Тінь над Інсмутом

Перебираючи подумки всі ці варіанти, я окинув поглядом сумне та жалюгідне море прогнилих дахів, що розкинулося піді мною, зараз освітлене променями майже повного місяця. Праворуч від мене панораму перетинало чорнюще гирло річки, до якого немов приклеїлися споруди спорожнілої фабрики та колишньої залізничної станції. А ще далі простягалося бездіяльне полотно залізниці та автострада на Ровлі, які тяглися через рівнинну заболочену місцевість. Із сухими острівцями землі, порослої хирлявим чагарником. Ділянка, що виднілася ліворуч від мене, порізана притоками річки, здавалася ближчою, а вузька дорога на Іпсвіч тьмяно виблискувала в місячному сяйві. З мого боку готелю не було видно місцини, що тягнеться на південь, в напрямку Архема, хоча саме туди я і мав намір надалі просуватися.

Я все ще перебував у стані безплідних роздумів над тим, коли саме мені здійснити атаку на північні двері й як найкраще це вчинити, щоб вийшло не надто гамірно, як несподівано помітив, що глухе бурмотіння, що долинало звідкілясь ізнизу, замінило нове та гучніше скрипіння мостин. Крізь фрамугу вхідних дверей досередини кімнати проникли слабкі, тремтливі промені світла, а підлога коридора протяжно застогнала під навалою громіздкого переміщення вантажу. Приглушені голоси з кожною секундою звучали все чіткіше і незабаром змінилися дуже рішучим гупанням у двері.

На якусь мить я затамував подих і завмер на місці. Здавалося, що минула ціла вічність, але мої ніздрі відразу підказали мені, що всюдисущий і нудотний запах риби якось раптово зміцнів, немов згустів, набувши особливої різкості та виразності. Незабаром гупання повторилося, цього разу це були вже гучніші та триваліші удари. Я збагнув, що настав час діяти, тож швидко відсунув засувку північних дверей і всім тілом навалився на них. У вхідні двері тим часом уже відчайдушно тарабанили, і я щиро сподівався, що ці звуки заглушать гуркіт, який справляв я. Одного разу почавши свої спроби зламати двері, я вже не міг зупинитися, трощачи тонку перегородку і не звертаючи уваги на біль у лівому плечі та струс всього тіла. Міцність цих дверей перевершила мої очікування, однак я наполегливо продовжував свої потуги. Барабанний гуркіт у вхідні двері між тим усе посилювався.

Нарешті моя перешкода не витримала, хоча і відбулося це з таким оглушливим тріскотом, що зовні його просто не могли не почути. У цю ж мить під нищівними ударами захиталися і двері мого номера, і водночас у шпаринах для замків вхідних дверей сусідніх зі мною кімнат зловісно заскреготіли ключі. Увірвавшись до суміжного приміщення, я одразу кинувся до вхідних дверей і встиг замкнути засувку ще до того, як істоти, що перебували в коридорі, встигли відімкнути замок. Проте навіть зробивши це, я не міг не почути, як зовнішній замок вже третіх дверей – тих самих, із вікна яких я мав намір стрибнути на дахи будинків, що тяглися внизу, також намагаються відімкнути ключем.

На якусь мить мене охопив відчай, оскільки опинитися в замкнутому приміщенні, взагалі позбавленому вікон (а саме таким виявився мій теперішній притулок), я вважав цілковитою поразкою. Мене поглинула хвиля майже божевільного, непередаваного страху, але в ту мить мій погляд упав на освітлені променем ліхтаря сліди, залишені на запилюженій підлозі тим самим таємничим зайдою, який не так давно намагався проникнути звідси в мою кімнату. Вслід за цим я, все ще не позбувшись відчуття безнадії, що охопила мене, машинально рвонув до протилежних сполучних дверей, накинувся на них, щоб розтрощити так само, як і попередні. Й якщо лише засувка на вхідних дверях у ній, як і на дверях у цю, другу кімнату, виявиться цілою, то я встигну замкнутися зсередини, перш ніж їх устигнуть відімкнути ключем із коридора.

