– Певна рiч, я виконаю ваше прохання, сер, – спокiйно вiдповiв я, – але, зi свого боку, попрошу вас бути таким люб’язним i повiдомити, коли i яким пароплавом вiдбув Годфрi. Я йому напишу.
Моi слова, мабуть, спантеличили й одночасно розгнiвали полковника. Вiн вiдповiв не вiдразу. Похмурi очi старого зовсiм сховалися за його кошлатими бровами. Вказiвним пальцем правоi руки вiн нервово стукав по столу. Нарештi вiн поглянув на мене з виглядом гравця, котрий розгадав пiдступний хiд супротивника.
– Багато хто на моему мiсцi, мiстере Додд, – промовив вiн повiльно, – обурився б через вашу недоречну наполегливiсть, що межуе зi зухвалiстю.
– Маете зрозумiти причини моеi наполегливостi, сер, – гаряче заперечив я, – вона пов’язана виключно з тим, що…
– Знаю, знаю, – обiрвав мене Емсворд, – лише тому я такий терплячий. Але не випробовуйте мое терпiння, мiстере Додд. Буду змушений категорично просити вас припинити подальше втручання в мое приватне життя. Сiмейнi справи стосуються лише мене й бiльше нiкого. Стороннiй, хоч би як доброзичливо вiн не був налаштований, не в змозi правильно оцiнити подii, що вiдбуваються в тiй чи iншiй родинi. Затямте це. Щиро раджу припинити вашi даремнi пошуки та зайнятися чимось iншим. А тепер, мiстере, зайдiть до моеi дружини. Вона прагне почути вiд вас усе, що ви зможете пригадати про Годфрi.
Це був глухий кут, мiстере Голмс. Сувора непохитнiсть батька Годфрi, здавалося, вiдбирала в мене будь-яку надiю. Але подумки я негайно присягнувся, що не заспокоюся нi на мить, поки не дiзнаюся правду.
Обiд у величезнiй похмурiй iдальнi минув понуро. За столом нас було лише трое. Мати Годфрi жадiбно випитувала в мене подробицi життя ii сина. Але батько був похмурий i мовчазний. У мене був такий пригнiчений настрiй, що за першоi ж нагоди я подякував господинi та пiшов до призначеноi менi кiмнати.
Це було велике, бiдно обставлене примiщення, яке справляло таке ж гнiтюче враження, як i все обiйстя. Але, розумiете, мiстере Голмс, пiсля похiдного армiйського життя я був не надто прискiпливим до iнтер’еру. Визирнув у вiкно. Нiч була ясною й мiсячною.
Я зачинив вiкно, опустив фiранку, засвiтив лампу й сiв iз книжкою бiля розпаленого камiна.
Але недовго я залишався наодинцi. Почувся обережний стукiт у дверi, i до кiмнати увiйшов старий слуга з оберемком дров.
– Даруйте, сер, – сказав вiн, – я боявся, що дров у камiнi забракне й що ви змерзнете. У цих кiмнатах дуже вогко.
Ідучи, Ральф затримався на порозi.
– Розумiете, сер, – вибачаючись промовив вiн, – я випадково почув те, що ви розповiдали за обiдом про мiстера Годфрi. Рiч у тiм, що моя дружина бавила його дитиною. Ми обое дуже любимо молодого господаря. Ви, здаеться, казали, що мiстер Годфрi вiдзначився на вiйнi?
– В усьому полку не було нiкого, хто мiг би зрiвнятися з Годфрi хоробрiстю та шляхетнiстю, – гаряче повiдомив я. – Якби не вiн, навряд чи я сидiв би тут i балакав iз вами.
Старий задоволено потер зморшкуватi руки.
– Еге ж, сер. Таким вiн був завжди. В усьому парку немае жодного дерева, яке б не облазив наш хлопчик. Нiщо не могло налякати його. Авжеж, – зi сльозами в голосi додав Ральф, – вiн був незвичайною дитиною, i… незвичайною людиною.
При цих словах я схопився з мiсця.
– Стривайте, Ральфе, ви сказали слово «був», так нiби Годфрi вже немае серед живих! Що це означае? Негайно кажiть, заради бога!
