На стрімчаках божевілля

3

1766 року в поведінці Джозефа Карвена сталися рішучі зміни: напружене очікування, в якому він перебував останнім часом, змінилося на радісне збудження, і чоловік став з’являтися на людях із виглядом звитяжця, котрий насилу приховує радість із приводу блискучих успіхів. Здавалося, він ледве стримується, щоб не оголосити привселюдно про свої відкриття та видатні досягнення. Однак, мабуть, необхідність дотримуватися таємниці була все ж вагомішою, ніж потреба Розділити з ближніми радощі. Отож він жодного разу нікому не вибовкав причину такої різкої зміни настрою. Відразу ж після переїзду до нового будинку (імовірно, на початку липня) Карвен став неабияк дивувати людей, розповідаючи речі, які могли знати хіба що пращури, котрі вже давно віддали Богові душу.

Але гарячкова таємна діяльність Карвена зовсім не ослабла з цією зміною. Навпаки, вона швидше навіть посилилася, тому все більшу кількість його морських перевезень доручали капітанам, котрих він прив’язував до себе ланцюгами страху, такими ж міцними, як дотепер страх банкрутства. Чоловік повністю облишив торгівлю рабами, стверджуючи, що прибутки від цього постійно падають; майже весь час проводив на фермі в Потуксеті. Але іноді з’являлися чутки, що він блукає в місцях поблизу цвинтарів, тож багато хто не раз замислювався над тим, чи так уже разюче змінилися звички та поведінка столітнього гендляра. Ізра Віден, змушений час від часу переривати своє стеження за Карвеном (коли вирушав у плавання), не міг займатися цим систематично. Зате він мав мстиве завзяття, якого не мали заклопотані своїми справами містяни та селяни; Віден ретельно, як ніколи раніше, дослідив усе, пов’язане з Карвеном.

Дивні маневри суден таємничого купця не викликали якогось особливого подиву в ці бурхливі часи, коли, здавалося, кожен колоніст був сповнений рішучості ігнорувати умови Цукрового акта8, який перешкоджав жвавим морським перевезенням. Провезти контрабанду й утекти вважалося швидше геройством у Нарраґансеттській бухті, і нічне розвантаження заборонених товарів було цілком звичною справою. Однак, спостерігаючи щоночі, як ліхтер або невеликі шлюпи відчалюють від складів Карвена, що розташовані в доках Таун-стрит, Віден дуже скоро набув упевненості, що його зловісний ворог намагається уникнути не лише військових кораблів Його величності. Раніше, до 1766 року, коли поведінка Карвена різко змінилася, ці кораблі були завантажені здебільшого неграми, закутими в ланцюги. Живий вантаж переправляли через бухту та вивантажували на безлюдному клаптику берега на північ від Потуксету; потім їх відправляли суходолом, – крутосхилом на північ, на ферму Карвена, де замикали у величезній кам’яній прибудові з вузькими бійницями замість вікон. Але тепер усе було інакше. Несподівано припинилося ввезення рабів, і на якийсь час Карвен відмовився від своїх нічних вилазок.

Навесні 1767 року Карвен обрав новий спосіб діяльності. Ліхтери знову регулярно відпливали, залишаючи темні мовчазні доки, цього разу спускаючись уздовж бухти на певну відстань, либонь, не далі, ніж до Немквіт-Пойнту, де зустрічали великі кораблі різних типів і перевантажували звідти якісь товари. Після цього команда Карвена відвозила цей вантаж до звичного місця на березі бухти та переправляла його суходолом на ферму, складуючи в тій самій загадковій кам’яниці, яка спершу слугувала для утримання негрів. Вантаж здебільшого складався з великих пакунків і скринь (вони зазвичай мали подовгасту форму та викликали неприємні асоціації з трунами).