Доля змилостивилася дати мені невеликий перепочинок, оскільки сполучні двері переді мною були не лише не замкнені, а й узагалі розчахнуті навстіж. За якусь секунду я влетів до третього покою і тут же підпер плечем вхідні двері, які саме починали відчинятися досередини. Мій несподіваний опір явно застиг зловмисника зненацька – він різко відсахнувся, тож я зміг без зусиль вставити засув у призначене йому місце на одвірку дверей. Зупинившись і намагаючись бодай трохи відхекатися, я почув, що удари по двох сусідніх дверях дещо ослабли, зате почулися збуджені голоси з боку тих бічних дверей, які я підпер каркасом ліжка. Я второпав, що мої переслідувачі все ж увірвалися в південну кімнату і тепер енергійно намагалися зламати сполучні двері між нею та моєю тимчасовою криївкою. Проте одночасно з цим я знову почув характерний звук ключа, що обертається, причому долинав він уже з боку вхідних дверей наступної, розташованої на північ від мене кімнати, і тут же втямив, що саме звідси варто чекати найреальнішої загрози.

Північні сполучні двері були широко відчинені, але у мене не було часу перевіряти стан засувки біля входу, оскільки в замку його вже також став обертатися ключ. Все, що мені залишалося зробити, – це замкнути обоє сполучних дверей праворуч і ліворуч від мене, і підсунути до них уже знайомі предмети – до одних шифоньєрку, а до іншої каркас ліжка. На додачу до всіх цих заходів я підтягнув до вхідних дверей масивний мармуровий умивальник. Певна річ, я чітко усвідомлював усю ненадійність таких укріплень і все ж сподівався, що вони хоча б недовго протримаються, і таким чином я матиму можливість вилізти у вікно і спуститися на дахи будівель, що виходили на Пейн-стрит. Однак навіть у такий відчайдушний момент найжахливіший страх у моїй душі викликали аж ніяк не сумніви в надійності моїх тимчасових бастіонів – ні, мене буквально починало трясти при одній лише думці про те, що за весь цей час ніхто з моїх переслідувачів не промовив і навіть не пробурмотів на тлі безперервного, захеканого сопіння, бурчання та приглушеного завивання та гавкання – жодного людського слова!

Пересунувши меблі та кинувшись до вікна, я почув гомін, що рушив коридором у напрямку північної від мене кімнати, який ще більше стривожив мене. Й одночасно я зауважив, що звуки ударів із південного боку стихли. Стало ясно, що основна частина моїх супротивників вирішила сконцентрувати зусилля на доволі кволій і неміцній сполучній перегородці, зламавши яку, вони отримали б доступ безпосередньо до мене. Місячне сяйво за вікном достатньо яскраво освітлювало лінію будинків, і, мигцем глипнувши на них, я збагнув, що похила й якась слизька поверхня дахів, на один із яких я планував приземлитися, робила мій стрибок вельми ризикованим вчинком. Зваживши складні обставини, я зупинив свій вибір на тому вікні, яке розташовувалося південніше, і намірявся спуститися на внутрішній схил даху, після чого доповзти до найближчого слухового вікна. Звісно, я усвідомлював, що, навіть опинившись усередині однієї зі старих цегляних споруд, мені все одно не уникнути переслідування. Й усе ж я сподівався на успіх, маючи намір загубитися в незліченних зяючих дверних отворах будинків і затемнених внутрішніх двориках, після чого, врешті-решт, дістатися Вашинґгон-стрит і вислизнути з міста у південному напрямку.

Удари по північних сполучних дверях супроводжувалися жахливим гуркотом, і я побачив, що тонка дерев’яна панель почала тріскатися. Без сумніву, переслідувачі роздобули та притарабанили якийсь масивний предмет і стали діяти ним, як тараном. Як не дивно, підпора з ліжка наразі трималася, тож у мене з’явилася можливість випробувати свій шанс на порятунок.

