* * *
Оце твое народження нове —
в оновi тiла i в оновi духу.
І запiзнавши погляду i слуху
нового, я вiдчув, що хтось живе
в моему тiлi. Нишком вижидае
мене iз мене. Вабить повсякчас,
щоб погляд мiй по гратах цих обгас,
неначе свiчка. Врочить i навчае,
що хай би грець, що й мiсця не знайду
од погляду зухвалого, що сниться
i видиться, коли мою бiду
дотiпуе громохка громовиця.
Це вiн для тебе обживав цi мури,
iще тебе не знаючи. Це вiн
шукае шпари у твоiй натурi,
аби солодкий близити загин!
Геть вiдiйди, почваро! І не смiй
нi кроку ближче. Одiйди, почваро!
А все ж – нестерпна безневинна кара.
Хоч ти сказись. Хоч ти збожеволiй.
* * *
Бальзаку, заздри: ось вона, сутана,
i тиша, i самотнiсть, i пiтьма!
Щоправда, кажуть спати надто рано,
ото й телющиш очi, як вiдьмак,
на телевежу, видну по рубiнах,
розсипаних, мов щастя навiсне.
Отут i прокидаеться умiння
накликати натхнення, що жене
од тебе всi щонайсолодшi мрii
i каже: вiщий обрiй назирай,
де анi радостi, анi надii.
То – твiй правдивий край. Ото – твiй край.
* * *
Така хруска, така гучна
уся моя кiмната.
Як м’яко встелена вона,
лиш надто мулько спати.
Шiсть з половиною – в один,
чотири кроки – в другий.
Блукаю нею, вражий син,
неначе кiнь муругий.
От тiльки думаеться в нiй —
i тiсно, i обачно.
Так хутко збiг iз мене лiй,
хоч iсться й дуже смачно.
Машини шастають навкруг,
неначе на парадi.
Папiр, мiй зловорожий друг,
i тут менi завадить.
Покинув я сумний пiдвал,
лишив майдан Богдана,
де гетьман огиря учвал
кудись жене щорана.
Я там давненько вже не знав
про справжнi емпiреi,
а тут Господь наобiцяв
гетьманськi привiлеi
(І в халепу ж ускочив ти,
коли на поверх третiй
тюремнi провели чорти
за буки i мислетi).
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
