Крізь браму срібного ключа
Це був рік Червоного місяця (за підрахунками фон Юнцта, 173–148 тисяч років до P. X.), коли вперше людська істота наважилася не скоритися Ґатанотоа і повстати проти жахливої його погрози. Цим відважним єретиком був Т’йоґ, верховний жрець Шуб-Ніґґурата і хранитель мідного храму Всемогутнього цапа з леґіоном юних. Він довго міркував про владу різних богів, йому послали дивовижні сни й одкровення, пов’язані з життям цього і ще давніших світів. Урешті-решт, він набув упевненості, що добрих богів можна налаштувати проти злих, і повірив, що Шуб-Ніґґурат, Нуґ та Єб, як і змієбог Йґг, стануть на бік людей у боротьбі проти тиранії пихатого Ґатанотоа.
За навіюванням богині-матері Т’йоґ вписав у Наакаль – ієратичний текст свого жрецького ордену – небувале раніше закляття, здатне, як йому здавалося, запобігти небезпеці скам’яніння, яке може спричинити Темний бог. Під його захистом, вважав він, людина, котра зважиться на подвиг, зуміє піднятися на базальтові скелі та першою з усіх людей увійти до циклопічної цитаделі, під якою ховається Ґатанотоа. Т’йоґ був упевнений, що, ставши віч-на-віч із жахливим богом, за підтримки могутнього Шуб-Ніґґурата і його синів, він зможе змусити його до згоди і назавжди звільнить людство від прихованої в безодні загрози. Вдячні люди будуть готові віддати своєму визволителю всю шану, яку він сам собі забажає. До нього перейдуть усі привілеї жерців Ґатанотоа, а потім стануть досяжними не лише королівське звання, але, можливо, й навіть ореол нового божества.
Своє охоронне закляття Т’йоґ накреслив на сувої, зробленому з плівки птаґон (за фон Юнцтом, зворотний бік шкіри давно вимерлої ящірки якіт), і замкнув його у вкритий орнаментом циліндр із лаґ-металу, який принесли із собою найдавніші представники планети Юґґот. Ця магічна формула могла навіть повернути скам’янілим жертвам їхній первісний вигляд. Відступник нарешті зважився, сховав циліндр під мантією і проникнув до циклопічної фортеці з обрисами, що ґрунтуються на якійсь чужорідній геометрії, і зійтися віч-на-віч із монстром у його ж лігві. Що станеться після цього, він навіть не здогадувався, але надія стати рятівником людства зміцнювала рішучість сміливця.
Він не врахував одного – заздрощів і зажерливості розбещених пошаною жерців Ґатанотоа. Почувши про намір Т’йоґа і злякавшись утратити свій престиж і привілеї, вони здійняли шалений галас проти так званого блюзнірства, волаючи всюди, що жодна людина не зможе піднятися на гору над Ґатанотоа, що будь-яка спроба повстати проти нього лише накличе на людство його шалений напад і що жодне закляття і навіть майстерність жерців не врятують від його гніву. Цим лементом вони сподівалися повернути думку народу проти відступника, але прагнення людей звільнитися від жахливого тирана було настільки сильним і так довіряли вони магічному мистецтву та завзяттю Т’йоґа, що всі протести жерців ні до чого не призвели. Навіть король Табон – зазвичай усього лише маріонетка в руках жерців – відмовився забороняти Т’йоґу його відважне паломництво.
І тоді жерці потай зробили те, чого не зуміли зробити відверто. Однієї ночі Аймеш-Мо, верховний жрець, тихцем проник до келії Т’йоґа при храмі й викрав із його спального одягу циліндр зі заповітним сувоєм, підмінивши його іншим, дуже схожим, але позбавленим магічної сили. Коли фальшивий талісман ковзнув назад в одежу приспаного відступника, не було кінця-краю радощам Аймеш-Мо, бо він був упевнений, що підміна зможе залишитись непоміченою. Вважаючи себе захищеним справжнім закляттям, Т’йоґ вибереться на заборонену гору та вступить до Оселі зла. І тоді все інше довершить сам Ґатанотоа, захищений від усіх чар.
