Завдання Героїв
“Вибачте, сер”, – звернувся до нього Тор, хапаючи старця за руку.
Чоловік зневажливо глянув на руку хлопця.
“В чому справа, юначе?”
“Я шукаю Королівський Легіон. Ви не знаєте, де вони тренуються?”
“Невже я схожий на мапу?” – обурився старець і пішов геть.
Тора вразила його грубість.
Він кинувся до жінки, яка місила тісто за довгим столом. Там були і інші жінки, і всі вони старанно працювали. Тору здалось, що одна з них певно має відповідь на його питання.
“Вибачте, пані”, – звернувся він. – “Можливо, ви знаєте де тренується Королівський Легіон?”
Вони переглянулись між собою і засміялись. Деякі з них були всього на кілька років старші за Тора.
Найстарша озирнулась і подивилась на нього.
“Ти не там шукаєш”, – відповіла вона. – “Тут йдуть приготування до свята”.
“Але мені сказали, що вони тренуються у Королівському Дворі”, – збитий з пантелику, промовив Тор…
Дівчата знов розсміялись. Найстарша поклала руки на стегна і похитала головою.
“Ти поводиш себе так, ніби вперше знаходишся у Королівському Дворі. Ти хоч уявляєш, наскільки він великий?”
Тор почервонів, коли дівчата почали знов з нього кепкувати, і пішов геть. Йому не подобалось коли з нього сміялись.
Він бачив перед собою дюжину доріг, які вели в різні боки через Королівський Двір. У кам’яних стінах була, принаймні, дюжина входів. Розмір та масштаби цього замку були приголомшливими. Йому стало ніяково від думки, що він може шукати не один день, і все одно нічого не знайде.
Раптом йому спало на думку – певно, що солдат знає, де тренуються інші. Юнак нервував і не наважувався підійти до Королівського солдата, але розумів, що мусить.
Розвернувшись, Тор поспішив до входу у стіні, до солдата, що був на варті, в надії, що той не прожене його геть. Солдат стояв струнко, дивлячись прямо перед собою.
“Я шукаю Легіон Короля”, – сказав Тор хоробрим голосом.
Солдат продовжував дивитися перед собою, ігноруючи його.
“Я сказав, що шукаю Легіон Короля” – голосніше повторив Тор, намагаючись привернути до себе увагу солдата.
Через кілька секунд той змірив його поглядом, усміхнувшись.
“Чи можете Ви сказати мені, де він?” – наполягав Тор.
“А яке тобі до них діло?”
“Дуже важливе діло”, – переконував Тор, сподіваючись, що солдат не прожене його.
Солдат відвернувся від хлопця, знову дивився перед собою і ігнорував його. Тор відчув, як його серце впало. Він боявся, що вже ніколи не отримає відповіді.
Йому здалось, що минула ціла вічність, перш ніж солдат дав відповідь: “Прямуй до східних воріт, потім йди на північ якнайдалі. Підійди до третіх воріт ліворуч, потім поверни праворуч і потім знов направо. Пройди через другу кам’яну арку – їх плац знаходиться за воротами. Але я повинен сказати тобі, що ти даремно втрачаєш час. Вони не приймають відвідувачів”.
Це було саме те, що Тор хотів почути. Він розвернувся і побіг через поле, за вказівками солдата, повторюючи їх про себе, намагаючись їх запам’ятати. Він помітив, що сонце в небі піднялося вище, і молився тільки про те, щоб не прийти занадто пізно.
* * *Тор кинувся вниз по чистим, викладеним мушлями стежкам, оминаючи Королівський Двір. Він щосили намагався дотримуватись напрямку, сподіваючись, що не зіб’ється зі шляху. У дальньому кінці двору хлопець побачив ворота і вибрав треті ліворуч. Тор пробіг через них, обираючи розвилки, пробігаючи стежку за стежкою. Він біг проти руху, у той час, як тисячі людей наповнювали місто, а натовп зростав з кожною хвилиною. Тор зачіпав плечима гравців на лютні, жонглерів, блазнів та інших артистів, одягнених у кращі вбрання.
