– Я не очiкував вашого вiзиту, полковнику Емсворд, – сказав вiн. – Боюся, що це завадить нашим планам.
– Нiчого не можу вдiяти, докторе Кент, – похмуро зронив полковник. – Я був змушений пiти на цей крок. Чи може мiстер Годфрi прийняти нас?
– Ще б пак. Вiн чекае всерединi.
З цими словами Кент увiйшов у будинок, спонукаючи нас пiти за ним. Ми увiйшли у велику, простору кiмнату. Бiля камiна спиною до дверей стояв чоловiк.
– Годфрi, друже, я нарештi дiстався до тебе, – вигукнув Додд i кинувся до нього, але Годфрi вiдсахнувся.
– Не торкайся мене, Джим-м-i. Тримайся вiд мене подалi, друже. Можеш помилуватися мною на вiдстанi. Я не надто нагадую тобi хвацького капрала Годфрi Емсворда, улюбленця кавалерiйського ескадрону, чи не так?
Зовнiшнiсть Годфрi була справдi незвичайна. Його колись гарне засмагле обличчя з тонкими правильними рисами було вкрите густими, наче бiлi латки, смужками. Чоло був неприродно бiле, а пiдборiддя темне, половина носа – бiла, iнша половина – темна, за контрастом здавалася ще темнiшою. Вражений Додд здивовано та перелякано витрiщався на свого приятеля.
– Ось чому я не дуже радий вiдвiдинам, Джим-м-i, – похмуро зронив Годфрi. – Моя спотворена зовнiшнiсть мае викликати огиду. Розумiю, що тебе це не стосуеться, Джим-м-i, друже, але все ж вiддаю перевагу самотi.
– Годфрi, я так боявся за тебе. Менi здавалося, що тобi загрожуе небезпека й що я мушу врятувати тебе. Я просто мiсця собi не знаходив…
– Я дiзнався вiд Ральфа, що ти тут. Уявляеш, яка це була спокуса? Тому вирiшив хоч одним оком поглянути на тебе. Але ти мене помiтив. Через це менi довелося щодуху втiкати у свiй сховок.
– Господи, Годфрi, але що це все означае?
– Ну, що ж, розповiм усе, що сталося. Це почалося з того бою бiля Преторii, пiд час якого мене поранили.
– Я чув про це, але не знаю жодних подробиць.
– Трое наших хлопцiв – Симеон, Андерсен i я – вiдбилися вiд iнших i потрапили в оточення. Двох убили, а мене важко поранили. Та я все ж зумiв якось видертися на коня й поскакав, сам не знаючи куди, поки не втратив притомнiсть i не випав iз сiдла.
Коли я прийшов до пам’ятi, була вже нiч. Я почувався зовсiм знесиленим вiд втрати кровi. До того ж було страшенно холодно. Пам’ятаеш цю пронизливу до кiсток вогкiсть, нiтрохи не схожу на наш здоровий, приемний морозець?
Словом, у мене не попадав зуб на зуб, i я вiдчував, як останнi сили залишають мене. На мiй подив, я раптом побачив доволi великий будинок iз безлiччю вiкон. Я вiдчував, що моя едина надiя залишитися в живих – доповзти до цього рятiвного притулку. Спотикаючись i щохвилини падаючи, майже непритомний, я дочвалав до ганку, ступив у дверi, смутно побачив, як у туманi, велику кiмнату, заставлену лiжками, доповз до одного з них, що було порожне, i звалився у нетямi…
Вранцi я чи то прокинувся, чи то вийшов iз забуття. Видовище, яке я побачив, сповнило мене жахом, вiд якого здригаюся досi. Уяви собi велику, залиту сонцем кiмнату з бiлими стiнами та рiвними рядами однакових лiжок. Бiля мене стояла iстота, яку навряд чи можна було назвати людиною. Це був карлик iз величезною, як куля, i зовсiм голомозою головою. Вiн жваво щось бурмотiв, мабуть, голландською, при цьому активно жестикулюючи. Я з подивом дивився на нього. Це, либонь, розсердило його ще бiльше, бо вiн простягнув до мене страшнi, темнi, викривленi руки, що бiльше нагадували мацаки якоiсь дивовижноi тварини.