Жерцям Темного бога більше не було потреби виступати проти непокори вищій силі. Нехай Т’йоґ вирушає назустріч власній смерті. А вони завжди будуть зберігати потай вкрадений сувій, який має силу справжнього закляття, і передавати у спадок від одного верховного жерця до іншого в надії використати його в далекому майбутньому, коли, можливо, знадобиться порушити священний закон – волю бога-диявола. Залишок ночі Аймеш-Мо безтурботно проспав.
На світанку Дня небесних вогнів (який так і не зміг витлумачити фон Юнцт) Т’йоґ, благословенний королем Табоном, котрий поклав руку на голову сміливця, у супроводі юрби, що молилася та співала ритуальних пісень, вирушив на жахливу гору, тримаючи в правій руці патерицю з дерева тлат. Під своєю мантією він ніс циліндр із сувоєм, що містив, на його думку, справжнє закляття проти сили Темного бога. Він так і не виявив фальшивку. Як і не вловив глузування в словах, які Аймеш-Мо та інші жерці щохвилини вплітали в молитви, нібито просячи у неба дарувати посланцю народу успіх і добробут.
Мовчки стояв унизу натовп, споглядаючи, як зменшується в далечіні постать Т’йоґа, котрий насилу спинався забороненим базальтовим узгір’ям, яке до цього часу не знало людської ходи. Багато людей ще довго стовбичили тут, витріщаючись угору навіть після того, як він зник за небезпечним виступом гори, що затуляв притулок Темного бога. Цієї ночі декому з чутливих мрійників марилося слабке тремтіння, що трусило шпиль ненависної гори, проте інші люди кпили з них. На ранок величезна юрба молилися, вибалушившись на гору – чи не повертається Т’йоґ? Те ж саме повторилося і наступного дня, і ще наступного. І ще багато тижнів люди чекали та сподівалися, а потім узялися ридати. З того часу ніхто більше ніколи не бачив Т’йоґа, котрий мав позбавити людство від страху.
Невдача зухвалої акції відступника назавжди налякала людей, і вони намагалися навіть не замислюватися про покарання, що спіткало сміливця, котрий виявив неповагу до богів. А жерці Ґатанотоа насміхалися над тими, хто надумав би опиратися волі Темного бога або оскаржити його право на жертвоприношення. У наступні роки про хитрий виверт Аймеш-Мо дізналися місцеві жителі, але і це не змінило загальної думки, що Ґатанотоа краще залишити в спокої. Більше вже ніхто не наважувався проявити відверту непокору. Так минали століття, володар змінював володаря, один верховний жрець успадковував знання іншого, народи приходили і йшли, країни підіймалися над морем і знову занурювалися в нього. Через низку століть королівство К’наа занепало, і нарешті одного жахливого дня здійнялася небачена буря, загуркотів грім, горами піднялися хвилі – і вся країна My навічно занурилася в океан.
Але все ж в останні століття існування My стародавні таємниці таки просочилися за її межі. У далеких країнах збиралися докупи сіролиці біженці із затоплених островів, котрі уникнули кари морського чорта, і тепер уже чуже небо впивалося димом із вівтарів, які тешуть на честь давно зниклих богів і демонів. Ніхто не знав, в які бездонні вирви занурився священний шпиль Яддіт-Ґго і циклопічна цитадель жахливого Ґатанотоа, але все ще волочилися по землі істоти, які бурмочуть ім’я Темного бога і здійснюють на його честь жахливі ритуали, щоб він, розгнівавшись, не пробився крізь товщу океанських вод і не став ступати важкою ходою в світі людей, сіючи жах і скам’яніння.