Думка про те, що відбір почнеться без нього, була нестерпна для Тора. Він спробував сконцентруватися, пробігаючи стежку за стежкою, вишукуючи будь-що, що вказувало б на тренувальний майданчик. Він минув арку, звернув на іншу дорогу, після чого вдалечині побачив пункт свого призначення – міні-колізей, побудований з каменю, у формі ідеального кола. Солдати охороняли величезні ворота в самому центрі. Тор почув приглушені оплески за його стінами, і його серце забилося швидше. Саме це місце він шукав.
Тор прискорив кроки, його легені палали. Коли він добіг до воріт, двоє стражників виступили вперед і опустили свої списи, перегороджуючи йому шлях. Третій вартовий виступив вперед, піднявши долоню.
“Стій тут”, – наказав він.
Тор зупинився, задихаючись. Він насилу стримував своє збудження.
“Ви… не … розумієте”, – видихнув він, запинаючись, оскільки йому не вистачало повітря. – “Я повинен потрапити всередину. Я запізнився ”.
“Запізнився для чого?”
“Для відбору”.
Страж – огрядний чоловік низького зросту зі шкірою з ластовинням – обернувся і подивився на інших, в очах яких читався цинізм. Повернувшись до Тора, він окинув його зневажливим поглядом.
“Новобранців привезли кілька годин тому, в королівському фургоні. Якщо тебе не запросили, ти не можеш увійти”.
“Але ви не розумієте. Я повинен…”
Вартовий простягнув руку і схопив Тора за сорочку.
“Це ти не розумієш, нахабний хлопчисько. Як ти смієш приходити сюди і намагатися прорватися всередину силою? А тепер іди геть, поки я не закував тебе в кайдани”.
Він штовхнув Тора, і той відскочив на кілька футів.
Тор відчув гострий біль у грудях, у тому місці, де рука стражника торкнулася його. Але більший біль юнак відчув від того, що його відкинули. Він був обурений. Тор подолав весь цей довгий шлях не для того, щоб бути відкинутим. Він повинен потрапити всередину.
Страж повернувся до своїх напарників, а Тор повільно відійшов, збираючись обійти круглу споруду з іншого боку. Хлопець мав план. Він ішов до тих пір, поки не зник з їхнього поля зору, потім побіг уздовж стін. Він озирнувся, щоб переконатися, що вартові не бачать його, потім збільшив швидкість і кинувся бігти, що є сил. Наполовину оббігши будівлю, Тор помітив інший шлях на арену – арочні отвори, закриті залізними прутами. В одному з цих прорізів не вистачало прутів. Він почув шум, піднявся і подивився.
Його серце прискорило темп. На круглому тренувальному майданчику перебувала дюжина новобранців, включаючи і його братів. Вишикувавшись в ряд, всі вони стояли лицем до воїнів Срібла. Люди Короля проходили між ними, розглядаючи їх і приймаючи рішення.
Інша група новобранців стояла осторонь, під пильним поглядом солдата, і кидала списи у віддалену мішень. Один з них не влучив у ціль.
Кров Тора закипала від обурення. Він міг би потрапити в усі ці мішені – він був так само спритний, як і кожен з них. Було несправедливим залишати його в стороні тільки тому, що він був молодший і не такий міцний.
Раптом Тор відчув чиюсь руку на своєму плечі. Його відкинули назад. Він впав і боляче вдарився.
Він підняв погляд і побачив солдата, який щойно відкидав його біля воріт.
“Що я тобі казав?”
Перш ніж Тор зміг щось відповісти, страж нахилився і боляче вдарив його ногою. Тор відчув важкий удар по ребрах, коли солдат вдарив його вдруге.
На цей раз Тор зловив ногу солдата в повітрі. Він смикнув її, позбавивши його рівноваги і збивши його з ніг.