Віден із неослабним завзяттям продовжував наглядати за фермою, впродовж тривалого часу навідувався туди щоночі. Не минало й тижня, щоб він не побував там (за винятком тих ночей, коли щойно випадав сніг, щоб не полишати слідів). Але навіть тоді чоловік підбирався якомога ближче під’їзною дорогою або льодом річки, що протікала неподалік, аби переконатися, які сліди залишили інші відвідувачі ферми. Коли, вирушаючи в плавання, Віден мав перерватися у своїх спостереженнях, він винаймав свого давнього приятеля Елізара Сміта, котрий підміняв його на той час; обоє вони могли б розповісти купу дивних речей. Вони не робили цього винятково тому, що знали: зайві чутки можуть лише настрахати їхню жертву та унеможливити їхні подальші спостереження. Перш ніж щось зробити, вони хотіли добути точну інформацію. Отже, вдалося дізнатися чимало дивного (Чарльз Вард часто казав своїм батькам, як він шкодує, що Віден вирішив спалити свої нотатки). Все, що можна сказати про їхні відкриття, узяте з вельми туманного щоденника Елізара Сміта, а також заяв інших мемуаристів та авторів листів, котрі могли лише повторити почуте від інших. За їхніми словами, ферма була лише зовнішньою оболонкою, під якою ховалася небезпечна похмура безодня, безкраї глибини якої недоступні людському розуму.

Згодом стало відомо, що Віден і Сміт уже давно переконалися в тому, що під фермою пролягає ціла мережа тунелів і катакомб, в яких, крім старого індіанця та його дружини, перебуває й безліч іншого люду.

Сама будівля ферми зі старовинним гострим дахом, збудована в середині XVII століття, вціліла. Будинок мав високий димар і восьмикутні вікна з ажурними ґратами. Лабораторія розмістилася в північній прибудові, де дах накривав її майже до землі. Будинок стояв осторонь від інших споруд, і оскільки звідти в зовсім несподіваний час часто долинали дивні звуки, то мав би існувати доступ до оселі крізь підземні потаємні ходи. До 1766 року тут лунало невиразне бурмотіння та шепотіння, гарячкові вигуки, що їх супроводжували дивні пісні або закляття. Але, починаючи з 1766-го, людські голоси, що долинали звідти, злилися в огидну та страшну какофонію, в якій виділялися то монотонний монолог людини, котра покірно схилялася перед чужою волею, то вибухи скаженої люті, то діалог, що переривався загрозливим лементом, задихаючись благанням і протестним воланням. Здавалося, там зібралася купа люду, що балакає різними мовами, які знав Карвен, його різкий голос шпетив, дорікав або погрожував (його часто можна було розрізнити серед інших).

Складалося враження, що в будинку перебуває кілька людей: Карвен, його бранці й охорона, що їх стерегла. Часто Віден і Сміт чули звуки чужої мови, такої незвичної, що ні той, ні інший не могли визначити національність мовця (хоч обоє побували в багатьох різномовних гаванях світу). Але часто чоловіки, хоча і з труднощами, таки розбирали деякі слова. Підслухане ними завжди здавалося чимось на кшталт допиту (немовби Карвен будь-якими способами намагався видерти потрібні йому знання у переляканих або непокірних полонених).

Віден нотував розрізнені уривки цих балачок у свій записник, бо часто розмова відбувалася англійською, французькою й іспанською мовами, які він знав; але жодні з цих нотаток не збереглися. Однак він стверджував, що, крім кількох розмов, в яких ішлося про ганебні злочини, вчинені в минулому у шляхетних родинах міста, значна частина запитань і відповідей, які він зміг розібрати, дотичні до різних проблем з історії та інших наук, що стосувалися віддалених місць та епох. Якось, наприклад, чийсь голос то підіймався до оскаженілого лементу, то похмуро та покірно відповідав французькою на запитання щодо вбивства Чорного принца в Ліможі 1370 року9 (причому Карвен намагався допитатися до якоїсь таємної причини, яку мав знати відповідач). Карвен, приміром, допитував бранця, чи слугував наказом про вбивство Знак цапа, знайдений на вівтарі у давньоримській гробниці, що розташована неподалік від собору. Або який Чорний чоловік із Вищих зборів Відня виголосив три магічні слова? Так і не добившись відповіді, Карвен вочевидь вдався до крайніх заходів. Пролунав жахливий зойк, за яким – мовчання, потім тихий стогін і звук падіння чогось важкого…

Жоден із цих допитів їм не вдалося підгледіти, бо вікна були завжди щільно завішені. Але одного разу, після тиради чужою мовою, у вікні з’явилася тінь, що глибоко вразила Відена; вона нагадала йому одну з ляльок, яких він бачив 1764-го в Гечерз-холі. Там якийсь чоловік із Джерментайна (губернаторство Пенсільванія) демонстрував майстерно зроблені механічні фігурки у виставі, де були, як свідчила афіша: «Вигляд знаменитого міста Єрусалима, храм Соломона, царський престол, прославлені вежі та пагорби, а також Пристрасті Нашого Спасителя, яких Він зазнав у Гетсиман-ському саду до Хреста на горі Ґол/офі; майстерний взірець механічних ляльок, гідний уваги цікавих». Саме тоді старе індіанське подружжя, розбуджене звуками, які спричинив переляканий слухач, що відсахнувся від вікна, звідки лунав відгомін дивної мови, спустило на нього собак. Після цього випадку в будинку більше не чулося розмов, з чого Віден і Сміт виснували, що Карвен перемістив свої дослідження в підземелля.

