Розділ 3
Уже розстаючись із Романом Лук’яновичем на летовищі у Борисполі, Марина Андріївна зрозуміла, що пропала. Пропала безнадійно й назавжди.
Оксана, подруга з Національного музею літератури, яка й запропонувала податися разом на конкурс в американський вояж, тягнула шевченкознавицю за рукав до парковки, де їх уже виглядав її чоловік, підтягнутий ставний брюнет з оберемком квітів. Поки він складував їхні валізи в багажник чорного «Міцубісі», вона озиралася, шукаючи поглядом Ромашку, але той уже десь загубився в натовпі.
«Ми навіть не поцілувалися на прощання, – притулила вона до уст долоню, що пахла терпким ароматом парфумів, і ледь не розплакалася. – Треба було піти з ним на автобус, у нас ще був шанс побути удвох… От дурепа!»
– Мариню, та сідай уже! – гримнула Оксана Чухліб із салону на товаришку, яка все ще стовбичила біля авто. – Час їхати! Петрусь заради нас відпросився зі служби!
– Я щось геть дезорієнтована. Наче приїхала не додому, а в гості. Це все через той жахливий переліт! – поправила зачіску Марина, вмощуючись на задньому сидінні й провинно посміхаючись приємному чоловікові за кермом, якому важко було приховати виправку офіцера СБУ.
Той мовчки вирулив з парковки, очима непомітно вказуючи дружині на задуману приятельку.
– Вдома розповім, – шепнула йому на вухо Оксана і притулилася світлою голівкою до його дужого плеча. – Я так скучила!
– А як скучили ми з малими! – заусміхався білосніжними зубами водій. – Що ж, сьогодні пофестивалимо з нагоди закінчення півторамісячного суворого режиму! Оце вже дам собі волю! Марино Андріївно, ви приєднуєтеся до кола обраних?
– Петрику, дай їй спокій! Не бачиш, у нас – напад ностальгії! – підморгнула чоловікові Оксана. Мовляв, видно по личку, як подруга провела нічку.
– Зрозуміло! – засміявся підполковник у цивільному. – Не кожен переживе такий шок: побачити Америку і повернутися додому.
Далі Марина Андріївна все пам’ятала, мов у тумані: як її вивантажували біля під’їзду, як забирала кота від старенької сусідки, як розпаковувалася вдома… Майже добу вона прововтузилась у ліжку, намагаючись емоційно й фізично відійти від останніх потрясінь. Але відчуття, що вона закохалася – глибоко і по-справжньому, – не давало їй не те що жити, а й дихати. Біля серця щось давило, а вона знову й знову хотіла чути такий рідний голос, бачити милі кумедні риси обличчя.
Однак обранець її серця вперто не озивався. Сама ж вона не насмілювалася зробити перший крок, хоча сучасні жінки вважають це старомодним дурисвітством. Але сорокарічну науковицю так виховали, що кодекс шляхетної жінки був для неї священним і непорушним. Минув день, другий, тиждень, вона давно ходила на роботу, як примара, а Роман Лук’янович усе мовчав. Чи не занедужав, бува, після такої виснажливої поїздки? А може, щось трапилося надзвичайне? Або телефон загубив з її номером? Вона вже не знала, що й гадати. Зрештою, якби хотів, то знайшов би її в музеї Шевченка, який знаходився одразу при Майдані Незалежності, в самому серці столиці.
На роботі її не пізнавали й знизували плечима від такої переміни. Боялися, чи не підхопила вона в Америці який-небудь вірус. Поїхала жіночка у розквіті, а прилетіла лише тінь від неї.
Марина Андріївна картала себе щохвилини за останню сцену в їхньому готельному вечорі у Нью-Йорку. Коли все так гарно складалося, для чого було бовкати про сумління? Після цих слів Роман Лук’янович начебто прокинувся зі сну, одразу перемінився, втратив відвагу і зів’яв. Вона, розпалена пристрастю, прагнула продовження поцілунків, а він застиг, мов неживий. Після довгої гнітючої паузи вони ніяково попрощалися й відтоді навіть нормально не побесідували.
