Скандал у Богемii
Артур Конан Дойл
Істини
Оповiдання «Скандал у Богемii» англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859—1930) було вперше опублiковано у 1891 роцi й вважаеться одним з найкращих творiв письменника про Шерлока Голмса.
До сищика звертаеться король Богемii – його шантажуе жiнка на iм’я Ірен Адлер, з якою вiн колись мав стосунки, але потiм розлучився. Тепер вiн хоче одружитися, але Ірен погрожуе завадити весiллю, передавши родинi нареченоi компрометуючу фотографiю, на якiй вони знятi разом. Шерлок Голмс попри все мае вiднайти цю свiтлину.
До видання також увiйшли оповiдання «Блiдий вояк», «Постiйний пацiент», «Звiздочолий», «Шляхетний парубок» та iншi.
Артур Конан Дойл
Скандал у Богемii
Блiдий вояк
Менi часом здаеться, що свiтогляд мого приятеля Ватсона занадто обмежений. Зате, дiйшовши до якогось рiшення, вiн наполегливо домагаеться його реалiзацii. Так, вiн довгий час умовляв мене описати хоча б один випадок моеi професiйноi кар’ери. Вочевидь, я сам пiдкинув йому цю iдею, докоряючи за прагнення потурати смакам публiки замiсть того, щоб триматися сухих фактiв.
– Вашi описи надуманi, – не раз казав я йому.
– Тодi спробуйте взятися за справу самi, Голмсе, – вiдповiдав на докори Ватсон.
Й ось я вирiшив прислухатися до його поради. Маю зiзнатися, що тепер розумiю мого товариша й усiх iнших людей, котрi беруться за перо. Писати цiкаво не так легко, як я собi уявляв, а випадок, про який маю намiр розповiсти, повинен був задовольнити цю вимогу. До того ж ця пригода належить до числа найдивнiших подiй у моiй практицi, хоча чомусь Ватсон не згадуе про неi в своiх нотатках.
У моему записнику зазначено, що подii, з яких я почну свою розповiдь, вiдбулися в сiчнi 1903 року незабаром пiсля закiнчення англо-бурськоi вiйни[1 - Англо-бурська вiйна – колонiальнi вiйни Великоi Британii проти бурськоi Пiвденно-Африканськоi Республiки, якi тривали з 1880 по1881 рiк (перша англо-бурська вiйна) i з 1899 по 1902 рiк (друга англо-бурська вiйна).]. У той час я залишився самотнiм. Мiй вiрний Ватсон одружився й залишив нашу парубоцьку квартиру на Бейкер-стрит. Либонь, одруження стало единим проявом егоiзму з його боку за весь час нашоi багаторiчноi дружби.
Отже, того дня мене навiдав мiстер Джеймс К. М. Додд, високий, широкоплечий i засмаглий англiець. Я зазвичай сiдаю спиною до вiкна, а клiента саджу навпроти таким чином, аби свiтло падало йому на обличчя. Так я вчинив i цього разу.
Мiстер Додд, мабуть, не знав, з чого почати розповiдь. Я не допомагав йому, адже виграний час давав менi нагоду постежити. Помовчавши, я вирiшив вразити його певними висновками про його персону. Як я переконався, це дуже корисно, бо неодмiнно викликае щирiсть i довiру клiентiв.
– Ви, здаеться, нещодавно прибули з Пiвденноi Африки? – спитав я.
– Атож, сер, – вiдповiв вiн здивовано.
– Імовiрно, служили в кавалерii?
– Саме так.
– У Добровольчому корпусi?
– І це правда. Мiстере Голмс, ви чарiвник! – розгублено мовив мiй вiдвiдувач.
Я всмiхнувся.
– Усе дуже просто. Хiба не ясно, що чоловiк iз мужньою поставою, вiйськовою виправкою та засмагою, явно не лондонського походження, щойно приiхав з театру вiйськових дiй, тобто з Пiвденноi Африки. Крiм цього, ви носите бороду, отже, не кадровий вiйськовий. Ваша постава видае кавалериста. Що ж до Добровольчого корпусу, то з вашоi вiзитноi картки видно, що ви бiржовий маклер iз Трогмортон-стрит. До якого ж iще полку ви могли вступити?
