На стрімчаках божевілля

5

Застереження, що Карвен про щось підозрює та має намір влаштувати щось незвичайне, доказом чого слугував дивний промінчик світла, що тягнувся в небо, врешті прискорило акцію, настільки ретельно підготовлену поважними містянами. Як було записано в щоденнику Сміта, близько сотні озброєних моряків зібралися о десятій годині вечора в п’ятницю, 12 квітня 1771 року, в приміщенні шинку Тарсто-на «Золотий лев» на Вейбоссет-пойнт навпроти мосту. Серед відомих людей міста, крім командира загону Джона Брауна, були присутні: доктор Бовен із валізою хірургічних інструментів; президент Меннінґ (цього разу без своєї знаменитої перуки, найбільшої в колонії, що всі одразу помітили), губернатор Гопкінс, закутаний у темний плащ і в супроводі свого брата Ізика, досвідченого мореплавця, котрого він посвятив у таємницю останньої миті з дозволу інших; Джон Картер, капітан Метьюсон і капітан Віппл, котрий і мав керувати атакою на ферму. Ці люди якийсь час радилися окремо в задній кімнаті, після чого капітан Віппл вийшов до зали, щоб знову підтвердити обітницю мовчання присутніх моряків і дати їм останні вказівки. Елізар Сміт перебував із іншими керівниками операції в задній кімнаті, очікуючи прибуття Ізри Відена, який мав простежити за Карвеном і повідомити, коли його екіпаж поїде на ферму.

Приблизно о пів на одинадцяту на Великому мосту пролунав гамір, після чого гуркіт коліс екіпажа Карвена долинув вже з вулиці за мостом. На той час вже непотрібні були палкі промовляння Відена, щоби второпати: людина, приречена на смерть, зібралася в свою останню путь для завершення свого гріховного опівнічного чаклунства. Через мить, коли екіпаж оддалік проторохтів по мосту біля Мадді-доку, з’явився Віден. Загін мовчки вишикувався на вулиці перед шинком у бойовій стрій, закинувши на плечі крем’яні мушкети, мисливські рушниці та гарпуни, які вони прихопили з собою. Віден і Сміт приєдналися до нападників, як і капітан Віппл, командир загону, капітан Ізек Го-пкінс, Джон Картер, президент Меннінґ, капітан Метьюсон та доктор Бовен. Під одинадцяту годину підійшов і Мозес Браун, котрий був відсутній на попередніх зборах, що проходили в тій же корчмі. Всі ці відомі містяни та сотня моряків подалися без зволікань у довгу путь, похмурі та охоплені наростаючим хвилюванням, залишивши позаду Мадді-док і підіймаючись по плавному підйому Броуд-стрит, у напрямку до дороги на Потуксет. Пройшовши церкву Елдера Сноу, дехто з моряків озирнулися, щоб кинути прощальний погляд на Провіденс, чиї вулиці та будинки розкинулися під весняним зоряним небом. Мансарди та гострі дахи здіймалися темними силуетами, солоний морський бриз тихо віяв від бухти, що плюскотіла на північ від мосту. Вега підіймалася небом, віддзеркалюючись у водах річки, над пагорбом, на верхів’ї якого вимальовувалися контури дерев, що ховалися за дахом незакінченої будівлі коледжу. Біля підніжжя пагорба й уздовж вузьких доріг, що підіймалися схилом, дрімало старе місто Провіденс, в ім’я безпеки та процвітання якого треба було стерти з лиця землі гніздо жахливих і гидких Богові злочинців.

За годину з чвертю загін, як і було домовлено заздалегідь, прибув на ферму Феннерів, де люди почули останні повідомлення, що стосувалися їхнього майбутнього бранця. Той приїхав на свою ферму близько півгодини тому, і майже відразу ж після його прибуття з даху кам’яної будівлі піднявся до неба яскравий промінчик. Але в інших вікнах світла не було, як зазвичай. Саме у цей час іще один промінчик вирвався з горішнього поверху будинку, полинувши на південь, і нападники збагнули, що вони присутні при неприродних і незбагненних явищах.

