Я не знайшов, що вiдповiсти, пробурмотiв якiсь вибачення, знову згадав про нагальне бажання знайти мого приятеля…
– Не варто говорити про це, – пiдняв руку Емсворд. – Ви повелися дуже негiдно, сер. Із незвичайним нахабством вдерлися в приватне життя малознайомих вам людей. Ваше непрохане втручання в долю мого сина додало моiй дружинi й менi купу неприемних хвилин. І, нарештi, ви, гiсть у цiй оселi, виявилися звичайнiсiньким шпигуном. Що далi?
Тут моi нерви не витримали, мiстере Голмс, i я вiдповiв також рiзко:
– Мiстере Емсворд, я бачив Годфрi тут, у вашому парку. Бiльше того, переконаний, що вiн став жертвою насильства. Не знаю, навiщо ви ховаете свого сина вiд людей, але попереджаю: поки не впевнюся, що Годфрi нiщо не загрожуе, я буду всiма силами прагнути розгадати таемницю, яка його оточуе, що б ви там не казали й не робили.
Старий загарчав i загрозливо пiдсунувся до мене. Здавалося, ще секунда, i вiн ударить мене. Полковник був величезним на зрiст, сухорлявим i жилавим, i я мимоволi подумав, що впоратися з ним буде зовсiм не просто. Якийсь час вiн свердлив мене пронизливим поглядом своiх сiрих очей, що майже сховалися пiд густими бровами, потiм круто обернувся на пiдборах i вийшов iз кiмнати. Природно, менi довелося вдосвiта покинути Таксберзький парк. І ось я тут, у вас, мiстере Голмс, сподiваючись, що ви зумiете допомогти менi в справi, що зараз мене хвилюе бiльше за все на свiтi.
Ось такими були факти, якi менi виклав Джеймс Додд. Проникливий читач, мабуть, уже здогадався, що вирiшення поставленоi проблеми не становило значних труднощiв, оскiльки число варiантiв логiчного рiшення було доволi обмеженим. Проте це, здавалося б, елементарне завдання мiстило в собi певнi не позбавленi цiкавостi моменти та несподiванi закрути, якi й спонукали мене його описати. Я вирiшив застосувати свiй звичний метод логiчного аналiзу та передусiм задати кiлька запитань моему вiдвiдувачу.
– Скiльки слуг у будинку?
– Наскiльки я зрозумiв, лише двое: Ральф i його дружина. Сiм’я Емсвордiв живе дуже скромно.
– Отже, у хатинцi нiхто не прислуговуе?
– Мабуть, нi, якщо не брати до уваги того бороданя. Втiм, вiн не схожий на слугу.
– А ви, випадково, не помiтили, як передаеться iжа з кухнi в будиночок?
– Одного разу я бачив, як Ральф iз кошиком у руцi йшов парком. Але тодi не звернув на це жодноi уваги.
– Ви розпитували когось в околицях?
– Аякже. Я спiлкувався з начальником станцii, а також iз власником сiльського заiзду. Обое одностайно запевняли, що молодий Емсворд пробув удома недовго, вiдтак подався в навколосвiтню подорож. Ця версiя, вочевидь, не викликае сумнiвiв у навколишнiх жителiв.
– Ви нiкому не казали про своi пiдозри?
– Звiсно ж, нi.
– Дуже правильно вчинили. Ну, що ж, мiстере Додд, ваша iсторiя варта того, щоб зайнятися нею всерйоз. Ми поiдемо в Старий Таксберзький парк разом.
У той час я якраз закiнчував двi справи. Одну з них згодом описав мiй приятель Ватсон пiд назвою «Пригода в елiтнiй школi», у яку був втягнутий герцог Голдернесс. Друга була пов’язана з дорученням турецького султана, вельми делiкатним, що вимагае негайних дiй, адже поточнi подii могли спричинити небажанi полiтичнi наслiдки. Тому тiльки через тиждень я змiг впритул зайнятися проблемою зникнення Годфрi Емсворда. Ми поiхали в Бедфорд утрьох: мiстер Додд, ваш покiрний слуга й ще один мовчазний, суворий на вигляд джентльмен, про котрого я повiдомив моему клiентовi наступне:
– Це мiй старий приятель. Може, його допомога нам знадобиться, а може й нi. Все з’ясуеться на мiсцi.
Звiти Ватсона, без сумнiву, привчили читачiв до певних моiх дивацтв. Я не люблю зайвих слiв, а ще бiльше не люблю розкривати своi думки, поки зайнятий обмiрковуванням того чи iншого заплутаного випадку.
Додд був здивований, але промовчав, i ми продовжили подорож утрьох. У потязi я задав своему клiентовi кiлька запитань, вiдповiдi на якi призначалися для вух нашого мовчазного супутника.
– Ви цiлком упевненi, що того вечора бачили за вiкном обличчя вашого товариша?
– Не маю навiть найменшого сумнiву з цього приводу.
– Але ви казали, що Годфрi дуже змiнився?
– Змiнився лише колiр його обличчя: воно набуло неприродного блiдого, як сметана, вiдтiнку, нiби намащене бiлою фарбою.
– Не пригадуете, все обличчя було вкрите цiею дивною блiдiстю, чи лише його частина?
