Гойдалка

3

Господар будинку досягнув столітнього віку, а сам дім спирався на міцний фундамент однієї з найперших споруд, збудованих земними колоністами на Золотій Планеті. Минулі війни і смути не зачепили старого дому, ківсяки не підрили його капітальних мурів, а події останніх тижнів поки що обходили дім дальніми стежками.

Ліфт підніс Гела Каспета до вежі, з якої відкривалась широка панорама ранкового Астера. Про те, що столиця Аврелії пережила чергову важку ніч, промовисто свідчили димні стовпи, що сперечалися розмірами з найвищими хмарочосами середмістя. Темно-сірі дими зливались із світло-сірим хмарним покровом, що наповз вночі з моря.

– Сьогодні їх значно менше, – порахувавши димові стовпи, вголос констатував астрофізик. Як людина, що все життя займалась науковою аналітикою, він намагався самостійно визначити напрямок подій. Тим більше, що офіційні та соціальні канали подавали, м’яко кажучи, дистильовану картину епічної битви колоністів проти повсталої планети.

Гел вкотре спробував викликати на зв’язок давнього приятеля, полковника Охоронних сил у відставці. Але комунікатор відставника не відповідав, як і більшість зв’язкових пристроїв друзів старого вченого. Він здогадувався, що мовчання комунікаторів – погана ознака. Проте сподівався, що його колегам з Університету врешті-решт пощастить пережити повстання планетарної біосфери.

За власне життя він практично не турбувався. Коли тобі перейшло за сотню, бінарність життя і смерті набуває суто філософського виміру. Лише крайня з можливостей – перспектива загибелі Університету – неабияк засмучувала Гела. Він любив парки, які оточували головний науковий центр планети, любив величний затишок ампірних залів і прикрашених вітражами галерей Пінакотеки, любив дискусійні кімнати з їхніми незручними кріслами та беззахисно-старомодними інтер’єрами. Він заборонив собі уявляти руїни цього світу: випалені будівлі і паркові альтанки, розтрощені голографічні демонстратори, уламки колекцій, розірвані потворами тіла працівників і вчених. Він прагнув лише інформації. Чистої, без панічних фантазій і перебільшень. А саме такої інформації бракувало. Всі спроби отримати свіжі зображення університетських лабораторій і кампусів наштовхувались на фільтри урядової цензури. Влада заблокувала навіть доступ до супутникового моніторингу поверхні планети.

Для заспокоєння він зв’язався з Боною, колишнім університетським ксенобіологом. Колега доживала віку у містечку Аркадіумі, за двісті кілометрів північніше від столиці. Учора Бона показала йому зображення вулиць Аркадіума, отримані з летючої камери-монітора – там панував звичний спокій. Мешканці містечка навіть дітей не забрали з вулиць. «Павуки» вартували на головних перехрестях, роботи діловито будували захисний периметр, але в цілому картина виглядала ідилічною.

Ці мирні картини частково відновили оптимізм астрофізика. Бона підтвердила, що ситуація в Аркадіумі й цього ранку відповідає назві містечка. Гел побажав ксенобіологу й надалі тішитися «аркадійським щастям», роз’єднав зв’язок з нею і залишив оглядову позицію у доброму настрої. Зрештою, пильнувати з вежі не було необхідності. Навколишня астерійська панорама транслювалась на панель його комунікатора.

Вже на сходах Гел відчув незвичну вібрацію захисних екранів. За секунду він отримав повідомлення, що на підземному рівні дому з’явились гості. Автоматика негайно підвищила потенціал захисту.

– Які ще гості? – перепитав астрофізик. Гостей він не чекав. Тим більше з того рівня, де будівля мала вихід до тунельних комунікацій колонії.

– Два дорослі гуманоїди, – відповіла жіночим контральто автоматика дому. – Одного з них ідентифіковно як Самарро Каспета, другий – гадано жіночої статі. Ідентифікація триває.