«Я сама винна у всьому! Один раз доля дала мені шанс, і я його так безглуздо змарнувала!» – втирала вона сльози під Шевченковою шовковицею, відвернувшись від вікон меморіального будинку, аби ніхто з колег не помітив її страждань. – Печально, та повчально! І що мені тепер робити з цим болючим почуттям у грудях? Де мої заспокійливі краплі? Ні, я більше так не витримаю! Завтра поїду до Лаври будь-що-будь, начебто оглянути нову виставку в Музеї раритетів, а там мимоволі побачу його…»
Але Ромашка начебто почув її далекий голос, бо за мить телефон музейниці завібрував від його дзвінка.
– Так, слухаю, – вклала вона в це коротке слово все своє довго тамоване бажання, мовби даючи згоду на вінчальній церемонії. Серце забилося, як хвіст у теляти.
Роман Лук’янович чемно привітався і спробував пожартувати про Америку, але навіть на відстані відчувалося його хвилювання.
– Мариночко… Марино Андріївно, нам треба зустрітися, аби обговорити деталі наступної подорожі… Пригадуєте наш останній вечір перед відльотом?
– Так, – мовила вона, тремтячи від напруження. – Чудово пригадую!
З неслухняного язичка ледь не зірвалося: «Я вже його ніколи не забуду!», але вчасно схаменулася, пам’ятаючи, що несамовита жіноча любов відлякує чоловіка так само, як і цілковита байдужість. Тому треба бодай голову зберігати холодною. Але як це зробити, коли в жінки буквально все пронизано почуттями?
Вони зустрілися того ж вечора, неспішно прогулюючись травневим парком над величним Дніпром. Дізнавшись, що плетене крісло забрала Оксана в Літературний музей України, обмінявши його на шевченківські раритети з їхніх фондів, Ромашка кинувся пильно вивчати все, що пов’язано з цією відомою історичною будівлею. І таки відкопав потрібну подію – саме тут у капличці колегії Павла Галагана 4 травня вінчався Іван Франко зі своєю дружиною Ольгою Хоружинською. Це була велика удача для мандрівників у часі, адже на носі було якраз 16 травня, що відповідало 4 травню за старим стилем.
Марина Кононенко на все погоджувалася, пропускаючи промову коханого повз вуха, думаючи зовсім про інше – як він кумедно рухається, запально жестикулює, як мило посміхається сіточкою веселих зморщок біля сірих очей, схованих за скельцями окулярів. Усе в ньому їй подобалося. І вона просто вмирала від бажання погладити його по голові, розкуйовдити такого хлопчачого білого чуба, припасти губами до повнявих уст під смішними вусиками.
Вона сама запропонувала знайти костюми для подорожі, адже це був чудовий привід далі перебувати у тісному контакті й можливість телефонувати коли завгодно нібито у справах. Того вечора вона сама хапливо поцілувала його на прощання, бо Ромашка щось замешкався, не наважуючись на інтимність. Побігла щаслива на метро й не спала аж до третьої ранку.
Вдруге вони побачилися вчора – вже у літературному музеї, де Оксана зробила їм короткий огляд залами й показала давнє крісло-гойдалку, яке тут припасували в експозицію про українське Розстріляне Відродження. Далі ще почастувалися келишком американського віскі, яким їх пригостила господиня у своєму кабінетику, згадуючи незабутню спільну подорож.
Домовилися з Оксаною, яка чергуватиме в неділю, 16 травня (бо ж треба відпрацьовувати відгули, які пішли на Америку), що вона приділить їм увагу за потреби. Вони ж заінтригували завідувачку відділу екскурсій костюмованим сюрпризом.
