ФАБРІЦІО. Для зовсiм нового вiйська я брав би людей вiд сiмнадцяти до сорока. Якщо ж вiйсько вже е, i треба було б його поповнити, то виключно сiмнадцятирiчними.
КОЗІМО. Менi не зовсiм зрозумiла ця рiзниця.
ФАБРІЦІО. Я поясню вам. Якби менi довелося створювати вiйсько там, де його немае, то для навчання, про яке я буду говорити згодом, варто б обрати всiх здатних носити зброю, хто досяг призовного вiку. Якби менi довелося проводити вiдбiр в краiнi, де вiйсько вже е, то для поповнення я би брав сiмнадцятирiчних, оскiльки iншi були б давно вже набранi.
КОЗІМО. Значить, ви хотiли б увести щось схоже на порядок, прийнятий у нас?
ФАБРІЦІО. Ви маете рацiю, але я не знаю, нагадував би вiн ваш устрiй в озброеннi, командуваннi, навчаннi та бойовому шикуваннi.
КОЗІМО. Значить, ви схвалюете наше вiйськовий устрiй?
ФАБРІЦІО. Навiщо ж менi його засуджувати?
КОЗІМО. Тому що багато розумних людей завжди його засуджували.
ФАБРІЦІО. Ви суперечите собi, коли говорите, що обiзнана людина засуджуе цей устрiй; тодi ii марно вважають знавцем.
КОЗІМО. Ми змушенi так думати, тому що досвiд цього порядку завжди був поганий.
ФАБРІЦІО. Дивiться, щоб не стали ви самi винними, а зовсiм не ваш устрiй; ви переконаетеся в цьому ще до кiнця нашоi бесiди.
КОЗІМО. Ви принесете нам цим величезну насолоду; я навiть хочу заздалегiдь вiдкрити всi звинувачення, виставленi проти нашого вiйськового устрою, щоб ви потiм могли краще його захистити. Обвинувачi мiркують так: порядок цей або непридатний i може привести до загибелi республiки, або доцiльний, але наслiдком його легко може бути захоплення влади военачальником; при цьому посилаються на римлян, у яких власнi вiйська знищили республiканську свободу; посилаються також на венецiанцiв i на короля Францii: венецiанцi, щоб не потрапити пiд панування свого ж громадянина, користуються найманими вiйськами; король обеззброiв своiх пiдданих, аби мати можливiсть спокiйнiше наказувати. Однак вони бiльше побоюються непридатнiстю власного вiйська, нiж захопленням влади, i як доказ своеi правоти наводять два аргументи: перший – недосвiдченiсть своiх солдатiв, другий – насильницька служба; пiсля вiдомого вiку, стверджують вони, вчитися вже не можна, а примус нiколи нi до чого доброго не веде.
ФАБРІЦІО. Всi цi доводи надходять вiд людей, якi розглядають речi дещо здалеку, що я вам зараз доведу. Щодо аргументу про непридатнiсть, то я повинен сказати: найкраща армiя та, яка складаеться зi своiх же громадян, i тiльки цим шляхом можна таку армiю утворити. Суперечки через це немае, i я не стану витрачати час на докази, так як за мене говорять всi приклади давньоi iсторii.
Противники цiеi армii (мiлiцii) посилаються на недосвiдченiсть солдатiв i на примусову службу; я скажу, що, дiйсно, недосвiдченiсть солдатiв не сприяе хоробростi, а примус викликае невдоволення, але ж мужнiсть i досвiдченiсть, як ви побачите згодом, виховуються в солдата озброенням, навчанням i военним строем.
Що стосуеться примусу, то ви маете знати, що люди, набранi у вiйська велiнням князя, служать не зовсiм примусово i не зовсiм добровiльно, бо повна добровiльнiсть призвела б до тих незручностей, про якi я вже говорив: не було б справжнього вiдбору людей, а добровольцiв завжди нараховувалося б занадто мало; повна примусовiсть теж призвела б до поганих наслiдкiв. Тому варто було б обрати середнiй шлях: люди приходять на службу не зовсiм добровiльно i не безумовно з примусу, а через свою повагу до князя, гнiву якого вони бояться бiльше, нiж кари.