– Здаеться, що окремi частини обличчя особливо видiлялися бiлизною. Я звернув увагу на чоло, яке було притиснуте до вiкна. По ньому нiби бiлi смуги пробiгали.
– Ви гукнули вашого приятеля?
– Я був занадто вражений. Помчав за ним, як уже казав вам, але безуспiшно.
Для мене випадок був майже зрозумiлим. Ще залишалася одна деталь, яку треба було з’ясувати на мiсцi. Нарештi ми дiсталися до дивноi будiвлi, яку описував мiй клiент. Наш мовчазний супутник залишився в екiпажi. Ми з Доддом подзвонили в параднi дверi. Нам вiдчинив старий Ральф, одягнений у лiврею. Ми попросили повiдомити про нас господаревi. Менi впало у вiчi те, що на руках слуги були цупкi шкiрянi рукавички, якi вiн, побачивши нас, хутко зняв i поклав на столик у холi.
Не знаю, чи зазначав доктор Ватсон у своiх нотатках, що в мене надзвичайно розвинений нюх. Я вiдразу ж вiдчув слабкий, але однозначний запах, що тягнувся вiд столика, на якому лежали рукавички. я миттю пiдiйшов до столика й нагнувся, нiбито для того, щоб зав’язати шнурiвку черевика. За цей час я встиг понюхати рукавички. Так, без сумнiву, запах походив саме вiд них. Ця деталь остаточно вирiшила цю справу.
На жаль, менi доводиться розкривати карти завчасно, адже я сам розповiдаю про власну справу. У тих випадках, коли це робить Ватсон, менi вдаеться навiть його тримати в незнаннi до самого кiнця.
Коли Ральф повернувся, то запросив нас до кабiнету, де ми якийсь час залишалися самi. Почулися важкi квапливi кроки, i в кiмнату увiйшов господар будинку. Його обличчя було спотворене люттю, очi блищали. У руках чоловiк тримав нашi вiзитiвки. Побачивши гостей, вiн розiрвав папiрцi на дрiбнi шматочки й почав оскаженiло топтати iх.
– Чи я вам не казав, – прогарчав вiн, звертаючись до мiстера Додда, – що вам вiдмовлено в гостинностi тут? Тому якщо ви ще раз з’явитеся у нас, я просто застрелю вас, як собаку. Присягаюся, що зроблю це. Що стосуеться вас, сер, – звернувся вiн до мене, – то все сказане стосуеться й вас також. Знаю, чим ви займаетеся. Можете проявляти своi таланти деiнде, але не в моему домi.
– Я не покину вашоi оселi, – твердо вiдповiв Додд, – поки не почую особисто вiд Годфрi, що вiн перебувае тут не з примусу, а з власноi волi.
Замiсть вiдповiдi Емсворд оглушливо задзеленчав у дзвоник.
– Ральфе, – сказав вiн слузi, котрий увiйшов, – зателефонуйте в полiцiю та попросiть прислати двох констеблiв. Скажiть, що в будинок вдерлися грабiжники.
– Зачекайте хвилинку, – втрутився я, – мiстере Додд, в одному пунктi полковник Емсворд мае цiлковиту рацiю. Проти його волi ми не маемо права перебувати тут нi хвилини. З iншого боку, наш шановний господар мае розумiти, що нашi дii викликанi виключно дружнiми почуттями до його сина. Вважаю, що якщо полковник Емсворд захоче придiлити менi кiлька хвилин для розмови, я зумiю змiнити його погляди на це питання.
– Ви дуже помиляетеся! – викрикнув полковник, люто вирячивши очi. – Я нiколи не змiнюю своiх думок. Раль–фе, робiть те, що я наказав! Якого бiса зволiкаете? Телефонуйте в полiцiю!
– Я впевнений, що якраз цього робити не варто, – сказав я, перегороджуючи Ральфу шлях до дверей, – втручання полiцii не у ваших iнтересах, мiстере Емсворд.
Із цими словами я вирвав аркуш iз блокнота, написав на ньому кiлька слiв i показав полковнику.
– Ось що привело нас сюди, – додав я.
Прочитавши мою записку, полковник Емсворд спочатку почервонiв, а потiм вся кров вiдiйшла вiд його обличчя.
– Звiдки ви знаете? – задихаючись, прошепотiв вiн, важко опускаючись на крiсло.
– Знати все – мiй фах, – спокiйно вiдказав я.
Якусь хвилину полковник мовчав, либонь, мiркуючи. Його рука нервово смикала за бороду. Потiм вiн зiтхнув i мовив:
– Ну, що ж, якщо ви наполягаете на побаченнi з Годфрi, я дам вам таку можливiсть. Але пам’ятайте, що я цього не прагнув.
Ми мовчки потягнулися за нашим господарем. Пiдiйшли до кiнця алеi та зупинилися бiля того самого таемничого будиночка, про який розповiдав Додд.
– Ральфе, – звернувся полковник до слуги, котрий iшов попереду, – пiдiть попередьте мiстера Годфрi й доктора Кента, що ми зараз до них зайдемо.
За кiлька хвилин нам назустрiч вийшов невисокий на зрiст чоловiк iз густою бородою. Крайне здивування застигло на його обличчi.
