Місце для дракона
– Сказано: нема! Одійдіть!
– Я, коли пам’ятаєте, і порошинку язиком…
– Нас це не стосується.
– Да-а, не пощастило.
Невже в них і справді нема начальника? А може, це просто якась дуже важлива таємниця? Не довіряють мені. І правильно роблять – як отако кожному довіряти… Сам би їх перестав поважати, якби на слово повірили. І так добре, що хоч побалакали зі мною. На їхньому місці мене б вилаяти добре, мовляв, чого заважаю? Тут же прибирають, порядкують, а я…
Воно, якщо розібратися, то я враг народа. Бо відриваю їх від роботи. Пхаю носа куди не треба. Інтересуюсь різними деталями. Відриваю від важливої державної роботи. А вони змушені ще й свій дорогоцінний час витрачати на дурні балачки зі мною, мусять обминати мене, адже я перепиняю їм дорогу.
– Дозвольте… І чому ви стали саме тут? Бачите – виносять.
Так-так, відійду, я дам дорогу, Боже борони, хіба я що, я нічого… Ось, якщо бажаєте, я й спинку свою підставлю… За честь матиму…
Знову тарабанять здоровенну шафу. А там щось б’ється, гупає кулаками і верещить. Це жіночий голос! Видно, й серед жінок трапляються такі, що стоять на перешкоді. Жінки особливо небезпечні, бо вони виховують дітей. І якщо така жінка має погляди, які йдуть урозріз із генеральною політикою уряду, то цілком можливо, що й дитина стане дисидентом. А це вже неабиякий удар. Адже, поки воно мале, арештувати його неможливо, і держава змушена витрачатися на свого ж таки ворога, даючи йому не тільки можливість вирости, але й стати переконаним, а то й злісно-войовничим революціонером. Виходить, що держава поставлена в жахливу ситуацію: вона роками змушена плекати свого вбивцю! І тільки тоді, коли він стане повнолітнім, уже можна підступитися до нього й спровокувати на якийсь вчинок. А це знову зайвий час. Ворог може бути настільки хитрим, що не дозволить себе спровокувати.
О, з мене ще той філософ! Мені б у міністерстві якомусь попрацювати. Хоча б тиждень. А так пропадає талант. Живу без мети, я тут зайвий. Оно скільки довкола роботи, а я стою як пень…
Ось іще понесли когось. Цей уже не бешкетує, а плаче. Ну, плач, звичайно, очищає і таке інше. А взагалі, кожен повинен мати своє місце.
– Дорогу! Що – повилазило? Не бачите – несемо? Теж мені роззява! Ану щезни!
Зараз-зараз, пробачте…
Хто це стоїть під стіною? Він стоїть непорушно і дивиться. Він в окулярах, з книгою під пахвою. Напевно, розумніший за всіх.
– Скажіть, будь ласка…
О, він повернув голову.
– Ну?
– Скажіть, а що таке порядок?
Він дивиться на мене презирливо. Дивиться хвилину, другу. Бере книгу й гортає. Яка велика ця книга! Він дуже і дуже розумний, коли читає такі великі книги. Нарешті закриває її й каже:
– Ну, гаразд, я і без книги…
Ах, який він розумний! Без книги!
– Порядок? Що таке порядок?
– Еге, скажіть мені, що таке порядок.
– Порядок – це все!
О-о… Який же він тямущий! Оце так відрубав! Ах ти, боже мій, я б ніколи до цього не додумався.
В нашому величезному будинку постійно кипить робота. Яким же терплячим треба бути, щоб миритися з моєю присутністю! Все це триває вже стільки часу, що вони мене помічають лише тоді, коли я їм перепиню дорогу. Виходить, що я, аби якось виправдати своє існування, змушений їм заважати. Тоді й вони, і я переконуємося, що я таки є. Хоча насправді мене вже давно нема.
– Дорогу!
Ні, я таки хам. Доки можна терпіти моє знущання?… Може, попросити вибачення?… І щоб якесь місце виділили. Яке-будь, аби знав, що воно моє, що ніхто не займе його.