Виходить поеднання примусовостi i доброi волi, яке не дасть розвинутися невдоволенню, що загрожуе небезпечними наслiдками. Я не кажу, що таке вiйсько непереможне, оскiльки римськi легiони бували розбитими безлiч разiв, так само як i вiйсько Ганнiбала. Взагалi нереально створити таке вiйсько, за непереможнiсть якого можна було б ручатися. Вашi знавцi не повиннi судити про непридатнiсть мiлiцii через одну невдачу: бiй можна однаково програти i виграти, але головне – це усунути причини поразки.
Якщо почати дошукуватися цих причин, то неважко переконатися, що сила тут не в недолiках прийнятого у вас порядку, а в його недосконалостi; необхiдно, як я вже говорив, не засуджувати мiлiцiю, а виправляти ii; що треба робити – це я вам розкрию поступово.
Інший аргумент супротивникiв – це можливiсть захоплення влади военачальником. Вiдповiдаю, що зброя в руках власних громадян або воiнiв, вручена iм в силу закону, нiколи ще не приносила шкоди; навпаки, вона завжди корисна, i цим шляхом можна краще охороняти чистоту державного ладу, нiж будь-яким iншим. Рим 400 рокiв жив вiльною державою i був озброений; в Спартi свобода трималася 800 рокiв; навпаки, у багатьох iнших державах, якi не спираються на власну збройну силу, свобода не зберiгалася навiть 40 рокiв.
Вiйсько потрiбне державi, i, якщо у неi немае своеi вiйськовоi сили, вона наймае чужинцiв, чужоземнi вiйська шкiдливiшi для загального блага, нiж своi, бо iх простiше пiдкупити i честолюбець швидше може на них спертися. Здiйснити цi намiри йому тим легше, що гнобленi беззбройнi.
Крiм того, два ворога завжди страшнiшi для республiки, нiж один. Закликаючи чужоземну зброю, вона одночасно боiться i чужих солдатiв, i власних громадян. Що такий страх грунтовний, про це ви можете судити, згадавши мою розповiдь про Франческо Сфорца. Навпаки, коли республiка мае власне вiйсько, для неi страшне тiльки одне – владолюбство свого ж громадянина.
Нарештi, з усiх можливих доводiв я буду посилатися тiльки на один: думка, що жителi краiни виявляться нездатними захищати ii зброею, ще нiколи не приходила в голову жодному законодавцю республiки або царства. Венецiанцi заснували б нову всесвiтню монархiю, якби вони проявили в своему вiйськовому устроi таку ж державну мудрiсть, якою перейнятi iншi iхнi установи. Судити iх треба особливо суворо, бо першi iхнi законодавцi створили iм вiйськову силу. На сушi у них не було володiнь, тому вся iхня вiйськова мiць зосередилася на морi, i морську вiйну вони вели блискуче, розширивши силою зброi межi батькiвщини.
Коли ж настав час вести сухопутну вiйну для захисту Вiченци, вони, замiсть того щоб послати туди намiсником кого-небудь зi своiх громадян, взяли до себе на службу маркiза Мантуанського. Це було фатальне рiшення, яке пiдiрвало могутнiсть венецiанцiв i перешкодило iм прославити свое iм’я до небес i безмежно поширити свою владу на землi. Якщо вони так вчинили через невпевненiсть у собi, адже, будучи знавцями морськоi вiйни, вони не наважувалися самi воювати на сушi, то невпевненiсть ця була помилковою: моряку, який звик битися з вiтрами, бурями i людьми, легше стати полководцем, якому доводиться битися тiльки з людьми, нiж полководцю перетворитися на моряка.
Моi римляни теж вмiли воювати тiльки на сушi, а не на морi, i тим не менше, коли почалася вiйна з Карфагеном, вони не запросили на службу досвiдчених морякiв – грекiв чи iспанцiв, а поклали цю справу на своiх громадян, якi знають сухопутну вiйну, i зрештою перемогли.