Я мiцно схопив старого за плече. Вiн намагався звiльнитися, та не змiг.
– Не знаю, що ви маете на увазi, сер, – пробурмотiв вiн, – я не маю права втручатися не в своi справи. Краще запитайте в господаря.
– На одне запитання ви все ж менi вiдповiсте, Ральфе. Інакше не випущу вас iз цiеi кiмнати. То Годфрi живий чи мертвий?
Я пильно дивився на Ральфа. Обличчя старого скривилося, немов вiд сильного болю. Очi наповнилися сльозами. Мiцно стиснутi губи не могли вимовити нi звуку. Нарештi вiн прошепотiв:
– Краще б вiн помер.
Розгубившись вiд несподiванки, я вiдпустив його плече. Слуга скористався цим i вислизнув iз кiмнати.
Можете уявити собi, мiстере Голмс, якi смутнi почуття пробудили в менi слова старого. «Що ж мiг зробити Годфрi такого, щоб любий слуга волiв би бачити його мертвим? – гарячково роздумував я. – Невже його втягнули в злочин, настiльки серйозний, що вiн зачiпае честь сiм’i, а суворий глава родини сховав його вiд усього свiту, щоб скандал не отримав розголосу? Годфрi завжди був вiдчайдухом. Водночас вiн легко пiддавався сторонньому впливу. Мабуть, потрапив до рук якихось негiдникiв, котрi скористалися його довiрливiстю та щирiстю. У такому випадку, – думав я, – мiй обов’язок бути з Годфрi в цей важкий для нього час».
З такими думками я випадково пiдняв голову, i… кого, мiстере Голмс, я побачив в саду бiля мого вiкна, як гадаете? Його ж, Годфрi Емсворда!
У цьому мiсцi мiй вiдвiдувач так розхвилювався, що не мiг вiдразу продовжити свою розповiдь.
– Я вас слухаю дуже уважно, мiстере Додд, – сказав я. – Ваша iсторiя стае все цiкавiшою.
– Обличчя Годфрi було притиснуте до шибки, – продовжував мiй гiсть. – Я не зовсiм щiльно затулив вiкно фiранкою й чiтко бачив усю фiгуру Годфрi. Але мою увагу привернуло саме його обличчя. Воно було блiде, як смерть, такоi бiлизни я нiколи не бачив у живих людей. Мабуть, так виглядають привиди. Маю сказати, що Годфрi справив на мене жахливе враження, i не лише через неприродну бiлизну обличчя, що примарно вiдсвiчувало в темрявi ночi. На якусь секунду його очi зустрiлися з моiми. Його погляд, жалюгiдний i сповнений провини, вразив мене. Це було настiльки несхоже на звичайний для мого приятеля вираз мужностi та веселоi безтурботностi, що я аж здригнувся вiд жаху. Помiтивши, що я витрiщився на нього, вiн одразу ж вiдсахнувся вiд вiкна й зник у темрявi.
Але я недарма прослужив рiк чи навiть два, це навчило мене дiяти блискавично та зберiгати спокiй. Не встиг Годфрi зникнути, як я пiдбiг до вiкна й спробував вiдчинити його, щоб вистрибнути в садок. Але гачки заiржавiли й не вiдразу пiддалися. Та вже через хвилину я бiг стежкою, яку, як я вважав, обрав Годфрi.
Стежина була освiтлена тьмяним свiтлом мiсяця, i менi здавалося, що попереду замаячив якийсь силует. Я гукнув Годфрi, але вiдповiдi не отримав. Добiгши до розвилки стежок, я нерiшуче зупинився й раптом виразно почув грюкiт дверей, якi хтось зачинив. Я збагнув, що Годфрi сховався вiд мене. Що ж залишалося робити? Я сумно поплiвся назад. Залишок ночi я витратив, намагаючись пояснити тi дивнi факти, з якими зiткнувся.