Лише підійшовши до вікна впритул, я виявив, що воно має важкі оксамитові фіранки, що чіпляються за жердину вшитими в них бронзовими кільцями, і що віконниці із зовнішнього боку забезпечені масивною засувкою, яка виступає назовні. Прагнучи максимально убезпечитися перед обличчям майбутнього достатньо небезпечного стрибка, я різко смикнув за фіранки, і вони, а разом із ними і сама жердина, звалилися на підлогу; після цього я зачепив два кільця за виступ засувки та викинув тканину назовні. Важкі складки опустилися на прилеглий дах, після чого я переконався, що і кільця, і жердина цілком витримають вагу мого тіла. Таким чином, чіпляючись за фіранки, як за таку собі імпровізовану мотузяну драбину, я став спускатися донизу, залишаючи позаду огидний і сповнений усілякої мерзоти заклад, який називали «Джілмен-гаузом».

Сяк-так ступивши на розхитані пластини шиферу похилого даху, я шпарко, навіть жодного разу не послизнувшись, досяг найближчого зяючого чорного отвору слухового вікна. Поглянувши на вікно готелю, яке покинув кілька секунд тому, я помітив, що воно залишалося, як і раніше, неосвітленим і порожнім, тоді як десь віддалік на північ, за розбитими димарями, виднілися вогні зали Ордену Даґона, що зловісно блищали, а також колишніх баптистської та методистської церков, контури яких одразу ж чітко та грізно спливли в моїй свідомості. У внутрішньому дворику піді мною, здавалося, не було ні душі, тому я продовжував живити боязку надію втекти звідси ще до того, як буде оголошена загальна тривога. Посвітивши ліхтариком в отвір слухового вікна, я не виявив під ним сходів; утім, висота була незначною, тому я вхопився за його краєчок і став сповзати вздовж цегляної стіни, після чого, розтиснувши руки, приземлився на запилюжену та захаращену зогнилими пачками та діжками підлогу.

Приміщення, в якому я опинився, мало дуже огидний вигляд. Проте мені було вже не до вражень та емоцій, а тому я мерщій кинувся до сходової клітки, на яку натрапив промінь мого ліхтарика, встигнувши при цьому все ж мигцем зиркнути на годинник на руці – він показував другу ночі. Сходи відчайдушно скрипіли, але загалом здавалися достатньо надійними, тому я прожогом чкурнув униз і, минувши другий поверх, обладнаний під якусь подобу комори або хліву, опинився на першому. Там панувало цілковите запустіння, і тому кожен мій крок гучно відлунював. Нарешті я досяг нижнього холу, в дальньому кінці якого побачив ледь помітний світлий прямокутник, який, як я збагнув, мав позначати дверний одвірок, що виходить на Пейн-стрит. Попрямувавши, однак, у протилежний бік, я встановив, що задні двері також відчинені, негайно кинувся до них і, перелетівши через п’ять кам’яних сходинок, опинився на порослій травою бруківці внутрішнього дворика.

Місячне сяйво сюди не проникало, однак я і без нього міг цілком орієнтуватися навіть без ліхтарика. У деяких вікнах «Джілмен-гаузу» можна було розрізнити слабкі проблиски світла, і мені здалося, що я навіть смутно чую приглушені голоси, що долинають ізсередини. Обережно ступаючи в напрямку Вашинґгон-стрит, я виявив кілька розчахнутих навстіж дверей і прошмигнув у перші із наміром таким чином вибратися назовні. Коридор за ними виявився темним, але коли я досяг його протилежного кінця, то виявив, що двері, які виходять на вулицю, забиті наглухо. Тоді я вирішив перевірити наступну будівлю і став продиратися назад у бік внутрішнього дворика, але, ледь дійшовши до порога, закляк на місці.

