афганський муджахіддін? – глузливо запитав мулла поганою англійською, підійшовши до безпорадного зв'язаного Тревора, який лежав у пилюці.
– Я не солдат, я журналіст. І я француз, – пересилюючи біль, відповів Тревор.
– Преса? – зло перепитав бойовик і, схопивши Тревора однією рукою за плече, іншою навідліг дав йому гучного ляпасу. – Я тебе, собако, не питати, хто ти є.
Він узяв у руки його пластикове посвідчення і почав розглядати з вдоволеною посмішкою на обличчі.
– Преса – це добре. Нам потрібен преса, дуже потрібен.
– Що ви від мене хочете?
– Від тебе – нічого. Що ти можеш? Ти слабкий, ти хворий. Ти нічого не можеш. А твій господар – можеш! Він платити для мене. Багато платити.
– За мене ніхто не заплатить і цента, я не настільки важлива персона, – сплюнувши кров, тихо промовив Тревор.
– Платити, багато платити. Ти завтра знімати на відео. Ти сам його просити, для платити, – прошипів мулла, наступивши ногою на обличчя Тревора. – А якщо не платити, то ти по шматочках їхати додому в Париж, в редакцію пересилати.
Мулла підвівся і дав якесь розпорядження, звернувшись до бойовиків на пушту. Тревора швидко підняли і потягли, але не до ями, де його утримували раніше, а в глиняний сарай до інших бранців, де було принаймні сухо. Його кинули до невеликого приміщення, відгородженого від решти бранців подвійною стіною з дощок. На руки і ноги одягли кайданки, які прикували ланцюгом до дерев'яного брусу на стелі, дали трохи їжі і кухоль води. Зараз Тревор здавався бойовикам зовсім зламаним і безпечним.
Але він чекав саме цієї миті. Таліби були впевнені, що прикутий ланцюгом, зморений голодом, знеможений побиттями бранець мріятиме про сон, і біля сараю безпечно залишили тільки одного моджахеда зі зброєю, який одразу ж, як стемніло, посмаливши опіуму, заснув, притулившись до стіни.
Навички звільнення від усіляких спецзасобів Тревор отримав ще під час служби в Легіоні. Коли він переконався, що все навколо стихло, не зволікаючи і без зайвих зусиль зняв з рук і ніг кайданки і через благенький дірявий дах вибрався назовні.
Знешкодивши охоронця, захопивши автомат і підсумок з гранатами, Тревор відчинив інші двері сараю і неголосно скомандував:
– Виходьте! Швидко!
Але у відповідь піднялася тільки дівчина, яка рішуче попрямувала до виходу.
З темряви задушливого приміщення долинув хрипливий чоловічий голос:
– Кейт, подумай, вас піймають і стратять. Не роби цього.
Але Кейт упевнено зробила крок до відчинених дверей і міцно взяла Тревора за лікоть.
– Керувати автівкою вмієте? – запитав Тревор, залишаючи сарай, і, не чекаючи відповіді, вказавши на білий джип, прошепотів: – Зазвичай ключі залишають у підлокітнику. Умикайте двигун і чекайте на мене. Якщо щось піде не так, то знайте, що шлях на волю – просто за он тим муром.
Кейт побігла до авто, а Тревор облив бензином інші два джипи й ящики з боєприпасами, складені один на одного під невеличким наметом. Почувши шум двигуна, з будинку вискочили двоє бойовиків, але цієї миті просто в них під ногами вибухнула граната, кинута Тревором. З вікон будинку почалася безладна стрілянина. Тревор кинув у будинок ще дві гранати й автоматною чергою підпалив розлитий бензин. За мить усе навколо перетворилося на вогняний факел. Відстрілюючись, Тревор кинув гранату в бік ящиків з боєприпасами, заскочив у відчинені дверцята автівки і голосно скомандував:
– Рушай!
– Куди? – збентежено запитала Кейт і невпевнено поклала тремтячі руки на кермо.
– Туди! – крикнув Тревор. Він схопив однією рукою кермо, а лівою ногою натиснув на педаль газу разом із ступнею Кейт, спрямовуючи автомобіль просто на глиняну огорожу. – Тримайтеся міцніше!
Автомобіль, зруйнувавши вщент мур, вилетів на піщану дорогу під громохкі вибухи боєприпасів, що здетонували. Над селищем піднялася яскрава вогняна заграва, осяявши втікачам шлях.
– Тепер можна увімкнути фари, – через деякий час, коли палаючий будинок зник за пагорбом, тихо сказав Тревор. – Звідси до Сангіна кілометрів зо двадцять п'ять, не більше. Рухайтеся, не зупиняючись, до річки. Там недалеко британська база… Нас мають побачити патрулі.
Тревор ледве промовляв слова. Кейт тільки зараз помітила, що він притискає долоню до лівого боку грудей. Крізь пальці його руки сочилася кров.
– Ви поранені? Що з вами? – стривожено запитала Кейт.
Але Тревор мовчав. Він утратив свідомість, і його тіло обм'якло.