Якщо венецiанцi дiяли зi страху, аби хто-небудь з громадян Венецii не став тираном, це був страх легковажний: адже, крiм доводiв, якi я вже наводив з цього приводу, треба сказати, що якщо нiхто з начальникiв iхнього флоту нiколи не ставав тираном цього приморського мiста, то виконати подiбний задум, спираючись на сухопутнi вiйська, було б ще незмiрно важче. Все це повинно вам показати, що тирана створюе не свое вiйсько, пiдпорядковане своему ж громадянину, а поганi закони i погане управлiння; саме це накликае на мiсто тиранiю. За хорошого управлiння немае чого боятися свого вiйська. Таким чином, Венецiя вчинила необачно, i це рiшення коштувало iй втрати великоi частки ii слави i щастя.
Що стосуеться помилки короля Францii, яка не привчае свiй народ до вiйни, то вашi знавцi марно посилаються на нього як на приклад: кожна неупереджена людина визнае, що це найбiльший недолiк французькоi монархii i що це упущення – головна причина ii слабкостi.
Однак я дуже розпорошився i, можливо, вiдiйшов вiд свого предмета. Я хотiв вiдповiсти вам i довести, що не можна спиратися нi на яку зброю, крiм своеi; власна ж вiйськова сила створюеться лише шляхом вiдбору; тiльки так можна створити вiйсько i затвердити вiйськову дисциплiну. Якби ви вивчали постанови перших римських царiв, i особливо Сервiя Тулiя, ви б побачили, що подiл на класи являе собою не що iнше, як загальне озброення народу, що давало можливiсть негайно зiбрати вiйсько для захисту мiста.
Повернемося, однак, до питання про вибiр солдатiв. Я знову скажу, що, якби менi довелося поповнювати вже iснуюче вiйсько, я би брав сiмнадцятирiчних юнакiв; якби я створював нове вiйсько, я закликав би людей будь-якого вiку – вiд сiмнадцяти до сорока, щоб можна було одразу поставити iх до справи.
КОЗІМО. Чи звертали б ви при цьому виборi увагу на iх ремесло?
ФАБРІЦІО. Вiйськовi письменники проводять цю вiдмiннiсть, оскiльки вони не радять брати в солдати птахоловiв, рибалок, кухарiв, а також людей, промисли яких безчеснi або полягають лише в тому, щоб звеселяти iнших; навпаки, вони наполягають на заклик насамперед хлiборобiв, а потiм слюсарiв, ковалiв, теслярiв, м’ясникiв, мисливцiв i тому подiбних.
Я би звертав мало уваги на цi вiдмiнностi, оскiльки треба було б складати думку про доброякiснiсть людини за ii ремеслом, але я б дуже зважав на це, оскiльки воно показуе, яким чином можна з бiльшою користю застосовувати рiзнi здiбностi людини.
З цiеi ж причини селяни, якi звикли обробляти землю, краще за кого-небудь iншого, бо з усiх iснуючих це ремесло може бути застосоване у вiйську найкраще. Потiм – слюсарi, теслi, ковалi, каменярi, яких у вiйську мае бути багато; iхне ремесло часто може стати в нагодi, i дуже добре мати в вiйську солдатiв, вiд яких бувае подвiйна користь.
КОЗІМО. Як розпiзнати людей, придатних або непридатних для вiйськовоi справи?
ФАБРІЦІО. Я буду говорити зараз про вибiр солдатiв для навчання нового вiйська, але при цьому менi доведеться сказати i про те, як вiдбирати людей для поповнення вiйська, вже дiючого. Вибираючи солдата, ти пiзнаеш його придатнiсть або з досвiду, коли вiн зробив який-небудь подвиг, або за припущенням. Не може бути доказiв вiйськовоi доблестi у людей, якi вiдбираються вперше i нiколи ще не служили; тому в новоi мiлiцii цi докази зустрiчаються рiдко або вiдсутнi зовсiм.
Якщо не можна судити з досвiду, судiть за припущенням, тобто за вiком, ремеслом i виглядом солдата.
