Поклик Ктулху

Розділ 1. Жах у глині

Проявом найбільшого милосердя в нашому світі, на мою думку, є нездатність людського розуму пов’язати воєдино все, що цей світ містить у собі. Ми живемо на тихому острівці невігластва посеред чорного моря нескінченності, і нам зовсім не хочеться плавати на далекі дистанції. Науки, кожна з яких тягне в свій бік, дотепер не завдавали нам відчутної шкоди; однак настане день, і об’єднання розрізнених досі уривків знань відкриє перед нами такі жахливі видозміни реальної дійсності, що ми або зійдемо з глузду від побаченого, або спробуємо сховатися від цього згубного просвітлення в спокої та безпеці нового середньовіччя.

Теософи висловили здогад про забобонний страх, що його вселяє велич космічного циклу, в якому весь наш світ і людська раса є лише тимчасовими мешканцями. Від їхніх натяків на дивні прояви минулих часів кров застигла б у жилах, якби їх не одягнули в терміни, прикриті заспокійливим оптимізмом. Однак не вони дали мені нагоду якось зазирнути в ці заборонені епохи: мені мороз іде по шкірі, коли про це думаю, й охоплює шаленство, коли бачу це уві сні. Цей проблиск, як і всі грізні прояви істини, викликало випадкове поєднання воєдино розрізнених фрагментів: власне однієї старої газетної статті та нотаток померлого професора. Я сподівався, що нікому більше не вдасться поєднати таку сполуку; у будь-якому разі, якщо мені суджено жити, то я ніколи свідомо не приєднаю жодної ланки до цього страхітливого ланцюга. Гадаю, що і професор також мав намір зберігати в таємниці те, що дізнався, і, мабуть, знищив би свої архіви, якби раптова смерть не завадила йому.

Моє перше знайомство з тим, про що піде мова, сталося взимку 1926—1927 рр., коли раптово наказав довго жити мій двоюрідний дідусь, Джордж Ґеммел Ейнджелл, заслужений професор на заслуженому відпочинку, знавець семітських мов Бравнівського університету в Провіденсі (штат Род-Айленд). Професор Ейнджелл став знаменитим як експерт зі стародавньої писемності, і до нього часто зверталися керівники найбільших музеїв; тому смерть чоловіка у дев’яносто два роки не пройшла непоміченою. Цікавість до цієї події значно посилювали й загадкові обставини, що її супроводжували. Смерть застала професора під час його повернення з причалу пароплава з Ньюпорту; свідки стверджували, що той упав після зіткнення з якимось негром, на вигляд – моряком, котрий несподівано вигулькнув із одного з підозрілих темних двориків, що виходили на крутий схил пагорба, за яким пролягав найкоротший шлях від берега до будинку покійного на Вільямс-стрит. Лікарі не змогли виявити якихось слідів насильства на тілі і після довгих плутаних дебатів дійшли висновку, що смерть настала унаслідок надмірного навантаження на серце надто вже літнього чоловіка, викликаного підйомом дуже крутим схилом. Тоді я не бачив причин сумніватися в цьому висновку, однак згодом певні сумніви у мене з’явилися, навіть більше – врешті-решт, я визнав його малоймовірним.

Як спадкоємець і духівник свого двоюрідного дідуся, котрий помер бездітним удівцем, я мав ретельно вивчити його архіви; з цією метою перевіз усі теки та пачки до себе в Бостон. Основну частину відібраних мною матеріалів згодом опублікувало Американське археологічне товариство. Але залишилася ще одна скринька, вміст якої я визнав найзагад-ковішим і не хотів показувати нікому. Вона була замкнена, причому я не зміг знайти ключа доти, доки не здогадався оглянути особисту низку ключів професора, яку той носив при собі в кишені. Відтак мені, нарешті, вдалося відімкнути скриньку, однак, коли зробив це, переді мною постала нова завада, набагато складніша. Звідки ж мені було знати, що означав знайдений мною глиняний барельєф, а також розрізнені нотатки та газетні вирізки, які я виявив? Невже мій дідусь на схилі років виявився підвладним примітивним забобонам? Я вирішив знайти дивакуватого скульптора, без сумніву, відповідального за такий очевидний розлад раніше притомного розуму старого вченого.

Цей барельєф являв неправильний чотирикутник завтовшки менше одного дюйма, і площею приблизно п’ять на шість дюймів. Він був явно сучасного походження. Проте зображене на ньому анітрохи ні відповідало сучасності ні за духом, ні за задумом, оскільки, при всій химерності та різноманітності кубізму та футуризму, вони рідко відтворюють ту загадкову регулярність, яка таїться в доісторичних письменах. А в цьому витворі такого штибу письмена були безумовно присутні, але я, незважаючи на знайомство з паперами та колекцією стародавніх рукописів дідуся, не зміг їх ототожнити з будь-яким конкретним джерелом або отримати хоча б найменший натяк на їхню віддалену приналежність.