У цю саму мить із розчахнутих дверей «Джілмен-гаузу» вивалилася чимала юрба, що складалася з вельми сумнівних на вигляд істот – у темряві гойдалися запалені ліхтарі, а повітря оголошувалося низькими, хрипкими вигуками, в яких не було нічого навіть приблизно схожого на англійську мову. Рухалися вони, треба сказати, вельми нерішуче, і, як я незабаром, на власне полегшення, виявив – абсолютно не уявляли собі, куди я міг подітися. І все ж мене знову охопив справжнісінький жах при вигляді цих практично нерозпізнаних в деталях вкрай відразливих істот, але однаково зсутулених, які човгали ногами. Найгірше було те, що в одному з них я упізнав постать, одягнену в уже знайомі мені дивні шати і з тіарою на голові…

Коли натовп став розтікатися по внутрішньому дворику, я відчув новий напад страху. А раптом мені так і не вдасться знайти в цій будівлі вихід на вулицю? Запах риби зводив мене з розуму, й я став серйозно остерігатися, щоб від усього цього смороду не звалитися непритомним. Навпомацки пробираючись у напрямку вулиці, я відчинив двері до холу і зайшов до порожньої кімнати, віконні прорізи якої були затулені віконницями, хоча рам на самих вікнах не було. У лічені секунди я вибрався назовні, після чого ретельно й обережно повернув стулки в попереднє положення.

Отже, я опинився на Вашинґгон-стрит і першої миті не побачив на ній якоїсь живої душі і жодного вогника, якщо не брати до уваги диска місяця, що білів над головою. Водночас я явно розрізняв хрипкі голоси, які долинали з кількох боків, відлуння кроків і якесь дивне ляскання, що аж ніяк не було схоже на людські кроки. Мені не можна було втрачати навіть секунди. Я чітко уявляв собі напрямок подальшого просування і дуже зрадів, що ліхтарі на стовпах не світилися (а це доволі часто спостерігалося ночами в небагатих провінційних містечках). Деякі звуки долинали звідкілясь із півдня, хоча я мав твердий намір просуватися саме в цьому напрямку. Крім цього, я знав, що на моєму шляху трапиться чимало порожніх будинків, у відчинені двері яких я завжди зможу прошмигнути, рятуючись від можливих переслідувачів.

Ішов я швидко, м’яко ступаючи та намагаючись триматися ближче до напівзруйнованих каркасів будинків. Втративши під час поспішного спуску з вікна готелю свого капелюха і цілком розпатланий, я, навіть при зустрічі з випадковим перехожим, мав чимало шансів залишитися невпізнаним. На Бейтс-стрит я шугонув було в сяючий вестибюль одного з будинків, але, натрапивши там на дві незграбні постаті, тут же знову опинився на вулиці та почав наближатися до якогось перехрестя. У цій дільниці я ще не встиг побувати, але на мапі молодого бакалійника вона була позначена як доволі небезпечна, тим більше, що в світлі місяця я був тут, як на долоні. Я не став намагатися обійти це місце стороною, оскільки будь-які обхідні шляхи загрожували втратою дорогого часу, а також перспективою опинитися на ще освітленішому місці. Найрозумнішим було просто і відкрито перетнути його, що я і зробив, намагаючись максимально імітувати човгання корінних мешканців Інсмута та благаючи Господа лише про те, щоб на шляху не виявилося жодного їхнього живого представника, принаймні з числа моїх гонителів.

Я не мав ні найменшого уявлення про те, наскільки великими були масштаби дій і чисельність моїх переслідувачів, так само, як і те, яку мету, крім мого піймання, вони при цьому переслідували. У місті вже позначалися перші невиразні ознаки якоїсь активності, однак я розраховував на те, що чутки про мою втечу з готелю ще не встигли отримати широкого поширення. Я вже знав, що достатньо скоро мені доведеться звернути на якусь іншу вуличку, яка б вела в тому ж напрямку, оскільки допетрав, що той натовп, який навідався за мною до готелю, буде, як і раніше, намагатися мене знайти. До того ж я, либонь, добряче наслідив у тому старому будинку, відтак можна було встановити, яким чином я вибрався на вулицю.