Синьоока волинянка весь час весело підштовхувала подругу ліктем і крадькома показувала очима на зосередженого поважного Романа Лук’яновича, якому було ніяково від прозорих натяків щебетухи. Але він і сам відчував, що потрапляє під любовні чари, і не знав, як має чинити із цим давно забутим почуттям: піддаватися чи боронитися?
На прощання тепер уже Роман Лук’янович міцно поцілував Марину на запрудженій вулиці, і вона йшла додому, мов у легкому дурмані, відчуваючи любовний шал на устах.
І ось сьогодні вони побачилися в Києві втретє. Тепер уже в його кабінеті, який шевченкознавиця старалася розгледіти до дрібниць, ніби мусила запам’ятати на всеньке життя. Той дурнуватий трафунок навесні минулого року, коли вона сама викликала через нього поліцію, Марина Андріївна хотіла забути, як кошмарний сон. Яких тільки дурниць ми не коїмо власноруч! Але тепер все буде по-іншому. Вона ладна й на холодну воду дути, аби не обпектися. Лиш би його не втратити!
Костюми були розкішні – з вистави Островського, яка вже десять років не йшла на сцені. Однокласниця Марини нині була провідною актрисою, тож взяти їй на кілька днів старі шати під особисту відповідальність не стало проблемою.
На Романові Лук’яновичу білий класичний костюм-трійка сидів як улитий. Бракувало тільки капелюха та тростини, що довершували б респектабельний вигляд. Натомість парадна жіноча кремова сукня виявилася завеликою для хлопчачої статури Яни. Зате більш-менш по фігурі підійшла значно скромніша сіра. Дівчина ще й зраділа такому жеребу, бо не любила привертати зайвої уваги, яку неминуче б викликало пишне вбрання. Сукню улюбленого темно-синього кольору, яку відібрала собі шевченкознавиця, вона не продемонструвала, бо напередодні її випрала. Найбільші труднощі виявилися з Ясем, який хоч і наслідував у зрості батька, але мав лише чотирнадцять років. Такого персонажа-підлітка у виставі не виявилося, тож одягати його треба було вдома.
– Я почищу ваш одяг, – вихопила Марина з рук Романа Лук’яновича кульок з шатами. – Жіночі руки це зроблять краще. А завтра принесу! Не хвилюйтеся!
Її хапливий жест викликав єхидну усмішку в Яни, яка ще раз переконалася, що ця мідна кучерявка по вуха залипла в їхнього директора. Ох уже ці бабські запобігання, що видають їх з головою! Цікаво, що на це Ромашка?
Вона кинула пильний погляд на його обличчя, але він зробив вигляд, що заклопотано вивчає стосик книжок на столі.
– До речі, Яночко, візьміть для ознайомлення, – простягнув він їй чималенькі «Спомини про Івана Франка». – Саме тут є тих кілька збережених спогадів про весілля Івана Яковича. Мусимо завтра бути краще підготовленими, ніж у попередні рази.
– Яке завдання нашого спецзагону? – Ясь гупнув себе п’ястуком у груди, обтягнені улюбленою чорною майкою «Born to die». – Кого викрадаємо чи ліквідовуємо?
– Нікого! – заперечливо хитнув головою татусь. – Ми міняємо філософію наших переміщень у часі. Я проаналізував попередні мандрівки і зрозумів, що саме в бажанні втрутитися у природний хід подій і крилися наші невдачі. Відтепер ми не прагнутимемо більше нічого змінювати в минулому. Ми тільки спостерігаємо і фіксуємо. І цього досить для грандіозних відкриттів.
– То що – завтра просто гульбанимо на гостині у Франка? – здивувався «Народжений померти». – Нам не зашкодить чарочка вина, будьмо здорові, пиймо до дна?
– І так, і не так! Просто більше ми в часові пастки не потрапляємо. Побули на вінчанні, побачили всіх видатних осіб і негайно назад додомоньку фіксувати все на папері. Не треба пороти гарячки, бо ж віднині крісло в нашому розпорядженні. І ми зможемо зробити телепортацію буденним інструментом дослідництва.
