Крізь браму срібного ключа

Цей рукопис знайшли серед речей покійного Річарда Г. Джонсона, доктора філософії та хранителя Археологічного музею Кабо в Бостоні (штат Массачусетс).

I

Чи хтось із жителів Бостона – так само, як і будь-який більш-менш уважний читач за його межами – зможе забути дивну пригоду, що якось трапилася в музеї Кабо. Сенсаційні газетні публікації, присвячені бісівській мумії; галасливі чутки про настільки ж жахливі стародавні перекази, віддалено пов’язані з нею; хвиля нездорового зацікавлення, що здійнялася 1923-го серед прихильників усіляких заборонених культів, та трагічна доля двох відвідувачів, котрі потай залізли до музею в ніч на 1 грудня того ж року, – все це, узяте загалом, стало класичним прикладом формування міфу, який передавали з покоління в покоління і який попутно обростав усе новими жахливими вигадками.

При цьому кожній, навіть не надто обізнаній людині, було ясно, що всі до одної публікації свідомо замовчували щось вельми істотне в цій історії – щось, що має фатальне значення для всього людства. Занадто квапливо забули про тривожні натяки свідків на більш ніж дивний стан одного з цих мертвих тіл. А зовсім уже неймовірні зміни, яких зазнала мумія і які за будь-яких інших обставин привернули б невситимий інтерес преси, газетярі й узагалі обійшли увагою. Украй підозрілим здалося людям і те, що мумію більше ніколи не виставляли у призначеній для неї заскленій вітрині. Й уже зовсім непереконливо прозвучало пояснення, що розкладання тканин, яке посилюється, унеможливило її подальше експонування. І це в наші дні, коли мистецтво таксидермії досягло таких висот! Мені, як хранителю музею, мабуть, варто було б оприлюднити всі замовчані факти, але за життя я ніколи цього не зроблю. У нашому світі й у Всесвіті, що оточує його, існує щось таке, про що більшості людей краще не знати. Цю думку суголосно поділяють усі – персонал музею, лікарі, журналісти й правоохоронці – кому довелося зіткнутися віч-на-віч з цим утіленням пекельного жаху. Водночас здається незаперечним, що подію настільки приголомшливого наукового й історичного значення просто були зобов’язані якось зафіксувати документально. Керуючись цим останнім міркуванням, я і підготував для вузького кола серйозних учених справжній звіт про ті феноменальні події. Він займе своє місце в шерегу інших матеріалів, призначених для прочитання після моєї смерті, якщо, звісно, здоровий глузд моєї духівниці не підкаже їй кинути цей моторошний документ у вогонь. Додам також, що тієї миті, судячи з усього, залишилося чекати зовсім недовго, позаяк деякі зловісні та незбагненні події останніх тижнів підвели мене до думки, що моєму життю, як і життю інших посадових осіб музею, загрожує цілком реальна небезпека. Маю на увазі гостру неприязнь, яку відкрито виявляють щодо нас прихильники таємних культів, широко поширених серед азіатів, полінезійців і розмаїтих містиків без роду та племені.

(Примітка виконавця заповіту: Доктор Джонсон несподіваним і дуже загадковим чином помер 22 квітня 1933-го від паралічу серця. Вентворт Мур, таксидерміст музею, безслідно зник у середині попереднього місяця. 18 лютого того ж року доктор Вільям Міно, котрий керував анатомічним розтином мертвих тіл, був поранений ударом ножа у спину і помер наступного дня).

Фактично ця історія розпочалася 1879-го, коли музей придбав у «Східної транспортної компанії» жахливу мумію, що не піддається жодній класифікації. У ті часи я ще не був хранителем музею, але добре запам’ятав, що її виявили за неймовірних і дуже зловісних обставин у гробниці невідомого походження в сиву давнину на невеликому острівці, що раптово піднявся з дна Тихого океану.

11 травня 1878 року Чарльз Везербі, капітан торговельного корабля «Ерідан», що вийшов із новозеландського Веллінґтона й взяв курс на чилійське Вальпараїсо, зауважив у відкритому морі невідомий острів, не позначений на жодній мапі, що мав, вочевидь, вулканічне походження. Високим усіченим конусом він гостро стирчав над поверхнею води. Гурт матросів, що висадився на нього під орудою самого капітана, виявив на стрімких схилах, якими вони дерлися вгору, свідчення його тривалого перебування під водою. Верхівка острова мала сліди нещодавніх руйнувань, отриманих, імовірно, в результаті підземного поштовху. Серед розкиданих навколо уламків зустрічалися і великі каменюки, які все ще зберігали сліди штучного обробляння. Вже поверхневе обстеження острівця виявило наявність циклопічної кам’яної кладки явно з доісторичних часів, на кшталт тієї, яку час від часу знаходять на деяких давніх островах Тихого океану й яка становить одвічну археологічну загадку.