– Пане! Добродію! Ви такі розумні… Ви без книги таке… таке сказали… що…
– Зникни! Обрид!.. – процідив крізь зуби і блиснув очима.
Ні-ні, я таки неможлива людина. Всюди пхаюся, всім надокучаю. А з шафи, яку виносять попри мене, лунає дитячий плач… Що за дитина там?… Чия вона? Якою мовою плаче?
Ось відкрите вікно… На якому я поверсі? Двадцять четвертий чи двадцять п’ятий… Він сказав: зникни… зникни… зникни…
Для кого відкрито це вікно? Кого воно чекає?… Чи не мене?…
Повинен вступитися, щоби більше нікому не мозолити очі, не цікавитися цими шафами, що забиті людьми, як лахами… Я мушу щезнути… Ось я перехиляюся через підвіконня… перехиляюся, перехиляюся… ах, як легко, як радісно летіти вниз… я ніколи ще не літав… лет униз – це насправді лет угору… я – янгол… я – сірий янгол… буденний янгол… янгол для всіх… вітайте мене… одне лише бентежить – це те, що їм доведеться тіло розбите моє прибирати… краще було втопитися в рі…
1974
Жити в паперах
Чи можете ви уявити пустище, геть усе засипане пожмаканими паперами? Що це за пустище, де самі папери? І чи пустище взагалі? Так, можливо, це вже й не пустище, якщо тут стільки паперу, а головне, паперу списаного й задрукованого дуже мудрими словами, але слів тих нам уже не розібрати – змили їх дощі, вирвали їх вітри, розвіяли в просторі, вилизали сніги – скуйовджені пси місяця… Але хоча б шелест, шелест паперового моря можете собі уявити? І то саме зараз, коли світло мигтить і перебігає туди-сюди, мовби вишукує когось… І ще – розривання газети, шматування газети… хтось люто рве її і зітхає. А світло увесь час шарпається, смикається, начеб там угорі йшла боротьба за ліхтар…
І коли заявляються два худих горбані в капелюхах і чорних фраках, під якими нема ані сорочок, ані камізельок, зате бовтаються чорні краватки, то ви спочатку їх і не помічаєте, бо шматування газети таке голосне, що перекриває шелест їхніх обережних кроків. Вони бредуть по коліна в паперах, високо підносячи ноги, часом ледве втримують рівновагу і, розкинувши руки, час від часу завмирають на одній нозі.
– Ну, де ми тут сховаємось? І чого ми сюди забрели?
– Це я б тебе мав запитати, чого ми сюди забрели, але не питаю з вихованості. Бо це ж ти мене сюди якогось чорта запровадив. А я наперед казав, що тут ми не сховаємось, це не та місцина, на яку можна розраховувати.
– Не та… не та… Я від самого початку тобі не довіряв. Аж тепер ти себе проявив. Досить мені було помилитися, а ти вже бурчиш.
– Хто бурчить? Дурний. Я лиш кажу, що ти мене заволік сюди зовсім необдумано.
– От-от… Занадто я довіряв тобі.
– Це просто безглуздо, аби двоє самотніх людей не довіряли одне одному, опинившись у повній ізоляції.
– Нічого собі повна ізоляція. Кожної хвилі нас можуть оточити і забрати в полон. І там ти покажеш ще раз свою підлу суть.
– Боже мій. Отак ні сіло ні впало мене принижують на твоїх очах!
– До кого ти звертаєшся?
– До Бога.
– А чому дивишся в небо?
– А ніби куди я маю дивитися? Він же там!
– Ти впевнений? Уяви собі, якби ти був Богом, то чи не було б тобі зручніше спостерігати за людьми, лежачи горілиць на канапі, а над тобою вгорі весь людський мурашник, мов на долоні? Аніж лежати на животі, звісивши голову з хмари так, що аж кров у голову приливає…
– І справді… На канапі лежати зручніше. Тоді виходить, що коли ми до нього звертаємось, то треба дивитися собі під ноги?
