Про вiйськове мистецтво
Нiкколо Макiавеллi
Нiкколо Макiавеллi – вiдомий iталiйський фiлософ i полiтик епохи Вiдродження, займав у Флоренцii посаду державного секретаря та вiдповiдав за дипломатичнi зв’язки республiки.
Його трактат «Про вiйськове мистецтво» – единий полiтичний твiр Макiавеллi, опублiкований за життя. Ця праця – одна з кращих книг про вiйськову справу, нарiвнi з «Записками про галльську вiйну» Гая Юлiя Цезаря i «Мистецтвом вiйни» Сунь Цзи. Завдяки глибокому аналiзу вiйськовоi справи давнiх часiв i сучасноi автору дiйсностi, а також важливих висновкiв щодо органiзацii i застосування збройних сил.
Нiкколо Макiавеллi
Про вiйськове мистецтво
Передмова
Нiкколо Макiавеллi, громадянина i секретаря флорентiйського, до книги про вiйськове мистецтво, присвяченоi Лоренцо, сину Фiлiппо Строццi, флорентiйському дворянину
Багато хто, Лоренцо, вважали i вважають, що немае в свiтi речей, одна з одною менш пов’язаних i бiльш одна однiй чужих, нiж цивiльне i вiйськове життя. Тому ми часто помiчаемо, що, коли людина задумае видiлитися на вiйськовому поприщi, вона не лише одразу змiнюе плаття, але всiею своею поведiнкою, звичками, голосом i поставою вiдрiзняеться вiд будь-якого звичайного громадянина. Той, хто хоче бути швидким i завжди готовим до будь-якого насильства, вважае за неможливе носити цивiльний одяг. Цивiльнi звичаi i звички не пiдходять тому, хто вважае першi надто м’якими, а другi – непридатними для своiх цiлей. Звичайний вигляд i мова здаються недоречними тому, хто хоче лякати iнших бородою i лайливими словами. Тому в наш час думка, про яку я говорив вище, – це сама iстина.
Однак якщо подивитися на установи давнини, то не знайдеться нiчого бiльш единого, бiльш злитого, бiльш спiвдружнього, нiж життя громадянина i воiна. Усiм iснуючим у державi заради загального блага людей станам не потрiбнi були б установи, створенi для того, щоб люди жили, боячись законiв i бога, якби при цьому не готувалася для iх захисту сила, яка, будучи добре влаштованою, рятуе навiть такi установи, якi самi по собi е нiкчемними.
Навпаки, установи хорошi, але позбавленi збройноi пiдтримки, розпадаються абсолютно так само, як руйнуються будiвлi розкiшного королiвського палацу, прикрашенi коштовностями i золотом, але нiчим не захищенi вiд дощу. І якщо в цивiльних установах древнiх республiк i царств робилося все можливе, щоб пiдтримувати в людях вiрнiсть, миролюбнiсть i страх божий, то у вiйську зусилля цi подвоювалася, бо вiд кого ж може батькiвщина вимагати вiрностi, як не вiд людини, яка поклялася за неi померти?
Хто мае бiльше любити свiт, як не той, хто може постраждати вiд вiйни? У кого мае бути живий страх божий, як не в того, хто щодня стикаеться з незлiченними небезпеками i всього бiльше потребуе допомоги Всевишнього? Завдяки цiй необхiдностi, яку добре розумiли законодавцi iмперiй i полководцi, життя солдата славилося iншими громадянами, якi всiляко намагалися йому слiдувати i наслiдувати. Тепер, коли вiйськовi установи в коренi перекрученi i давно вiдiрванi вiд древнiх пiдвалин, склалися тi зловiснi погляди, якi призводять до того, що вiйськовий стан ненавидять i всiляко його цураються.
Я ж з усього, що бачив i прочитав, не вважаю неможливим повернути цей стан до його древнiх засад i, хоча б частково, повернути йому колишню доблесть. Аби не допустити проведення свого дозвiлля без дiла, я зважився записати для ревнителiв подвигiв давнини своi думки про вiйськове мистецтво. Звичайно, говорити про предмет, невiдомий тобi з досвiду, – справа смiлива, але я все ж не вважаю грiхом звести себе на словах до честi, яку багато хто з ще бiльшою самовпевненiстю привласнював собi в життi. Моi помилки, зробленi при написаннi цiеi книги, можуть бути виправленими без шкоди для кого б то не було, але помилки людей, вчиненi на дiлi, пiзнаються тiльки тодi, коли приведуть до загибелi царства.
Ви ж, Лоренцо, оцiнiть тепер мою працю i вiддайте iй у своему вироку ту похвалу або той осуд, якого вони, на вашу думку, заслуговують. Надсилаю iх, щоб висловити вам свою вдячнiсть, хоча все, що я можу зробити, далеко не вiдповiдае благодiянням, якi ви менi зробили. Подiбними творами зазвичай прагнуть вшанувати людей, прославлених родом, багатством, розумом i щедрiстю, але я знаю, що мало хто може змагатися з вами у багатствi i родовитостi, розумом вам рiвнi лише деякi, а щедрiстю – нiхто.