Капітан Віппл наказав загонові Розділитися на три частини; одна з двадцятьох осіб під орудою Елізара Сміта мала прямувати до берега та боронити місце, де може висадитися підкріплення Карвена, і залишатися там, поки не знадобиться для рішучих дій.

Друга частина (також із двадцятьох осіб, під орудою капітана Ізика Гопкінса), мала прокрастися річковою долиною за ферму Карвена та зруйнувати сокирами або пороховим вибухом важкі двері з горіхового дерева на високому крутому березі. Третя частина мала оточити будинок і всі приміщення ферми.

Третину цієї останньої частини капітан Метьюсон мав вести до таємничої кам’яної будівлі з вузькими вікнами. Ще одна частина мала йти за капітаном Віпплом до будинку, а ті, що залишалася, оточити усю ферму та ждати на місці сигналу.

Група, яка перебувала на березі річки, мала штурмувати двері за посвистом і захопити всіх і все, що може вирватися з підземелля. Почувши два свистки, вони мали проникнути крізь двері до підземелля, щоб битися з ворогами або приєднатися до інших нападників. Група біля кам’яної будівлі мала завдання спершу зламати вхідні двері, потім спуститися проходом усередину приміщення та приєднатися до нападників у підземеллі. Останній сигнал (три свистки) викликав резерв, що боронив підступи до ферми; в їхньому складі перебувало двадцятеро осіб, котрі також Розділилися: одні мали увійти у підземні приміщення через будинок, інші ж – проникнути у печери через кам’яну будівлю.

Капітан Віппл не сумнівався в існуванні катакомб і враховував це при складанні плану. У нього був боцманський свисток, що видавав надзвичайно потужний і пронизливий звук. Тому можна було не боятися, що сигнали не почують. Резервна група, яка перебувала на березі річки, могла, природно, й пропустити сигнал, тому в разі потреби довелось би когось туди й послати. Мозес Браун і Джон Картер вирушили на берег разом із капітаном Гопкінсом, а президент Меннінґ мав залишатися з капітаном Метьюсом біля кам’яної будівлі.

Доктор Бовен та Ізра Віден були в групі капітана Віппла, яка мала розпочати штурм будинку відразу, як тільки до капітана Віппла прибуде посланець від капітана Гопкінса, повідомляючи про готовність берегової групи. Тоді командир загону подасть сигнал – один гучний свисток, і всі три групи одночасно почнуть атаку в трьох місцях.

Приблизно о першій годині ночі всі групи покинули ферму Феннера. Одна попрямувала до берега, друга – в долину річки, до дверей, що провадили до підземелля, а третя, своєю чергою, Розділилася на дві частини та подалася до ферми Карвена.

Елізар Сміт, котрий супроводжував берегову групу, писав потім у своєму щоденнику, що вони прибули до місця призначення без якихось пригод і довго чекали біля крутого схилу берега, що спускався до бухти. Одного разу тишу порушив якийсь нечіткий звук, що нагадував сигнал. Другого разу – люте гарчання та лемент, потім – вибух, що стався, ймовірно, в тому ж місці.

Пізніше одному з моряків здалося, що він чує віддалені постріли з мушкетів і рушниць. А ще за якийсь час Сміт відчув, як усе навколо затріпотіло, повітря сіпнулося від таємничих і страшних слів, промовлених невідомою велетенською істотою. Лише перед самим світанком до них дістався самотній посланець, змучений, із диким шаленим поглядом; від його одягу жахливо смерділо. Він звелів їм без жодного галасу розходитися по домівках і ніколи більше не згадувати, ба навіть не думати про справи цієї ночі і того, кого називали Джозефом Карвеном. Вигляд цього чоловіка був переконливішим за будь-які слова. І хоча він був простим і чесним моряком, котрий мав безліч друзів, здавалося, що в ньому сталися якісь незрозумілі зміни: щось надломилося в душі чоловіка, і після тієї ночі він назавжди сторонився людей. Те саме трапилося і з іншими його супутниками, які побували в самому гнізді невідомих жахів, котрих учасники берегової групи зустріли пізніше. Кожен із цих людей, здавалося, втратив частку свого єства, побачивши та почувши щось, не призначене для людських вух і очей, і не зумівши це забути. Вони ніколи ні про що не розповідали, бо інстинкт самозбереження – найдавніший із людських інстинктів – змушує людину зупинятися перед страшним і невідомим. Береговій групі також від єдиного гінця, котрий дістався до них, передався невимовний страх, який запечатав їхні вуста. Вони майже нічого не розповідали. Отже, щоденник Еліза-ра Сміта є єдиною пам’яткою, що залишилася після нічного походу озброєного загону, який вийшов із шинку «Золотий лев» весняної зоряної ночі.