– Не мовчіть, говоріть зі мною, – крикнула перелякана Кейт, але відповіді не отримала.
Вона рукою притиснула його рану і ще сильніше тиснула педаль газу.
Тревор отямився в палаті військового шпиталю. Біля нього в білому халаті, накинутому на військово-польову форму, сиділа Кейт з розгорнутою книжкою в руках і дрімала.
– Де я? – ледь чутно спитав Тревор.
– Ми в Кандагарі, на американській базі, – відповіла сонна Кейт, радісно усміхнувшись.
– Скільки я спав?
– Майже три доби. Вам зробили операцію, тепер усе вже позаду.
Тревор озирнувся навколо, потім подивився на Кейт і ледь помітно усміхнувся:
– А ми ж з вами навіть не встигли познайомитися. Мене звуть Тревор Бланш.
– А мене Кейт. Кейт Ларсен. Я з Австралії. Хотіла подякувати вам за порятунок.
– Не варто, Кейт, я тут тільки завдяки вам, отже, ми квити.
Наступного дня Тревора і Кейт вивезли з Афганістану до Швейцарії. У Цюріху Тревор підлікувався і весь свій вільний час проводив з Кейт. Тревор навіть намагався залицятися до неї, але після кількох ночей, проведених разом, Кейт дала йому зрозуміти, що не має наміру зав'язувати з ним серйозні стосунки, щоб не розчаровуватися, і вважає за краще бути вільною від будь-яких зобов'язань. Насправді, Кейт випробовувала Тревора. Він їй дуже подобався, але своєю жіночою інтуїцією вона без зусиль прорахувала його мінливість і спробувала розбудити в ньому почуття власника. Тревор же легко прийняв умови Кейт і надалі дивився на неї тільки як на колегу.
Спочатку це, звичайно, дуже дратувало Кейт, але вона не давала Треворові це зрозуміти і завжди при нагоді була рада його бачити, особливо коли траплялася спільна робота.
Насправді, такі стосунки чоловіка і жінки мали б через певний час припинитися раз і назавжди, але їх об’єднувала журналістська робота: після дво-, тритижневих відряджень вони обидва роз'їжджалися кожен до себе, до свого дому, до рідних – у свій світ.
Оператора Етьєна Тревор знав уже понад десять років, ще з часів роботи в Сьєрра-Леоне. Він француз, але в його жилах тече й шотландська кров, по матері він справжній scotch. Більшу частину дитинства й юнацьких років, за його словами, Етьєн провів поблизу підніжжя найвищої шотландської гори Бен-Невіс на узбережжі Лох Лінн, у містечку Форт-Вільям, де народилася його мати і жили всі їхні родичі. Етьєн кожною своєю клітиною вбирав традиції шотландців. Він пишався історією Шотландії, яку дуже шанував і вважав своєю. Тому у свої тридцять п'ять на француза скидався хіба що рисами свого худорлявого обличчя. Навіть татуювання на лівому плечі у нього було зі словами девізу Шотландії по-латині: «Nemo me impune lacessit»9.
Етьєн завжди був небагатослівний, скупий на прояв будь-яких почуттів, усі свої емоції завжди старанно приховував. Навіть жартував з кам'яним виразом обличчя, а найкраща похвала з його вуст звучала одним словом – «Непогано».
Але, незважаючи ні на що, Тревор дуже цінував дружбу з Етьєном. Упродовж багатьох років вони працювали пліч-о-пліч. Етьєн супроводжував Тревора майже в усіх його експедиціях.
Окрім цього, ось уже понад рік Етьєн залицяється до Кейт, багато часу вони проводять разом. Кумедно спостерігати, як цей високий, худорлявий, з орлиним носом і довгими руками француз ніжно ставиться до маленької Кейт, яка на дві голови нижча за нього. Тревор з усмішкою спостерігав за ними, мимоволі порівнюючи ці стосунки з грою вогню й льоду. Було очевидно, що гаряче серце Кейт розтопило крижану брилу в грудях Етьєна.
З Деном Тревор почав працювати півтора роки тому. Це був невисокий, відкритий юнак, пацифіст і серцеїд. Йому було всього двадцять п'ять. Одразу після закінчення університету в Тампере він був прийнятий до Les Mondes як перспективний, молодий та амбітний репортер. Головний редактор Les Mondes Рошфор опікувався молодим репортером, у якого розгледів талант. Він прагнув допомогти юнакові розвинути цей талант. Рошфор зробив Дена помічником Тревора, і той під час кількох відряджень на Близький Схід супроводжував його й Етьєна. Утім подейкували, що Ден є далеким родичем Рошфора, а можливо, навіть плодом його амурних пригод у минулому. Хай там що, Рошфору вочевидь не байдужа доля цього юнака, і він істотно допомагав тому знайти власний простір у журналістиці.
Після того, як Етьєн почав відкрито зустрічатися з Кейт і вона переїхала жити до нього до Парижа, саме Ден став компаньйоном Тревора, відвідуючи з ним нічні клуби Парижа й Цюріха.