Відкритий простір, як я і припускав, виявився добре освітленим, і в його центрі я побачив залишки якоїсь оточеної залізною огорожею клумби. На щастя, поблизу мене нікого не було, хоча з боку міської площі продовжував долітати дивний і все наростаючий чи то гул, чи то гуркіт. Сусідня Сауз-стрит виявилася дуже широкою і трохи під ухил вела безпосередньо до берегової лінії, звідти відкривалася достатньо велика панорама морської гладі, і я щиро сподівався, що звідти ніхто не спостерігає за тим, як я перетинаю яскраво освітлене місячним сяйвом місце.

Наразі ніщо не заважало моєму просуванню, і жоден звук не давав підстав підозрювати, що гонителі наближаються. Озирнувшись, я мимоволі й усього лише на якусь секунду уповільнив крок, аби поглянути вздовж вулиці в бік моря, що становило зараз собою чудову панораму, яка купалася в променях місячного сяйва. В далечіні, за лінією хвилерізів, виднілася темна розмита смужка Рифу Диявола, і, поглянувши на нього, я не міг не згадати ті зловісні леґенди, які мені довелося почути за останні півтори доби – байки, в яких ця низка зазубреного каміння поставала як справжнісінька брама в царство бездонного жаху та незбагненного каліцтва.

Тієї ж миті, зовсім несподівано для себе, я побачив на віддаленому рифі зрадливі блиски світла. У тому, що вони були цілком реальними, я не мав ніяких сумнівів, тому вони знову пробудили в моєму розумі сліпий страх, що не піддається жодному раціональному осмисленню. М’язи тіла миттю напружилися, готові до стрімкого та панічного ривка вперед, і лише якась підсвідома обережність та напівгіпнотична завороженість втримали мене від поспішних дій. На довершення до цього моторошного видовища я побачив, як схожі спалахи світла вириваються також із куполоподібного даху «Джілмен-гаузу», що маячив на північний схід позад мене – це була серія розділеного цілком визначеними проміжками миготіння, яке, поза будь-яким сумнівом, було відповідними сигналами. Намагаючись стримати низку імпульсів, що змінюють один одного, і ще раз усвідомивши всю непривабливість свого нічим не захищеного, відкритого для можливого огляду розташування, я хутко, але, як і раніше, відчайдушно зачовгав ногами далі, водночас намагаючись не випускати з поля зору той пекельний і зловісний риф, поки контури Сауз-стрит залишали мені можливість глипати в бік моря. Що означала вся ця загадкова процедура – я не мав найменшого поняття, хоча і можна було припустити, що вона була складовою частиною якогось дивного ритуалу, котрий мав стосунок до Рифу Диявола. Крім цього я не виключав, який група людей, яка прибула на непоміченому мною кораблі, з якогось дива висадилася на цих зловісних каменях. Незабаром я став повертати ліворуч, огинаючи хирляві залишки згасаючої рослинності, все так само споглядаючи на освітлений примарним сяйвом літнього місяця океан і спостерігаючи за загадковими спалахами цих таємничих бакенів, які незрозуміло звідки взялися.

Раптом мій мозок пронизало усвідомлення чогось неймовірно жахливого, реально приголомшливого, що позбавило мене останніх залишків самоконтролю і змусило прожогом, забувши про якесь маскування, кинутися навтьоки в південному напрямку, повз зяючі чорні прорізи дверей і вікон, що по-риб’ячому витріщалися на мене, будинків, які обліпили цю пустельну, жахливу вулицю. Річ у тім, що на якусь мить мій погляд зупинився на залитих місячним сяйвом водах, які заповнювали простір між рифом і берегом, і я з жахом виявив, що їхня поверхня була аж ніяк не пустельною.

Ні, зараз вони були заповнені цілими ордами якихось ледь помітних істот, які явно пливли в напрямку міста! Навіть із тієї значної відстані, що відділяла мене від них, і з урахуванням скороминущості цього погляду, я міг із упевненістю сказати, що хитливі голови і руки, що махали, належали аж ніяк не людям, абсолютно химерні на вигляд, хоча сформулювати або бодай якось осмислити про себе, в чому саме ця ненормальність проявлялася – я б не наважився.

