пiдводиться мати – в годину свою грозову:
– Найшли, налетiли, зом’яли, спалили, побрали
з собою в чужину весь тонкоголосий ясир,
бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,
бо так не карав нас i лях, бусурмен, бузувiр.
І Тясмину тiсно од трупу козацького й кровi,
i Буг почорнiлий загачено трупом людським.
Бодай ви пропали, синочки, були б ви здоровi
у пеклi запеклiм, у райському раi страшнiм.
Паси з вас нарiжуть, натешуть на гузна вам палi
i кровi наточать – упийтесь пекельним вином.
А де Украiна? Все далi, все далi, все далi.
Шляхи поростають дрiмучим терпким полином.
Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кiнь навiжений, що чуе пiд серцем метал.
Курiе руiна. Кривавим стiкае потоком,
i сонце татарське – стожальне – разить наповал.
ЗА ЧИТАННЯМ ЯСУНАРІ КАВАБАТИ
Розпросторся, душе моя,
на чотири татамi
i не кулься од нагая
i не крийся руками.
Хай у тебе е двi межi,
та середина – справжня.
Марне, вороже, ворожить —
молода чи поважна.
Посерединi – стовбур лiт,
а обабоки – крона.
Посерединi – вiчний слiд
вiд колиски до скону.
Жаль – нi неба, анi землi
в цiй трунi вертикальнiй,
i заврунилися жалi,
думи всiли печальнi.
Як то сниться менi земля,
на якiй лиш ночую!
Як менi небеса болять,
коли iх я не чую.
Як постав ув очах мiй край
наче стовп осiянний.
Каже: синку, ступай, ступай,
ти для мене коханий.
Тож просторся, душе моя,
на чотири татамi
i не кулься од нагая
i не крийся руками.
* * *
Мов лебединя, розкрилила
тонкоголосi двi руки
збiлiлi губи притулила
менi до змерзлоi щоки.
Сльозою темiнь пронизала
в пропасницi чи маячнi,
казала щось, далiти стала…
Мов на антоновiм огнi,
не чув нiчого я, не бачив.
В останньому зусиллi змiг
збагнути: все, тебе я втрачу,
ось тiльки виведуть за рiг…
* * *
Уже мое життя в iнвентарi
розбите i розписане по графах.
Це кондаки твоi i тропарi,
це кара, це з отрутою карафа.
Над цей тюремний мур, над цю журу
i над Софiiвську дзвiницю зносить
мене мiй дух. Нехай-но i помру —
та вiн за мене вiдтонкоголосить
три тисячi пропащих вечорiв,
три тисячi свiтанкiв, що зблудили,
як оленями йшли мiж чагарiв
i мертвого мене не розбудили.
* * *
Менi зоря сiяла нинi вранцi,
устромлена в вiкно. І благодать —
така ясна лягла менi на душу
сумирену, що я збагнув нарештi:
ота зоря – то тiльки скалок болю,
що вiчнiстю протятий, мов огнем.
Ота зоря – вiстунка твого шляху,
хреста i долi – нiби вiчна мати,
вивищена до неба (од землi
на вiдстань справедливостi), прощае
тобi хвилину розпачу, дае
наснагу вiри, що далекий всесвiт
почув твiй тьмяний клич, але озвався
прихованим бажанням спiвчуття
та iскрою високоi незгоди:
бо жити – то не е долання меж,
а навикання i само собою—
наповнення. Лиш мати – вмiе жити,
аби свiтитися, немов зоря.