Над цими ієрогліфами містилася постать, яка явно була виплодом фантазії художника, хоча імпресіоністська манера виконання заважала точно визначити її природу. Це було якесь чудовисько або знак, який символізує страховисько, чи просто щось, породжене хворою уявою. Якщо скажу, що в моїй уяві, яка також вирізняється екстравагантністю, виникли одночасно образи восьминога, дракона та карикатури на людину, то, вочевидь, зможу передати дух зображеної істоти. М’ясиста голова, з мацаками вінчала безглузде лускате тіло з недорозвиненими крилами; причому саме загальний контур цієї потвори робив її настільки лячно жахливою. Примара розмістилася на тлі, який, либонь, за задумом автора, мав зображати якісь циклопічні архітектурні споруди.

Нотатки, які я знайшов у скриньці з цим барельєфом разом із газетними вирізками, були написані рукою професора Ейнджелла, причому, мабуть, в останні роки його життя. Те, що було, імовірно, основним документом, мало назву «Культ Ктулху», причому літери були дуже ретельно виписані, ймовірно, задля уникнення неправильного прочитання такого незвичного слова. Сам рукопис був поділений на два розділи, перший із яких називався «1925. Сни і творчість за мотивами снів Г. А. Вілкокса, Томас-стрит, 7, Провіденс, Лонґ-Айленд», а другий – «Розповідь інспектора Джона Р. Леґресса, Б’єнвілль-стрит, 121, Новий Орлеан, Луїзіана, 1908, А. А. С. Мтґ, нотатки про те ж + свід. проф. Вебба». Інші папери – короткі записи, зокрема зміст снів різних осіб, снів дуже незвичайних, а ще витяги з теософських книжок і журналів (особливо – з праці В. Скотта-Елліота «Атлантида й утрачена Лемурія»), все інше – нотатки про таємні культові товариства та секти, що діяли найдовше, з посиланнями на такі міфологічні й антропологічні джерела, як «Золота гілка» Фрезера та праця Маррі «Культ відьом у Західній Європі». Газетні вирізки в основному стосувалися випадків особливо химерних психічних розладів, а також спалахів групового божевілля чи якоїсь манії навесні 1925 року.

Перший розділ основного рукопису містив вельми цікаву історію. Вона розпочалася 1 березня 1925-го, коли якийсь темноволосий юнак, дуже збуджений, з’явився до професора Ейнджелла і приніс із собою глиняний барельєф, ще зовсім свіжий і тому вологий. На його візитівці було написане ім’я – Генрі Ентоні Вілкокс, і мій двоюрідний дідусь упізнав у ньому молодшого сина з доволі відомої родини, котрий останнім часом вивчав скульптуру в школі дизайну Род-Айленду і жив самотою в будинку Флер-де-Ліз, неподалік від місця свого навчання. Вілкокс був не по літах розвинений юнак, знаний своїм талантом і дивацтвами. З раннього дитинства він відчував неабияке зацікавлення дивними історіями та пророчими снами, про які мав звичку розповідати. Він називав себе психічно гіперсенситивним, а поважні статечні жителі старої комерційної дільниці вважали його просто диваком і не сприймали всерйоз. Майже ніколи не спілкуючись із людьми свого кола, він поступово став зникати з поля зору суспільства і тепер був відомий лише невеликій групі естетів із інших міст. Навіть у мистецькому клубі Провіденсу, який прагнув зберегти свій консерватизм, його вважали відлюдним химерником.

У день свого візиту, як повідомлялось у рукописі професора, скульптор без будь-якого вступу одразу ж попросив господаря допомогти йому розшифрувати ієрогліфи на барельєфі. Звернувся він якось пишномовно, що виказувало в ньому схильність до зверхності, та не викликав симпатії. Не дивно, що мій дідусь висловився скептично, бо підозріла свіжість виробу свідчила про те, що все це не має жодного стосунку до археології. Заперечення юного Вілкокса справили на мого дідуся сильне враження, він їх запам’ятав і згодом відтворив письмово. Треба сказати, вони мали поетичний і фантастичний характер, що було дуже типовим для його бесід і, наскільки я міг переконатися надалі, взагалі були його характерною рисою.

– Певна річ, він зовсім свіжий, – заявив гість, – адже я зліпив його минулої ночі уві сні, де мені явилися дивні міста. А ці сни давніші, ніж споглядальний Сфінкс або оточений садами Вавилон.

Ось тоді він і почав свою химерну оповідь, що пробудила дрімотну пам’ять і викликала гарячу цікавість мого дідуся. Напередодні ввечері сталися незначні підземні поштовхи, проте вони були найбільш відчутними за останні роки в Новій Англії. Це дуже збудило уяву Вілкокса. Коли він ліг спати, то побачив дивовижний сон про величезні циклопічні міста з велетенських блоків моноліти, що стриміли до неба, розливи зеленої замуленої рідини, – все це було начинене таємничим жахом. Стіни та колони були вкриті ієрогліфами, а внизу, з якоїсь невизначеної точки, звучав голос. Власне і голосом він не був – хаотичне відчуття, яке лише силою уяви могло перетворитися на звук І, тим не менше, Вілкокс спробував передати його майже невимовним поєднанням літер – «Ктулху фгтаґн».