Сам Тор швидко піднявся на ноги. Одночасно з ним піднявся і страж. Тор подивився на нього, вражений тим, що тільки що зробив. Навпроти нього стояв розсерджений солдат.
“Зараз я не просто закую тебе в кайдани!” – закричав він. – “Але й змушу тебе заплатити. Ніхто не сміє чіпати вартового Короля! Забудь про вступ до Легіону – тепер ти вирушиш до підземелля! Тобі пощастить, якщо ти ще коли-небудь побачиш сонячне світло!”
Солдат дістав ланцюг з кайданами на кінці. Він наблизився до Тора, жадаючи розплати.
Тор квапливо розмірковував. Він не міг дозволити закувати себе в кайдани, але, разом з тим, він не хотів заподіювати шкоду королівській варті. Він повинен швидко щось придумати. І тут хлопець згадав про свою пращу. Його рефлекси спрацювали швидше розуму, він схопив її, помістив туди камінь, прицілився і вистрілив.
Камінь пролетів і вибив кайдани з рук враженого стража. Він також влучив по його пальцях. Солдат відсунувся і струснув свою руку, закричавши від болю, а кайдани з гуркотом впали на землю.
Кидаючи на Тора нищівний погляд, вартовий вийняв свій меч. Тор побачив характерне металеве кільце.
“Це була твоя остання помилка”, – пригрозив йому солдат, наступаючи.
У Тора не було вибору – ця людина просто його йому не залишила. Він помістив інший камінь у свою пращу і метнув його. Він цілився свідомо – Тор хотів не вбити стража, а тільки зупинити його. Тому замість того, щоб цілитися йому в серце, ніс, око або голову, хлопець прицілився в місце, яке, як він знав напевно, зупинить його, але не вб’є.
Тор прицілився вартовому між ніг.
Він метнув камінь не в повну силу, але достатньо для того, щоб вкласти чоловіка.
Це був прекрасний постріл.
Страж впав, упустив свій меч і, схопившись за пах, згорнувся в клубочок.
“Тебе повісять за це!” – застогнав він від дикого болю. – “Варта! Варта!”
Тор підняв очі і побачив кількох Королівських солдат, які бігли до нього.
Тепер або ніколи.
Не гаючи часу, він кинувся до отвору. Він повинен потрапити на арену і заявити про себе. І він битиметься з будь-ким, хто встане у нього на шляху.
Розділ п’ятий
Маꥳл сидів у верхній залі свого замку, у своїй затишній кімнаті для зустрічей, яку використовував для особистих справ. Він сидів на своєму особистому троні, вирізаному з дерева, та дивився на чотирьох своїх дітей, що стояли перед ним. Там був його найстарший син, Кендрик, двадцяти п’яти років; прекрасний воїн та справжній джентльмен. Він був найбільш схожий на Маꥳла з-поміж інших дітей – це було іронічно, з огляду на те, що він був байстрюком, єдиною дитиною Маꥳла від іншої жінки, яку він вже давно забув. Маꥳл виховував Кендрика разом зі своїми законними дітьми, не дивлячись на протести своєї Королеви, за умови, що він ніколи не зійде на трон. Зараз йому було боляче від цього, адже Кендрик був кращим чоловіком, якого він знав, сином, яким він пишався. Кращого спадкоємця годі було й уявити.
Поруч з ним стояв його другий син, і перший законний – Гарет. Йому було двадцять три, він був високий, з запалими щоками та великими коричневими очима, які не знали спокою. Його характер був геть інший, ніж у старшого брата: де його брат був відвертим, Гарет приховував свої справжні думки; де його брат був гордим та шляхетним, Гарет був нечесним та облудним. Маꥳлу було боляче, що йому не подобається його власний син, і він багато разів намагався змінити його натуру. Але після певного етапу у підлітковому віці хлопця, Король вирішив, що його натура вже визначена: підступний, жадібний до влади та амбітний у найгірших значеннях цих слів. Також Гарет не любив жінок, і мав багато коханців серед чоловіків. Інші королі вигнали б такого сина, але Маꥳл був більш відкритий, і для нього то не була причина не любити його. Він не засуджував його за це. За що він його засуджував, то це за злу, лукаву натуру – це неможливо було не помітити.