Навколо розсіяних по всьому світу жерців формувалися рудименти темного і таємного культу – таємного тому, що народи нових країн шанували вже інших богів і демонів, а в старих богах і бісах бачили лише зло. Прихильники цього таємного культу, як і раніше, здійснювали багато злочинних дій і поклонялися давнім жахливим ідолам. З вуст в уста передавали чутку, що нібито один зі жрецьких родів дотепер зберігає справжнє закляття проти сили Ґатанотоа, яку Аймеш-Мо викрав у приспаного Т’йоґа, хоча вже й не залишилося нікого, хто міг би прочитати або розгадати таємні письмена чи вказати, в якій частині світу загубилося втрачене королівство К’наа, жахлива вершина Яддіт-Ґго і громіздка фортеця бога-диявола.
Культ, що пережив століття, процвітав головним чином у тих районах Тихого океану, де колись існував континент My, але леґенди глухо натякали на поклоніння огидному Ґатанотоа також у злощасній Атлантиді й на жахливому плато Ленґ. Фон Юнцт передбачав його проникнення і в казкове підземне царство К’ньян, надав чіткі докази його слідів у Єгипті, Халдеї, Китаї, в забутих семітських імперіях Африки, а також у Мексиці та Перу. Більш ніж прозоро фон Юнцт натякав на зв’язок цього культу і з відьомськими шабашами в Європі, проти яких марно писали грізні папські булли. Втім, Захід ніколи не був прихильним до шанувальників цього культу; і народне обурення, викликане свідченнями про жахливі ритуали та жертвопринесення, змело геть багато його гілок. Урешті-решт, він став гнаним, тричі забороненим, затаївся, хоча його зерна і не можна вважати назавжди знищеними. Так чи інакше, але він постійно виживав – головним чином, на Далекому Сході й островах Тихого океану, де його сутність влилася в езотеричні знання полінезійського братства ареоїв.
Фон Юнцт не раз тонко і тривожно натякав на своє безпосереднє зіткнення з цим культом, і ці натяки вразили мене, коли я порівняв їх із чутками про обставини його смерті. Він згадував про пожвавлення деяких ідей, пов’язаних із очікуваною появою диявола-бога – таємничого створіння, якого жодна людина (якщо не брати до уваги відважного Т’йоґа, котрий так і не повернувся назад) ніколи не бачила, і зіставляв сам характер цих міркувань із табу, накладеним у стародавньому My на будь-які спроби навіть уявити собі образ цієї жахливої істоти. Особливий страх уселяли вченому чутки на цю тему, які поширилися останнім часом серед переляканих і зачарованих прихильників культу. Чутки, сповнені хворобливої жаги, розгадати справжню природу тієї пекельної тварюки, з якою Т’йоґ зустрівся віч-на-віч у пекельній цитаделі в тепер затонулих горах до того, як його, вочевидь, спіткав жахливий кінець. І я сам був дивно стривожений непрямими та зловісними посиланнями науковця на ці обставини.
Навряд чи менш страшними були здогади фон Юнцта щодо місця теперішнього перебування вкраденого сувою із закляттям проти сили Ґатанотоа і про кінцеві цілі й можливості його застосування. За моєї цілковитої впевненості, що вся ця історія – винятково містика, я не міг не відчути сироти на спині при одному лише безглуздому припущенні, що раптом і справді з’явиться на світ це жахливе божество й оберне все людство в скупчення жахливих статуй, які зберегли в собі живий мозок, приречених на інертне, безпорадне існування упродовж незліченних віків. Старий дюссельдорфський учений засвоїв огидну манеру більшою мірою туманно натякати, ніж однозначно стверджувати, і я міг уторопати, чому його мерзенну книжку відкинули в багатьох країнах як блюзнірську, нечисту та небезпечну.