Однак Чарльз Вард знайшов непрямі згадки про цю вилазку в листах Феннерів, які виявив у Нью-Лондоні, де, як він знав, жила інша гілка цього роду. Цілком імовірно, що по-туксетські Феннери, з чийого будинку було видно приречену ферму, помітили, як туди зайшли групи озброєних людей, ясно чули скажений гавкіт собак Карвена, за яким почувся пронизливий свисток – сигнал до штурму.

Після свистка з кам’яної будівлі на подвір’ї ферми до неба знову вирвався яскравий промінчик світла, й одразу ж після швидкої трелі другого сигналу, яка кликала всі групи на приступ, почувся слабкий розсип пострілів із мушкетів, майже заглушений жахливим воланням і гарчанням. Жодними описами не можна передати весь жах цього лементу, Люк Феннер писав, що його мати втратила свідомість, почувши цей звук. Потім зойк повторився трохи тихіше, супроводжуваний глухими пострілами з рушниць і мушкетів, а затим – оглушливим вибухом, що пролунав із боку річки. Приблизно за годину після цього собаки стали гавкати, немов чимось налякані. Почувся глухий підземний гул, і підлога в будинку затремтіла так, що похитнулися свічки, які стояли на дошці коминка.

Відчувся міцний запах сірки, і в цей час батько Люка Феннера зронив, буцімто чув третій сигнал, що кликав на поміч (хоча інші члени сім’ї нічого не помітили). Знову пролунали залпи з мушкетів, і їх супроводжували глухі гортанні вигуки, не такі пронизливі, як раніше, але ще жахливіші. Це було щось на кшталт зловісного булькання або кашлю: вааааррррр-р’вааагррр – тож назвати ці звуки криком можна було лише тому, що вони тривали нескінченно, і все це було важче витримувати, ніж будь-який найгучніший зойк.

Потім звідти, де розташована ферма Карвена, раптом вирвалася величезна палаюча постать, і почувся відчайдушний лемент уражених страхом людей.

Затріщали мушкети, і постать упала на землю. Але за нею з’явився другий, охоплений полум’ям примарний силует. В оглушливому гаморі заледве можна було розрізнити людські голоси. Феннер писав, що він зміг розчути лише кілька слів, кинутих у жахові гарячкової спроби порятунку: «Всемогутній, захисти паству твою!»

Після кількох пострілів упала й друга палаюча постать. Після цього настала тиша, яка тривала приблизно три чверті години. Потім маленький Артур Феннер, молодший брат Люка, вигукнув, що він бачить здалеку, як від проклятої ферми підіймається до зірок червона імла. Це помітив лише малюк, але Люк зазначив багатозначний збіг: у цю мить троє кішок, які перебували в кімнаті, наїжачилися від страху, шерсть у них стала дибки на спинах.

За п’ять хвилин подув крижаний вітер, і повітря наповнилося таким нестерпним смородом, що лише свіжий морський бриз не дав його відчути групі нападників (що перебували на березі) або комусь іншому в селищі Потуксет. Цей сморід не був схожий на жоден інший запах, який Феннерам доводилося відчувати раніше, і викликав якийсь липкий безформний страх, набагато дужчий за той, що відчуває людина, перебуваючи на кладовищі біля розкопаної могили. Незабаром після цього пролунав зловісний голос, який ніколи не зможе забути той, хто мав прикрість його почути. Він прогримів із неба, немов провісник загибелі, і коли завмерло відлуння, в усіх вікнах затремтіли шибки. Голос був низьким і потужним, немов звуки органу, але зловісним, як таємні книги арабів. Ніхто не міг сказати, які слова прозвучали, бо промовляв він чужою мовою. Але Люк Феннер спробував записати почуте: «Дісміс-єшет-бон-досіві-дувема-енітемос».