За снiданком господар будинку був не таким суворим, як напередоднi. Мiсiс Емсворд зауважила, що неподалiк маетку е певнi пам’ятки, якi варто оглянути. Я негайно ж скористався цiею нагодою й спитав, чи не можна для цього продовжити свiй вiзит ще на добу. Мiй план не викликав захоплення господаря, проте дозвiл я таки отримав. Отож я вирiшив витратити весь день на пошуки тих таемничих дверей, за якими зник мiй товариш. Якби Годфрi забажав, вiн легко мiг би ховатися вiд мене в самому будинку – там без проблем помiстився б цiлий полк. Однак я був упевнений, що Годфрi десь у парку. Але де й чому – це було для мене загадкою.
Пiсля снiданку моi господарi, мабуть, зайнялися своiми справами та перестали звертати на мене увагу. Я скористався цим, аби вдатися до ретельного обстеження парку. Мою увагу привернула вiдокремлена хатинка, розташована наприкiнцi бiчноi алеi. Чи не звiдси долинув до мене вiдгук дверей, якими хтось грюкнув? Я пiдiйшов до будиночка, безтурботно насвистуючи якийсь веселий мотив iз виглядом людини, котра безцiльно тиняеться парком. У цей час iз хатинки вийшов невисокий на зрiст чоловiк iз широкою бородою i, на мiй подив, ретельно замкнув за собою дверi. Побачивши мене, вiн рiзко випрямився.
– Хто ви такий? Ви тут гiсть? – не вiтаючись, поцiкавився вiн.
Я пояснив, що приiхав навiдати батькiв свого щирого приятеля Годфрi.
– Шкода, що його зараз немае, – додав я, – бо вiн був би дуже радий побачити мене.
– Авжеж, дуже шкода. Сподiваюся, що iншого разу вам пощастить бiльше.
З цими словами мiй спiврозмовник сухо вклонився й пiшов у напрямку до будинку, менi ж не залишалося нiчого iншого, як послiдувати його прикладу. Вiдiйшовши на кiлька крокiв, я озирнувся й побачив, що чолов’яга з бородою стоiть за деревом i слiдкуе за мною.
І все ж менi вдалося достатньо добре розгледiти споруду, коли я проходив повз неi. Вiкна були щiльно зашторенi, увесь будиночок справляв враження порожнього. Я розумiв, що маю бути вкрай обережним. Найменша помилка – i мене викриють. Тодi менi просто запропонують забратися геть, i моi пошуки нi до чого не призведуть. Тому я вирiшив дочекатися ночi. Коли все стихло, я непомiтно вислизнув iз вiкна та попрямував до таемничого будиночка. Крiм фiранок на вiкнах були ще й вiконницi. Через одну з них пробивалося свiтло. Якраз у цьому мiсцi вiкно було затулене нещiльно, тож, доклавши зусиль, можна було розгледiти внутрiшнiй iнтер’ер кiмнати. Вона була затишна та гарно обставлена. Бiля столу сидiв мiй ранковий знайомий. Вiн курив люльку й щось читав.
– Що саме? – перервав я Додда.
Той був здивований моiм запитанням.
– Невже це мае якесь значення?
– Дуже важливе.
– Я не звернув уваги…
– Можливо, ви хоча б помiтили, що вiн тримав у руках – книжку, газету чи журнал?
– Мабуть, ця рiч все ж нагадувала журнал, – зваживши, вiдказав Додд, – але тодi менi було не до таких дрiбниць.
У кiмнатi перебував ще один чоловiк. Я не бачив його обличчя. І все ж не сумнiвався, що це був Годфрi. Я впiзнав його поставу, плечi, шию. Вiн сидiв обличчям до камiна в позi людини, пригнiченоi великим горем. Я застиг бiля вiкна, як укопаний. Раптом вiдчув на своему плечi чиюсь важку руку: поруч зi мною стояв полковник Емсворд.
– Так от, виявляеться, як ви поводитесь у гостях, сер, – зловiсно сказав вiн. – Будьте ласкавi послiдувати за мною.
Вiн обернувся й пiшов у напрямку до будинку. Я понуро послiдував за ним. Полковник зберiгав мовчанку, поки ми не опинилися в моiй кiмнатi. Там вiн поглянув на мене з ледве прихованою злiстю й звелiв, блискаючи очима:
– Ви поiдете завтра вранцi найпершим потягом. Екiпаж чекатиме вас о пiв на восьму. Мое найбiльше бажання – нiколи вас бiльше не бачити.