Мене аж теліпало від відрази, й усе ж книга фон Юнцта таїла в собі якусь схиблену манливість, я не зміг відкласти її набік, не дочитавши до кінця. Додані до неї репродукції орнаментів та ідеограм із країни My були разюче схожі на знаки, зображені на дивному циліндрі й сувої, та й уся розповідь буяла подробицями, що містили неясні, але неприємно збудливі натяки на дивовижну близькість суті стародавньої леґенди до обставин появи на світ страшної мумії. Циліндр і сувій – район Тихого океану – тверда переконаність старого капітана Везербі, що циклопічна гробниця, в якій була виявлена мумія, раніше містилася під великою спорудою… Так чи інакше, а в глибині душі я надзвичайно радів тому, що вулканічний острів зник у глибині океану ще до того, як дослідники змогли знайти на ньому щось жахливе, що таїться під важким віком люка.
IV
Інформація, яку я почерпнув із «Чорної книги», виявилася напрочуд корисною, коли навесні 1932 року на мене звалилася нова хвиля газетних публікацій і свіжих подій. Нині я навряд чи пригадаю точно, з якого часу мене особливо стали турбувати часті повідомлення про поліційні акції проти химерних, фантастичних релігійних культів як на Сході, так і в інших місцях. Але в травні чи червні я вже чітко усвідомив, що раптові й незрозумілі вибухи активності таємних містичних співтовариств, які досі рідко давали про себе знати, разом прогриміли по всьому світу.
Тривожні газетні повідомлення тепер пов’язувалися для мене, мабуть, не зі зловісними натяками фон Юнцта і не з галасом навколо мумії та циліндра, які зберігають у музеї, а з тією обставиною, що увагу публіки в усьому світі привернула разюча схожість обрядових дій і текстів у прихильників розмаїтих таємних культів, що впадало в вічі, й наполегливо, в сенсаційному дусі виголошувала преса. У будь-якому разі я не міг не закарбувати з неспокоєм постійне повторення на цих збіговиськах одного і того ж імені, хоч і в різних перекручених формах, навколо якого, схоже, зосереджувалися ритуали більшості культів і яке збуджувало в присутніх дивну суміш почуттів – пошани та жаху. Деякі імена звучали як Ґ’танта, Танотаг, Тган-Тга, Ґатан і Ктан-Таг – і тут не знадобилися підказки моїх тепер численних окультних кореспондентів, аби побачити незаперечну спорідненість усіх цих варіантів із жахливим ім’ям, поданим фон Юнцтом у формі Ґатанотоа.
Проявлялися й інші вельми тривожні ознаки. Знову і знову газети посилалися на примарну, сповнену побожного страху згадку на цих зібраннях про якийсь «істинний сувій», із яким, либонь, пов’язували якісь страшні загрози та небезпеки і який нібито перебував під охороною якогось Наґоба, кого б або що б не мали на увазі під цим ім’ям. Наполегливо повторювали й ім’я, що звучало в різних варіантах, як Тоґ, Тіок, Йоґ або Зоб, і воно мимоволі пов’язувалося в моїй збудженій свідомості з ім’ям злощасного відступника Т’йоґа, котрого згадували у «Чорній книзі». Це ім’я вимовлялося в поєднанні з такими таємничими фразами, як «ніхто інший, як він», «він бачив його в обличчя», «він знає все, хоча не може ні бачити, ні відчувати», «він проніс пам’ять крізь століття», «істинний сувій звільнить його», «Наґоб володіє істинним сувоєм», «він може сказати, де знайти Це».
Атмосфера поступово нагніталася, і я анітрохи не здивувався тому, що скоро мої окультні кореспонденти, так само, як і сповнені сенсацій недільні випуски газет, стали пов’язувати незвичайну активізацію культів із пожвавленням леґенд про країну My, з одного боку, і з теперішнім утилітарним, блюзнірським використанням мумії – з іншого. Численні статті в першій хвилі газетного галасу, з їхніми наполегливими натяками на прямий зв’язок мумії, циліндра та сувою з переказами з «Чорної книги», з їхніми божевільними, просто фантастичними вигадками з цього приводу, цілком могли спровокувати спалах прихованого до цієї пори фанатизму в групах прихильників екзотичних культів, якими рясніє наш непростий світ. І ось преса знову взялася підливати оливи у вогонь – відповіддю ж були нові, ще шаленіші збурення фанатиків.