Нарешті матроси надибали величезну кам’яну гробницю, що раніше була частиною іншої, ще грандіознішої підземної споруди. В одному закутку гробниці їх, власне, й чекала ця страшна мумія. Матросів, охоплених панічним жахом, причиною якого частково слугувало приголомшливо моторошне різьблення на кам’яних стінах, усе ж вдалося змусити перенести мумію на облавок корабля, хоча навіть торкнутися до неї було неможливо без незрозумілого страху й огиди. Поруч із тілом знайшли загадковий циліндр, виготовлений із невідомого металу, що містив у собі щільно згорнутий рулон тонкої блакитної плівки, від початку до кінця почерканої незрозумілими ієрогліфами, намальованими на плівці сірим пігментом. У самому центрі гробниці з кам’яної підлоги виступала якась подоба віка велетенського люка, але через брак достатньо міцних інструментів матроси це віко підняти не зуміли.

Музей Кабо, на той час лише тільки-но створений, негайно придбав і мумію, і циліндр, але убогість наданого капітаном звіту про зроблене ним відкриття не могла вдовольнити науковців. Тодішній хранитель музею Пікман особисто подався до Вальпараїсо, де спорядив шхуну в сподіванні знайти загадкову гробницю. На жаль, він зазнав невдачі. Там, де, згідно зі звітом капітана, мав бути острів, тепер стелилася лише безмежна широчінь океану; було цілком ясно, що ті ж самі сейсмічні сили, що настільки раптово виштовхнули ділянку океанічного дна нагору, знову захопили його в похмурі безодні води, де він спочивав бозна-які незліченні століття. Зі зникненням острова була назавжди втрачена і таємниця важкого віка таємничого люка. Залишилися лише мумія та циліндр – їх і виставили в листопаді 1879 року на огляд публіки в спеціально відведеній для мумій залі.

Археологічний музей Кабо, який спеціалізується на реліквіях напівзабутих і маловивчених цивілізацій, що не мають особливої художньої цінності, – невелика установа, яка не набула широкої популярності, хоча в наукових колах його репутація достатньо висока. Він розташований на Маунт-Вернон-стрит, в самому центрі фешенебельного бостонського Бекон-гіллу, це колишнє приватне обійстя з прибудовою позаду. Маю сказати, що аж до нещодавніх жахливих подій, після яких він набув лихої слави, ця споруда, збудована 1819-го за проектом архітектора Балфінча, викликала чорну заздрість серед її манірних сусідів.

Залу мумій, розташовану на третьому поверсі західного крила музею, найвидатніші історики й антропологи справедливо вважають перлиною американських колекцій старожитностей. Тут зберігають не лише типові взірці давньоєгипетського мистецтва бальзамування – від найранніших експонатів із Саккари[2] до пізніших коптських спроб бальзамування мертвих тіл, що відносяться до восьмого століття після Різдва Христового, – а й мумії інших цивілізацій, зокрема, доісторичні індіанські поховання, знайдені нещодавно на Алеутських островах. За ґлянцевим склом вітрин впокоїлися людські постаті з Помпеї, що скорчилися в передсмертній агонії, отримані при заливанні гіпсом трагічних пустот у лавові маси, і муміфіковані самою природою тіла загиблих під обвалами в копальнях та інших підземних приміщеннях (багато з цих тіл вражають найнеймовірнішими смертними позами). Одним словом, тут вдалося зібрати все, що тільки може збагатити колекцію на таку тематику. 1879 року експозиція музею, природно, була не настільки великою, як нині, але вже тоді вона вабила до себе відвідувачів. Та головною визначною пам’яткою музею був, певна річ, новий експонат – зловісна на вигляд мумія з первісної циклопічної гробниці з ефемерного острівця, що лише ненадовго піднявся з океанської глибочіні.