Неподалiк вiд лiжка стояла група людей, котрi з цiкавiстю розглядали мене. Я поглянув на них, i мене охопив крижаний жах. Це були нещаснi, спотворенi, розпухлi iстоти з деформованими кiнцiвками, iз обличчями, вкритими страшними виразками. Усi вони галасували та реготали, поглядаючи на мене, дехто хапався за боки вiд смiху. Їхнiй пекельний регiт досi дзвенить у моiх вухах.
Лютий карлик, вочевидь, власник лiжка, схопив мене за плече своiми страшними мацаками. Мiж нами виникла боротьба. Із моеi рани полилася кров, та це не зупинило мого мучителя. Перевага в силi була явно на його боцi. У головi моiй запаморочилося, i я знову знепритомнiв.
Прийшов до пам’ятi я вже в iншiй кiмнатi. Бiля мене не було нi страшного карлика, нi iнших чудовиськ. Бiля вiкна стояв лiтнiй, незнайомий менi чоловiк, котрий, помiтивши, що я опритомнiв, звернувся до мене.
– Як почуваетеся? Зараз зроблю вам перев’язку.
– Де я, лiкарю? – слабким голосом спитав я. Обличчя медика спохмурнiло.
– Краще не питайте, юначе. Вашi рани вилiковнi, але тут вас пiдстерiгае набагато бiльша небезпека, нiж на полi бою. Ви потрапили в лепрозорiй. Нещаснi, котрих бачили вранцi, – прокаженi.
Я застогнав вiд жаху.
– Отже, я провiв нiч у лiжку прокаженого? – прошепотiв я.
– Атож, дуже ризикований вчинок, – пiдтвердив лiкар, – я маю до цiеi хвороби iмунiтет, але все ж не наважився б на такий крок.
– Усе було скiнчено, Джим-м-i. Мене прирекли на життя, гiрше за смерть. І все ж, пiсля того, як мене привезли в шпиталь у Преторii, я весь час сподiвався на диво. «А раптом уникну зарази?» – питав я себе в тисячний раз. Пiсля виписки я поiхав додому. І тут уже побачив, що ознаки страшноi недуги починають з’являтися на моему обличчi. Я все розповiв батькам. Єдиним виходом було поширити чутки про мiй вiд’iзд на тривалий час, а самому оселитися десь неподалiк пiд наглядом надiйного лiкаря, який би не зрадив мою таемницю. В iншому разi мене б вiдправили в лепрозорiй, де я був би приречений до кiнця своiх днiв перебувати в товариствi таких самих нещасних, яким був я. Нiкому не можна було розповiдати мою таемницю. Навiть тобi, Джим-м-i, друже мiй. Я знав, що моя вiдсутнiсть стане для тебе великим ударом, та що я мiг вдiяти? Ось i вся моя iсторiя.
Годфрi замовк. Я бачив, що Додд вражений його розповiддю. Вiн сидiв, згорбившись i затуливши обличчя руками.
– Я не винен у тому, що вони проникли в нашу таемницю, – озвався батько Годфрi. – Ось цей чоловiк, – вказав вiн на мене, – про все здогадався. Тодi я вирiшив, що безпечнiше вiдкритися йому повнiстю.
– І правильно вчинили, полковнику, – сказав я. – Можливо, мое втручання виявиться корисним. Скажiть, – звернувся я до Кента, – ви фахiвець iз захворювань такого типу?
– Я маю тi ж знання в цiй галузi, якi зазвичай мае кожен освiчений медик, – сухо вiдповiв вiн.