Наступною за Гаретом стояла друга дитина Маꥳла – Гвендолін. Їй тільки виповнилося шістнадцять, вона була надзвичайно вродлива, а її характер навіть перевершував її вроду. Вона була добра, щедра та чесна – найкраща дівчина, яку він коли-небудь знав. Цим вона була подібна до Кендрика. Вона дивилася на Маꥳла доньчиним люблячим поглядом. Він завжди бачив відданість у кожному її погляді. Він пишався нею навіть більше, ніж своїми синами.
За Гвендолін стояв наймолодший хлопець Маꥳла, Ріс, гордий й енергійний парубок, який у свої чотирнадцять тільки ставав чоловіком. Маꥳл з величезним задоволенням спостерігав за його посвятою до Легіону, і вже бачив як з нього виростає дорослий чоловік. Маꥳл не сумнівався, що одного дня Ріс стане його кращим сином і великим правителем. Але цей день був не сьогодні. Він був ще занадто молодий, і йому ще треба було багато чого вивчити.
Дивлячись на цих чотирьох своїх дітей, трьох синів і доньку, Маꥳл мав суперечливі почуття. Одночасно він відчував і гордість, і розчарування. Також він відчував гнів та досаду, бо двоє його дітей були відсутні. Найстарша донька Луанда, звісно, готувалася до власного весілля. І оскільки вона виходила заміж за принца з іншого королівства, їй не було місця серед претендентів на трон. Але й інший син, Годфрі, був також відсутній. Маꥳл почервонів від образи.
Годфрі виявляв неповагу до королівської влади з самого дитинства. Завжди було зрозуміло, що йому це не цікаво, і він ніколи не правитиме. А найбільше розчаровувало Маꥳла те, що Годфрі зробив вибір на користь марнування свого часу у генделиках з безчесними друзями, накликаючи на королівську сім’ю сором та ганьбу. Він був нероба, більшість часу він спав, а решту заповнював алкоголем. З однієї сторони, Маꥳл був радий, що його тут не було, з іншої – це була величезна образа. Насправді, він очікував такого повороту подій, і ще зранку розіслав своїх людей, щоб ті прочесали генделики і привели його назад. Маꥳл мовчки чекав, поки вони це зроблять.
Нарешті важкі дубові двері розчинилися, і зайшла королівська варта, тягнучи Годфрі попід руки. Вони заштовхали його у кімнату та зачинили за ним двері.
Його брати та сестра озирнулися та поглянули на нього. Годфрі був неохайний, неголений та напівроздягнений, від нього тягнуло елем. Він посміхнувся. Як завжди, нахабно.
“Привіт, батьку”, – сказав Годфрі. – “Я пропустив вечірку?”
“Ти стоятимеш зі своїми братами та сестрою та слухатимеш, що я кажу. Якщо ти не слухатимеш, я прикую тебе ланцюгами у підземеллі, разом зі звичайними в’язнями, і ти не бачитимеш ані елю, ані їжі три дні”.
Годфрі задирливо подивився на свого батька. У його погляді Маꥳл побачив глибоке джерело сили, щось від нього самого, якийсь спалах, який може колись добре прислужитися Годфрі. Звісно, якщо він зможе перемогти свій характер.
Пройшло добрих десять секунд поки бунтівний Годфрі заспокоївся та приєднався до інших.
Маꥳл дивився на цих п’ятьох дітей, що стояли перед ним: байстрюк, лукавий, п’яниця, його донька і наймолодший. Це було дивне зібрання і йому було складно повірити, що це все його діти. І тепер, у день весілля його доньки, йому випало завдання обрати спадкоємця з цього букету. Як це було можливо?