Муміфікований чоловік був середнього зросту і належав до невідомої науці раси. Він застиг у неприродно скоцюрбленій позі, наполовину прикривши схожими на клешні краба горішніми кінцівками обличчя з висунутою вперед нижньою щелепою. Варто сказати, що це обличчя вражало своїми висхлими рисами і було спотворене таким жахом, що декотрих відвідувачів, коли бачили його, починало тіпати. Повіки мумії за століття геть всохли, за ними опуклі очні яблука. На горішній частині голови і на вилицях збереглися кущики волосяного покриву; барва тіла загалом була близькою до матового сірого кольору. Поверхня мумії на дотик нагадувала щось середнє між шкірою та каменем, і всі без винятку фахівці, котрі намагалися встановити методу бальзамування, були змушені визнати свою цілковиту поразку. Деякі ділянки тіла постраждали від часу і розклалися. Мумію обмотали шматками тканини незвичайної вичинки і досі небаченого крою.

Навряд чи хтось зміг би достеменно визначити, що саме робило цей експонат настільки моторошним і відразливим. Висхле тіло викликало невиразне та незрозуміле відчуття безмежної вічності й абсолютної чужорідності, що може виникнути, якщо вам доведеться з краю жахливої прірви зазирнути в якусь таємничу безодню. Але насамперед глядачам упадав у вічі вираз божевільного переляку на зморщеному, напівзатуленому горішніми кінцівками обличчі з випнутою нижньою щелепою. Це уособлення нескінченного, нелюдського, космічного жаху не могло не навіяти таких же почуттів кожному відвідувачу музею, тим більше що цьому всіляко сприяла атмосфера таємничості та тривоги, яка огортала всю будівлю.

Серед достатньо вузького кола постійних відвідувачів цей релікт найдавнішого, давно забутого світу незабаром набув лихої слави, хоча самотність розташування і камерний характер діяльності музею аж ніяк не сприяли вибуху того сенсаційного зацікавлення, який викликав, наприклад, знаменитий «Кардифський велетень»[3]. Минулого століття стихія вульгарного галасу ще не затопила наукові сфери такою мірою, як тепер. Крім цього, учені різних напрямків наполегливо, хоч і без успіху, намагалися визначити характер цього жахливого об’єкта. В їхньому середовищі перманентно функціонували різноманітні теорії про сутність давніх тихоокеанських цивілізацій, які залишили після себе помітні сліди у вигляді кам’яних статуй острова Пасхи або мегалітичних споруд Понапе та Нан-Мадола[4]. Спеціалізовані журнали повнилися міркуваннями про таємничий континент, сліди якого нині позначали лише його колишні гірські шпилі, відомі нам як незліченні острови Меланезії та Полінезії. Відмінності у визначенні періоду існування цієї гіпотетичної цивілізації, як і континенту, одночасно вражали і бавили, а тим часом у деяких міфах Таїті й інших тихоокеанських регіонів виявили деталі, що дивним чином узгоджуються з цією теорією.

Однак усе більше уваги науковців став привертати циліндр із загадковим сувоєм, заповненим незрозумілими ієрогліфами, що дбайливо зберігають у бібліотеці музею. Прямий стосунок циліндра до мумії питань не викликав: усі без винятку втямили, що розгадка таємничих написів могла дати ключ і до таємниці жахливої фігури. Циліндр сягав близько чотирьох футів у довжину і сімох восьмих фута в діаметрі. Він був виготовлений із незвичайного металу, що переливається всіма кольорами веселки, і ніяк не піддається хімічному аналізу, а також не вступає в реакцію з жодними речовинами. Він був щільно закупорений накривкою з того ж металу і вкритий гравіюванням декоративного, а може, й символічного значення: розсипом переплетених між собою знаків, які, здавалося, були створені в якійсь цілком чужій, парадоксальній геометричній системі.

Не менш загадковим був і сувій, згорнутий у циліндрі, – акуратна, тонка, блакитно-біла рурочка плівки, яку неможливо жодним чином проаналізувати, – накручена навколо тонкого стрижня з уже згаданого металу в розгорнутому стані сягала в довжину близько двох футів. Великі виразні ієрогліфи, що тягнуться вузькою смугою вздовж центральної частини сувою та накреслені сірим, також із невідомими ознаками пігментом, не були схожі на жодну абетку, відому сучасним лінгвістам і палеографам. Ці письмена так і не вдалося розшифрувати, хоча адміністрація музею і розіслала їхні копії всім відомим фахівцям у цій царині.