– Виходить, що так. До речі, звертаючи молитву донизу, будеш стояти у набагато покірливішій поставі, аніж задерти голову й випнувши груди…
– Ага… і справді…
– Проте можеш мене й не слухати. Просто – це мій Бог звик лежати на канапі, а твій – цілком можливо – на животі.
– Не займайся блюзнірством! Як можна таке говорити?
– Перед очима небезпеки не зашкодить потренувати нерви.
– У мене вони й так напружені до краю. Якщо ми не врятуємось, нас чекатиме щось страшне.
– Не думаю… Найбільше, що може статися – це повиймають наші скелети і виставлять у музеї.
– Ну й дурний же ти… як… як… надувний телевізор. Кому наші кривулі потрібні?
– А їх випрямлять! Ще й як випрямлять!
– Особливо твій.
– Що ти маєш до мого скелета? Він не кривіший за твого! Чи ми приперлися сюди, щоб сперечатися про наші скелети?
Пустище колись було куди меншим, навіть зовсім маленьким, але поступово росло і росло в міру збільшення різного паперу. Особливо на розміри пустища вплинула поява паперових грошей, що насунули сюди, наче дюни, змітаючи всі інші папери зі свого шляху. Ці гроші принесли з собою якийсь незвичний шерех, у чому вчувалася владність і пиха, навіть вітер не кидався на них з таким завзяттям, як на всі інші папери, а навпаки ставав покірним і зовсім свійським, мовби вислужуючись задля великої нагороди, якою могли його прибульці обдарувати, а саме дозволити пестити себе, гратися їхнім шелестом, хрумкотіти й шурхати, шемрати і шовгати…
– Я хочу сховатися! А тут нема де! Чого ти мене сюди привів?
– Бо я думав – це єдине місце для схову… Колись давно, ще в дитинстві паперу тут було стільки, що з головою… Територія, щоправда, не була аж така велика як тепер, але паперу, паперу, паперу!.. Боже мій! Ми тут гралися в піжмурки. Весело було… Особливо, коли когось із нас так і не вдавалося відшукати. Лише з моїх друзів дитинства пропало безвісти семеро. Може, вони й досі десь тут блукають, а може, повмирали в голоду і розпуки… Еге… було, як забредеш у цей папір – гай-гай… аж страх проймає, здається, що ніколи ти з нього не випірнеш. А як він шелестів!.. О! Слухай! Та хіба це шелест? От колись був шелест! Такий, що його й не перекричиш і не перепищиш. Аж у голові гуло, і здавалося, що ти вже й сам яка паперяка і на тобі казна-що понаписувано… Бувало заляжемо в ці папери та й ну вичитувати всячину! А траплялося тут чимало інтересного. Тут же й листи різні валяються, а чужі листи знаєш як цікаво читати? Я аж весь тремчу, коли беру в руки чужого листа, в мене починається оргазм, я просто конав від насолоди. В одному листі жінка, що втекла від чоловіка, пише йому… «Прожила я з тобою усе життя, як задниця в трусах – ні світла, ні воздуху». Га? Як тобі? Це ж геній писав! Заміни одне слово – і прах! Ну от хоча б це – «воздуху» заміни на «повітря». Замінив?
– Ну…
– Єрунда вийшла, правда?
– М-м-м…
– Ото ж бо й воно. А одне я слово все ж таки замінив. Вгадай, яке?
– Чорт його зна…
– «Задниця». Там було інше. Там було на «же». Але я подумав, що то звучатиме вульгарно. А знову ж таки візьми наше національне на «де» і – зовсім не той аромат, не той тембр… Ловиш?… Ну, ще там у тих паперах море всіляких довідок, заяв, прохань, клопотань, квитанцій… Оце була література! Читаєш, мов який роман. Особливо, коли те все дбайливо підшите, щоб по порядку. Колись любили порядок. Колись кожна людина мала свою папку. Тобто не вона мала, а мали на неї. Десь та папка лежала собі спокійно серед інших папок, пилюкою припадала, але людина твердо знала, що доки вона живе, доти і та папка лежить. Приємно, чорт забирай, жити було. Часом тричі подумаєш, доки щось ляпнеш. А тепер ось вони, під ногами, всі наші папочки, все наше життя, всі наші терпіння, насолоди, втіхи, зітхання… Все тут… дощем прибите… Колись мене навіть страшно цікавило, а що ж там нашкрябано у тих папочках, які мудрощі такі, що їх треба було в таємниці вберігати… А ще – хто ж описував моє життя, кожен мій крок, моє слово… А тепер, коли все це на смітнику, інтерес відразу й пропав.