– Це дивно, як ви бачите все до дрiбниць, мiстере Голмс! – вигукнув Додд.
– Я бачу не бiльше, нiж ви, але вмiю аналiзувати те, що бачу, – вiдповiв я, – однак навряд чи ви навiдали мене лише для того, щоб переконатися в моiй спостережливостi. Що сталося в Старому Таксберзькому парку?
– О, мiстере Голмс! – вигукнув Додд.
– Мiй любий сер, немае нiчого надприродного в тому, що я сказав. На конвертi вашого листа стояв саме такий штемпель. Ви писали, що просите термiново прийняти вас, отже, сталося щось дуже важливе.
– Маете рацiю. Але з того часу подii набули ще гiршого спрямування. Полковник Емсворд просто вигнав мене…
– Тобто вигнав?
– Та так. Менi довелося забиратися геть. Це ще той iндивiд, той полковник Емсворд! Я б i секунди не провiв у його товариствi, якби не Годфрi.
Я неквапливо запалив люльку й вiдкинувся на спинку крiсла.
– Може, ви все ж поясните менi, в чому рiч, мiстере Додд?
Мiй вiдвiдувач хитро примружився.
– А я вже було вирiшив, що ви про мене знаете все, – всмiхнувся вiн. – А якщо серйозно, то викладу всi факти, а ви, сподiваюся, поясните менi, що вони можуть означати. Минулоi ночi я не мiг заснути й на мить – намагався все збагнути. Але чим бiльше мiркую, тим неймовiрнiшим менi здаеться все, що сталося.
Отже, я потрапив до вiйська в сiчнi 1901-го, приблизно два роки тому. У нашому ескадронi служив молодий
Годфрi Емсворд. Вiн пiшов на вiйну добровiльно – у його жилах текла войовнича кров. У всьому полку не було хлопця, кращого за Годфрi. Ми добряче заприятелювали, це була така дружба, яка можлива лише коли люди живуть однаковим життям, дiлять тi самi радощi й смуток. Увесь рiк ми воювали плiч-о-плiч, разом терплячи всi примхи похiдного життя. А потiм Годфрi поранили й вiдiслали в шпиталь. Я отримав один лист iз Кейптауна, де був розташований медичний заклад, i ще один iз Англii, зi Саутгемптона. З того часу – жодного слова, розумiете, мiстере Голмс, жоднiсiнького слова вiд мого найближчого приятеля за шiсть мiсяцiв. Коли вiйна скiнчилася i я повернувся додому, то одразу ж написав батьковi Годфрi, питаючи про його сина. Вiдповiдi не було. Знову написав. Цього разу я отримав коротке та сухе послання. Батько Годфрi повiдомляв, що його син подався в навколосвiтню подорож i не повернеться ранiше, нiж через рiк. Ця вiдповiдь мене не задовольнила. Уся iсторiя здавалася напрочуд дивною. Я не мiг повiрити, що такий хлопець, як Годфрi, був здатен за короткий час забути свого найкращого товариша. Мене стурбувала ще одна обставина. Годфрi був единим спадкоемцем великого статку. З його розповiдей я знав, що вiн не ладнав iз батьком. У старого був огидний характер, а Годфрi бiльше не мiг терпiти цього. Нi, менi страшенно не сподобалася вся ця справа, i я вирiшив дiзнатися iстину, чого б це менi не коштувало. Певний час я займався залагодженням особистих справ. Але зараз маю намiр присвятити весь свiй час i сили з’ясуванню лише одного питання: долi мого приятеля.
При цих словах сiрi очi вiдвiдувача блиснули, а його квадратна щелепа рiшуче стиснулася. Я з цiкавiстю поглянув на свого спiврозмовника. Мiстер Джеймс Додд справляв враження чоловiка, котрого набагато краще мати в числi своiх друзiв, нiж ворогiв.