Правда, декотрі дослідники, достатньо обізнані в літературі з окультизму та магії, виявили неясну схожість окремих ієрогліфів із символами первісних людей, описаними в деяких вельми давніх і малозрозумілих езотеричних трактатах, таких як «Книга Ейбона»[5], що, як вважається, прийшла ще з леґендарної Гіпербореї, або ж жахливий, повсюдно заборонений «Некрономікон» божевільного араба Абдула Аль-Хазреда. Жодна з цих паралелей, однак, не здавалася безперечною, і з огляду на домінантне серед серйозних учених зневажливе ставлення до окультизму вирішили відмовитися від спроб поширити копії сувою серед фахівців із містики. Якби це зробили своєчасно, провадження в справі могло б виявитися зовсім іншим. Якби комусь із читачів довелося хоч одним оком зазирнути до моторошної книги фон Юнцта[6] «Таємні культи» і поглянути на ці знаки, то він тут же побачив би явні аналогії. Та в ті часи примірники праць фон Юнцта зустрічалися неймовірно рідко – фактично були відомі лише перше дюссельдорфське (1839) видання, переклад Брайдвелла (1845) і урізана репринтна публікація, яку здійснило видавництво «Ґолден ґоблін прес» 1909 року. Власне кажучи, увагу жодного з окультистів або дослідників езотеричних переказів доісторичних часів по-справжньому так і не залучили до загадкового сувою аж до нещодавнього вибуху сенсаційного журналістського зацікавлення, що прискорив трагічний розв’язок цієї історії.

II

Такий стан речей зберігався ще півстоліття після купівлі музеєм мумії. Цей жахливий експонат став для освічених жителів Бостона визначною місцевою пам’яткою та джерелом для гордощів, але не більше, а про саме існування супутніх циліндра та сувою – після десятиліття безплідного дослідження – фактично забули. Діяльність музею Кабо вирізнялася таким консерватизмом і скромністю, що жодному репортерові або письменнику й на гадку не спало б завітати в його нудні межі в пошуках матеріалу, здатного зацікавити широкий загал.

Галас зчинився навесні 1931 року, коли придбали нові екстравагантні експонати: дивовижні предмети і на диво добре збережені тіла, знайдені у гробницях біля французького міста Аверуань, під майже знищеними руїнами Шато Фоссесфламма[7], що набули зловісної популярності та викликали ажіотаж серед газетярів. Вірна своїй манері працювати ліктями міська газета «Бостонська колонка» замовила своєму дописувачу для недільного числа розлогу статтю про нові придбання та порадила приправити її загальним описом музею. Але цей молодик, котрого звали Стюарт Рейнолдс, уздрів давно всім відому жахливу мумію і побачив у ній набагато карколомніший матеріал для сенсації, ніж опис новопридбаних знахідок, заради яких його й послав сюди редактор. Поверхневе ознайомлення з теософськими працями, захоплення вигадками таких письменників, як полковник Черчворд і Льюїс Спенс[8], котрі розповідають про давні континенти та забуті цивілізації, пробудили в Рейнолдсі особливий інтерес до таких реліквій.

У музеї журналіст довго дошкуляв усім своїми нескінченними і не завжди розумними запитаннями, а також вимогами допомогти йому сфотографувати мумію в незвичайних ракурсах, для чого знадобилося совати її то туди, то сюди. У музейній бібліотеці, розміщеній у підвальному поверсі, він годинами розглядав дивний металевий циліндр і сувій, фотографуючи їх під різними кутами, а також зобразив у всіх подробицях загадковий ієрогліфічний текст. Він попросив показати всі книги, які хоча б трохи пов’язані з примітивними культурами та затонулими континентами, а потім по три години щодня робив виписки з них, покидаючи музей лише для того, щоб тут же податися до Кембриджа, де в бібліотеці Вайденер можна було погортати (попередньо отримавши дозвіл) жахливий і заборонений «Некрономікон».

5 квітня його велика стаття з’явилася в недільному випуску «Бостонської колонки» – рясно ілюстрована світлинами мумії, циліндра та сувою з ієрогліфами, виконана в звичайному дурнувато-інфантильному стилі, яким газета звикла просторікувати на догоду широкому колу своїх розумово незрілих читачів. Сповнена невідповідностей, перебільшень, потуг на сенсацію, вона достеменно відповідала тому штибу статей, які зазвичай порушують поверхневий і недовгий інтерес загалу. В результаті ще недавно малолюдні й тихі зали залюднили балакучі натовпи людей, котрі тупо витріщалися і яких строгий інтер’єр музею ніколи раніше не знав.

