Легіон Хронос
– Не варто подяки.
– Норо, а що сталось з цим чоловіком? – запитав Дмитро, аби якось підтримати розмову.
– Був поранений під час однієї з операцій. Ще запитання є?
– Вагон і маленький возик, наприклад…
Однак Нора, яка щойно прийшла на допомогу, зникла так само несподівано, як і з’явилась. На її місці залишилась та Нора, яка уміла розмовляти лише крізь зуби.
– До мене слід звертатись – друже інструктор. Зайвих слів не потрібно, пояснень теж. Зрозуміло, рекруте?
– Так точно! – розплився у посмішці Дмитро. Від думки, яка щойно прийшла у голову, йому стало весело.
– Що ти побачив смішного у нашій розмові, рекруте? – холодно запитала Нора.
– Нічого.
– Яка ж причина тієї дурнуватої посмішки, що її маю неприємність спостерігати?
– Я просто уявив, яка ти у звичайному житті. Коли не хмуриш свої гарні брови, а просто стаєш собою. І обіцяю: я буду намагатись побачити таку метаморфозу на власні очі. Скажімо, під час побачення.
– Щаслива людина, – знизала плечима Нора. – Ти все ще віриш у казки. Кругом!
Дмитро підкорився.
– Лазарет за двадцять метрів праворуч. Марш!
Кабінет лікаря зовсім не був схожим на ті приміщення, які Дмитро звик ідентифікувати як медичний заклад. Скоріше він нагадував офіс топ-менеджера потужної фірми. З великими вікнами і модерновими картинами на стінах, з купою комп’ютерної техніки на столі і доглянутим фікусом у діжці. Замість звичної кушетки для огляду пацієнтів біля білосніжної пластикової стіни стояла схожа на холодильник прямокутна скриня, а на столі у лікаря, на місці стопки лікарняних карток і ларингофона, лежали електронний планшет для записів і схожий на дзеркальце з ручкою предмет. Щодо самого лікаря, ним виявився високий стрункий чоловік, на вигляд років сорока. Одягнений він був так, як і решта мешканців палацу (не рахуючи рекрутів) – у чорні брюки і білу шовкову сорочку. Волосся мав довге, на потилиці підхоплене у хвостик.
– Привіт, я Джек. Джек Нортон. Вітаю у навчальному центрі Легіону. Сподіваюсь, не шокували наші порядки? – запитав він бадьоро.
Дмитро, не очікуючи на запрошення, пройшов кабінетом і сів на стілець навпроти лікаря.
– Не те щоб шокували, але примушують замислитись.
– Про що саме?
– Службу в армії я пройти не встиг, а це за даних обставин недолік.
Джек простодушно засміявся.
– Встигнеш. Звідки прибув?
– У якому сенсі?
– У сенсі – з якої епохи?
– Початок ХХІ сторіччя.
– Зрозуміло. Не переймайся, все, чому тебе мали навчити у війську, ми тут зробимо з меншими витратами часу. Тим більше, у тебе гарний інструктор – Нора один з кращих командирів і просто чарівна дівчина.
– Ніколи не любив жінок керівників, – злукавив Дмитро. Незважаючи на присмак металу, що його залишало у роті слово «інструктор», він відчув, що зацікавився Норою значно більше, аніж того вимагали відносини командира і підлеглого.
– Ну добре, давай я тебе огляну і призначу першочергові процедури, – лікар встав і наблизився до Дмитра, тримаючи у руках схожий на дзеркало предмет.
Весь процес огляду був схожий на фотознімок. Нортон підступив до Дмитра, підняв дзеркальце, утримуючи його на рівні очей так, як під час зйомки утримують цифровий фотоапарат. Кілька секунд тримав його нерухомо, після чого підійшов до схожої на холодильник скрині і відчинив її, демонструючи ложе анатомічної форми.
– Роздягайся і лягай.
– Це що, морозильна камера? – спробував пожартувати Дмитро.
– В якомусь сенсі. Багатофункціональний терапевтичний робот. Аналізатор показує, що у тебе в організмі не вистачає деяких вітамінів і мікроелементів. За допомогою робота ми це виправимо. Усього кілька ін’єкцій, випромінювання і масаж. Крім того, дам тобі щось для пришвидшення обміну речовин. Під час тренувань це знадобиться.
– Слухай, Джек, що це за тренування, про які всі віщають з насолодою садиста?
– Від завтрашнього дня зможеш оцінити особисто. Нічого страшного, але попрацювати доведеться.