– Що ж ви зробили далi? – поцiкавився я.
– Подумав, що найкраще було б вiдвiдати Таксберзький парк у Бедфордi, де мiститься маеток родини Емсвордiв. З цiеi метою я написав листа матерi Годфрi. Правду кажучи, я бiльше не хотiв мати справу з його суворим батьком. Я написав, що я – близький приятель Годфрi, i що ми разом служили в Пiвденнiй Африцi. Якщо вона не заперечуе, я б iз задоволенням побалакав iз нею про сина. До речi, додав я, незабаром буду неподалiк вiд Бедфорда й мiг би на короткий час заiхати в Таксберзький парк. У вiдповiдь отримав люб’язне запрошення вiдвiдати маеток Емсвордiв. Я сiв у потяг i поiхав. Поки я дiстався вiд станцii до будинку, уже стемнiло. Родинний замок Емсвордiв виявився масивною спорудою, в архiтектурi якоi змiшалися стилi всiх епох. Середня частина будiвлi, витримана в елизаветинському стилi, химерно поеднувалася з пiзнiшими прибудовами у вiкторiанському. Навколо замку розташовувався прекрасний великий парк. Усерединi оселi стiни були оздобленi червоним деревом i обвiшанi численними картинами в масивних рамах. У всьому будинку панував дух старовини та похмуроi таемничостi.
Мене зустрiли слуги – дворецький Ральф, старезний, як i самi стiни будинку, i його дружина, ще старiша. Але, незважаючи на вiдразливу зовнiшнiсть, жiнка менi сподобалася. Я згадав, що вона колись була нянькою Годфрi. Мiй приятель часто розповiдав менi, що пiсля матерi вiн нiкого на свiтi так не любив, як свою стару няньку. Потiм до мене вийшли полковник i його дружина. До матерi Годфрi, маленькоi тендiтноi жiнки, я вiдразу ж вiдчув симпатiю. Зате його батько менi геть не сподобався. Одразу пiсля прибуття мене запросили до кабiнету полковника. Зiзнаюся, перспектива бесiди з ним мене зовсiм не тiшила. На якусь мить менi захотiлося вiдмовитися вiд цiеi забаганки. Але думка про мого товариша змусила мене впоратися з легкодухiстю. У похмурому, заставленому меблями кабiнетi полковника менi вдалося уважнiше розгледiти його. Батько Годфрi виявився високим, широкоплечим старим iз щелепою, що випирала, i довгою сивою бородою. У нього був великий, помережаний капiлярами нiс, який стирчав, неначе грифовий дзьоб, i маленькi очi, що люто виблискували з-пiд сивих волохатих брiв.
– Отже, сер, – звернувся вiн до мене скрипучим голосом, – якщо не заперечуете, я хотiв би дiзнатися справжню причину вашого приiзду до нас.
Я ввiчливо вiдповiв, що в своему листi до його дружини виклав причини, якi спонукали мене навiдати батькiв мого товариша.
– До речi, – продовжував старий, – крiм ваших запевнень, я не маю iнших доказiв того, що ви справдi близько знали мого сина.
– У мене е листи вiд Годфрi, – вiдповiв я, намагаючись зберегти холодне серце.
– Чи можу я поглянути на них, сер?
– Звiсно.
Мiстер Емсворд побiжно переглянув листи та повернув iх менi.
– Ну, i що далi? – спитав вiн.
– Зрозумiйте мене, сер, – вiдповiв я схвильовано, – я щиро прив’язаний до вашого сина. Чому вас дивуе, що я намагаюся розшукати слiди близькоi менi людини?
– Пригадую, сер, що в листi до вас я вiдповiв на всi вашi запитання. Можу повторити: пiсля служби в Африцi здоров’я Годфрi помiтно похитнулося. Йому знадобився повний вiдпочинок i змiна оточення. Тому ми, його мати i я, вирiшили вiдправити його в навколосвiтню подорож на тривалий термiн. І прошу вас, передайте те, що я вам сказав, усiм друзям мого сина, котрим небайдужа його доля.