Про першi двi ознаки я вже говорив, залишаеться сказати про третю. Багато хто, як Пiрр, вимагають, щоб солдат був високого зросту: iншi, як Цезар, звертали увагу тiльки на тiлесну силу. Ця сила тiла i духу виражаеться в статурi i зовнiшностi. Письменники наголошують, що у солдата повиннi бути живi i веселi очi, мiцна шия, широкi груди, м’язистi руки, довгi пальцi, втягнутий живiт, повнi стегна, худi ноги; така людина завжди буде спритною i дужою – двi якостi, якi в солдата цiнуються вище за все.
Особливу увагу треба звертати на моральнiсть: солдат повинен бути чесним i совiсним; якщо цього немае, вiн стае знаряддям безладу i початком розпусти, бо нiхто не повiрить, що погане виховання може створити в людинi хоча б крихту хвалебноi вiйськовоi мужностi.
Значення такого вибору солдата величезне; i, щоб це стало вам зрозумiлiшим, я вважаю не зайвим i навiть необхiдним розповiсти про те, яких правил дотримувалися при вiдборi легiонiв вступники на посаду римських консулiв. Завдяки невпинним вiйнам старi солдати приходили на вiдбiр уперемiж з новачками, i консули могли судити про одних з досвiду, а про iнших – за здогадом. Треба зауважити, що при виборi солдата передбачаеться або одразу послати його в бiй, або негайно його навчати, але пустити в справу пiзнiше.
Я вже говорив i буду говорити надалi про всi заходи, необхiднi для пiзнiшоi бойовоi роботи солдата, бо хочу показати вам, як створюеться вiйсько в краiнах, де народних ополчень ранiше не було i де тому не може бути добiрних частин, якими можна скористатися одразу. У тих же краiнах, де вiйсько утворюеться велiнням влади, воно може бути пущене в дiло негайно, як це було в Римi i тепер ще спостерiгаеться у швейцарцiв. Якщо при такому порядку вiдбору до вiйська потрапляють i новобранцi, то вони одразу зустрiчаються з безлiччю досвiдчених солдатiв, якi звикли до строю, i змiшання старих з молодими утворюе едину i мiцну бойову частину. Крiм того, коли iмператори перейшли до порядку зосередження вiйськ в суворо визначених постiйних мiсцях, вони стали призначати для навчання так званих тиронiв, тобто молодих солдатiв, особливого керiвника, як це видно з життепису iмператора Максимiна.
Поки в Римi тримався вiльний лад, навчання це проводилося не в таборах, а в самому мiстi. Молодь пiд час цих занять звикала до вiйськових вправ, i, коли ii потiм посилали вже в бiй, вона була настiльки загартована досвiдом цiеi уявноi вiйни, що вмiла легко зорiентуватися в умовах справжнього бойового життя. Однак згодом, коли iмператори вiдмовилися вiд цього способу навчання, iм довелося встановити той порядок, який я вам вже описав.
Переходжу тепер до римського способу набору легiонiв. Вступаючи на посаду, консули, на яких було покладено вiйськову справу, починали з упорядкування свого вiйська (кожному з них ввiрялися зазвичай два легiони, набранi з римських громадян, i якi становили основу iхньоi вiйськовоi сили) i призначали для цiеi мети на кожен легiон по шiсть, а всього двадцять чотири вiйськових трибуни, вони виконували тi ж обов’язки, що виконують тепер нашi батальйоннi командири.
Потiм вони збирали всiх римських громадян, здатних носити зброю, i розподiляли трибунiв за легiонами. Триби, з яких мав початися вiдбiр, визначалися жеребом, i з триби, видiленоi таким чином, вибиралося четверо найбiльш придатних: одного брали трибуни першого легiону, другого – трибуни другого легiону, з двох останнiх одного брали трибуни третього легiону, а останнiй потрапляв в четвертий легiон. Пiсля першоi четвiрки вiдбиралася друга, причому першу людину брали трибуни другого легiону, другу – трибуни третього легiону, третю – трибуни четвертого легiону, а четвертий залишався в першому легiонi. Потiм йшла третя четвiрка: перший з неi йшов в третiй легiон, другий – в четвертий легiон, третiй – в перший легiон, четвертий залишався в другому легiонi.