До 1919 року жодна душа не побачила зв’язку цього туманного запису з чимось відомим людям раніше. Але Чарльз Вард раптом зблід, як смерть, упізнавши слова, що їх Мірандола10 визначив, як найстрашніше закляття, яке використовують у чорній магії. На цей страхітливий поклик відповів цілий хор відчайдушних зойків, безумовно людських, які пролунали з боку ферми Карвена. Після чого до смороду додався новий запах, такий же нестерпно їдкий. До волання долучилося виразно помітне завивання, то гучніше, то стихаюче, немов перехоплене спазмами. Іноді воно ставало майже невиразним, жоден із слухачів не міг розрізнити слів; іноді переходило у страшний істеричний регіт. Потім пролунав зойк жаху, вигук шаленства, що студить душу, який вирвався з людських горлянок, ясний і гучний, незважаючи на те, що, ймовірно, лунав із самісіньких глибин підземелля. Після чого запанувала тиша та суцільна пітьма. Клуби ядучого диму здійнялися до неба, затьмарюючи зорі, хоча ніде не було видно вогню і жодна будівля на фермі Карвена не зазнала ушкоджень (як виявилося наступного ранку).

Незадовго до світанку двоє людей в просяклому жахливим смородом одязі постукали до Феннерів і попросили у них кухоль рому, за який дуже щедро заплатили. Один із них розповів Феннерам, що Джозефу Карвену відтепер гаплик, і що їм у жодному разі не велено згадувати про події цієї ночі. Хоч наказ звучав і самовпевнено, у ньому було щось таке, що не дозволяло його не послухатися, немов він походив від якоїсь вищої страшної сили. Отож про побачене та почуте Феннерами тієї ночі розповідали лише випадково вцілілі листи Люка, які він просив знищити після прочитання. Лише забудькуватість коннектикутського родича, котрому писав Люк (адже листи все ж так уціліли), зберегла цю подію від усіма бажаного забуття. Чарльз Вард зміг додати одну деталь, здобуту ним після довгих розпитувань мешканців Потуксету про їхніх пращурів. Старий Чарльз Слокум, котрий усе життя прожив у цьому селищі, повідомив, що до його дідуся дійшла дивна чутка: нібито в полі неподалік від селища за тиждень після того, як було оголошено про смерть Джозефа Карвена, знайшли обвуглене понівечене тіло. Теревені про це довго не змовкали, бо цей труп (правда, дуже обгорілий) не належав ні людині, ні будь-якій тварині, знайомій жителям Потуксета або описаній у літературі.

6

Ніхто з тих, хто брав участь у нічній атаці, нічого про неї не розповідав, і всі подробиці, що дійшли до нас, передали люди, котрі до тієї битви були непричетні. Разючою була ретельність, з якою безпосередні учасники штурму уникали навіть найменшої згадки про нього.

Восьмеро моряків попрощалися із життям, але хоча їхні тіла й не передали сім’ям, ті вдовольнилися розповіддю про зіткнення з митниками. Так само пояснили і численні рани, ретельно забинтовані доктором Джейбзом Бовеном, котрий супроводжував загін. Найважче було пояснити дивний запах, яким просмерділися всі учасники штурму, – про це згадували в місті кілька тижнів. З тих, хто командував групами, найтяжчих ран зазнали капітан Віппл і Мозес Браун. Листи, які відправили їхні дружини до своїх родичів, свідчать про те, в якому відчаї були ці жінки, коли поранені рішуче заборонили їм торкатися пов’язок і міняти їх.

Учасники нападу на ферму Карвена відразу якось постаріли, стали дратівливими та похмурими. На щастя, всі вони були сильними, звиклими діяти в найважчих умовах, і до того ж щиро релігійними людьми, ортодоксами, котрі не визнають жодних відхилень від звичних їм вірувань. Якби вони вміли глибше замислюватися над пережитим і мали розвиненіший інтелект, то, можливо, й серйозно занедужали б. Найважче велося президенту Меннінґу, але й він зумів подолати неприємні спогади, заглушаючи їх молитвами. Кожен із цих непересічних людей зіграв у майбутньому важливу роль. Не більш, ніж через дванадцять місяців після цієї події, капітан Віппл опинився на чолі збудженого натовпу, який спалив корабель митників «Ґеспі», і в цьому його вчинку можна угледіти намір назавжди позбутися жахливих образів, які обтяжували його пам’ять, замінивши їх іншими спогадами.