Повернувшись до казарми, Дмитро не застав там нікого окрім Робо. Хлопчина, як і раніше, сидів на ліжку, читаючи щось з монітора планшету.
– А де всі? – запитав Дмитро.
– На зайняттях, – знизав плечима Робо. – Більшість часу ми проводимо у статусі бойових хортів. Така доля, до речі, очікує й на тебе.
– Дякую. Але мене вже встигли налякати майбутніми тортурами. А ти що, на особливому положенні?
– Я? – засміявся Робо. – Що ти! Я точнісінько такий, як решта рекрутів. Просто травмувався під час занять учора. Перелом стегна.
– Ого! – присвиснув Дмитро і оглянув ноги Робо більш прискіпливо. – Але…
– Гіпс? – той поплескав себе по стегну. – Тебе турбує його відсутність?
– Взагалі, так.
– У гіпсовій пов’язці немає необхідності. Наш Джек Нортон справжній чарівник. Завтра буду як новенький. Навіть шкода, що відпочинок видався таким коротким.
– Цікаво. Схоже, рівень медицини у вас значно вищий, ніж той, до якого я звик. Чи, можливо, тепер люди взагалі безсмертні?
– На жаль, це не так, – зітхнув Робо. – А що стосується легіонерів, тут… Словом, до старості тут доживають нечасто.
Дмитро пригадав легіонера, який загинув, захищаючи його від агентів КВТП.
– Так, мені доводилось бути свідком смерті одного з легіонерів.
– Тревор. Я чув про нього. Хоча особисто не був знайомим. Він виконав свій борг перед Легіоном.
Гнітючу мовчанку, яка запанувала після згадки про небезпечне життя легіонерів, порушив Дмитро.
– У тебе дивне ім’я, – сказав він, дивлячись на Робо.
– Лише у твоєму сприйнятті.
– Вибач, – знітився Дмитро.
– Нічого. Робо – гарне ім’я. Пам’ятаєш Жуля Верна – Робур-завойовник?
– Так.
– Це про мене. Віднині ми з тобою бійці однієї контуберії.
– Однієї… чого?
– Контуберія. Найменша тактична одиниця Легіону. Латинське слово. Дослівно означає, здається, намет, у якому жили римські солдати. Будемо разом тренуватися, а потім, можливо, доведеться разом працювати. Маю надію, ми станемо друзями, – Робо дістав із шафки, що стояла поряд з ліжком, дві банки тоніка. Одну з них простягнув Дмитру, другу відкоркував сам. – За знайомство!
Дмитро відкрив свою банку. Напій на смак нагадував апельсиновий сік.
– Може, введеш мене в курс справ? Ти давно тут? – поглянув він на Робо.
– Не надто. Близько двох тижнів.
– А ця Нора, – згадав Дмитро. – Вона…
– О, я тебе розумію. Це було перше запитання, яке я поставив по прибутті сюди. Гаряча штучка. Повинен тебе розчарувати – вона не бачить у нас чоловіків. Для неї ми лише безпомічні діти, котрих вона повинна поставити на ноги. Подейкують, у неї за плечима два десятки складних операцій і кілька поранень. А головне – вона кавалер золотого ордену Темпоруму!
– Кавалер чого? – не зрозумів Дмитро.
– Ех ти, невіглас! Золотий орден Темпоруму, це найвища нагорода Легіону! Повір, його дають далеко не кожному. Скажу більше – навіть мати за інструктора людину, яка ним нагороджена, уже велика честь.
– Я вражений таким феноменальним везінням. Але я не про нагороди…
– Ага, – криво посміхнувся Робо, – тебе теж зачепило? Нічого дивного, у Нору закохана, напевне, уся чоловіча половина навчального центру.
– Ти мене не зрозумів, – Робо втрапив у точку і Дмитро відчув, що червоніє. – Вона не надто… сувора?
– Не більше, аніж потрібно інструктору. Інакше не можна. Можливо, деякою мірою накладає свій слід ментальність епохи, у якій вона жила до вступу до лав Легіону Хронос. Так трапляється. Але загалом Нора чудова людина.
– А звідки вона родом?
– Здається, з Франції. Перша половина XV сторіччя.
– Але як таке можливо?
– В Легіоні? Я тебе прошу! Можливо навіть не таке! – пхикнув Робо.
Дмитро мить помовчав. Він все ще не звик, що тут до часу ставляться зовсім не так, як у його минулому житті.