– Це якщо будемо мати вільний доступ до крісла, – слушно зауважила Яна.
– Що ж, доведеться долучити до складу нашої команди й працівницю літмузею, – зітхнув Ромашка. – Хоча чим більше свідків, тим швидший провал.
– Оксанця нас не видасть. Вона вміє берегти таємниці. Хіба що своєму чоловікові розповість. Але ж це святе – ділитися сокровенним із найріднішими! – заспокоїла присутніх Марина, гадаючи, що саме в цьому криється подружній обов’язок.
– Гаразд, завтра на місці вирішимо! – піднявся з крісла Роман Лук’янович. – Збираємося в холі Національного музею літератури об 11.00. Через годину там розпочнеться обряд вінчання, тож на запізнення відмовок нема. Є питання?
– Ви проведете мене до метро? – несміливо озвалася руда хитрунка. – Бо ж знову на таксі їхати накладно. А з клунками пертися самій важкувато. Та й погода нині чудова!
– Гаразд, але маю ще трошки роботи!
– Нічого, я прогуляюся вашим музеєм. Була тут ще студенткою. Вдома й так мені нема чого робити.
Ясь і Яна мимоволі перезирнулися, розуміючи одне одного без слів. Нав’язливість цієї дамочки починала нервувати.
– О’кей, деді! Я погнав! – вдарив Ясь п’ядь об підставлену долоню батька, щойно за мадам зачинилися двері і її каблучки зацокотіли сходами вниз. – Маю завершити одне дільце.
– Біжи, синку! – пригорнув його батько до себе, поцілувавши в чоло. – Борщ у холодильнику. Можеш вдома для загального розвитку переглянути…
– Гаразд, перечитаю «Лиса Микиту», – зрозумів його думку з півслова шибеник.
Яна теж підвелася, маючи намір скоротати дорогу до метро разом з хлопцем. Здається, він порозумнішав за ці місяці. Навіть на вигляд став дорослішим. І жодної есемески їй не надіслав під час спільної наради. Невже і він її розлюбив?
– А вас, Яночко, я попрошу залишитися! – не випустив директор її прохолодні пальчики зі своєї широкої долоні.
Усі засміялися від цієї затяганої фрази Мюллера із чорно-білого радянського шпигунського серіалу про оточення Гітлера.
– Може хтось заварити мені чаю на робочому місці, коли у секретарки – вихідний?
– Слухаюсь і повинуюсь, мій повелителю, – зробила вдячний кніксен завідувачка фондів, чомусь радіючи, що директор не бажає залишитися на самоті з гостею, і окинула зацікавленим поглядом свого начальника. Ех, чому я така молоденька? Я би показала цій мідноволосці, де раки зимують! А так – жодних шансів…
Розділ 4
Яна поверталася з музею замисленою. Веселий настрій знову розвіяли сумні роздуми. Коли Роман Лук’янович при прощанні по-дружньому поклав їй руки на плечі, її аж перетрусило. Так, слід чесно зізнатися собі, що вона починає божеволіти без чоловічої уваги. Їй хочеться обіймів, прогулянок, зрештою, поцілунків. Чому ні?
Як вона ненавиділа у цю хвилину руду бестію, яка перервала їхнє приємне чаювання! Щойно директор закінчив розповідати про Франка і вони, гризучи вівсяне печиво, почали сповідатися про особисту житуху, як та одразу приперлася. Невже не могла ще потинятися залами музею? Хоча ця підтоптана дівиця, певно, теж місця собі не знаходила від ревнощів.