– Не сумнiваюся у вашiй компетентностi, лiкарю, – поквапився додати я. – Але в такому серйозному випадку бажана консультацiя ще з одним фахiвцем. Гадаю, що ви не показували мiстера Годфрi жодному iншому медику, оскiльки боялися посвятити ще когось у свою таемницю?
Мiстер Емсворд ствердно кивнув.
– Я це передбачав, – правив я далi. – В екiпажi сидить мiй старий приятель сер Джеймс Сондерс, вiдомий фахiвець iз подiбних хвороб. Пропоную попросити сера Джеймса оглянути хворого та висловити свою думку?
– Хто ж не чув про знаменитого професора Сондерса! – почервонiвши, вигукнув доктор Кент. – Буду радий знайомству з таким чудовим фахiвцем.
– У такому разi попросимо сера Джеймса зайти сюди, – продовжував я, i…
Але полковник перебив мене.
– А самi зайдiмо до мого кабiнету, де, сподiваюся, мiстер Голмс пояснить вам, яким чином вiн зумiв проникнути в нашу таемницю.
Й ось тут я збагнув, як менi бракуе мого вiрного Ватсона. Але, на жаль, мого товариша зi мною не було, i менi довелося самому виступити з промовою до моеi маленькоi аудиторii, до якоi приедналася й мати Годфрi.
– Зазвичай я починаю з того, – заявив я, – що виключаю все неможливе. Те, що залишаеться, i мае бути правдою, якою б неймовiрною вона не здавалася. При цьому кожен iз варiантiв, що залишилися, мав бути ретельно продуманим i перевiреним Я застосував цей принцип i до цiеi сумноi справи. Менi здавалися можливими три пояснення дивноi подii, про яку менi повiдав мiстер Додд. Чому юнака тримали вiдокремлено, без будь-яких контактiв iз зовнiшнiм свiтом?
Насамперед вiн мiг бути причетним до якогось злочину. Другий варiант полягав у тому, що вiн несповна розуму, а батьки хочуть запобiгти його перебуванню в божевiльнi. І, нарештi, третiй. Юнак занедужав такою хворобою, що вимагае його безумовноi iзоляцii. Усi три можливостi були однаково вiрогiдними, але кожна з них вимагала вичерпних доказiв. Варiант, пов’язаний зi злочином, не витримував серйозноi критики. По-перше, я не чув про якийсь злочин, скоений у цих краях. По-друге, у такому випадку сiм’я мiстера Годфрi була б зацiкавлена в тому, щоб вiдiслати його якнайдалi, а не тримати злочинця в себе пiд боком.
Варiант, пов’язаний iз божевiллям, здавався менi iмовiрнiшим. Його пiдтверджував той факт, що хлопець жив не сам, а пiд наглядом якогось чоловiка, iмовiрно, лiкаря. Пригадуете, мiстере Додд, я питав вас, чи не помiтили ви, що читав чоловiк, котрий жив iз вашим приятелем! Я сподiвався, що ви побачили в його руках медичний журнал. Але проти цього варiанту свiдчили такi факти. Якби молодий Емсворд схибнувся, навряд чи мав би вiн можливiсть вiльно розгулювати парком навiть уночi. Крiм цього, чому навколо його особи була створена аж така надприродна таемничiсть? Зрештою, немае нiчого протизаконного в тому, що душевнохворий живе у вiдокремленому примiщеннi пiд постiйним наглядом квалiфiкованого лiкаря. Нi, теорiя шаленства також не годилася.
Отож залишався третiй варiант, правда, найменш iмовiрний iз усiх, але факти пiдтверджували саме його. Юнак воював у Пiвденнiй Африцi. Проказа – поширене захворювання в тих краях. Як вчинили б люблячi батьки, якби iхнiй син став жертвою страшного захворювання? Передусiм потрiбна найсуворiша секретнiсть щодо мiсця перебування нещасного. Згiдно iз законом, хворий на проказу пiдлягае негайному переселенню в лепрозорiй. Батьки ж його помiщають близько до себе, але в доволi вiдокремленому мiсцi, щоб вiн не мiг спiлкуватися iз зовнiшнiм свiтом. Пiсля цього з ним поселяють надiйну людину, ймовiрно, лiкаря. У цьому випадку стае зрозумiлим i дивний стан шкiри – звичайний результат страшноi недуги, i прогулянки нещасного ночами, i багато iнших фактiв.