Із початком літа служителі музею стали знову помічати в залах особливу категорію відвідувачів після невеликого періоду заспокоєння, що настав за першим успіхом, залучених сюди публікаціями в газетах сенсаційних повідомлень. Усе частіше і частіше серед них опинялися люди з дивною, екзотичною зовнішністю – смагляві азіати, патлаті особи типу ні те, ні се, бородаті смуглолиці чужинці, котрі явно не мали потягу до європейського одягу. Всі вони неодмінно вимагали показати їм залу мумій, а незабаром можна було побачити, як ті невідривно витріщалися на жахливі тихоокеанські експонати з виразом непідробного екстазу на обличчі. Ця зовні спокійна, але зловісна підводна течія в строкатому потоці відвідувачів, мабуть, дуже турбувала доглядачів музею, та й я сам був далекий від холодного спокою. Я не міг не думати про домінанти поширення таємних культів серед публіки саме такого штибу, про зв’язок культових хвилювань із міфами, з цією жахливою мумією та сувоєм у циліндрі.
Інколи я відчував гаряче бажання зняти мумію з експозиції, особливо ж це почуття посилилося, коли один із доглядачів сказав мені, що вже не раз помічав, як декотрі чужинці здійснювали щось на кшталт дивного ритуалу, і чув крадькома чиєсь гаряче бурмотіння, схоже на молитву або спів. Це траплялося в ті години, коли юрби відвідувачів дещо порідшали. Один із доглядачів став відчувати дивні галюцинації та нервове збудження: йому стало здаватися, що поміщене в скляну вітрину тіло мумії зазнає слабких, майже невловних змін, які з кожним днем посилюються. Особливо в ділянці костистих, несамовито скорчених клешень і в виразі спотвореного жахом кам’яно-шкіряного обличчя. Він не міг позбутися враження, що повіки страшних, вирячених очей мумії ось-ось широко розплющаться.
На початку вересня, коли цікаві натовпи дещо схлинули і зала мумій іноді порожніла, була здійснена спроба розрізати скло вітрини й дістатися тіла мумії. Замах вчинив смаглявий полінезієць, котрого помітив і схопив доглядач ще до того, як експонату завдали якихось ушкоджень. Як з’ясувалося в ході розслідування, цей чоловік жив на Гавайських островах і був завзятим прихильником заборонених релігійних культів – якось його вже притягували до суду за участь у нелюдських ритуалах і жертвоприношеннях. Деякі папери, знайдені в його кімнаті, виявилися вельми загадковими і вселяли підозри – багато листів були поцятковані ієрогліфами, що приблизно нагадували знаки на музейному сувої та в «Чорній книзі». Але повідомити хоч щось із приводу цих речей він навідріз відмовився.
Не минуло й тижня, як ще одна спроба дістатися до мумії – цього разу через злам замка скляної вітрини – обернулася другим арештом. Затриманий сингалезець, так само як і житель Гавайських островів, раніше був викритий поліцією в протизаконній культовій діяльності й виявив точно таке ж небажання пояснювати щось слідчим. Удвічі цікавішим і похмуро-таємничим зробила цей випадок та обставина, що доглядач раніше не раз помічав, як цей чолов’яга звертався до мумії з дивними піснями, в яких безпомилково вгадувалося повторюване слово «Т’йоґ». Після цих подій я подвоїв число доглядачів у залі мумій і наказав ні на мить не випускати з уваги експонати, що стали настільки відомими.