Те, що таке підземелля справді існує, стало ясно з багатьох чинників. Слабкі зойки та стогони час від часу чулися, здавалося, із суцільної скелі в місцях, де не було жодних будівель; окрім цього, в кущах на узбережжі, там, де він круто спускався в долину Потуксету, виявили двері з міцного горіхового дерева, що мали вигляд низької арки з міцною кам’яною кладкою (вочевидь, вхід до підземелля всередині пагорба). Віден не міг сказати, коли й як були споруджені ці катакомби, але він не раз підкреслював, що робітників сюди легко доправити річкою. Джозеф Карвен знаходив найрізноманітніші застосування своєї зібраної з усього світу різношерстої команди! Під час затяжних злив навесні 1769 року обидва приятелі не відводили очей від крутого схилу на березі річки, сподіваючись, що на світ Божий вигулькнуть якісь таємниці підземелля. Вони були винагороджені, бо потоки дощової води винесли в глибокі вимоїни на скелях величезну кількість кісток, що належали як тваринам, так і людям. Звісно, можна було знайти природні пояснення цьому, адже вони перебували поблизу ферми, в місцях, де на кожному кроці зустрічалися занедбані індіанські кладовища. Але Віден і Сміт мали з цього приводу зовсім іншу думку.

У січні 1770-го, коли Віден і Сміт безуспішно намагалися вирішити, як їм бути (якщо взагалі можна було щось удіяти, спираючись на такі розрізнені та туманні дані), стався інцидент із кораблем «Форталеца». Розлючений підпалом митного шлюпу «Ліберті» в Ньюпорті минулого літа, адмірал Веллейс, командувач усією прикордонною флотилією, виявляв посилену увагу до іноземних кораблів. З цієї причини військова шхуна Його величності «Сиґнет» під командуванням капітана Чарльза Леслі одного ранку після недовгого переслідування захопила невеликий корабель «Форталеца», приписаний до міста Барселони в Іспанії, яким командував капітан Мануель Арруда (той, згідно із записами в судновому журналі, прямував із Великого Каїру до Провіденса). Під час обшуку корабля в пошуках контрабанди виявився дивовижний факт: його вантаж складався винятково з єгипетських мумій, одержувачем яких значився шкіпер Ей Бі Сі, котрий мав перевантажити ці мумії на ліхтер до Немквіт-Пойнту. Капітан Арруда замовчав ім’я справжнього одержувача, вважаючи питанням честі дотриматися складеної ним присяги. Віце-адміралтейство Ньюпорта, не знаючи, що робити, з огляду на те, що вантаж, з одного боку, начебто не був контрабандою, але з іншого – те, що «Форталеца» увійшла до бухти таємно, не дотримуючись законної процедури, за порадою фіскала Робінсона вирішило дійти компромісу, звільнивши корабель, але заборонивши йому входити у води Род-Айленда. Згодом поширилися чутки, що іспанський корабель бачили в бостонській гавані, хоча він не отримав дозволу увійти до порту.

Цей незвичайний інцидент спричинив жваві диспути в Провіденсі, і мало хто сумнівався в існуванні зв’язку між таємничим вантажем і зловісною постаттю Джозефа Карве-на. Всі знали про його незвичайні досліди та екзотичні субстанції, які він виписував звідусіль, усі підозрювали його в пристрасті до відвідин цвинтарів. І не треба було мати бурхливу уяву, щоб пов’язати його ім’я з огидним вантажем, який не міг бути призначений нікому в Провіденсі, окрім нього самого.

Немов знаючи, що про нього пліткують, Карвен кілька разів, ніби мимохідь, згадував про особливу хімічну цінність бальзаму, який зберігається в муміях (либонь, вважаючи, що може подати всю цю справу як цілком звичайну та природну, але ніяк не підкреслюючи свою причетність до неї).