Так послiдовно дiяв цей порядок, поки вiдбiр, влаштований на рiвних засадах, не закiнчувався i не утворювався повний склад легiону. Ми вже говорили вище, що завдяки цьому способу легiон можна було одразу ставити до справи, бо вiн складався з людей, значна частина яких знала справжню вiйну, а вiйна приблизна була вiдома всiм. При виборi людей можна було керуватися одночасно i досвiдом, i здогадкою. Однак в краiнi, де треба створювати вiйсько вперше, вiдбiр людей може проводитися тiльки за допомогою здогадки, що спираеться на вiк i зовнiшнiй вигляд людини.
КОЗІМО. Все, що ви сказали, по-моему, вiрно. Але перш нiж ви продовжите, я хочу задати вам питання, на яке ви самi мене навели, коли говорили, що в краiнi, де жителi не навчалися вiйськовому строю, вибiр солдат може проводитися тiльки за здогадом. З рiзних сторiн чув я засудження нашоi мiлiцii, особливо за ii чисельнiсть. Багато хто стверджуе, що людей треба брати менше, так як це приносило користь, бо солдати вiдбиралися б бiльш ретельно; на громадян не накладався би настiльки важкий тягар, а людям, узятим до вiйська, можна було б дати певну винагороду, яка iх порадувала б i зробила бiльш слухняним. Менi хотiлося б знати вашу думку – чи надаете ви перевагу набору у великiй чи малiй кiлькостi, i якого порядку дотримувалися б ви в обох випадках?
ФАБРІЦІО. Велике вiйсько, без сумнiву, краще малого; треба навiть сказати бiльше – там, де неможливий великий набiр, неможливо i створення оптимальноi мiлiцii. Доводи супротивникiв цього погляду легко спростувати. Перш за все, варто сказати, що нечисленна мiлiцiя в такiй населенiй краiнi, як, наприклад, Тоскана, не забезпечить вам нi кращоi якостi солдатiв, нi бiльшоi ретельностi вiдбору. Адже якщо ви хочете пiд час набору солдатiв судити про них за досвiдом, то в цiй краiнi досвiд ваш буде застосовний лише до найбiльш незначноi меншостi, тому що далеко не всi були на вiйнi, а ще менше з них просунулися настiльки, щоб мати перевагу i бути обраними серед iнших. Тому, якщо проводити вiдбiр в такiй краiнi, треба вiдмовитися вiд досвiду i брати людей за здогадом. В таких умовах менi хотiлося б знати, чим же я маю керуватися, коли до мене прийдуть двадцять молодих людей пiдхожоi зовнiшностi, i за яким принципом я завербую одних i вiдпущу iнших? Кожен, без сумнiву, визнае, що оскiльки ви не можете знати, хто з них кращий, то ризик помилки буде меншим у тому разi, якщо взяти всiх, озброiти i навчити, а бiльш точний вибiр зробити вже пiзнiше, коли при навчаннi виокремляться бiльш хоробрi i сильнi.