Як і варто було очікувати, газетярі поквапилися роздмухати галас навколо цих інцидентів, відразу ж завівши дискусію про стародавню незвичайну країну My і серед іншого висловивши припущення, що жахлива мумія є не що інше, як тіло зухвалого єретика Т’йоґа, обернене в камінь, котрий залишався неушкодженим упродовж останніх 175 тисяч років бурхливої історії нашої планети. В якнайсенсаційнішій манері було заявлено, що ці дивні правопорушники репрезентують культ, що походить із країни My, і що вони поклонялися мумії або, можливо, й намагалися пробудити її до життя своїми закляттями та відмацькими чарами.
Автори статей не забули згадати і про те, що, згідно з давніми леґендами, мозок обернених у камінь жертв Ґатанотоа залишався живим, неушкодженим і самоусвідомленим. І цей пункт слугував газетярам спонукою для найнеймовірніших і найдикіших вигадок. Належну увагу приділили «істинному сувою», що дало привід висунути теорію, нібито вкрадене у Т’йоґа закляття проти сили Ґатанотоа ще не втратило своєї сили, а затримані поліцією прихильники культу намагалися з його допомогою увійти в контакт із Т’йоґом заради якихось власних амбіцій. Результатом цих сенсаційних вигадок стала третя хвиля відвідувачів, що затопила музей. Вони вибалушувалися на мумію, яка таким чином опинилася в самому центрі цієї дивної історії, що тривожила душу.
Саме в цій хвилі відвідувачів, багато з яких відвідували музей по кілька разів, і стали вперше поширюватися наполегливі чутки про поступово змінювану зовнішність мумії. Гадаю, що персонал музею – всупереч тривожним заявам не в міру нервового доглядача, зробленим кілька місяців тому – занадто звик постійно бачити ці страшні експонати, щоб пильно спостерігати за деталями, тож, вочевидь, саме схвильоване перешіптування відвідувачів привернуло увагу одного зі служителів музею до реальних, усе наростаючих змін тіла мумії. Майже відразу цей факт став надбанням преси, а галасливі його наслідки можна собі легко уявити.
Природно, я намагався належним чином вивчити ситуацію і в середині жовтня дійшов висновку, що тканини мумії й справді почали розкладатися. Через певний вплив хімічних або фізичних сполук повітря напівшкіряні-напівкам’яні волокна, либонь, поступово втрачали жорсткість, що і слугувало причиною змін у взаємному розташуванні частин тіла, а також лицьових м’язів. Проте ці факти дуже бентежать, якщо мати на увазі, що мумія зберігалася в музеї вже півстоліття і до останнього часу не ставалося жодних змін. Я був змушений попросити таксидерміста музею, доктора Мура, ретельно вивчити стан експоната. Незабаром він установив загальне розслаблення і розм’якшення тканин тіла і зробив два чи три впорскування в’яжучих засобів, але, остерігаючись раптового руйнування або розкладання мумії, не наважився вдатися до якихось рішучих заходів.
Дивною виявилася реакція натовпу роззяв-відвідувачів. Раніше кожна нова газетна сенсація викликала бурхливий наплив роззяв і базік, а тепер – хоча й преса без угаву теревенила про зміни в стані мумії – публіка, либонь, стала відчувати не знаний їй досі страх, який і поставив у певні рамки навіть нездорову цікавість гультяїв. Здавалося, люди відчули, що музей оточила якась зловісна аура, і з небувалого піку його відвідуваність впала до рівня значно нижчого, ніж нормальний. Відносне малолюддя й зробило особливо помітними химерних на вигляд чужоземців, котрі продовжували відвідувати музей, як і раніше.