– Значить, тут, якби попорпатися, то знайти б можна хто на кого теє…
– …доноси писав? Аякже! Все тут лежить, дослідника свого чекає.
– Чого ж вони… чого вони так…
– Що таке? Чому ти зблід?
– …взяли та й викинули… ні, щоб спалити… викинули отаке на смітник… а скільки ж праці пішло…
– І що воно тебе турбує. Мене от аніскілечки не хвилює. Хай гниє. Кому треба, піде та й випорпає… А ще як старі гроші відмінили – ого-го, скільки сюди вантажівок поперло з грошвою! Так і сипали, так і сипали, а вітер же все згрібав і котив, котив, наче хвилі в степу… Красота!
Пустище й справді обміліло, намоклі папери гнили й збивалися з землею, нових паперів давно вже не завозили і, здавалося, мине трохи часу й усе це перетвориться на просторе болото, в глибині якого триватимуть якісь таємні хімічні процеси, випродуковуючи задушливі гази смороду.
– Але послухай… зі мною було таке… на заводі пропав якийсь прилад… не пам’ятаю який… одним словом міліціонери прийшли під цим приводом до мене… а я жив тоді в гуртожитку… прийшли і так між іншим книжки переглянули… і знайшли…
– Знайшли? Що ти не кажеш? Ні, не повірю!
– А от знайшли… дві отакі книжки… то ще мого діда… мовляв, антирадянські…
– Що? В тебе? Антирадянські?
– Це вони так сказали… а насправді ці книжки видані ще тоді, коли ніякою радянщиною й не пахло… Забрали вони ті книжки… а за пару днів мене викликали в кабінет парторга… там сидів якийсь… у цивільному… от він і повів зі мною бесіду… спочатку про ті книжечки і що за такі речі я ого-го як загримлю, бо ж давав їх читати, а це вже поширення ворожої літератури, пропаганда антирадянщини… я перелякався – смерть як… Боже мій, кажу, та я ж нічого такого… та я в житті ніколи, щоб… Е ні, каже він… провина твоя доведена, підсудне діло… три роки найменше… А я ж молодий ще був, перелякався, навіть сльозу пустив, думаю, пожаліє. Кажу… Простіть! Не буду більше! А книжечки ці заберіть! Щоб я їх не бачив… Тільки простіть, бо це ж я по простоті душевній…
– А він?
– А він… каже… добре, на перший раз, але тільки в тому випадку, якщо ти нам будеш помагати… розумієш?… помагати… Ну що, думаю, страшного – помагати? Нічого страшного…
– І ти погодився?
– А що я мав робити… Тюрма ж світила… Після того я зустрічався з ним щотижня… він мене запитував, я відповідав, а вкінці те все треба було записати на папері…
– І про що він тебе запитував?
– Про… про моїх знайомих… я мусив їх тепер дуже часто провідувати… я раніше до них так часто не ходив… а тепер тільки те й робив, що від одного до другого… а його все цікавило – як вони з жінками живуть, як вони до тещ своїх ставляться… не тільки про їхні політичні погляди, не тільки…
– І ти все те старанно записував?