Це була марна справа. Кінець-кінцем, він був у розквіті сил і міг правити ще тридцять років. Кого б він не обрав сьогодні, він може не зійти на трон найближчі кількадесят років. Ця традиція дратувала його. Вона могла бути корисною у часи його предків, але зараз вона не мала жодного сенсу.
Він прочистив горло.
“Ми зібралися тут за покликом традиції. Як ви знаєте, у цей день, день весілля найстаршої дитини, на мене впало завдання назвати наступника. Спадкоємця, який керуватиме цим царством. Якщо я помру, ніхто не зможе правити краще, ніж ваша мати. Але закони нашого королівства кажуть, що на трон може вступити лише нащадок короля. Тому, я маю зробити вибір”.
Маꥳл затамував подих, розмірковуючи. Запала тривожна мовчанка, і він міг роздивитися очікування своїх дітей. Він дивився у їхні очі, і у кожних бачив різні вирази. Байстрюк виглядав відстороненим, знаючи що його не оберуть. Очі лукавого світилися амбіціями, бо він очікував, що вибір природньо паде на нього. П’яниця дивився у вікно, його це не обходило. Його донька дивилася на нього з любов’ю, знаючи що вона не є частиною цієї дискусії, але просто любить свого батька. Те саме було і з найменшим.
“Кендрику, я завжди вважав тебе своїм справжнім сином. Але закони нашого королівства не дозволяють мені передати панування будь-кому, крім законних спадкоємців”.
Кендрик вклонився. “Батьку, я не очікував, що ви зробите це. Я задоволений своєю долею. Будь ласка, нехай це не бентежить вас”.
Маꥳлу стало боляче від його відповіді. Він відчував, яким справжнім той був, і бажав назвати його спадкоємцем.
“Залишилось четверо з вас. Ріс, ти прекрасний хлопець, кращий з тих, що я коли-небудь бачив. Але ти замолодий, щоб брати участь у цьому обговоренні”.
“Я чекав на це, Батьку”, – відповів Ріс, вклонившись.
“Годфрі, ти один з моїх законних синів, одначе ти вирішив змарнувати свої дні у брудному генделику. Тобі були надані усі привілеї життя, і ти відкинув їх усі. Якщо в мене і є розчарування у цьому житті – то це ти”.
Годфрі скривився, відчуваючи незручність.
“Ну, тоді, я думаю, я зробив тут все, що від мене вимагалось, і можу знов піти у пивну. Чи не так, Батьку?”
Годфрі швидко та глузливо поклонився та розвернувся, щоб піти.
“Назад!” – відрізав Маꥳл. – “НЕГАЙНО!”
Годфрі продовжував йти, ігноруючи батька. Він пройшов через кімнату та відчинив двері. Там стояли двоє стражів.
Маꥳл кипів від люті, коли стражі запитливо поглянули на нього.
Але Годфрі не чекав, він відштовхнув їх і вийшов у відкриту залу.
“Затримайти його!” – прокричав Маꥳл. – “І тримайте його подалі від погляду Королеви. Я не хочу, щоб його мати засмучувалась від його вигляду у день весілля своєї доньки”.
“Так, мій сер”, – відповіли вони, закриваючи двері, і поспішили наздоганяти його.
Маꥳл сидів з червоним обличчям, важко дихаючи, намагаючись заспокоїтися. У тисячний раз він запитував, що ж він такого зробив, чим заслужив таку дитину.
Він знов подивився на дітей, що залишились. Вони, четверо, подивились на нього, очікуючи у рясній тиші. Маꥳл зробив глибокий вдих, намагаючись сконцентруватися.
“Залишилося двоє з вас”, – продовжив він. – “І з цих двох я обрав наступника”.
Маꥳл повернувся до своєї доньки.
“Гвендолін, це будеш ти”.
У кімнаті здійнявся гомін. Усі його діти були шоковані, насамперед Гвендолін.
“Ви все правильно сказали, Батьку?” – спитав Гарет. – “Ви сказали Гвендолін?”
