Сумнi i синi, наче птицi,
уже без неба i без крил,
обсiли край своiх могил —
живоi не доб’ють водицi.
На попелищi вiковiм
досада щириться з досади,
iм спiльноi немае ради,
нерадiсний iм спiльний дiм.
Тодi сторiками пливуть
i жалощами душi студять
i будять мертвих – не розбудять
i не докликавшись – кленуть.
Напростувалася iм путь —
спадна, укотиста, узвiзна
i настае година грiзна
i сурми доль в сто горл ревуть.
* * *
Нерозпiзнанне мiсто дороге
вiдкрилося колючим скалком щастя.
І знов старi наринули напастi
здушили горло, кругле i туге.
Дивись, дивись – за муром цим рудим,
за другим, п’ятим, може, й сотим муром
дрiмучий Киiв – здибився буй-туром:
лукавим косить оком i незлим.
Святошин там – якраз дивись на рiг
в той кут глухий, де вартовий ступае.
І день постав, на пiдлiктi спинае
охлялого по зазубнях дорiг.
Ану ж, як сосни рурами гудуть,
жбурнувши в небо крони величезнi!
Не пустять мури. Надто вже грубезнi
i швидше вб’ють, нiж пустять.
Швидше – вб’ють.
* * *
Недовiдомi закипають грози,
десь божевiльнi грають весiлля.
А начування, окрики, погрози
за мною назирають звiддаля.
Куди й пощо? Не вiдаю, не знаю.
Мiдяногорла ремствуе сурма.
Ідуть етапи – без кiнця i краю.
Реве шафар.
На свiт зiйшла пiтьма.
* * *
Неначе стрiли, випущенi в безлiт,
згубилися мiж обидвох краiв,
провадженi не силою тятив,
а спогадом про образи почезлi,
летять понад землею долiлиць,
анi собi, нi свiтовi не радi,
i лячно задивляються в свiчаддя
людських озер, колодязiв, криниць.
Так душi нашi: майже неживi
пустилися в осiннi перелети,
коли вiдчули: найдорожчi мети
на нашiй окошились головi.
В дорозi довгих самопроминань
пiд знадою земного притягання
проносяться вiд ранку до смеркання.
Крило торкае холодок вагань.
Обабiч – чужаниця-чужина.
Пiд кожним пiд крилом – чужа чужина.
І даленiе дальня Украiна —
ошукана, оспала, навiсна.
Дивлюсь – i мало очi не пiрву:
невже тобi – нi племенi, нi роду,
за синi за моря лети по воду
однаково – чи мертву чи живу.
* * *
Як добре те, що смерти не боюсь я
i не питаю, чи тяжкий мiй хрест.
Що перед вами, суддi, не клонюся
в передчуттi недовiдомих верст.
Що жив, любив i не набрався скверни,
ненавистi, прокльону, каяття.
Народе мiй, до тебе я ще верну,
як в смертi обернуся до життя
своiм стражденним i незлим обличчям.
Як син, тобi доземно уклонюсь
i чесно гляну в чеснi твоi вiчi
i в смерть iз рiдним краем порiднюсь.
ЗА ЛІТОПИСОМ САМОВИДЦЯ
Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кiнь навiжений, що чуе пiд серцем ножа,
за хмарами хмари, за димом пожарищ – високо
зорiе на пустку давно збайдужiле божа.
Стенаються в герцi скаженi сини Украiни,
той з ордами бродить, а той накликае москву,
заллялися кров’ю всi очi пророчi. З руiни