Мій відчайдушний біг став сповільнюватися ще до того, як я досяг кінця кварталу, позаяк ліворуч від себе я став розрізняти щось схоже на гамір або вигуки організованого натовпу переслідувачів. Це було тупотіння ніг, гортанні звуки та торохтіння двигуна, що долинало звідкілясь із боку Федерал-стрит. За лічені секунди мої плани зазнали докорінних змін – оскільки шосе на південь від мене виявилося заблокованим, мені довелося вибрати якийсь інший спосіб утекти з Інсмута. Я прошмигнув у порожню пройму дверей, потай радіючи з того, що зміг подолати яскраво освітлену місячним сяйвом ділянку шляху ще до того, як переслідувачі вийшли на паралельну вулицю.

Те, що я усвідомив за кілька хвилин по тому, трохи остудило мій запал. Я якось несподівано збагнув: якщо переслідувачі рухалися сусідньою вулицею, то вони, найімовірніше, не йшли моїми гарячими слідами, тобто не гналися безпосередньо за мною, а просто відсікали можливі шляхи втечі з міста. І з цього напрошувався цілком логічний висновок: всі дороги, що ведуть з Інсмута, незабаром також будуть заблоковані, оскільки ніхто не міг із упевненістю сказати, яким саме шляхом я маю намір скористатися. Якщо все справді відбувалося так, мені слід залишати місто аж ніяк не дорогами, а навпаки, тримаючись якомога далі від них! Але чи можливо це, якщо мати на увазі, що місцина в усій окрузі поцяткована незліченними заболоченими ділянками і дрібними струмками? На якусь мить мій розум почав давати збої – як від пронизливого усвідомлення власної безпорадності, так і від запаху риби, що помітно посилився.

Саме тоді я й згадав про давно покинуту залізничну гілку, яка вела на Ровлі, чия надійно укладена смуга, що лежала на товстому шарі гальки, поросла травою та бур’яном, і, як і раніше, тяглася в північно-західному напрямку від покинутої станції неподалік від річки. У мене ще залишався шанс на те, що уся ця братія просто забуде про неї, оскільки вкрита заростями вересу пустельна смуга була важко-прохідною і наврядчи була саме тим шляхом, який обрав би для себе зневірений утікач. Я чітко бачив її з вікна готелю та достатньо добре пам’ятав шлях до станції. У своїй початковій частині вона доволі добре проглядалася з боку дороги на Ровлі і з найвищих точок у самому місті, але при крайній потребі нею можна було певну відстань і проповзти, залишившись непоміченим за заростями хирлявої рослинності. Як би там не було – іншого виходу мені не залишалося, і я мав випробувати свій шанс.

Залізши у глиб свого пустельного притулку, я знову звірився з мапою бакалійника, підсвічуючи її промінчиком ліхтарика. Насамперед треба було якимось чином дістатися до самої залізничної гілки, й я відразу ж дотумкав, що найбезпечніше буде рушити в бік Бебсон-стрит, потім повернути на захід, після чого по досить звивистій Бенк-стрит, яка тяглася вздовж гирла річки, пробратися до покинутої роздовбаної будівлі залізничної станції. Намір податися саме в бік Бебсон-стрит пояснювався моїм небажанням повторно виходити на ту відкриту ділянку шляху, яку я вже перетинав, а також починати просування в західному напрямку з такої широкої вулиці, як Сауз-стрит.

Опинившись знову назовні, я перейшов на протилежний бік, маючи намір якомога непомітніше просуватися вперед. З боку Федерал-стрит, як і раніше, долинав галас, і, обернувшись, я начебто помітив проблиск світла неподалік від того будинку, в якому мені вдалося сховатися після готелю. Прагнучи якнайшвидше залишити цю дільницю, я мерщій подався вздовж будинків, благаючи Всевишнього лише про те, щоб не потрапити на очі якомусь випадковому спостерігачеві. Неподалік від рогу на Бебсон-стрит я не без тривоги зауважив, що одна з будівель була все ще заселеною, що підтверджували фіранки на вікнах. Утім, усередині не світилося, тому мені вдалося промчати повз оселю без будь-яких пригод.