18 листопада один із відвідувачів – перуанський індіанець – пережив досить дивний істеричний чи епілептичний напад і згодом, уже перебуваючи в лікарні, продовжував волати: «Воно спробувало розплющити очі! Т’йоґ намагався розклепити повіки й поглянути на мене!» На той час я вже схилявся до того, щоби прибрати жахливий експонат із зали, але все ж дозволив наших винятково консервативних директорів переконати себе. Однак було очевидно, що музей починає набувати лихої слави серед мешканців прилеглих пуританських кварталів. Останній інцидент змусив мене дати доглядачам сувору інструкцію: не дозволяти нікому простоювати перед жахливим реліктом більше кількох хвилин.
Це сталося 24 листопада, о п’ятій годині вечора, після закриття музею. Один із доглядачів зауважив, що мумія таки розплющила очі. Зміна була мінімальною: просто в обох очах завиднівся вузький півмісяць рогової оболонки. Проте вже сам факт виявився надзвичайно важливим. Поспішно викликаний до зали доктор Мур намірився було вивчити ділянки очних яблук, що відкрилися, за допомогою лупи, але навіть його слабкий дотик до мумії призвів до того, що шкіряні повіки раптом щільно зажмурилися. Всі спроби знову відкрити їх зазнали невдачі, і таксидерміст не наважився на більше. Коли він сповістив мені телефоном про те, що сталося, я, не приховую, відчув неймовірний жах, що важко узгоджувався зі звичайною фізичною природою явища. На якусь мить мені, як і більшості відвідувачів, здалося, що над музеєм загрозливо нависла зла, безлика сила з невимірних глибин часу та простору.
За два дні якийсь похмурий на вигляд філіппінець спробував сховатися в музеї після його закриття. Його заарештували й доправили до поліційного відділку, де чужинець відмовився навіть назвати своє ім’я і його довелося затримати до з’ясування особи. Проте суворий нагляд за мумією, вочевидь, остудив запал дивних на вигляд чужинців, і вони стали рідше бувати в музеї. Ще помітніше впало число екзотичних відвідувачів після запровадження нового порядку огляду мумії за принципом «Проходьте, але не затримуйтеся!».
Й ось у середу, 1 грудня, після опівночі, вибухнула трагічна кульмінація всієї історії. Близько першої години ночі з музею долинули несамовиті зойки – свідчення смертельного переляку й агонії, а безліч телефонних дзвінків від переляканих мешканців сусідніх будинків змусили хутко і майже одночасно з’явитися на місці події наряду поліції й офіційних осіб музею, зокрема мене. Частина поліціянтів оточила будівлю, інші ж разом із нами обережно увійшли досередини. У головному коридорі ми виявили задушеного нічного сторожа – шматок мотузки зі східноіндійської коноплі ще обплутував шию нещасного – і збагнули, що, всупереч усім застереженням, сюди проникли злісні й жорстокі непрохані гості. Зараз, однак, у музеї панувала могильна тиша, але ми не зважилися одразу піднятися сходами, що вели до фатального крила будівлі, де й мала, без сумніву, критися головна причина паніки. Лише після того, як будівлю освітили електричні лампи, увімкнені з центрального пульта в коридорі, ми повільно й неохоче піднялися гвинтовими сходами і пройшли під високою аркою до зали мумій.
V
Починаючи з цього моменту будь-які газетні повідомлення про жахливий випадок у музеї проходили сувору цензуру – всі свідки погодилися, що коли широкий загал буде поінформований про майбуття, яке очікує нашу планету, нічого доброго з цього не вийде.
Отже, я зупинився на тому, як ми увімкнули в усьому будинку електричне світло й увійшли до зали мумій. Під балками склепіння, що важко нависло над блискучими скляними вітринами з їхнім моторошним вмістом, ми відчували в прямому сенсі розповсюджений навкруги німий жах, і кожна деталь картини, що відкрилася нам і загнала в глухий кут, свідчила про те, що тут сталося щось недоступне нашому розумінню. Непрохані гості, їх було двоє, котрі, як ми втямили пізніше, сховалися в музеї до його закриття, перебували тут, але їм не судилося зазнати покарання за вбивство нічного сторожа. Кара їх і так уже спіткала.