Яна аж усміхнулася від уявленої сцени, як та тупцяє годину під директорським кабінетом, згоряючи від нетерплячки. Гаразд, живи, страждалице, втішайся моїм добрим серцем! Еге ж, ми – милосердні християни! Та й, зрештою, це не моя справа. Мені потрібні молоді і жваві, аби від бажання пропалювали поглядом дірку. Вона кинула оком на невеликий гурт, який стояв разом із нею на зупинці. Але жодного вартого уваги кандидата на її сердечко не помітила.
Криза! Всюди – криза! Де ж ви, сучасні лицарі? Шляхетні дами стомилися від вашої непомітності та неоковирності. Ех, як тут не втратити традиційну орієнтацію?
У тролейбусі їй навіть вдалося сісти, бо ж у такий суботній час кияни ще вилежуються у спальних кварталах або відучора подалися автівками на вікенд за місто. Вона витягла «Спомини», які їй дав Ромашка, і заходилася розглядати світлини.
Роман Лук’янович щойно прочитав їй цілу лекцію про «Франка, якого ми знаємо». Мовляв, той мав таку драматичну долю, про яку слід знімати гостросюжетний серіал. А далі засипав її запитаннями. Чи знає вона, що Франко – єдиний український письменник, який тричі сидів у в’язниці і весь час несправедливо? У камері бідолашко прокидався від того, що голову притрушувало снігом з вікна, яке мусило бути відчиненим через тісняву.
Чи відає вона, що п’ятеро дівчат, яких сватав Франко, відповіли йому відмовою? Проте жодна з них так і не стала щасливою у подальшому заміжжі, і пам’ятали вони Франка до останніх днів.
Чи знає вона, що поет впадав у любовні шаленства, переслідуючи коханих, як маніяк? Засновував політичні партії і виходив з них. Тричі балотувався до парламенту і програвав. Його, титана думки, кращого галицького письменника, не хотіли приймати до львівської «Просвіти» та Наукового товариства Шевченка. Тричі йому відмовили у посаді професора університету, хоча він захистив докторську дисертацію аж у Відні, на відміну від тих, що обійняли професорські крісла. Розлючений його писанням натовп погрожував йому смертю, а окремі бузувіри стріляли в нього з пістолета та кидали камінням, важко поранивши старшого сина.
«Усе життя Франко тяжко бідував, – ходив як заведений кабінетом Ромашка. – Більшість творів написав заради заробітку. Аби звести кінці з кінцями, змушений був друкуватися у польських та німецьких часописах, бо україномовні його бойкотували. Писав твори на конкурси, де нагороди присуджували значно слабшим, наче навмисно ображаючи Франка. «Украдене щастя» – досі краща галицька п’єса – була визнана лише третьою у змаганні. Про перші два місця нині ніхто й не згадає, а сцени вони так і не побачили. Але бідака Франко був радий і ста гульденам третьої премії, отриманій за свій шедевр».
Та, виявляється, це ще були не всі удари долі! Чимало творів Франка так і не було надруковано, бо їх відкинули редактори та журі конкурсів. «Вони, пігмеї, радили генієві їх переписувати. Скільки ударів по власній гідності може витримати одна людина, та ще й вразлива творча натура? – патетично вигукнув Ромашка, здійнявши театрально руку. – Адже поети – це люди без шкіри!»
Яні досі відлунював у вухах хрипкий голос Романа Лук’яновича. «Яночко, золотенька, якби ви знали, якого белетриста втратила Україна в його особі!» – аж просльозився тоді від розчулення директор, витираючи очі під окулярами. – Це був воістину наш Нобелівський лауреат, але ми не дали йому можливості реалізуватися. Кілька визначних повістей Франка не були дописані, бо закривалися часописи, в яких друкувалися продовження. Усі обставини були проти генія і жодної за нього.
«Забезпечте мене постійним хлібом, і я створю шедеври», – ледь не благав він. Не дали, сучі діти! Навпаки – їли його поїдом, кусали за кожної нагоди, гризли, як голодні пси.