Нiкколо Макiавеллi, громадянин i секретар флорентiйський, до читача
Аби читачi могли легко зрозумiти бойовий стрiй, розташування вiйськ i таборiв, про що тут пiде мова, вважаю за необхiдне продемонструвати iх наочно. Тому слiд спершу перерахувати позначки, якими будуть зображенi пiхота, кiннота чи iншi окремi частини вiйськ. Тож майте на увазi, що такi лiтери позначають:
o – пiхотинцi зi щитами;
n – пiхотинцi з пiками;
x – декурiони (начальники десяткiв);
v – велiти дiючi (застрiльники);
u – велiти запаснi;
C – центурiони (начальники сотень);
T – командир батальйону;
D – командир бригади;
A – головнокомандуючий;
S – музика;
Z – стяг;
r – важка кiннота;
e – легка кiннота;
? – артилерiя.
Книга перша
Я вважаю, що кожну людину пiсля ii смертi можна хвалити без сорому, бо тодi вiдпадае всякий привiд i всяка пiдозра в догоджаннi; тому я, не вагаючись, вiддам хвалу нашому Козiмо Ручеллаi, iменi якого я нiколи не мiг згадати без слiз, бо пiзнав в ньому всi якостi, якi друг може вимагати вiд друзiв, а батькiвщина – вiд громадянина.
Не знаю, чи дорожив вiн чимось настiльки (не виключаючи й самого життя), щоб радо не вiддати це своiм друзям; не знаю такоi справи, якоi б вiн мiг злякатися, бачачи в нiй благо для вiтчизни. Заявляю вiдкрито, що серед багатьох людей, з якими я був знайомий i спiлкувався у справах, я не зустрiчав людини, душа якоi була б бiльш вiдкритою всьому великому i прекрасному.
В останнi хвилини життя вiн сумував з друзями про те, що йому судилося померти в лiжку молодим i невiдомим i що не виповнилося його бажання принести всiм справжню користь; вiн знав, що про нього можна буде сказати тiльки одне – помер вiрний друг. Однак, хоча справи його залишилися незавершеними, ми та iншi, хто знав його добре, всi можемо свiдчити про високi його якостi.
Дiйсно, доля не була до нього настiльки ворожою i не завадила йому залишити пiсля себе деякi тендiтнi пам’ятки його блискучого розуму: такими е деякi його твори i любовнi вiршi, в яких вiн, хоча i не був закоханий, вправлявся в молодi роки, щоб не витрачати часу даремно в очiкуваннi, поки доля направить його дух до думок бiльш пiднесених. Вiршi цi ясно показують, як щасливо висловлював вiн своi думки i яких вершин вiн мiг би досягти в поезii, якби повнiстю присвятив себе iй.
Тепер, коли доля забрала в мене такого друга, менi залишилася, як здаеться, едина розрада – радiсно про нього згадувати i повторювати його влучнi слова або глибокодумнi мiркування. Саме живий спогад – це бесiда його у себе в саду з синьйором Фабрiцiо Колонною, пiд час якоi названий синьйор докладно говорив про вiйну, здебiльшого вiдповiдаючи на гострi i продуманi питання Козiмо.
Я з кiлькома спiльними друзями був присутнiй при розмовi i вирiшив вiдновити ii в пам’ятi, щоб при читаннi друзi Козiмо, учасники бесiди, жвавiше згадали про його таланти, а iншi пошкодували про свою вiдсутнiсть i в той же час багато чому навчилися з глибокодумних слiв одного з видатних людей нашого часу, корисному не тiльки для вiйни, а й для цивiльного життя.
Фабрiцiо Колонна, повертаючись з Ломбардii, де довго i з великою для себе славою бився за короля католика Фердинанда II Арагонського, будучи проiздом у Флоренцii, вирiшив вiдпочити кiлька днiв у цьому мiстi, щоб вiдвiдати його свiтлiсть герцога Джулiано Медiчi i знову побачити декого з ранiше знайомих йому дворян. Козiмо вважав за потрiбне запросити його до себе в сади, не стiльки для того, щоб блиснути перед ним розкiшшю, скiльки для того, щоб скористатися можливiстю довгоi розмови з ним i навчитися у нього рiзних речей, про якi можна дiзнатися вiд такоi людини, бо йому трапилася нагода провести день в розмовi про привабливi для його розуму предмети.
Фабрiцiо з’явився на запрошення, i був з пошаною прийнятий Козiмо i його кращими друзями, серед яких знаходились Занобi Буондельмонтi, Баттiста делла Палла i Луiджi Аламаннi – всi молодi люди, близькi йому, пристрасно захопленi тим самим, що й вiн сам; замовчую про iхнi iншi переваги, так як вони щодня i щогодини говорять самi за себе.