Віден і Сміт, певна річ, не мали жодних сумнівів щодо призначення мумій, висуваючи найнеймовірніші гіпотези, що стосувалися як самого Карвена, так і його жахливих досліджень.

Наступної весни, як і роком раніше, випали сильні дощі, й обоє друзів продовжували уважно спостерігати за берегом річки поза фермою Карвена. Знов – з-під шматків берегового схилу визирнули нові купи кісток. Але, як і раніше, якихось слідів підземних приміщень або переходів не виявилося. Однак у селищі Потуксет, розташованому за милю нижче по річці (там, де вона падає на кам’яні пороги, розливаючись потім у широку гладь) поширилися дивні чутки. Тут, де вигадливі старовинні споруди немов наввипередки спиналися на вершину пагорба від дерев’яного містка, де в сонних доках стояли на якорі рибальські шлюпи, люди розповідали про страшні знахідки, що подекуди пливли униз за течією, які можна було побачити тієї миті, коли вони скочувалися по порогах. Природно, Потуксет – велика річка, що проходить кількома заселеними місцинами, де є чимало кладовищ (а весняні дощі цього року були напрочуд рясні).

Але чоловіків, котрі рибалили біля мосту, зворохобив лютий погляд, яким, як їм здалося, окинула їх незрозуміла істота, що промчала повз них до спокійного водяного дзеркала, що стелилося нижче від мосту, вони чули також приглушений зойк іншої дивної істоти, що майже повністю розклалася. Ці чутки негайно ж привабили Сміта (Віден тоді перебував у плаванні) до берега Потуксету за фермою, де найімовірніше можна було знайти рештки земляних робіт.

Однак у крутому схилі не залишилося й сліду якогось тунелю: потік весняних вод залишив після себе цілу купу землі та вирваного з корінням чагарнику, що ріс на урвищі. Сміт навіть почав було копати навмання, але незабаром відмовився від цієї затії, не сподіваючись на успіх (а можливо, підсвідомо остерігаючись можливого успіху). Невідомо, як би на його місці вчинив упертий і мстивий Віден, якби на той час не був у морі.

4

Восени 1770 року Віден вирішив, що нарешті настав час повідомити про результати своїх спостережень. Йому було важливо зв’язати воєдино безліч фактів і був потрібен свідок, котрий міг би підтвердити, що все це – не вигадки, породжені ревнощами та жагою помсти. Своєю головною довіреною особою він обрав Джеймса Метьюсона, капітана «Ентерпрайзу», (той, з одного боку, знав його достатньо добре, а з іншого – був вельми шанованою особою в місті та користувався повною довірою). Бесіда Відена з капітаном відбулася в кімнаті на горішньому поверсі корчми «Сабіна» поблизу доків. На ній був присутній Сміт, котрий підтвердив усі заяви Відена. Було помітно, що розповідь справила на капітана Метьюсона величезне враження. Як будь-який мешканець Провіденса, капітан мав глибокі підозри щодо Джозефа Карвена. Отож знадобилося лише кілька фактів, аби цілком його переконати. Наприкінці бесіди він спохмурнів і змусив приятелів заприсягтися в тому, що вони будуть мовчати, як риби. Капітан зазначив, що конфіденційно передасть отриману інформацію десятьом найбільш освіченим і впливовим громадянам Провіденса, вислухає їхню думку та буде дотримуватися їхніх порад. У будь-якому разі, дуже важливо було тримати все в таємниці, бо це не така справа, з якою могли б упоратися міські констеблі. Головне – про це не має дізнатися легко збудлива юрба. Інакше в цей і без того неспокійний час може повторитися салемське безумство, що спіткало людей близько ста років тому, коли Карвен був змушений чкурнути із Салема до Провіденса.

На думку капітана Метьюсона, в таємницю слід посвятити таких осіб: доктора Бенджаміна Веста, чиї праці про орбіту Венери здобули йому славу поважного вченого та мислителя; преподобного Джеймса Меннінґа – президента коледжу, котрий нещодавно приїхав із Воррена та нині мешкає в новій будівлі коледжу на Кінґ-стрит, очікуючи завершення робіт у будинку на пагорбі, біля Пресвітеріан-лейн. А також колишнього губернатора Стівена Гопкінса, учасника наукового товариства в Ньюпорті, що вирізнявся неабиякою широтою поглядів. Слід залучити Джона Картера, видавця місцевої «Ґазетт»; усіх чотирьох братів Браунів (Джона, Джозефа, Ніколаса та Мозеса, себто міських магнатів, зокрема Джозеф проявляв значний інтерес до науки). А ще старого доктора Джеймса Бовена, великого ерудита, безпосередньо знайомого з дивними закляттями Карвена. А також Авраама Віппла, капітана капера, чоловіка фантастично енергійного та відважного, котрого готували в провідники в разі, якщо доведеться вдатися до якихось активних дій.