Сам Ден, як міг, приховував своє минуле, ніколи про нього не згадував, але водночас тішився бути корисним досвідченим колегам і з усією проникливістю спостерігав за Тревором, опановуючи навички нелегкої роботи військового журналіста. І саме Ден замість Тревора, як його асистент, останнім часом висвітлював судовий процес «США проти Вуда» – скандальну справу найбільшого за всю історію продавця нелегальної зброї, яку розглядав Південний окружний суд штату Нью-Йорк.
Розділ 3
Женева, Швейцарія
15.12.2011. 15:45
Тревор сидів на веранді заповненого відвідувачами ресторану і спостерігав за столиком поблизу входу, за яким сиділа літня сімейна пара і тихо розмовляла. Було дуже весело спостерігати, як чоловік потайки від дружини підгодовував мініатюрного песика, що сидів під столом і з нетерпінням чекав черговий шматок ласощів з його тарілки.
Тревор розгорнув свіжий часопис, намагаючись знайти останні публікації щодо процесу над Вудом, але, погортавши його і нічого не знайшовши, покликав офіціанта для розрахунку. Саме тут і сталася ця несподівана зустріч, що кардинально змінила його життя, мимоволі оголивши ту його частину, про яку він навіть не здогадувався.
Раптом Тревор почув сербську мову. Розмовляли чоловік і жінка, очевидно, туристи. З ними двоє діток віком років семи. Голос чоловіка здався йому знайомим. Тревор готовий був побитися об заклад, що знає цю людину дуже близько. Він умить відклав газету і почав придивлятися до силуетів фігур, що віддалялися. Жінка йшла попереду, тримаючи двох діточок за руки. Чоловік розглядав бруківку з написаними на ній назвами міст і мимоволі повернувся у бік Тревора. Це був невисокий, на вигляд п’ятдесятилітній огрядний чоловік, який уже почав лисіти, в окулярах з товстими лінзами, одягнений у пошарпаний, але чистий костюм, поверх якого – пожмаканий, довгий не за розміром темно-синій плащ.
Раптом Тревора осінило, і він, піднявшись зі стільця, голосно гукнув сербською:
– Йоване? Друже мій, Йоване, це ти?!!!
Чоловік здивовано озирнувся. Дружина теж звернула увагу на незнайомця, який голосно кликав її чоловіка. Обоє діток одразу підійшли до матері і притиснулися до неї.
– Йоване, привіт! Це я, Тревор. Старий, не впізнаєш мене?
– Тео?! – відгукнувся з подивом чоловік, широко розкинувши руки. – Треворе! От чого не сподівався, того не сподівався! Скільки літ, скільки зим? Оце так зустріч!
Друзі міцно обійнялися.
– Я гадав, що більше тебе ніколи не побачу, – сказав Тревор, – скільки років минуло – десять? Дванадцять?
– Тео, п'ятнадцять років, не менше! Ти ще тоді в Легіоні служив, – протираючи хусточкою спітнілі скельця окулярів, повільно, зі сльозами щирої радості відповів Йован. – Я навіть уже і забув, як ти виглядаєш. Дай-но я тебе роздивлюся!
Йован надів окуляри, пильно глянув на Тревора. Тримаючи його за плечі, він радісно вигукнув:
– Та ти, чортяка, тримаєшся молодцем, зовсім не змінився! Правда, Анно? Це Тревор… Тео, мій друг, я тобі розповідав.
Дружина Йована простягнула Треворові руку й окинула його оцінювальним поглядом.
Анна була високою, худорлявою і вельми привабливою жінкою, хоча і без краплі макіяжу на обличчі, водночас одягнена була в дешеве сіре пальто і довгу чорну спідницю, що різко контрастували з її аристократичною поставою. Тревор одразу звернув увагу на чудовий манікюр і доглянуті руки Анни. Вся її одежа якось безглуздо виглядала на тлі її яскравої зовнішності.
– Колись і ти був високим красенем із зеленими очима та густим чорним волоссям, – пожартувала вона, легко погладивши Йована по лисині. – Наскільки я знаю зі слів чоловіка, то ви ровесники, друзі-нерозлийвода з дитинства.
Анна дуже гарно говорила сербською з ледь відчутним російським акцентом. Вона була молодшою за Йована років на десять, а то й більше, і поводилася чомусь неприродно стримано, навіть жарт, що прозвучав з її вуст, видався Треворові дещо удаваним.
– Йоване, ти про мене розповідав? – здивувався Тревор і одразу запропонував: – Друзі, давайте сядемо на веранді. Мій столик вільний, немов тільки і чекав на вас.
– Так, я багато й часто про нас розповідав, друже мій, – відповів Йован, сідаючи за столик, а потім звернувшись до дружини й усміхнувшись, продовжив: – Люба, адже ми з Тревором років з дванадцяти разом. Стільки всього було! Навіть планували разом служити в Легіоні. Правда, Тео? Мене тоді за станом здоров’я не пропустили, але ж мріяли завжди бути разом. До речі, ти тут надовго?