А Франко – це цілком європейська потуга, недарма ще за життя його друкували поляки, німці, чехи, росіяни, угорці, болгари. І лише наше власне самоїдство, заздрість, егоїзм, відсутність національної солідарності не дозволили йому стати нарівні великих сучасників – Сенкевича, Тургенєва, Мопассана, Золя. Тепер ви розумієте, наскільки важливою є наша завтрашня мандрівка?»
Чесно кажучи, Яна не дуже втямила. Як вони могли допомогти цьому великому страждальцеві, коли в нього стільки халеп довкола? Важко навіть назвати, в чому він був щасливим. Мабуть, у шлюбі.
Дівчина розглядала фото Франка з дружиною та чотирма дітьми, а далі заглибилася в читання споминів про його відвідини Києва. Коли вона підвела голову, то зрозуміла, що проїхала потрібну зупинку. Вискочила аж на бульварі Шевченка і вирішила ще зайти до книгарні.
Як і шеф, вона була завзятим книжником. І частина її скромної платні обов’язково йшла на поповнення власної бібліотеки.
У розташованій у напівпідвальчику затишній книгарні в таку пору було небагато відвідувачів. Яна ходила поміж полицями і столами, брала до рук книжки, які її кликали звабливими обкладинками, але думками була ще біля Франка.
Із тих прочитаних споминів вона зрозуміла, що й сімейне життя у генія було нерадісним. Дружина не витримала тиску обставин і врешті збожеволіла. Більшу частину життя провела в божевільні, переживши чоловіка майже на тридцять років.
Особливо вразила вичитана фраза, що якби Франко одружився на галичанці, його доля склалася б інакше. Бо ж київська дворянка не була пристосована до галицького побуту, де належало самій давати раду у всьому. Вона не вміла господарювати, виконувати звичайну хатню роботу, ощадно розпоряджатися грошима, бути позірно ґречною та улесливою, як вимагав тамтешній етикет. Зрештою, львівська публіка оголосила бойкот не тільки Франку, але і його дружині. Замість такої потрібної їй підтримки і співчуття, чужинка отримала осуд, кепкування та зневагу. Разом з матеріальними нестатками через відсутність належної роботи чоловіка суспільне відторгнення стало другою причиною, що добило її невеликі душевні сили.
«Цікаво, якби Франко знав про своє та її майбуття, чи одружувався б він з Ольгою Хоружинською? – міркувала дівчина, гортаючи книжкові новинки, які ще пахли друкарською фарбою. – А вона? Ми весь час торочимо про нього, забуваючи про її страждання. Він-то хоч став класиком, його вивчають у школі, портрет друкують на грошах, а вона, виходить, просто занапастила своє молоденьке життя. Їй було всього двадцять два роки, випускниця інституту. Господи, на три роки молодша за мене!»
У книгарні вона придбала ілюстроване «Мистецтво Давньої Греції», яке вирішила подарувати Юлі на день народження, що випадав наступної суботи. Задорого вийшло, але що зробиш – треба її потішити. Сестри на іменини обмінювалися книжками, таким чином маючи можливість і самим читати подароване. Юля була художницею, точніше книжковим ілюстратором. І цього року закінчувала Київську художню академію, тож напружено працювала над дипломним проєктом. «Як вона там? – задумалась Яна. – Чи зварила обід? Навряд чи. Певно, знову канапками перебивається».
Чомусь ні одна із сестер не любила готувати. Мама в них була така господиня, що як напече тістечок, то аж пальчики оближеш. А для них стояння біля кухонної плити було нудним тягарем. Частенько навіть сварилися, чия черга куховарити.
«Гуманітарії!» – скрушно зітхав батько, привозячи їм смачні передачі від мами, коли заїжджав у Київ. Він виготовляв та ремонтував меблі на замовлення. – І в кого ви такі вдалися?»