– Звичайно… і тоді зі мною сталося оце… почав рости горб, а сам я – всихати…
– Дивно… як дивно… зі мною сталася не менш чудернацька пригода… одного разу мене викликано в Сірий будинок… Там за столом сиділа ціла комісія… Вони й кажуть мені: «А чи знаєте ви, що у вас на спині написано? Чи знаєте, яка там крамола, яка розпуста, які підлі наклепи?» А я здивувався не на жарт… Що там може писатися, коли я знаю, що ніхто ніколи нічого мені на спині не писав?… Крім того я ніколи не зазирав собі за спину… в мене навіть такого великого дзеркала нема, щоб зазирнути… А вони кажуть: «А ти зазирни… зазирни… і прийдеш покаєшся…» Ну, я вдома взяв люстерце і так, і сяк пробував зазирнути, нічого не виходило. А вони мене викликають і викликають, не дають мені спокою… Я вже з розпачу впав на коліна: «Змилуйтеся! Здеріть зі спини шкуру, тільки лишіть мене в спокої!» А вони скривилися і відказують: «За кого ти нас маєш? За гицлів? Щоб ми шкуру здирали? Сам здери! Сам! Або піди до того, хто тебе розписав!..» Це так довго тривало… А я, щоб побачити, що там у мене на спині, так вигинався та викручувався перед люстерком, що зовсім згорбився…
– І навіть тоді вони тебе не пожаліли?
– Ні… вони мене викликали, суворо дивилися в очі і вимагали, щоб я признався, хто автор цього напису… Я вже хотів повіситися… я вже навіть одного разу запхав голову в петлю… Але в останній мент мене осяяло – адже вони так ніколи й не веліли мені скинути сорочку… Вони, обвинувачуючи мене, ніколи не бачили, що там написано… І тоді я сам помчав до них, я прибіг і скинув сорочку, наставив їм горб…
– Ну… і що було далі?
– Ти не повіриш… Це було так несподівано… Тільки вони прочитали, як почали реготати, мов несамовиті, вони тряслися з реготу, а я від страху… Коли ж вони досхочу насміялися, то почали плескати мене по плечах і заспокоювати… Сталася помилка, пояснили вони… і відпустили…
– Відпустили?
– Так, відпустили… Але з горбом…
– Як ти думаєш, чого вони до тебе присікалися?
– Я думаю… думаю хтось… на мене… але стривай… ти сам щойно казав… тебе ж розпитували про твоїх знайомих… отже про мене теж?
– Так… і про тебе…
– То це ти вигадав, що у мене на спині написано крамолу?
– Розумієш, коли тебе викликають щотижня і ти мусиш щотижня подати якусь інформацію, то мимоволі змушений будеш брехати… бо що тобі залишається… коли нічого нового нема…
– То це ти мене оббрехав?
– Я не знав, що це так серйозно… я ляпнув дурницю, я тепер розумію… але з тобою сталося ще не найгірше…
– Ага, то іншим ти так само насолив?
– Звичайно… і то набагато сильніше, ніж тобі… адже їх посадили… а ти вийшов сухим із води…
– Ах ти ж стукач! Сексот нещасний! Мені гидко за тебе!
– Яка дурниця… я пережив жахливіші муки… але зате, коли сталася революція, я відвів душу… я вистежив того, хто мене допитував… я вистежив його і видав… Я його особисто повісив… розумієш, яка це була насолода!.. Я вслухався до його хрипу, милувався його корчами… я особисто його й поховав… на сміттярці… так… десь тут… в тих паперах… десь тут і мої донесення… праця стількох літ… долі стількох людей… ти хоч живий… а скільки загинуло… в снігах… в сибірах…
– І всі вони тут… у нас під ногами… всі твої папочки…
– Тут чудово… це розкішне море паперу… так би впав і катулявся…
– Не дуже-то з горбом покатуляєшся…
– Що ти верзеш? Який горб?! Де ти бачив горб? Є тільки ти і я. Нема жодних горбів. Усе це вигадка! Наклеп! Не смій більше й натякати про це!
– Не верещи як недорізаний… нема то й нема… бідний думкою багатіє…
– Я не потерплю жодних натяків. Є тільки ти і я. Без горбів. Горби залишились там, звідки ми прийшли. А тут тільки паперове море. І ти та я…
– Кат і його жертва…
– Яка жертва? Ти?… Ти себе вважаєш жертвою? Це я жертва! Я, навпаки, пожалів тебе. Адже міг сказати про тебе, що ти говорив те-то й те-то, а я цього не сказав, я зморозив абсолютну нісенітницю…
– …яка мене мало не довела до самогубства…
– Не перебільшуй… фактично тобі повезло, що саме я тебе «заложив»… а не хто інший… бо ти такий, що тебе обов’язково хтось «заложив» би, ти створений для того, щоб на тебе сипалися всі мислимі й немислимі гріхи… а хтось інший міг тебе й на шибеницю завести.