«Цілком у стилі малюка Сама, – подумав Гел. – Шість років про цього роздовбая не було чути, а саме тепер, посеред кінця світу, він вистрибує з підземної діри та ще й з подружкою».

Старий впіймав себе на думці, що здивувався б менше, якби замість онука і незнайомки з підземелля вилізли ківсяки з адельмами. Гел похитав головою, наче виганяючи з уяви привиди. Він голосом розпорядився приготувати сніданок на трьох й рушив до мембрани, котрою зачинявся похилий коридор, що вів у підземелля.

Мембрана стала прозорою. Гел побачив, що коридором до нього наближається екзотична парочка. У брудному хлопцеві він насилу впізнав Самарро. Дівчина навіть у подертому вологому одязі і з розпатланим волоссям була виклично-звабливою.

«Вона не з Випереджаючих світів», – сказав собі астрофізик. Якби він був молодшим, то висловився б інакше. Адже багато років Гел Каспет провів за межами Золотої Планети і в мандрах Периферією надивився усякого. Спеціалізованих ноланських клонів він також зустрічав. Але бурхливий період життя минув разом із бажанням робити беззастережні висновки. Так, звісно, дівчина, яку привів до дідового дому Самарро, мала вигляд втікачки з ноланського борделю. Проте у теперішні непевні часи, таке могло правити за маскування. Колись Гелові довелось бачити арешт піфійської шпигунки. Та, швидше за все, була посвяченою Знаючою, а виглядала, як дешева стриптизерка.

– Сніданок за сорок хвилин, – повідомило контральто.

Гел наказав мембрані щезнути.

– Хау! – онук жестом дав зрозуміти дідові, що не розкриває йому обійм лише з огляду на стан свого одягу. – Вибач, що не попередив про візит. А це – Лара. Моя дівчина, вона з Ноли.

«Все ж таки з Ноли», – подумки зітхнув Гел, а вголос запитав:

– Діти, ви певно зголодніли?

– Бачиш, Ларо, який в мене дідусь? – Самарро поплескав дівчину по плечах. – От що значить стара школа! Жодних розпитувань після шести років відсутності, – він підморгнув Гелові. – Ти справжній аристократ, старий! Але я знаю, ти не пустиш нас до столу у такому вигляді?

– Звісно, – кивнув астрофізик. – Не пущу. Ви, Ларо, – звернувся він до дівчини, – називайте мене Гелом. А ти, – він ненадовго зупинив погляд на татуюванні Самарро, – починай згадувати, де тут що знаходиться. Принтер, якщо ти ще не забув, он там, – Гел показав на широкі сходи, що вели на другий поверх. – Поки він друкуватиме вам костюми, встигнете помитись. Я чекатиму вас в їдальні за півгодини.

У призначений господарем дому час до їдальні увійшов модно одягнений молодий авреліанець у супроводі стрункої дівчини. Її легке напівпрозоре плаття підкреслювало не лише вроду, але й сповнені грації рухи. Гел ще не почув від ноланки жодного слова, але вже відчув до неї симпатію. Досвідом він відчув в ній щось набуте в темряві та лабіринтах чужих бажань. Те, що залишає в очах непрозору патину смутку.

«Вона бачила підсподдя світів», – припустив старий астрофізик. Він не заважав гостям тамувати голод, дивлячись, з якою жадібністю вони зменшують запаси домашнього сервіратора. При третій зміні страв, коли дівчина спорожнила черговий келих вина, Гел посміхнувся їй:

– Вам не пасує ім’я «Лара».

– Дідо, не діставай малу, – буркнув Самарро.

– На що ви натякаєте? – дівчина зустріла погляд Гела і не відвела очей. Очі в неї також були викличними – таких яскравих очей у природнонароджених не буває.

– Я натякаю на те, що Астер – не найкраще місце для гри у хованки. Я, скажімо, не впевнений, що автоматика мого дому не відправляє звітів до місцевого офісу Джи Тау. Швидше за все – відправляє.