Я вирiшив дiяти так, буцiмто ця теорiя вже доведена. Пiсля приiзду в маеток я помiтив ще одну цiкаву деталь, яка розсiяла моi останнi сумнiви. Ральф, котрий носить iжу в хатинку, одягае при цьому рукавички. Коли вiн вiдчинив нам дверi, на руках у нього цi рукавички були. Завдяки своему гострому нюху я вiдразу вiдчув запах дезiнфiкуючих засобiв, якими вони були просякнутi.
На цьому мiсцi мою розповiдь обiрвав прихiд сера Джеймса. На зазвичай похмурому обличчi знаменитого медика було щось подiбне на посмiшку. Вiн швидкими кроками пiдiйшов до мiсiс Емсворд i мiцно потиснув iй руку.
– Найчастiше менi доводиться бути провiсником горя, – звернувся сер Джеймс до всiх нас. – Але сьогоднi можу втiшити вас, джентльмени. У Годфрi Емсворда нiякоi прокази немае. О, бачу, його матiнка вражена цiею щасливою новиною. Докторе Кент, займiться, будь ласка, мiсiс Емсворд. Так от, – продовжував сер Джеймс, – побiлiння шкiри – справдi поширений наслiдок прокази. Але в цьому випадку маемо справу iз захворюванням, що викликае неправильну пiгментацiю шкiри, так званою псевдопроказою. Ця хвороба прикра, ii важко лiкувати, але, безумовно, вона не iнфекцiйна й не мае нiчого спiльного зi справжньою проказою. Цiкаво, що симптоми надзвичайно схожi, а причина захворювання – неясна. Не виключено, що тут вiдiграють важливу роль психологiчнi фактори, про якi ми ще дуже мало знаемо. Можливо, що психiчна травма, величезна напруга та страх, якi вiдчував хлопець упродовж тривалого часу з того самого моменту, як опинився в тiсному контактi з прокаженими, i викликали фiзичнi змiни органiзму, подiбнi до тих, яких вiн остерiгався. Але бачу, – додав сер Джеймс, – що мiсiс Емсворд вже приходить до тями. Як добре, що вiд щастя не вмирають!
Постiйний пацiент
Переглядаючи достатньо хаотичнi нотатки, якими я намагався проiлюструвати особливостi мислення мого приятеля мiстера Шерлока Голмса, я раптом звернув увагу на те, як важко було пiдiбрати приклади, якi всебiчно вiдповiдали б моiй метi. Адже в тих випадках, коли Голмс вчиняв tour de force? аналiтичного мислення та демонстрував досягнення своiх особливих методiв розслiдування, самi факти часто були настiльки незначнi та пересiчнi, що я не вважав за потребу публiкувати iх. З iншого боку, не раз траплялося, що вiн займався розслiдуваннями певних справ, що мали у своiй сутi видатний i драматичний характер, але роль Голмса в iхньому розкриттi була не такою значною, як це хотiлося б менi, його бiографу. Невелика справа, яку я описав пiд назвою «Етюд у багряних тонах», i ще одна, пiзнiша, пов’язана зi зникненням «Глорii Скотт», можуть стати прикладом тих самих Сцилли та Харiбди, якi одвiчно загрожують iсториковi. Можливо, роль, яку мiй товариш зiграв у справi, до опису якоi маю намiр приступити, i не дуже помiтна, але все ж обставини справи настiльки непересiчнi, що не можу дозволити собi виключити ii зi свого списку.
? Tour de force (франц.) – подвиг.
Було це задушливого, похмурого жовтневого дня. Надвечiр, проте, повiяло прохолодою.