Тому, зваживши всi обставини, треба сказати, що думка про перевагу в цьому випадку малоi кiлькостi в iм’я кращоi якостi е абсолютно помилковою. Щодо меншого тягаря для краiни i людей скажу, що набiр мiлiцii, будь вона велика або мала, не накладае нiякого тягаря, бо цей порядок не вiдривае нiкого вiд роботи, не пов’язуе людей настiльки, щоб вони не могли займатися звичайними справами, а тiльки зобов’язуе iх збиратися в днi вiдпочинку для навчання вiйськовим вправам. Краiну i людей тут нiщо не обтяжить, а молодi це доставить тiльки задоволення. Замiсть того щоб швендяти в свята по шинках, молодi люди охоче пiдуть на цi заняття: адже вiйськовi вправи дуже гарнi, i вже тому вони повиннi подобатися юнакам. Що стосуеться можливостi оплачувати невелику мiлiцiю, яка завдяки цьому буде задоволеною i слухняною, то, по-моему, не можна скоротити народне ополчення до такоi малоi кiлькостi, щоб утримувати ii на такiй постiйнiй платнi, яка б ii задовольняла: наприклад, якщо платити мiлiцii в п’ять тисяч пiхотинцiв платню, якою вона була б задоволена, довелося б витрачати на це щонайменше десять тисяч дукатiв на мiсяць. По-перше, цiеi кiлькостi пiхоти мало, щоб утворити вiйсько, i разом з тим такi витрати занадто обтяжать державу. З iншого боку, цiеi платнi недостатньо для того, щоб люди були задоволенi i вважали себе зобов’язаними прибути на першу вимогу. Таким чином, цей порядок коштував би дуже дорого i в той же час давав би краiнi слабке вiйсько, з яким не можна нi захищатися, нi нападати. Якщо збiльшити платню або набирати бiльше людей, то неможливiсть платити тiльки зросте; якщо скоротити i платню, i чисельнiсть ополчення, мiлiцiя буде ще меншою i ще бiльш безкорисною.
Тому прихильники народноi мiлiцii на постiйнiй платнi говорять про речi або неможливi, або марнi. Зовсiм iнакше буде, коли вiйська набираються для вiйни: тодi, звичайно, необхiдно призначити iм платню. Якщо в мирний час такий вiйськовий устрiй навiть заподiе громадянам, записаним в солдати, деякi незручностi, хоча я цього не бачу, вони задовольняються усiма благами, якi дае краiнi добре органiзоване вiйсько, тому що без нього взагалi не може бути нiякоi безпеки.
На завершення скажу, що бажаючi утворити невелику мiлiцiю, щоб тримати ii на постiйнiй платнi або з iнших мiркувань, про якi ви говорили, погано розумiють справу; крiм усього iншого, моя думка пiдкрiплюеться ще тiею обставиною, що число вiйськ, завдяки нескiнченним труднощам вiйни для людей, все одно безперервно скорочуеться, i мала кiлькiсть обернулася б на нуль. Навпаки, при великiй мiлiцii ти можеш за власним бажанням користуватися малими або великими частинами. Нарештi, вiйсько корисне не тiльки для самоi справи вiйни, а й тому, що змiцнюе твое значення, а, звичайно, велике вiйсько завжди надае тобi бiльшоi ваги. До того ж мiлiцiя створюеться для навчання людей вiйськовому строю, i якщо в населенiй краiнi в неi буде записано мало народу, то за великоi вiддаленостi будинкiв громадян один вiд одного iх без найбiльших незручностей не можна буде навiть збирати на навчання, а без цього мiлiцiя не потрiбна, що я покажу це далi.
КОЗІМО. Ваша вiдповiдь на мое запитання задовольнила мене цiлком, але тепер менi хочеться, щоб ви вирiшили iнший сумнiв. Противники мiлiцii кажуть, що велика кiлькiсть озброених людей викличе в краiнi смуту, чвари i безлад.
ФАБРІЦІО. Ця думка також безпiдставна, i я вам скажу чому. Заворушення, якi чинять озброенi люди, можуть бути двоякими: або сутички мiж собою, або хвилювання, спрямованi проти iнших. Запобiгти цьому було б взагалi неважко, але ж устрiй мiлiцii сам по собi вже припиняе можливiсть подiбних смут; воно попереджуе взаемнi сутички, а не допомагае iм, тому що при заснуваннi мiлiцii ви надаете iй зброю i начальникiв.
Якщо краiна, в якiй створюеться мiлiцiя, так мало войовнича, що громадяни не носять зброi, або настiльки едина, що в нiй немае ватажкiв партiй, то створення мiлiцii сильно озлобить iх проти зовнiшнiх ворогiв, але аж нiяк не роз’еднае iх мiж собою. Адже за хорошого устрою держави громадяни, озброенi або беззбройнi, шанують закони i нiколи не стануть на них зазiхати, якщо начальники, поставленi вами на чолi, самi не стануть винуватцями безладiв; далi я скажу вам, як з цим боротися.