– Справді? Що ж… тоді я тобі дуже вдячний… але зараз це вже не має значення… зараз нас вистежать… вистежать і знищать… тебе – за те, що ти був сексотом за старої влади… а мене знову за напис на спині… це якийсь жах… невже й справді там щось написано?… адже ти сам казав, що вигадав цю нісенітницю…
– Так… я вигадав… але хтозна… може, ця нісенітниця тепер здійснилася…
– Послухай… подивися, що там у мене на спині… я тебе дуже прошу… ну?… бачиш?
– Ні… нічого не бачу…
– Як нічого?
– А так… нічого там не написано…
– Але я сам бачив у газеті свій портрет… там написано, що мене розшукує служба безпеки… що я небезпечний злочинець…
– Але про спину і напис там нічого?
– Нічого… це мене, звичайно, здивувало… але я подумав, що іншої причини нема…
– Тепер епоха нових стукачів… нові сексоти змінили старих сексотів… і на місце старих папочок прийшли зовсім нові… хтозна, що там про тебе написано… Я ж казав, що ти просто створений для того, щоб тебе заложити… На тебе глянеш, і перша думка, яка виникає, чому така людина на волі? Чому вона не сидить?
– Але це якесь безглуздя… що нам робити?
– Запорпаємося в цей папір. З головою… Боже, яка насолода!.. Лізь сюди і побачиш, як відразу твоя душа очиститься і вознесеться… Скільки літ я позбавлений був цього раю!
– Так, тут і справді не зле…
Горбані запорпалися в папери і тільки голови їхні стирчать…
– Ти гадаєш, вони нас тут не помітять?
– Коли почуємо їхні кроки, пірнемо з головою. Не думаю, що вони нас аж так пильно шукають. Ми виживемо. От побачиш, ми виживемо. Я ще дочекаюся, коли настане мій час. Я навіть думав, що такі, як ми, ще повинні прийти до влади.
– Ти це серйозно?
– У відповідний момент ми з’явимося з тобою. І настане наша ера. Я тоді відновлю оцю красу… я підніму рівень паперу до найвищих висот… Збудую собі палац серед того моря і житиму тут, як малюнок у книзі…
– Малюнок у книзі… Ти це гарно сказав…
І в цей мент починають лунати важкі кроки, світло шаленіє, воно метається, мов зацьковане… Шелест вітру і свист… А кроки гучнішають і гучнішають… Горбані запорпуються з головами… Світло мигтить усе швидше і швидше…
Кроки… шелест… світло…
І ось з’являється велетенський чобіт.
Чобіт робить крок, ще крок – і наступає на те місце, де сховалися горбані. Чується лункий хрускіт.
І все… Світло гасне… Шелест стихає…
Чобіт залишається…
1991
Львівські легенди
Кіт Абель
– Його звати Абель! – І вона чарівно засміялася. – Ви ще мені подякуєте за цей подарунок. Це дуже милий котик. Перська порода, пане Луцик.
– Так-так…
Він покірно кивав головою, пробуючи уникнути цього пронизуючого погляду, який змушував чинити те, що цій жінці хотілося. Він уже бачив, що відмовитися не стане сил, та й пізно вже, бо, коли вона подавала йому кота, руки самі простяглися навстріч і прийняли чорне пухнасте тіло в розкриті долоні.
– Але… але я не маю, де його тримати. Жию на квартирі. Невідомо, як до цього поставиться господиня.
– Пусте, – мов од мухи, відмахнулася чарівна незнайомка. – Їй також повинен сподобатися. Він дуже охайний, слухняний і зовсім не дикий. А звати його Абель. А-бель, запам’ятаєте?