– Джи Тау тепер не до тих звітів, – докинув Самарро.

– Ми тут ненадовго, – запевнила дівчина.

– Я за своє життя кілька разів зустрічався зі спецслужбами, – правив далі Гел. – Можете мені повірити: вони і з чудиськами дають собі раду і швидко відшукують тих, хто їм потрібний. Вони встигали за моїх часів, встигнуть й нині. У вас, дітки, обмаль часу.

– А чому, власне, ви вирішили, що нас шукають Джи Тау? – дівчина пильно розглядала стомлене обличчя Гела. – Ми ховалися у підземеллях від адельм.

– Може, я й виглядаю на старого зуйма4, проте розум мій поки ще не зів’яв, – посміхнувся Гел, спостерігаючи, як червоніють щоки дівчини. – Ніхто не рятується від адельм і ківсяків у підземеллях. Саме там їхні гнізда. Якщо ви туди полізли, значить, боялися когось страшнішого за монстрів. А хто в наш час страшніший за адельм? Не підкажете?

– Ви кажете, Геле, що свого часу мали справи з Джи Тау, – дівчина видобула з сервератора новий келих з вином і милувалась грою світла на його кришталевих гранях. – Ви підтримували авреліанську опозицію?

– Це було не на Аврелії.

– Ви мандрували?

– Дідусь Гел – астрофізик. Він брав участь у дальніх експедиціях, – пояснив Самарро.

– Он як, – дівчина пригубила вино. – Поважаю. Я також була на Кідронії.

– Може, все ж таки ви себе назвете? – Гел також торкнувся вина, змочив пересохлі губи. – Я ж назвав вам своє справжнє ім’я.

– А якщо нас почують Джи Тау?

– Автоматика вже сканувала ваші антропометричні дані. Ідентифікація займе кілька хвилин.

– Наталія Трентон Лао, до ваших послуг, – церемонно підвелась і вклонилась господареві дівчина.

– До ваших послуг! Як в історичних постановках! – пирхнув Самарро.

– Мені дуже приємно, міс Лао, – Гел, наче салютуючи дівчині, підняв келих. – Ви дуже вродлива. Надзвичайно… Й що ж ви робили на Кідронії?

– Супроводжувала намісницю Унно.

– Лідію Унно з Дому Корвін-Клартів? – брови астрофізика злетіли догори.

– А що, хіба у цій довбаній Імперії були якісь інші намісниці з прізвищем Унно?

– Наче не було, – після хвилинного мовчання визнав астрофізик.

– Отож-бо, – гмикнув Самарро. – Взула тебе мала?

– Я здивований, – примружився Гел. – От не думав, що колись прийматиму в себе представницю вищого світу.

– А не треба дивуватись, Геле. І не таке ще буває, повірте мені… Й ніяка я не представниця вищого світу, – Наталія рішуче трусонула пишною гривою волосся й одним ковтком опорожнила келих. – Я була в Ліди наложницею. Рабинею. Я голіма клонка. Ґ’їма папая. Щоправда, дуже дорога клонка. Дуже-дуже. Як каже ваш онук – параванхо5. Високоспеціалізований виріб з обмеженої серії КМ0981.

– Але ж у виробів…

– …немає прізвищ, – допомогла старому дівчина. – Так. Я підробила документи, зробила ноги з Ноли, вийшла заміж за авреліанця. А тут мене викрили чортові Джи Тау. І ось: я знову в бігах. Коли тікала, мене підстрелили. Росо мене врятував.

– Росо? – Гел запитально глянув на онука.

– Так мене називають друзі, – пояснив Самарро.

– Авжеж… – кивнув астрофізик. – Друзі.

– Ваш Росо дуже крутий, – додала Наталія. – Він нищив здоровенних ківсяків. Справжній герой.

– І де ж твоя зброя? – поцікавився в онука Гел.

– Залишив під землею. Я ж не хочу підставити рідного дідуся. – Ти й так мене підставив.

– Ми не затримаємось надовго.