Місія капітана Метьюсона була більш ніж успішною, бо, попри те, що один чи двоє втаємничених поставилися доволі скептично до похмурих деталей оповіді Відена, ніхто не сумнівався в необхідності вдатися до таємних та добре продуманих заходів. Було ясно, що Карвен становить потенційну небезпеку для життя не лише міста, а й усієї колонії, і що його треба знешкодити за будь-яку ціну.

Наприкінці грудня 1770 року гурт найшанованіших містян зібрався в домі Стівена Гопкінса й обміркував попередньо плани. Уважно ознайомившись із нотатками Відена, які він передав капітану Метьюсону, самого Відена разом із Смітом запросили, щоб ті засвідчили деякі деталі. Під кінець зустрічі присутніх охопив неясний жах, але його пересилила похмура рішучість, яку якнайкраще висловив гучний і неотесаний капітан Віппл. Вони не будуть інформувати губернатора, бо, як видається, законні засоби тут безсилі. Маючи під владою таємні сили (про могутність яких присутні навіть не здогадувалися), Карвен не належав до тих людей, котрих можна було, не наражаючись на небезпеку, сповістити про те, що їхня присутність у місті небажана. Він може вдатися до відповідних заходів. Але навіть якщо цей страхітливий чоловік і погодиться виїхати, це буде лишень означати, що тягар його обтяжливої присутності переміститься в інше місце. Часи тоді були злочинні, й люди, котрі довгі роки служили в королівських митних судах, не зупинилися б ні перед жодною жорстокістю, якщо того вимагав обов’язок. Карвена треба було застати зненацька в Потуксеті, відправивши на його ферму великий загін загартованих у сутичках моряків, і змусити нарешті дати вичерпні пояснення. Якщо виявиться, що він не сповна розуму, і лише розважається лементом та уявними розмовами на різні голоси, то його доведеться відправити до божевільні. Якщо ж тут криється щось гірше і справді існують жахливі підземелля, то він і всі, хто в його оселі, мають померти. Це можна зробити без зайвого галасу, і навіть дружина Карвена та його тесть не повинні дізнатися, чому й як усе сталося.

У той час, коли обмірковувалися ці серйозні заходи, в місті стався випадок, настільки дикий і незрозумілий, що впродовж кількох днів у всій окрузі тільки про нього й торочили. Глухої січневої ночі, коли земля була вкрита глибоким снігом, почулося жахливе волання, що лунало спершу від узбережжя, а потім угору по пагорбу. У багатьох вікнах з’явилися обличчя розбуджених містян; люди, котрі жили навколо Вейбоссет-пойнт, бачили, як щось гарячково борсалося в крижаній воді перед брудним майданом біля шинку «Голова турка». Вдалині гучно гавкали собаки, але вони замовкли, коли до них долетів галас на вулицях розбудженого міста.

Гурти людей із ліхтарями та зарядженими мушкетами вибігали з будинків поглянути, що відбувається. Але їхні пошуки були даремними. Однак наступного ранку в крижаних заметах біля південних опор Великого мосту, між довгим доком і винокурнею Еббота, знайшли оголене тіло величезного м’язистого чоловіка, що стало темою для нескінченних здогадів і таємних балачок. Шепотілася не стільки молодь, скільки люди старшого покоління, бо замерзле обличчя з виряченими від жаху очима пробудило спогади у міських старійшин. Люди похилого віку, тремтячи від страху, обмінювались швидкими зауваженнями: в застиглих спотворених рисах вгадувалася схожість (хоча це було цілком неймовірно!) з чоловіком, котрий помер десь п’ятдесят років тому!

