Місце для дракона

А то було піймав себе на тому, що мугикає якусь чудернацьку пісеньку, яка складалася лише з одного слова «Абель». Все це було чимось незбагненним, він цьому не вірив, кілька разів постановляв собі збунтуватися, зробити щось навпаки, але завше програвав. Скрізь бачив тільки оці пронизливі очі, котрі не впускали до себе нікого, натомість собою охоплювали все, накривали мереживом, спутували і дуже обережно, щоб це можна було легко помітити, підштовхували до якогось вчинку.

Часом пан Луцик відчував за собою чиїсь кроки, спочатку дуже тихі, спочатку тільки в своєму черепі, а потім і поза ним, але десь недалеко, зовсім поруч. Рвучко озирався, ловив здивовані погляди перехожих, вибачався і простував далі. Але знову чув ті кроки… А перед тим, як вони мали зникнути, завше затраскувалися дверцята машини, і гуркотів мотор невидимого авта. Гуркіт цей поволі віддалявся, і все стихало. Найдивнішим було те, що жодного авта довкола себе пан Луцик не бачив. А проте якесь авто постійно його переслідувало. Одного разу навіть під час диригування, коли лунала симфонія, пан Луцик почув, що воно під’їхало зовсім близько і стало за спиною. Хотілося негайно озирнутися і піймати його очима, але розумів, як безглуздо буде виглядати перед сотнями слухачів. Авто стояло за спиною і тихо вуркотіло. Ось клацнули дверцята. Ось невідомий чиркнув сірником і голосно випустив повітря з димом: «Пфу-у-у…» І все це тут, поруч… Майже на сцені.

Прислухаючись до того, що відбувалося у нього за спиною, пан Луцик диригував зовсім механічно. Лише одного разу втратив контроль над собою і збився, коли раптом пролунав жіночий голос. Голос видався уже чутим і міг належати тій чарівній незнайомці. Вона спитала когось:

– Ну, що?

А чоловічий голос відказав:

– Усе в порядку.

– Тоді сідай, поїхали, – звеліла вона.

І авто від’їхало.

Те авто з’являлося щотижня в найнесподіваніші менти і завше за спиною. А коли наш герой урешті не витримував і озирався, то не бачив жодного авта.

Одного разу воно під’їхало вночі, коли він спав. Крізь сон почув гуркіт двигуна й прокинувся. Якусь хвилю лежав непорушно, чекаючи, що це минеться, що це йому тільки вчувається, але мотор не вщухав. Тоді обережно повернув голову. В кімнаті, ясна річ, не було нікого. І водночас там таки було те авто… Нарешті траснули дверцята… Хтось вийшов… Чоловічий голос сказав:

– Він спить…

– Щось не віриться, – заперечив жіночий.

– Очі заплющені.

Пан Луцик і справді примружив очі, адже все одно нічого розгледіти не міг.

– Чому він не спить з Абелем? – знову жінка.

– Дійсно, дивно…

Після цих слів авто щезло.

«Що їм треба від мене? – не розумів пан Луцик. – Що вони перевіряють?…» Тієї ночі уже не заснув. А вранці…

– Як ви змарніли, добродію… – сказала господиня. – Вам варто взяти відпустку. Далебі, перепрацьовуєтесь.

– Авжеж, звичайно… – погодився він.

Після сніданку піднявся у свою кімнату і, сівши на ліжку, задумався над її словами. І тут знову відчув погляд кота, а коли їхні очі зустрілися, то помітив, що кіт ствердно нахилив голову.

«Невже він ще й думки мої читає?» – сполошився пан Луцик і вперше відчув роздратування. Кіт перебрав цього разу міру.

Проте він таки взяв відпустку. І відразу переконався, що це не найкращий вихід, бо тепер кіт мав його весь час на оці і, здавалося, нікуди не бажав відпустити. Кілька спроб податися на прогулянку зіткнулися із так уміло розставленими сітями, що сама думка кудись піти за якусь мить виглядала смішною, а то й безглуздою. Залишилося сидіти в хаті й читати книжки, але й тут його не полишало таке відчуття, начеб читає не сам, а ще хтось невидимий зазирає йому через плече, і пан Луцик часом помічав за собою дивну звичку, прочитавши сторінку, ще якусь хвилю не перегортати її, цим ніби даючи змогу комусь, хто стояв за спиною, дочитати до кінця.