– Згідно з імперськими законами я вже злочинець, – посміхнувся Гел. – Ви перебуваєте в просторі моєї персональної відповідальності вже більше години. Цього достатньо, щоб до мене застосували принагідну статтю Надзвичайного акту.

– Зараз в Астері сотні тисяч втікачів з півночі. У кожному третьому домі гості, – зауважила Наталія. – Звіт автоматики не приверне уваги Джи Тау.

– Домашній комп’ютер, міс Лао, вже відіслав ваші зображення та пакет фізіометричних маркерів до місцевої Служби. Відповідно, вас там вже б мали ідентифікувати. Я дивуюсь, що тут досі немає гіперів6.

– Тоді треба робити ноги, – підвелась Наталія. – Шкода, не встигли виспатись.

– Я, з вашого дозволу, дещо пораджу вам, – Гел також залишив крісло. – Поряд є таке місце, де гіпери вас не шукатимуть. Принаймні не шукатимуть до закінчення усього цього… страхіття.

– Будемо вам вдячні, – не відриваючи погляду від обличчя старого, мовила клонка.

Гел Каспет все ж таки переоцінив спроможності Служби Запобігання. Чи то через вимушений перехід Джи Тау на резервні канали зв’язку, чи то в результаті пошкоджень інформаційних мереж Золотої Планети, тактичні і контрольні звіти надходили із затримками. Інформація про те, що розшукувана Наталія Лао перебуває у будинку відставного професора Університету, місцевий координатор отримав лише за півтори стандартні години після появи там втікачів. У мирні часи така скандальна затримка призвела б до відставки десятка офіцерів і сержантів Служби.

Втім, мирні часи минули.

Координатор, маючи наказ контр-адмірала Блісса, надав інформації про місце перебування Лао пріоритетного значення. До будинку Гела Каспета відправили тактичну групу, яка знайшла господаря непритомним, а будинок порожнім. Старий учений пояснив, що зазнав нападу і не знає, що саме робили в його помешканні й куди потім зникли Наталія Лао і Самарро Каспет.

Розгорнутий у домі медичний модуль зайнявся його лікуванням, а бійці тактичної групи дослідили записи домашньої автоматики, які підтвердили факт нападу на господаря будинку та вказали шлях втечі клонки і Каспета-молодшого.

Судячи з записів, ті залишили будинок через підземний комунікаційний тунель. Відправлені туди «павуки» невдовзі зачепились за тепловий слід втікачів, рушили ним, проте подальшому переслідуванню завадили обвали стінок тунелю та підозріла біологічна активність. Пошуки у промисловій зоні, куди, згідно зі схемами, вів цей лаз, також не дали результатів. Бійці і кіборги обшукали цілі гектари безлюдних роботизованих цехів, градирень, складів, ремонтних майданчиків і транспортних терміналів. Ретельно перевірили записи охоронних систем промзони, звірили зі стандартними значеннями виміри технологічних приладів, датчиків та індикаторів. Жодних слідів – ані візуальних, ані теплових, ані одориметричних7, ані вібраційних – вони не знайшли.

Після шести годин оперативних дій координатор наказав припинити пошуки. Новий небезпечний прорив ківсяків неподалік від промзони змусив його повернути тактичну групу на базу і передати контроль над районом Охоронним силам.

4

– Отже, ти той, на якого ми чекали? – Танга незворушно дивилась на людину, яку витягли з біологічного контейнера дві з половиною доби тому. Перед нею сиділа тендітна білявка з ідеально округленим обличчям ляльки, хвилястим жовтуватим волоссям і сіро-блакитними очима, котрі своєю крижаною невиразністю нагадували індикатори застарілих кіборгів. Все в цій людині-ляльці здавалось штучним, манірним й надмірно витонченим. Мешканцям індустріального світу ця несправжність здавалась уламком чужого, хворобливого і збоченого життя. Дражливою карикатурою на те, що вони звикли вважати зримим образом людини, що варта поваги.