За всього інфантилізму статті, вона привернула до музею й тямущих, освічених відвідувачів, бо світлини в ній свідчили самі за себе. Адже й серйозним людям іноді трапляється зазирнути до «Бостонської колонки». Пригадую, наприклад, одного дивного відвідувача, котрий з’явився в музеї в листопаді. Темнолиций, у тюрбані, з густою бородою, з якимось вимученим, неприродним голосом і дивно байдужим обличчям, із незграбними руками, схованими в білі рукавиці, що безглуздо виглядали тут. Він сказав, що живе в нетрях Вест-Енду, і назвався Свамі Чандрапутрою. Цей індус виявився феноменальним ерудитом в окультних науках і, мабуть, дуже зацікавився схожістю ієрогліфів сувою з деякими знаками та символами забутого стародавнього світу, про який у нього, нібито інтуїтивно, склалося доволі чітке уявлення.

У червні популярність мумії вихлюпнулася за межі Бостона, і на адресу музею від окультистів та інших знавців містичних наук посипалися запитання, а також вимоги вислати фотографії. Загалом це не дуже тішило персонал музею, оскільки наша суто наукова установа не симпатизує всіляким фантастам і мрійникам, і все ж ми сумлінно відповідали на всі листи. Одним із результатів такого листування стала дуже вчена стаття знаменитого новоорлеанського містика Етьєна-Лорана де Маріньї в журналі «Окульт-ревю», де він доводив абсолютну тотожність багатьох геометричних орнаментів циліндра й ієрогліфів сувою з деякими ідеограмами зловісного значення (узятих із первісних монолітів і атрибутики таємних ритуалів езотеричних товариств), які були відтворені в жахливій «Чорній книзі», а також у праці фон Юнцта «Таємні культи».

Де Маріньї пригадав жахливу смерть фон Юнцта, що сталася 1840 року, через рік після опублікування в Дюссельдорфі його жахливої праці, і розповів про страхітливі леґенди й інші достатньою мірою підозрілі джерела інформації, з яких користав учений. Головне ж, він підкреслював разючу одноманітність леґенд, із якими фон Юнцт пов’язував більшість відтворених ним ідеограм. Ніхто не міг заперечувати того факту, що стародавні перекази, які наполегливо згадували про циліндри та сувої, мали прямий стосунок до експонатів музею, але при цьому їх характеризували з такою захопливою екстравагантністю, зокрема, абсолютно неохопні діапазони часів і неймовірні, фантастичні аномалії забутого стародавнього світу, що набагато легше було просто захоплюватися ними, ніж у них повірити.

А захоплення публіки і справді не мало меж, позаяк передруки в пресі відбувалися повсюдно. Статті з численними ілюстраціями, які розповідають або коротко переказують суть леґенд із «Чорної книги», розлого мовили про мумію, що вселяє жах, а також порівнювали орнамент на циліндрі й ієрогліфи сувою зі знаками, відтвореними фон Юнцтом, і викладали напрочуд дикі, безглузді й ірраціональні вигадки та теорії. Такі публікації з’явилися скрізь. Число відвідувачів музею потроїлося, а всеосяжний характер зацікавлення, що спалахнув раптово, підтверджувався надлишком кореспонденцій, які ми одержували, здебільшого беззмістовних. Схоже, мумія та її походження створили для людей із бурхливою уявою гідного суперника депресії, що панувала у 1931–1935 роках, і стали головною темою для балачок. Щодо мене, то головний ефект усього цього фурору полягав у тому, що мені мимоволі довелося здолати жахливий фоліант фон Юнцта в скороченому викладі «Ґолден ґоблін» – і це уважне читання, з одного боку, змусило мене не лише раз по раз відчувати запаморочення, нудоту, але й подякувати долі за те, що вона позбавила мене від дикого огиддя, що незабаром настало після повного видання тексту.

III

Стародавні перекази, цитовані в «Чорній книзі» й пов’язані з орнаментами та символами, настільки близько спорідненими зі знаками й ієрогліфами сувою та циліндра, і справді приголомшували і навіювали неабиякий страх. Здолавши неймовірну низку століть і проминувши всі відомі нам цивілізації, раси та держави, вони зосередилися навколо зниклого народу й континенту, що згинув, які стосуються нечувано далеких, туманних і первісних часів. Навколо народу й континенту, які в найдавніших переказах називають My і які, судячи із записів мовою наакаль, процвітали двісті тисяч років тому, коли Європа ще слугувала притулком для деяких гібридних істот, а Гіперборея, що не дожила до наших часів, поклонялася чорному аморфному Цатоґґуа.