Ізра Віден був серед тих, хто виявив тіло: він пригадав, як шалено гавкали собаки минулої ночі в будинках уздовж Вейбоссет-стрит і мосту біля доків, звідки лунали зойки. Він немов очікував чогось незвичайного, тому й не здивувався, побачивши на снігу цікаві сліди там, де закінчувався житловий район і вулиця переходила в дорогу на Потуксет. Тіло оголеного велета переслідували собаки і кілька людей, узутих у чоботи; можна було також помітити сліди собак та їхніх господарів, що повертаються. Мабуть, вони відмовилися від переслідування, не бажаючи занадто близько підходити до міста. Віден зловісно всміхнувся, і, наміряючись довести справу до кінця, пройшов цими слідами до місця, звідки ті починалися. Як він і мізкував, це була потуксетська ферма Джозефа Карвена.

Ізра багато би дав за те, щоб подвір’я перед будинком було не так сильно затоптане. Але він не хотів нишпорити біля ферми посеред білого дня, виказуючи свою зацікавленість. Доктор Бовен, котрому Віден поквапився оповісти про побачене, провів розтин дивного трупа та виявив аномалії, які загнали його в глухий кут. Органи травлення гіганта перебували в зародковому стані: шлунок і кишечник виглядали так, ніби він ні разу не їв, шкіра нагадувала товсту та водночас пухку ряднину – явище, яке лікар ніяк не міг пояснити. Перебуваючи під враженням чуток, які розпускали старигані про те, що труп, як дві краплі води, схожий на давно померлого коваля Деніела Ґріна, чий правнук Аарон Гоппін працював лоцманом на одному з кораблів, що належали Карвену, Віден, немов між іншим, узявся розпитувати людей, де саме поховали Ґріна. Тієї ж ночі група з п’ятьох осіб вирушила на занедбане північне кладовище, що навпроти Герренденс-лейн, і розкопала могилу. Як вони й очікували, вона була порожня.

Усіх листонош міста попередили затримувати кореспонденцію, адресовану Джозефу Карвену. Незадовго до того, як знайшли оголене тіло невідомого, капітану Метьюсону переслали адресований Карвенові лист із Салема від якогось Джедедії Орна, який змусив задуматися всіх, хто брав участь у змові проти Карвена. Ось уривок із цього листа, переписаний і збережений у приватному родинному архіві, в якому його знайшов Чарльз Вард:

«Мені завдає неабиякої насолоди звістка, що Ви продовжуєте свої студії Стародавніх матерій відомим Вам способом. Вважаю, що пан Гатчинсон у нашому місті Салемі домігся, на жаль, недостатніх успіхів. Звісно, нічого, крім ожилого монстра, не вийшло, коли Гатчинсон відтворив ціле з того, що ми зуміли зібрати лише в малій кількості. Те, що Ви послали, не спричинило потрібної дії чи через те, що певної речі бракувало, чи таємні слова я виголосив неправильно (або Ви записали з помилками). Без Вас я приречений на невдачу. Я не маю Ваших знань у царині хімічних матерій, щоб дотримуватися вказівок Бореллі, і не можу належним чином збагнути Розділ VII «Некрономікону», Вами рекомендований. Але я хотів би, щоб Ви пригадали, що саме там сказано було про дотримання обережності щодо того, кого ми станемо викликати. Ви ж знаєте, що записав пан Метер у «Маргіналії», і Ви самі зможете вирішити, наскільки природно ця жахлива річ викладена. Я знову і знову кажу Вам: не викликайте Того, кого не зможете підкорити своїй волі. Під цими словами маю на увазі Того, хто зможе, своєю чергою, прикликати проти Вас такі сили, проти яких виявляться марними навіть Ваші найпотужніші інструменти та закляття. Просіть Меншого, бо Великий може не забажати Вам відповісти, і в його владі опинитесь не лише Ви, але і багато інших. Я вжахнувся, прочитавши, що Ви знаєте, що саме тримав Бен Зар’ят-натмік у скрині з чорного дерева, бо здогадався, хто виказав Вам це. І знову звертаюся з проханням писати мені на ім’я Джедедія, а не Саймон. У нашому товаристві людина не може жити настільки довго, як їй заманеться, і Ви знаєте мій задум, згідно з яким я повернувся під виглядом власного сина. З нетерпінням чекаю, коли Ви познайомите мене з тим, що Чорний чоловік дізнався від Сильвануса Коцідіуса в крипті під Римською стіною, та буду надзвичайно Вам зобов’язаний, якщо надішлете мені на час манускрипт, про який згадували».