– А звідки ти? – запитав, аби перервати нарешті мовчанку.
– Словаччина. Дата входження до лав Легіону Хронос – весна 1944 року.
Дмитро відчув, що у нього пересохло в горлі, й зробив добрячий ковток тоніку.
Робо співчутливо поплескав його по плечу.
– Феномен перебування поза межами звичного просторо-часового континууму. Знайоме відчуття. Звикай. А зараз відпочивай. Завтра тобі знадобляться усі сили.
Робо накинув на плече рушника і, ледь помітно накульгуючи, пішов до дверей душової. Дмитро його зупинив уже у дверях.
– Послухай, друже, я не розумію: звідки ви усі так гарно знаєте українську мову?
– Особисто мені твоя мова не знайома, – знизав плечима Робо.
– Але ж…
– Надбання майбутніх епох. Ми можемо користуватись деякими їхніми винаходами. У даному випадку – дія імплантату. Якою б мовою не розмовляв твій візаві, ти чуєш його на тій мові, яку знаєш найкраще. Так що, можу тебе завірити, у моєму сприйнятті твоя словацька нічим не гірша за мою українську, почуту тобою.
– Імплантат? – не зрозумів Дмитро.
– Тобі повинні були ввести за допомогою ін’єкції наноімплантат.
Дмитро згадав несподіваний укол у кімнаті Марка Светонія. Чортові коновали, могли б і попередити, перед тим як вводити до його організму свої чудеса техніки!
– Так, – зітхнув Дмитро. – Весело тут у вас. Ну то, може, розповіси, яку бридоту вони мені ввели, і що поганого з цього може вийти?
– Нічого складного, стандартна операція.
– Подібне твердження я вже чув, а все ж?
– Зовсім крихітний прилад. Він вводиться до кровоносної системи за допомогою ін’єкції, після чого проходить до гіпоталамуса і з’єднується з твоїми нейронами, додаючи мозку кілька функцій, які раніше були йому недоступні. Щось на зразок телепатії. На тонкощах я не розуміюсь, але легіонери можуть за його допомогою уникнути труднощів у спілкуванні, а також у екстремальних ситуаціях зв’язуватись між собою на невеликих відстанях.
– Справді нічого складного, – залишилось підвести підсумок Дмитрові. Він ліг на ліжко і випростався. На сьогодні достатньо відкриттів. Бажання залишилось лише одне – заснути і проспати годин сто.
Розділ 10
Як і попереджували, справжній жах почався наступного ранку. Двері у казарму відчинились, ледь за вікном почало сіріти.
– Підйом, рекрути! – пролунало зловісно і категорично.
Дмитро розплющив очі. Вздовж ліжок проходжувалась Нора.
– За п’ять хвилин бути готовими до початку занять! – Нора наблизилась до Дмитра і поглянула на нього з крижаною посмішкою. – І не запізнюйся, мачо, у нас надто багато роботи.
Дмитро нашвидкуруч умився над раковиною і вскочив у комбінезон. Не пройшло й п’яти хвилин, як він, у компанії решти рекрутів, яких виявилось не більше двадцяти чоловік, стояв біля брами, що вела за межі учбового центру. Там вже пантрувала Нора. Дочекавшись, коли зберуться усі, вона без зайвих коментарів повернулась і побігла стежкою. Тією самою, якою Дмитра привели сюди напередодні.
– Не відставати, рекрути! – підтримав її Якоб – учорашній суперник Нори у фехтуванні і, Дмитру вже розповіли, помічник інструктора з бойової підготовки. – Очікувати я ні на кого не збираюсь!
Ранковий крос спочатку не віщував нічого поганого. Навпаки, мальовничі пейзажі, свіже прохолодне повітря, все це додавало наснаги. Перших кілометра півтора Дмитро здолав без проблем, хіба трішки спітнів і захекався. Однак скоро стежина почала здиратись на досить крутий, порослий диким виноградом схил, і тоді стало важко по-справжньому. Не дивлячись на те, що підйом ставав все більш крутим, Нора і не думала зменшувати темп.
– Швидше! – категорично казала вона і продовжувала біг.
– Не відставати, не відставати! – немов папуга, вторив за нею Якоб.