Вона говорила без емоцій, наче диктувала текст, який хтось мав записати. Її смолисто-чорне волосся спадало на рамена і манило до себе з такою силою, що не міг відвести очей.
Вона хоче, щоб я запам’ятав її слова.
І ці слова, як заклинання, оповивали пана Луцика й підкорювали його собі.
А вона прекрасна, диявольськи прекрасна… Чому я згадав диявола? Може, тому, що в неї такі очі? Ну, звичайно, у неї очі диявола! Дивовижні очі… Але я для неї ніхто…
– Маєте рацію, – засміялась вона, мовби вгадавши його думки.
– В чому? – стрепенувся пан Луцик.
Вона не відповіла, тільки знову засміялась. Тоді, побачивши, що вона збирається одійти, раптом зважився на таке, на що в нього ніколи відваги не було у подібних ситуаціях:
– Скажіть, а де я вас…
І вже бачив, що даремно, даремно видав те, що лежало на його душі. Але ж вона ще недавно його спокушувала, він це помітив і зовсім не мав бажання боронитися.
Вона приходила на його концерти, сідала в порожньому ряду й пильно вдивлялася в нього. Диригуючи оркестром, відчував спиною її електричний погляд і ледве стримував себе, щоб не озирнутися. А коли концерт закінчувався, і він розкланювався, то бачив, що вона під час оплесків виходить і зникає. Хіба це не схоже на спокусу? Мабуть, робила це просто так, знічев’я, як то часто роблять жінки лише для того, щоб переконатися в своїх можливостях, роблять це так само мимоволі, як у дзеркало зазирають, перевіряючи, чи не збилося десь неслухняне пасмо волосся.
– Ніде. Сьогодні я виїжджаю зі Львова… Ах, я ніколи не забуду ваших концертів… Ваша музика – це… це… Словом, чудово!
Помахала рукою і зникла. Розчинилася в тумані, мов цукор. Вздовж нього тихо і непомітно падало листя, і він уявив себе деревом, що осипається. Десь унизу в підніжжі шурхочуть мітлами двірники. Запах спаленого листя і мряка спинаються по стовбуру вгору.
Господиня була такою собі огрядною панійкою і, як великий відсоток усіх огрядних, ще й незлостивою. Отже, не заперечувала, щоби її квартирант (дуже розумний чоловік, якби ви знали, скільки він книг перечитав – йой!) тримав у себе кота. Лише котячого імені не могла запам’ятати і кликала Мацьком.
Кіт цілими днями вилежувався у хаті, на вулицю вперто не з’являвся і, хоча частенько всідався на вікні, знайомства з іншими котами не заводив. Це страшенно дратувало й інтригувало усіх кішок, які в інтересі піклування про породистість майбутніх поколінь навперебій намагалися привабити Абеля, пояснюючи, що тут жодної розпусти нема, а тільки високі ідеали і, якщо він патріот, до того ж перської породи… Та, переконавшись у марності цих зальотів, відходили з незадоволеними мінами.
Пан Луцик ніколи не кохався в котах, йому й на гадку ніколи не спадало заводити в хаті це сотворіння, та коли Абель з’явився у його покої, то здалося, що без нього й обійтися не може. Раніше, скажімо, ніколи не відчував такої потреби обмислювати щось уголос, а зараз робив це постійно, причому навіть у такій формі:
– Ну, що, котику, займемось новою симфонією? Зараз подивимось, якого шедевра мені підсунули… Хоча які у наш час можуть бути шедеври?
Фактично виходило, ніби радиться із котом. Згодом помітив, що Абель ніколи не зводить з нього очей, постійно за ним стежить. Це зворушувало – така відданість! Відповідаючи взаємністю, пан Луцик звіряв за котом кожен свій крок. Небавом усі його вчинки стали наче наслідком Абелевих рішень. Коли часом вагався, як розв’язати ту чи іншу справу, невідома сила повертала його очі до кота і змушувала шукати там відповіді. Й коли кіт ледь-ледь кивав головою, пан Луцик заспокоювався, впевнившись у правильності своїх намірів.