Там згадували і про королівство або країну К’наа, де перше людське плем’я виявило грандіозні, жахливі руїни, залишені невідомими істотами, що хвиля за хвилею проникали сюди з далеких зірок і жили тут призначені їм довгі століття в світі, що тільки народжувався і нікому ще не потрібному. Королівство К’наа було священним місцем для поклоніння, тому із самої його серцевини тягнулися до неба похмурі базальтові скелі священної гори Яддіт-Ґго, а її вінчала складена з гігантських кам’яних блоків фортеця, набагато давніша, ніж саме людство, яку збудувало плем’я вихідців із темної планети Юґґот, що колонізували наш світ задовго до зародження земного життя.

Чужинці з Юґґоту зникли багато тисячоліть тому, але залишили після себе моторошну безсмертну істоту – свого жахливого бога та покровителя Ґатанотоа, що спустився в глиб гори Яддіт-Ґго і з того часу таїться в підземеллі під твердинею. Жодна людина ніколи не підіймалася на Яддіт-Ґго і не бачила тієї зловісної фортеці, хіба що інколи на тлі вечірнього неба вимальовувалися її віддалені, збудовані за законами дивної геометрії обриси. Більшість посвячених людей вірила, що Ґатанотоа завжди живе там, перевертаючись у таємничих глибинах під мегалітичними стінами. І багато хто вважав, що чудовиську мають постійно приносити жертви, щоб воно не вибралося зі своїх таємних глибин і не згубило світ людей, як колись був знищений світ прибульців із Юґґоту.

Якщо не приносити жертви, подейкували люди, то Ґатанотоа вибереться на денне світло і важкою ходою спуститься з базальтових скель Яддіт-Ґго, заподіюючи смерть кожному на своєму шляху. Бо жодна жива істота не може поглянути не лише на саме чудовисько, але і на його близько до правди виконане різьблене зображення будь-якого розміру без того, щоб не зазнати мук, жахливіших за саму смерть. Споглядання великого бога або його подоби, як свідчать леґенди планети Юґґот, призводить до паралічу й скам’яніння надзвичайно моторошного на вигляд, у результаті якого тіло жертви обертається в щось середнє між шкірою та каменем, тоді як її мозок залишається вічно живим, незбагненним чином застиглим і замурованим на століття, у божевільній тузі усвідомлюючи своє проходження крізь нескінченні епохи безпорадності й бездіяльності, допоки випадок або сам час не довершать руйнування скам’янілої оболонки, тим самим залишивши сіру речовину без зовнішнього захисту, не приречуть його на смерть. Але, певна річ, здебільшого жертва була приречена збожеволіти задовго до того, як настане це відтерміноване на багато епох позбавлення від тортур у вигляді смерті. Жодне людське око, твердять леґенди, дотепер не посміло кинути погляд на Ґатанотоа, бо і нині небезпека настільки ж велика, як і в ті нескінченно далекі часи.

Щороку в жертву Ґатанотоа приносили дванадцять юних воїнів і дванадцятьох дівчат. Їхні тіла вкладали на палаючі вівтарі в мармуровому храмі, збудованому біля підошви гори, бо ніхто не наважувався піднятися на базальтові скелі Яддіт-Ґго і тим більше підійти до циклопічної твердині, зведеної на його шпилі ще до появи на Землі людини. Влада жерців Ґатанотоа була безмежною, позаяк лише вони могли захистити К’наа й усю країну My від божества, яке будь-якої миті може вийти з таємного притулку назовні й обернути всіх присутніх на камінь.

На чолі сотні жерців Темного бога стояв Аймеш-Мо, верховний жрець, котрий на святі Нат завжди прошкував попереду короля Табона і гордо стояв, випроставшись на весь зріст, перед каплицею Дгорік у той час, як володар смиренно схиляв перед нею коліна. Кожен жрець мав мармурове житло, скриню золота, дві сотні рабів і сотню наложниць, не кажучи вже про його незалежність від цивільного закону і про владу дарувати життя або карати смертю кожного жителя К’наа, за винятком королівської свити. Але якою б великою не була влада жерців, країна завжди жила в страху, щоби Ґатанотоа не вислизнув із похмурих глибин і не спустився донизу, сіючи серед людства жах і скам’яніння. Згодом жерці заборонили людям навіть думати про Темного бога або уявляти собі його жахливий вигляд.