Так тривало близько десяти хвилин. По їх перебігу повітря вже не здавалось свіжим і прохолодним. Воно обпікало легені і душило, а краєвиди втратили свою мальовничість і стали лише заднім планом пекла, серед якого опинився не звиклий до фізичних вправ Дмитро. Нарешті, відчувши, що далі не здатний зробити бодай одного кроку, він безсило повалився на траву. Рекрути, важко дихаючи, пробігали повз нього і лише Робо, сам блідий і спітнілий, зупинився і подав руку. Згодом до нього приєднався ще хтось, але Дмитро не бачив хто. Він просто сидів на землі і відхекувався. Нора досить швидко помітила замішання і повернулась, наказавши Якобу очолити колону рекрутів. Стала над Дмитром, дмухнувши на неслухняний локон, що вибився із зачіски, і метнула на нього презирливий погляд.
– Встань, ледащо! Негайно встати!
Дмитро, важко відсапуючись, підвівся. Вона підступила і видихнула йому прямо в обличчя:
– Ти гнилий. Молодий і гнилий. На тебе бридко дивитися! Ми не пробігли ще й трьох кілометрів.
Дмитро нарешті відчув, що сили поволі повертаються до нього, а разом з ними росте злість.
– У моєму світі, панянко, для пересування використовується автотранспорт.
– Мовчати! – перейшла на крик Нора. – Бережи дихання, блазень! Взяли це лайно, рекрути. І понесли. Подякуєте йому пізніше!
До Дмитра підійшов Робо і подав йому руку. Відчуваючи сором, Дмитро повернувся і пішов слідом за рештою рекрутів. Спочатку крокував, а згодом перейшов на біг, намагаючись не відставати від Нори. Хоч і з великими зусиллями, але зміг дістатися до галявини серед лісу, де учбовий загін зупинився для розминки.
Вправи, які Дмитро виконував, відчуваючи, що його зараз знудить, зайняли не більше десяти хвилин.
– Вперед! – скомандувала Нора по перебігу цього часу. – Не відставати!
На щастя Дмитра, тепер бігли у зворотному напрямку. Коли потрапили на подвір’я палацу, вигляд майже у всіх рекрутів був жалюгідним – мокрі від поту, з мутними очима, вони ледве тримались на ногах. Спітнів і важко дихав навіть Якоб. Але Дмитро, здається, перевершив своїм нужденним виглядом їх усіх. Що стосується Нори – здавалось, вона нікуди й не виходила, очікуючи на своїх нещасних учнів під кущами бузку на подвір’ї.
– Душ і сніданок, – крізь зуби кинула вона. – За сім хвилин очікую на вас у їдальні.
Закінчивши свою категоричну фразу, Нора повернулась і пішла геть.
– Есесівка, – буркнув навздогін Дмитро і поплентався у казарму.
Після прохолодного душу сюрпризи продовжились. Нора, яка стояла біля входу до приміщення їдальні, з загадковим виглядом заявила:
– На приймання їжі п’ять хвилин, рекрути. Після моєї команди дружно залишаємо залу їдальні!
– У нас літак за чверть години? – не витримав Дмитро. – Можливо, ми запізнюємося на зустріч усього нашого життя? Ви поясніть: для чого влаштовувати цей дитячий садочок суворого режиму?
Нора, як і під час ранкового кросу, наблизилась до Дмитра впритул і гаркнула йому в обличчя:
– Рекрут Міщенко!
– Я! – нахабно зазирнув їй у очі Дмитро.
– Зайві розмови заборонено. За порушення – наряд позачергово.
Дмитро промовчав, картаючи себе не так за отримання невідомого наряду, як за те, що не стримався і розпочав суперечку з дівчиною.
– Вперед! – вигукнула Нора, і рекрути бігцем потюпали у їдальню.
Місцем для приймання їжі виявилось досить просторе приміщення, увесь простір якого займали ряди довгих пластикових столів. На столах парував посуд з їжею, але жодної людини за ними не було – усі рекрути, яких Дмитро бачив зранку, а також десятки нових, раніше небачених, шикувались уздовж столів і очікували команду зайняти свої місця. Дмитро приречено зітхнув. Вигляд вишикуваних у шеренги людей з переляканими очима не надихав. Додавала наснаги Нора, яка з непроникним виглядом походжала вздовж столів. У руках інструкторка мала секундомір.
– Сісти! – сказала вона після паузи і натиснула на кнопку секундоміра.