“Батьку, це велика честь для мене”, – сказала Гвендолін. – “Але я не можу прийняти це. Я жінка”.
“Справді, жінка ніколи ще не сиділа на троні Маꥳлів. Але я вирішив, що настав час змінити традицію. Гвендолін, в тебе найкращі розум та дух, які я коли-небудь зустрічав у молодої жінки. Так, ти молода, але, дасть Бог, я не помру найближчим часом. І коли прийде час, ти будеш достатньо мудрою, щоб правити. Королівство буде твоє”.
“Але Батьку!” – закричав Гарет зі збілілим обличчям. – “Я найстарший законний син! Завжди, протягом усієї історії Маꥳлів, правління переходило до найстаршого сина!”
“Я Король”, – похмуро відповів МакҐіл – “І я диктую традицію”.
“Але це не чесно!” – благав Гарет нюнявим голосом. – “Я маю бути Королем. Не моя сестра. Не жінка!”
“Притримай язика, хлопче!” – люто прокричав Маꥳл. – “Ти збираєшся поставити під сумнів моє рішення?”
“Ви віддали перевагу жінці переді мною? Це ваша думка про мене?”
“Я прийняв своє рішення”, – сказав Маꥳл. – “Ти поважатимеш його, і слухняно виконуватимеш, як і всі інші піддані мого королівства. Тепер, ви усі можете покинути мене”.
Його діти швидко схилили голови і поспішили покинути кімнату.
Але Гарет зупинився у дверях, не наважуючись піти.
Він озирнувся і подивився в очі батьку.
Маꥳл міг бачити розпач на його обличчі. Очевидно, він очікував, що сьогодні він стане спадкоємцем. Ба більше: він бажав цього. Відчайдушно. Що анітрохи не дивувало Маꥳла, і що послугувало головною причиною, чому він не зробив цього.
“Чому ви ненавидите мене, Батьку?” – спитав він.
“Я не ненавиджу тебе. Я просто не вважаю, що ти підходиш, щоб правити моїм королівством”.
“Чому це?” – наполягав Гарет.
“Тому що це – саме те, чого ти хочеш”.
Обличчя Гарета забагряніло. Ясно, Маꥳл вказав йому на його справжній характер. Маꥳл дивився у очі сина, і бачив, що вони палають ненавистю до нього. Він ніколи не думав, що це можливо.
Не кажучи більше ні слова, Гарет вилетів з кімнати, грюкнувши дверима.
Маꥳл здригнувся від розкотистого відлуння. Він згадав погляд сина і відчув його ненависть дуже глибоко. Навіть глибше, ніж ненависть, яку він бачив в очах ворогів. У той момент, він подумав про Аргона, про його слова, що небезпека поруч.
Чи може вона бути настільки близькою?
Розділ шостий
Тор щодуху побіг через величезне поле арени. За спиною він чув кроки Королівських стражів, які були зовсім близько. Вони гналися за хлопцем по гарячому і брудному полю, проклинаючи на ходу. Попереду Тор бачив членів Легіону і новобранців – десятки молодих людей, таких же, як він, тільки старших і дужчих. Вони тренувалися і піддавалися перевірці в різних уміннях: деякі кидали списи, інші метали дротики, а хтось практикував техніку бою на мечах. Вони цілилися у віддалені мішені, і рідко хто не потрапляв. Це були його суперники, і вони здавалися грізними.
Серед них були дюжини справжніх лицарів, членів Срібла, які стояли в широкому півколі, спостерігаючи за подіями. Вони вирішували, кого залишити, а кого відправити додому.
Тор знав, що повинен довести, на що він здатний, він повинен справити враження на цих людей. За мить стражники можуть схопити його, і якщо у нього є хоч якийсь шанс справити враження, то він повинен зробити це зараз. Тільки як? Він квапливо міркував, біжучи через двір, повний рішучості не звертати.