Хоча добре відав, що вдалися вони у маму – дуже ніжну і лагідну вчительку хімії. І самі були наче її меншими копіями, з якоюсь шляхетською гордою поставою, що пробивається навіть крізь кілька поколінь. Щоправда, вдома їх тримали під міцною парасолею надмірної батьківської опіки, оберігаючи від усього поганого і злого. От і виросли вони пишними декоративними квітками, не готовими до житейських негод за вікном.
Яна прямувала до станції метро «Театральна», і ноги наче самі вели її повз Національний музей літератури.
«Цікаво, чи він сьогодні працює?» – задумалась вона, минаючи парадний вхід. Важкі масивні різьблені двері якраз відчинилися, і звідти вийшов невисокий молодик з пишною чуприною і незапаленою цигаркою в зубах. Він заходився шукати по кишенях запальничку.
Яна зупинилася, щоб прочитати музейну афішу. І тут він перехопив її погляд. «Ви на презентацію? – посміхнувся білобрисий парубок. – Заходьте, за п’ять хвилин починається».
І простягнув руку, аби перейняти її пакет із театральною сукнею та черевичками. Вона так і не зрозуміла, чому запросто відала йому свої речі.
«Гаразд, покурю потім», – посміхнувся він і, кинувши цигарку у смітник, впевнено схопив її за руку. За мить вони вже зникли в музеї.
«Чому я його слухаюсь? – дивувалась Яна, не пізнаючи саму себе. – Нащо я сюди йду? Хоча можу пересвідчитись, яка ситуація з чарівним кріслом. Чи його, бува, не забрали? Тоді нашу мандрівку слід перенести».
Вони піднялися на третій поверх у простору світлу залу бібліотеки колишньої колегії Павла Галагана, де вже зібрався гурт охочих привітати і послухати ювіляра – відомого дитячого поета, який видав нову книжку віршів. Сивовусий ювіляр із сумними очима та довгою, якоюсь стародавньою зачіскою упівголоса давав інтерв’ю телебаченню біля столу, прикрашеного вишитою скатертиною та трояндами.
– Ігор, – протягнув гарячу руку її опецькуватий провідник, коли вони посідали на останні вільні стільці біля самих дверей. – Поет.
– Яна, – посміхнулася дівчина. – Історикиня.
– А може, історикеса?
– Можу бути й історичкою. Чи то пак істеричкою.
– Овва! – здивувався білявий поет. – Скільки варіантів! А що досліджуєте?
– Людську тупість! – відрізала Яна. Хлопчина їй подобався, але його розв’язність – ні.
Той, ошелешений, не знайшовся, що відповісти. Видно було, що дівчина йому подобалася, і це його сковувало. Він боявся зіпсувати перше враження.
– Мені треба на хвильку вийти! – вирішила Яна не втрачати часу й подивитися на крісло, бо ж експозиція Розстріляного Відродження розташовувалася поруч. – Припильнуйте мої речі, будь ласка!
– Гаразд! Тільки не баріться, бо вже починають! – Шепнув він їй на вушко, хоча в цьому не було потреби. Але й від цього по Яні пробіг заряд електричного струму.
Вона хутко підвелася і шмигнула у двері. «Нічого собі!» – міркувала музейниця, швидко дріботячи округлим коридором, який наче охоплював залу півколом. – Я скоро буду кидатися на будь-яку істоту чоловічого роду. Явний передоз гормонів! Із цим треба щось робити!»
Вона завернула за вигнутий поворот й одразу наткнулася на крісло-гойдалку, яке стояло за червоною стрічкою перед стендом Миколи Хвильового.
Яна хапливо озирнулася довкола. Стілець наглядачки, яка мала сидіти біля високих білих дверей, стояв порожнім. Мабуть, вона зазирнула в зал презентацій або вийшла до вбиральні.
«Треба перевірити крісло! – блискавкою майнула думка в Яни. Хвалена жіноча цікавість одразу заглушила всі інші бажання. – Ромашка мене тільки похвалить. Іншого шансу сьогодні не випаде».