Вдові Джозефа Карвена відіслали запечатану свинцеву труну дивної форми (вочевидь, знайдену на фермі, де її приготували на випадок необхідності); в ній, як повідомили жінці, й лежало тіло чоловіка. Їй оголосили, що нещасного вколошкали в сутичці з митниками, подробиць про яку їй краще не знати. Більше ніхто й словом не обмовився про кончину Джозефа Карвена. Отже Чарльз Вард мав у своєму розпорядженні лише туманний натяк, на якому й збудував своє припущення. Це була лише тоненька ниточка – підкреслений тремтячою рукою пасаж із конфіскованого послання Джедедії Орна до Карвена, що його частково переписав своїм почерком Ізра Віден. Копію вдалося знайти у нащадків Сміта, і можна було лише гадати, чи віддав її Віден своєму приятелю (коли з усім було покінчено) як пояснення жахливих речей, що трапилися з ними. Або, що було ймовірніше, лист опинився у Сміта ще до цього, і він підкреслив ці фрази власноруч. Ось який уривок був підкреслений у цьому листі:

«Я знову і знову кажу Вам: не викликайте Того, кого не зможете підкорити своїй волі. Під цими словами маю на увазі Того, хто зможе, своєю чергою, викликати проти Вас такі сили, проти яких виявляться марними навіть Ваші найпотужніші інструменти та закляття. Просіть Меншого, бо Великий може не забажати Вам відповісти, і в його владі опинитесь не лише Ви, але і багато інших».

У світлі цього пасажу, міркуючи про те, яких невимовно жахливих спільників міг викликати силами магії Карвен у хвилину відчаю, Чарльз Вард задавався запитанням: чи справді його пращур загинув від руки когось із громадян Провіденса?

Впливові люди, котрі керували штурмом ферми Карвена, доклали чимало зусиль до того, щоб будь-яку згадку про нього стерти з пам’яті людей і з анналів міста. Спочатку вони не були настільки рішуче налаштовані та дозволили вдові загиблого, його тестю та доньці залишатися необізнаними з реальним станом справ. Але капітан Тіллінґест був хитрим і проникливим, тож незабаром дізнався достатньо, щоби вжахнутися та зажадати від своєї доньки повернути собі дівоче прізвище. Він наказав спалити всі книжки покійного та папери, що залишилися після нього, а також стерти напис із надгробка на могилі свого зятя. Він добре знався з капітаном Віпплем і, ймовірно, отримав більше знань від бравого моряка, ніж будь-хто інший, про останні хвилини чаклуна, затаврованого вічним прокляттям.

З того часу строго заборонили згадувати навіть ім’я Карвена та наказали знищити всі записи в міських архівах і замітки в місцевій газеті, що його стосувалися.

Пані Тіллінґест (як тепер називалася вдова Карвена) після 1772 року продала будинок в Олні-корт та жила разом із своїм батьком на Павер-лейн аж до самої смерті, 1817-го. Ферма в Потуксеті, якої всі уникали, з роками руйнувалася і занепадала з небаченою швидкістю. До 1780 року там ще залишалися кам’яні та цегляні будівлі, а до 1800-го навіть вони перетворилися на купу руїн. Ніхто не насмілювався пробиратися через розлогий чагарник на березі річки, де могли ховатися потаємні двері. Ніхто не намагався уявити собі обставини, за яких лише смерть врятувала Джозефа Карвена від жахів, викликаних ним самим.

І лише огрядний капітан Віппл час від часу бурмотів собі під ніс (як стверджували люди, котрі мали хороший слух) не зовсім зрозумілі слова:

«Хай йому грець… якщо вже волаєш – то хоч не смійся… Цей клятий мерзотник наостанок приховав найгірше… Слово честі, треба було спочатку спалити його будинок».

ІІІ. Пошуки та виклики