На Бебсон-стрит, яка перетиналася з Федерал-стрит і могла, таким чином, допомогти мені визначити місцерозташування моїх переслідувачів, я намагався триматися якомога ближче до розвалених, нерівних мурів будинків. Мені доводилося двічі завмирати у фрамугах дверей, щоразу, коли гамір за спиною несподівано посилювався. Порожній простір, що починався попереду, здавався широким, пустельним і залитим місячним сяйвом, але тепер мені, на щастя, вже не треба було його перетинати. Тепер я став смутно розрізняти відгомони ще чиїхось приглушених звуків, а обережно визирнувши з-за рогу будинку, побачив криту машину, яка стрімко перетнула відкритий простір і поїхала в південному напрямку.

Поки я так стояв і спостерігав, ледь не задихаючись від смороду риби, що різко нахлинув на мене, огидність якого здалася мені особливо разючою після нетривалого проміжку перебування на свіжому повітрі, мені вдалося розгледіти гурт незграбних істот, що безглуздо волочили ноги, підстрибуючи та човгаючи, в тому ж напрямку, що і машина (я второпав, що це був гурт, якому, найімовірніше, доручили охороняти дорогу на Іпсвіч). Двійко з побачених мною постатей були одягнені в дуже простору одежу, причому голову однієї прикрашала висока, загострена догори тіара, яскраво виблискуючи в променях місячного сяйва. Хода цієї істоти була настільки дивною, що я мимоволі сіпнувся – мені здалося, що воно взагалі не стільки йшло, скільки пересувалося стрибками.

Коли останній із гурту зник, я продовжив своє просування. Прослизнувши за ріг, я хутко перейшов на інший бік вулиці, оскільки не міг виключати, що якийсь учасник патрульної групи, що відстав, продовжує плентатися позаду. Як і раніше, я чув якісь квакаючі та стукітливі звуки, що долинали здалеку з боку міської площі, але все ж подолав початковий відрізок шляху без будь-яких неприємностей.

Найбільші побоювання у мене викликала майбутня перспектива чергового перетину широкої та залитої місячним сяйвом Сауз-стрит, тим більше, що з неї відкривався краєвид на море, тому тут мені довелося б пережити кілька дуже неприємних хвилин. Хто завгодно міг визирнути з вікна або ще звідкілясь, до того ж будь-який член патруля, що відстав і віддалявся по Еліот-стрит, також міг мене помітити. В останню мить я вирішив усе ж вгамувати свою спритність і перетнути відкрите місце човганням, як корінні мешканці Інсмута.

Коли перед моїми очима знову постала панорама моря, цього разу вже праворуч від мене, я хотів було змусити себе взагалі не дивитися туди й усе ж не зміг втриматися, хоча це і був швидкоплинний і загалом косий погляд, оскільки я, як і раніше, продовжував чалапати в напрямку рятівної тіні, що маячила попереду. Всупереч моїм невиразним очікуванням, я не помітив на морі особливо зловісних змін. Єдине, що могло привернути мою увагу, – це невелика шлюпка з веслами, яка прямувала в бік пустельних причалів, – в ній я розрізнив якийсь громіздкий, укритий брезентом предмет. Хоча відстань була чималою, й я не міг розгледіти подробиць, мені здалося, що на веслах сиділи якісь індивіди з особливо неприємною зовнішністю. Я також устиг розрізнити постаті кількох плавців, тоді як на віддаленому чорному рифі мерехтіло якесь слабке, але цілком стійке сяйво, а не ті вогники, які мені довелося спостерігати раніше, причому барва у цієї блідої заграви була якоюсь незвичайною, хоча я і не зміг визначити, якою саме. Поверх похилих дахів далеко попереду і трохи правіше височів купол «Джілмен-гаузу», хоча цього разу він уже був охоплений майже суцільною пітьмою. Сморід риби, який на кілька хвилин, здавалося, розсіявся від легкого подиху рятівного та милосердного вітерцю, знову задурманив мене.