Ця вербальна плутанина виявилася ключем до спогаду, який схвилював і засмутив професора Ейнджелла. Він допитав скульптора з науковою пунктуальністю і з шаленою зосередженістю взявся вивчати барельєф, над яким, не усвідомлюючи цього, під час сну працював юнак і побачив перед собою, коли прийшов до тями, змерзлий та одягнений у саму лише нічну сорочку. Як повідомив згодом Вілкокс, мій дідусь нарікав на свою старість, оскільки вважав, що саме вона не дозволила йому достатньо швидко розпізнати ієрогліфи та зображення на барельєфі. Багато з його запитань здавалися відвідувачеві цілком недоречними, особливо ті, які містили спроби якось пов’язати його з різними дивними культами, сектами чи спільнотами; Вілкокс із подивом сприймав неодноразові запевнення професора, що той збереже в таємниці його зізнання в приналежності до якоїсь із дуже поширених містичних або язичницьких груп. Коли ж професор Ейнджелл переконався в повному невігластві скульптора щодо будь-яких культових питань, так само, як і в царині криптографії, він став домагатися від свого гостя згоди повідомляти йому про зміст наступних своїх снів. Вони дійшли згоди, і після згадки про перший візит рукопис містив повідомлення про щоденні відвідини молодика, під час яких той розповідав про яскраві епізоди своїх нічних видив, де завжди з’являлися якісь жахливі циклопічні пейзажі з нагромадженнями темного каміння, що сочиться. Там завжди був присутній підземний голос або розум, який монотонно вигукував щось загадкове, що сприймалося органами чуттів, як цілковита нісенітниця. Два набори звуків, що зустрічалися найчастіше, описувалися буквосполученнями «Ктулху» і «Р’льєг».

23 березня, зазначалось в рукописі, Вілкокс не прийшов; відвідини його помешкання засвідчили, що він став жертвою якоїсь невідомої лихоманки, і його перевезли до родинного будинку на Вотермен-стрит. Тієї ночі він лементував, розбудивши інших художників, котрі жили поблизу, і відтоді в його стані чергувалися періоди марення з повним безпам’ятством. Мій дідусь одразу ж зателефонував його сім’ї і з того часу уважно стежив за станом хворого, часто звертаючись за інформацією до офісу доктора Тобі на Теєр-стрит. Вражений лихоманкою мозок хворого заселяли дивні марева, і лікар, котрий повідомляв про них, час від часу аж сіпався зі страху. Ці видива містили не лише те, про що колись розповідав юний Вілкокс, але все частіше згадувалися гігантські створіння, «в цілу милю заввишки», які ходили або незграбно пересувалися навколо. Жодного разу він не описав їх повністю та чітко, але ті уривчасті слова, які повторював доктор Тобі, переконали професора, що ці істоти, далебі, ідентичні з безіменними чудовиськами, яких юнак зобразив у своїй «скульптурі зі снів». Згадка про цей об’єкт, додавав лікар, завжди передувала настанню летаргії. Температура хворого, як не дивно, не надто різнилася від нормальної; проте всі симптоми вказували швидше на справжню лихоманку, ніж на розумовий розлад.

2 квітня близько третьої години Вілкоксу несподівано полегшало. Він сів у своєму ліжку, здивований перебуванням у будинку своїх батьків, і навіть не здогадувався, що ж відбувалося насправді й уві сні, починаючи з ночі 22 березня. Медик визнав його стан задовільним, і через три дні він повернувся до свого помешкання; проте більше нічим не міг допомогти професору Ейнджеллу. Всі сліди химерних снів цілком вивітрилися з пам’яті Вілкокса, і мій дідусь припинив записувати його нічні марення, бо упродовж тижня молодик пунктуально повідомляв йому абсолютно пересічні сни.

Тут перший розділ рукопису закінчувався, проте інформація, що містилася в уривчастих записах, давала додаткову поживу для роздумів, настільки багату, що лише мій вроджений скептицизм, що становив у той час основу моєї філософії, міг сприяти збереженню недовірливого ставлення до мистця. Ці записи описували сни різних людей і стосувалися саме того періоду, коли юний Вілкокс здійснював свої незвичайні візити. Схоже, що мій дідусь провів вельми ґрунтовні дослідження, опитуючи майже всіх своїх знайомих, до кого міг звернутися просто так, – про їхні сни, фіксуючи дати, коли їх бачили. Ставлення до його прохань, вочевидь, було різним, але загалом він отримав настільки багато відгуків, що жодна людина не впоралася би з ними самотужки. Вихідна кореспонденція не збереглася, однак нотатки професора були докладними та містили всі найважливіші деталі нічних видінь. При цьому «середній клас» – типові представники ділових і громадських кіл, котрі за традицією вважаються в Новій Англії «сіллю землі» – давали майже без винятку негативні результати, хоча час від часу й серед них зустрічалися важкі, кепсько сформовані нічні видива, які завжди ставалися між 23 березня і 2 квітня, тобто в період гарячки юного Вілкокса. Науковці виявилися дещо схильнішими до афекту, хоча всього лиш чотири описи містили швидкоплинні проблиски дивних ландшафтів, а в одному випадку згадувалася наявність чогось аномального, що викликало страх.