Лише коли спільно з рештою своєї десятки Дмитро сів за стіл, він відчув несамовитий голод. Скоріш за все, давались взнаки наслідки пришвидшення обміну речовин. Хоч би як там було, але порція, яка раніше видалась би Дмитру надто великою, зараз такою не здавалась. Їжа була не надто вишукана, але цілком поживна. Сніданок складався з чогось схожого на кашу з м’ясом, порції овочевого рагу та чаю. Двічі не примушуючи себе запрошувати, Дмитро взявся до їжі, одночасно роздивляючись людей, які сиділи поряд з ним за столом.
Тут знаходились молоді люди, які навряд чи притягували б до себе увагу у натовпі. Середнього зросту, звичайної зовнішності, усі віком до тридцяти. Серед хлопців перебували і двоє дівчат. Непомітні й сіренькі. На усіх однакові комбінезони. Жодних розмов. Звичайні перелякані новобранці. Дмитро зітхнув і, пережовуючи страву, помітив:
– Початок занять вражає. Схоже, ми потрапили у божевільню.
– У Легіон, друже, у Легіон, – посміхнувся Робо.
– Справа лише у термінах.
Робо підсунувся ближче і по-змовницьки підморгнув.
– Якщо бути відвертим, мені теж було важко.
– Та невже?
– Ну, можливо, не настільки…
– Ще б пак! – нахабно втрутився у розмову коротко стрижений парубок з квадратним обличчям і низьким лобом, який сидів навпроти Дмитра. – Про початкову військову і фізичну підготовку бійця Глинкової Гвардії подбали німецькі інструктори. А заодно й про навички бандита і мародера!
Робо спохмурнів і продовжив сніданок мовчки. Дмитро, не розуміючи, що відбувається, вирішив загладити ситуацію.
– Глинкової Гвардії? Ніколи не чув.
– У нас це звикли іменувати загальним словом – фашисти! – знову втрутився у розмову той самий хлопчина. Робо зиркнув на нього, але одразу ж відвів погляд. Було помітно, що він не мав наміру загострювати конфлікт.
– Ти фашист? – здивувався Дмитро.
Робо похитав головою.
– Я лише жив у той час. І ніколи їх не схвалював.
Дмитро відчув, що зіпсований Норою настрій поволі покращується.
– Ти не повіриш, але я теж.
– Але ти ж казав, що твоя епоха – початок ХХІ сторіччя, – не зрозумів Робо.
– Саме так. З тією лиш різницею, що у наш час фашистами непорядні люди іменували порядних. Довго пояснювати.
– Надто все просто у вас! – знову втрутився у розмову парубок навпроти.
– Іван! – докірливо поглянула на хлопця одна з дівчат. – Вони такі ж, як і ми.
– Вони фашисти!
– Вони легіонери!
Хлопчина зиркнув на дівчину і потупив очі. Дмитро зрозумів, що той порушив якесь тутешнє правило.
– Я Маша Одинцова, – посміхнулась дівчина до Дмитра. А цей буркун – мій брат Іван. Насправді чудова людина.
– Ви нещодавно прибули? – запитав Дмитро.
– Тиждень тому. Але Івану були необхідними лікування і реабілітація, тому навчання ми розпочинаємо лише зараз.
– Лікування?
– Сталінград. Осінь 1942 року. Ми звідти.
– Тоді все зрозуміло, – знизав плечами Дмитро. – Якби ти дожив до 2014 року, солдате, мав би привід замислитись.
Іван у відповідь щось буркнув і втратив цікавість до розмови, усіма силами намагаючись показати, що склянка з чаєм займає його значно більше, аніж розмова з Дмитром і Робо.
– Мене записали до відділу технічної підтримки, – сказала Маша. – Але я не хочу. Адже «у полі» працювати значно цікавіше?
– Уявлення не маю, – знизав плечима Дмитро.
– У техніків теж доволі цікава програма, але вона зводиться головним чином до забезпечення дій великого підрозділу, як то центурія або навіть когорта. Але перебувати на вістрі подій, серед ворожого табору або серед громадян, які не здогадуються про твоє існування, це, напевне, дуже цікаво!
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примечания
1
Максиміліанівський обладунок – німецький лицарський обладунок першої третини XVI століття, названий так по імені імператора Максиміліана I, а також з натяком на максимальність захисту.
2
Арме – закритий тип лицарського шолома, що використовувався у Західній Європі з кінця XV до середини XVI століття. Арме вперше було створено в Італії, він мав забрало, що піднімається, а також підборідник, який складався з двох половин.
3
Час змінюється і ми змінюємось разом з ним (лат.).
4
Лоріка – у Давньому Римі обладунок, що захищав торс вояка.
5
Пургаторій (лат.) – чистилище.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги