Завдання Героїв

У той час як Тор відступив, намагаючись віддихатись, новобранець знову атакував його і сильно вдарив у груди. Тор відлетів назад, впавши на спину. Пролунали схвальні вигуки інших хлопців.

Відчуваючи запаморочення, Тор спробував підвестися, але здоровань напав на нього у черговий раз, замахнувся і знову вдарив його в обличчя, поваливши Тора на спину. Удар був сильним.

Тор лежав на спині, слухаючи приглушені заохочувальні крики присутніх, відчуваючи солоний смак крові, що бігла з носа і з рани на обличчі. Він застогнав від болю. Тор підняв очі вгору і побачив, що здоровань розвернувся і попрямував до своїх друзів, вже святкуючи свою перемогу.

Тор хотів здатися. Цей хлопець був кремезний, боротися з ним було марно. І він не хотів зазнати ще більшої поразки. Але щось всередині спонукало його не відступати. Він не міг програти. Тільки не перед усіма цими людьми.

Не здавайся. Піднімайся. Вставай!

Якимось чином Тору вдалося зібратися з силами. Застогнавши, він перевернувся і став рачки, після чого повільно підвівся на ноги. Він повернувся обличчям до новобранця. З його рани текла кров, очі опухли, йому важко було бачити, складно було дихати, але він підняв свої кулаки.

Здоровань обернувся і витріщився на Тора. Він з подивом похитав головою.

“Тобі слід було б залишитися лежати, хлопчику”, – пригрозив він, знову наближаючись до Тора.

“ДОСИТЬ!” – пролунав голос. – “Елден, назад!”

Зненацька з’явився лицар і став між ними. Він витягнув вперед руку, не дозволяючи Елдену підійти ближче до Тора. Натовп стих, коли всі новобранці побачили лицаря. Було зрозуміло, що до цієї людини слід ставитися з повагою.

Тор підняв очі і з трепетом подивився на лицаря. Йому було трохи за двадцять – високий, широкоплечий, з квадратною щелепою, з каштановим доглянутим волоссям. Він відразу ж сподобався Тору. Його першокласні обладунки, кольчуга з полірованого срібла, були прикрашені королівськими атрибутами: соколом – емблемою роду Маꥳлів. В горлі у Тора пересохло – він стояв перед членом королівської родини. Він не вірив своїм очам.

“Поясніть, юначе”, – звернувся він до Тора. – “Чому Ви увірвалися на нашу арену без запрошення?”

Тор не встиг відповісти, як раптом прибігли три члени королівської варти. Головний охоронець став, важко дихаючи, і вказав на Тора.

“Він не підкорився нашим наказам!” – закричав він. – “Я збираюся закувати його в кайдани й кинути до королівської темниці!”

“Але ж я не зробив нічого поганого!” – запротестував Тор.

“Невже?” – обурився охоронець. – “А як щодо того, що ти проник у власність Короля без запрошення?”

“Я всього лише хотів отримати шанс!” – крикнув Тор, обернувшись і благаючи лицаря, члена королівської сім’ї, який стояв перед ним. – “Я лише хотів отримати шанс, щоб вступити в Легіон!”

“Цей тренувальний майданчик тільки для запрошених, юначе”, – почувся хрипкий голос.

У коло зайшов воїн років п’ятдесяти, широкий і кремезний, з лисою головою, з короткою бородою і зі шрамом на носі. Він виглядав так, наче все своє життя був професійним солдатом – це було видно і за відзнаками на його обладунках, золотій шпильці на грудях. Він був схожий на командувача. Серце Тора прискорено забилося при його появі. Це був генерал.

“Мене не запросили, сер”, – сказав Тор. – “Це правда. Але все своє життя я мріяв бути тут. Все, чого я хочу – це шанс показати вам, що я вмію. Я нічим не гірше всіх цих новобранців. Дайте мені всього один шанс, щоб довести це. Будь ласка. Я завжди мріяв про вступ до Легіону”.

“Це поле битви не для мрійників, юначе”, – відповів той же хрипкий голос. – “Він для бійців. У наших правилах немає винятків – рекрутів обирають”.

Генерал кивнув і королівська варта підійшла до Тора з кайданами.

Але несподівано лицар, член королівської сім’ї, вийшов вперед і виставив долоню, зупиняючи охоронців.

“Можливо, на честь сьогоднішньої події, можна зробити виняток”, – запропонував він.

Варта з жахом подивилася на нього, явно бажаючи заперечити. Та все ж, вони змушені були прикусити язики в знак поваги до члена королівської родини.

“Я захоплююся твоєю хоробрістю, хлопче”, – продовжував лицар. – “Перш ніж проганяти тебе, я хотів би подивитися, що ти вмієш”.

“Але, Кендрику, у нас є правила”, – сказав явно незадоволений генерал.

“Королівська родина диктує правила”, – суворо відповів Кендрик. – “А Легіон підпорядковується королівської сім’ї”.

“Ми підкоряємося твоєму батькові, Королю, а не тобі”, – заперечив генерал не менш зухвало.

Це було справжнє протистояння. У повітрі повисло напруження. Тор насилу вірив в те, що саме він став причиною цього.

“Я знаю свого батька і знаю, чого б він хотів. Він би побажав дати цьому хлопцю шанс. Саме це ми і зробимо”.

Через кілька напружених хвилин генерал, нарешті, відступив.

Кендрик повернувся до Тора – його очі, карі і напружені, дивилися на нього. Це був не тільки принц, але й воїн.

“Я дам тобі один шанс”, – сказав він. – “Давай подивимося, чи зможеш ти потрапити в мішень”.

Він жестом вказав на стіг сіна на іншому кінці поля, з маленькою червоною плямою в центрі. З сіна стирчало кілька списів, але жоден з них не потрапив у яблучко.

“Якщо ти зможеш зробити те, що не вдалося нікому з цих хлопців – якщо ти потрапиш у самісіньку ціль – тоді можеш до нас приєднатися”.

Лицар відійшов у бік, і Тор відчув, що всі погляди прикуті до нього.

Він поглянув на стійку зі списами і ретельно їх роздивився. Вони були набагато кращої якості, ніж списи, які йому доводилося бачити раніше: зроблені з міцного дуба, обтягнуті натуральною шкірою. Його серце шалено калатало, коли він зробив крок вперед, витираючи кров із носа тильною стороною долоні. Вперше в житті він так сильно нервував. Зрозуміло, що йому дали непосильне завдання. Але він мусив спробувати.

Тор нахилився і обрав спис – не надто довгий, але й не короткий. Він зважив його в своїй руці – він був важким, міцним. Не такий, якими він користувався вдома. Але, тим не менше, він підходив. Юнак відчув, що, можливо, він зможе потрапити в ціль. Зрештою, метання списа було його кращим умінням, відразу після метання каменів. Довгі дні, коли він ходив по дикій місцевості, вона дарувала йому різні мішені. Він завжди міг потрапити в ціль, навіть коли це не вдавалося зробити його братам.

Тор заплющив очі і глибоко вдихнув. Якщо він промаже, стражники схоплять його і потягнуть до в’язниці – і його шанс вступити до лав Легіону буде упущений назавжди. Від одного цього моменту залежить все, про що він коли-небудь мріяв.

Він палко молився Богу.

Не вагаючись більше ні секунди, Тор розплющив очі, зробив два кроки вперед, прогнувся назад і метнув спис.

Він затримав подих, дивлячись, як летить спис.

Будь ласка, Господи. Будь ласка.

Спис розсік мертву тишу, і Тор відчував, як сотні очей спостерігають за ним.

Йому здалося, пройшла ціла вічність, коли пролунав звук – без сумніву звук того, що спис вразив ціль. Тору навіть не потрібно було дивитися. Він знав, він був певен, що це був прекрасний постріл. Те, як спис вилетів з його руки, положення його зап’ястя підказали йому, що він потрапить у мішень.

Тор наважився подивитися і побачив, з величезним полегшенням, що він не помилився. Спис влучив в саме яблучко. Він зробив те, що іншим було не під силу.

Приголомшена тиша огорнула його. Тор відчув, що інші новобранці і лицарі – всі дивляться на нього.

Нарешті Кендрик зробив крок уперед і задоволено поплескав його по спині долонею. Він широко посміхався.

“Я мав рацію”, – сказав він. – “Ти залишишся!”

“Але, мій лорд!” – закричав королівський страж. – “Це несправедливо! Цей хлопчисько з’явився непроханим!”

“Він потрапив у мішень. Цього запрошення для мене достатньо”.

“Він набагато молодше і менше за інших. Це не загін для малюків”, – приєднався генерал.

“Я б вважав за краще мати маленького солдата, який може вразити ціль, ніж дубину, яка на це не здатна”. – відповів лицар.

“Щасливий кидок!” – закричав бугай, який бився з Тором. – “Якби у нас було більше спроб, ми б теж поцілили!”

Лицар обернувся і окинув поглядом крикливого новобранця.

“Невже?” – запитав він. – “Чи побачу я, як ти зробиш це зараз? Чи повинні ми поставити на те, що у тебе вийде?”

Схвильований хлопець засоромлено схилив голову, очевидно не бажаючи прийняти пропозицію.

“Але цей хлопчисько – незнайомець”. – запротестував генерал. – “Ми навіть не знаємо, звідки він родом”.

“Він прийшов з низовини”, – почувся голос.

Інші обернулися, щоб подивитися, хто це сказав, але у Тора не було в цьому необхідності – він впізнав цей голос. Саме він дошкуляв Тору все його дитинство – голос його старшого брата Дрейка.