Присутні на полі стали помічати, що щось відбувається. Деякі новобранці перестали змагатися і обернулися. Те саме зробили і деякі лицарі. За мить, Тор вже заволодів увагою всіх. Вони виглядали розгубленими. Тор розумів, що вони задавалися питанням, хто ця людина, що мчить через поле, яку переслідують три королівських стражника. Не так він хотів справити на них враження. Все своє життя він по-іншому уявляв свій вступ до Легіону.
Поки Тор біг, думаючи про те, що ж вчинити, все було вирішено за нього. Один міцний хлопець, новобранець, вирішив виділитися з натовпу, зупинивши Тора. Високий, м’язистий, удвічі більший за Тора, він підняв свій дерев’яний меч, щоб перегородити Торові шлях. Тор розумів, що хлопець хотів завдати удару і збити його з ніг, щоб виставити його на посміховисько перед іншими. Таким чином він хотів отримати перевагу перед іншими новобранцями.
Це розлютило Тора. У нього не було жодних рахунків з цим хлопцем, і йому це було абсолютно ні до чого. Але хлопець хотів зупинити його тільки для того, щоб виділитися на тлі інших.
Коли Тор підбіг ближче, він насилу повірив своїм очам – хлопець був величезний. Він навис над Тором, насуплений, локони густого чорного волосся закривали його чоло. Ніколи ще Тор не бачив таку величезну квадратну щелепу. Він не знав як йому вдасться прорватися повз цього здорованя.
Новобранець атакував його своїм дерев’яним мечем, і Тор знав, що якщо він не відреагує швидко, той зіб’є його з ніг.
Спрацювали рефлекси Тора. Він інстинктивно вийняв свою пращу, відхилився назад і метнув камінь в руку нападника. Камінь влучив у мішень і вибив меч з рук новобранця так легко, немов хлопець сам його випустив. Той закричав, схопившись за руку.
Тор не втрачав часу. Він атакував, скориставшись моментом. Підстрибнувши, він ударив хлопця ногою і уперся двома ногами в його груди. Але новобранець був такий міцний, що Тору здалося, наче він штовхнув дуб. Хлопець відсахнувся всього лише на кілька дюймів, коли Тор застиг, як вкопаний і впав до його ніг.
“Це ні до чого хорошого не приведе”, – подумав Тор, коли він впав на землю з глухим стуком. У вухах дзвеніло.
Тор спробував підвестись на ноги, але здоровань випередив його. Він нахилився, схопив Тора за спину і кинув його обличчям в багнюку.
Натовп хлопців швидко зібрався навколо них, підбадьорюючи їх гучними вигуками. Принижений Тор почервонів.
Він розвернувся, щоб піднятись, але хлопець був занадто швидкий. Він уже був зверху, притискаючи його до землі. Не встиг Тор нічого зрозуміти, як між ними розгорівся поєдинок. Новобранець був неймовірно важкий.
Тор чув приглушені крики інших юнаків, коли вони утворили коло, кричали і жадали крові. Хлопець кинув на Тора грізний погляд. Він своїми великими пальцями потягнувся до очей Тора. Тор не міг повірити в те, що відбувається – здавалося, цей бугай насправді хотів заподіяти йому шкоду. Невже він справді хоче отримати перевагу таким низьким способом?
В останню секунду Тор повернув голову у бік, і руки новобранця пролетіли повз, потрапивши в бруд. Тор скористався цим шансом, щоб виборсатись з-під здорованя.
Він піднявся на ноги і зустрівся поглядом з новобранцем, який теж до того моменту встав. Хлопець замахувався, щоб вдарити Тора по обличчю, але він в останню секунду ухилився. Тор збагнув, що якби кулак цього бугая вдарив його, то напевно зламав би йому щелепу. Тор підняв руку і вдарив його в живіт, але це не подіяло – це було те саме, що вдарити дерево.
До того, як Тор встиг зробити щось ще, противник ударив його ліктем в обличчя.
Тор відсахнувся, захитавшись від удару. Йому здалося, що по ньому вдарили молотком, а в його вухах пролунав дзвін.