За звичаями часу i мiсця, Фабрiцiо зустрiли з найбiльшою пошаною. Коли пiсля блискучого бенкету гостi встали з-за столу, насолодившись благами свята, яким великi люди з iх розумом, постiйно спрямованим на предмети пiднесенi, придiляють мало уваги, було ще рано, i стояла сильна спека. Задля кращого досягнення своеi мети, Козiмо, нiби намагаючись сховатися вiд духоти, повiв гостей до найгустiшоi i тiнистоi частини свого саду. Коли усi розсiлися – хто на травi, яка була тут особливо свiжою, хто на лавках в тiнi величезних дерев, – Фабрiцiо став хвалити красу мiсця i уважно розглядав дерева, але деяких вiн не знав, i тому йому важко було iх назвати. Помiтивши це, Козiмо сказав: «Деякi з цих дерев вам, можливо, не знайомi, але не дивуйтеся, оскiльки серед них е такi, якi бiльше цiнувалися древнiми, а тепер мало вiдомi». Потiм вiн озвучив назви дерев i розповiв про те, як багато попрацював над виведенням цих порiд його дiд, Бернардо. «Я так i думав, – вiдповiдав Фабрiцiо. – Це мiсце i праця вашого предка нагадують менi деяких князiв королiвства Неаполiтанського, якi теж з любов’ю розводили такi породи i насолоджувалися iх тiнню». На цьому вiн перервав розмову i деякий час сидiв у роздумах, а потiм продовжував: «Якби я не боявся вас образити, я висловив би свiй погляд; не думаю, що можу вас образити, так як говорю до друзiв i хочу розмiрковувати про речi, а не злословити. Нехай це не буде нiкому образою, але краще б люди намагалися зрiвнятися з древнiми в справах мужностi i сили, а не в знiженостi, в тому, що древнi робили при свiтлi сонця, а не в тiнi, i сприймали б у вдачi давнини те, що в нiй було справжне i прекрасне, а не помилкове i збочене; адже коли спiвгромадяни моi, римляни, стали вдаватися до подiбних речей, вiтчизна моя загинула». Козiмо вiдповiв на це… Але, щоб уникнути неприемних постiйних повторень слiв: «такий-то сказав», «такий-то вiдповiв», я буду просто називати iмена тих, хто говорить. Отже, Козiмо сказав:
КОЗІМО. Ви почали розмову, якоi я давно хотiв, i я прошу вас говорити не соромлячись, як i я без сорому буду вас питати. Якщо я в питаннях або вiдповiдях буду кого-небудь захищати або засуджувати, це вiдбудеться не для того, щоб виправдовувати або звинувачувати, а для того, щоб почути вiд вас правду.
ФАБРІЦІО. А я iз задоволенням скажу вам все, що знаю, у вiдповiдь на вашi питання, а буде це вiрно чи нi – судiть самi. Питання вашi будуть менi лише приемними, адже я почерпну з них стiльки ж, скiльки ви з моiх вiдповiдей; мудрий запитувач часто змушуе спiврозмовника багато про що подумати i вiдкривае йому такi речi, про якi вiн без цих запитань нiколи б нiчого не дiзнався.
КОЗІМО. Я хочу повернутися до того, про що ви говорили ранiше, – а саме, що мiй дiд i вашi предки вчинили б мудрiше, якби наслiдували древнiх в справах мужнiх, а не в знiженостi. Менi хотiлося б виправдати мого дiда, надавши вам змогу захищати ваших предкiв. Не думаю, щоб в його часи знайшлася людина, яка б так ненавидiла знiженiсть, як вiн, i так любив суворе життя, яке ви вихваляете; проте вiн усвiдомлював, що нi сам вiн, нi дiти його цим життям жити не можуть, бо вiн народився в тому розбещеному столiттi, коли людина, яка не бажае пiдкорятися загальним правилам, стала би для всiх i кожного предметом осуду i зневаги.
Адже якби людина, подiбно до Дiогена, влiтку пiд палючим сонцем лежала б голою на пiску, а взимку в саму холоднечу валялася б на снiгу, – ii вважали б божевiльною. Якби в наш час хто-небудь, подiбно до спартанцiв, виховував своiх дiтей в селi, змушував би iх спати просто неба, ходити босими, з непокритою головою i купатися в крижанiй водi, щоб привчити iх до болю i вiдучити вiд надмiрноi любовi до життя i страху смертi, – вiн був би смiшним, i його сприймали б швидше за дикого звiра, нiж за людину. Якби серед нас з’явилася б людина, яка харчуеться овочами i зневажае золото, подiбно до Фабрiцiо, – ii мало хто вихваляв би, але нiхто не став би ii послiдовником.
Так i дiд мiй злякався моралi, вiдступив вiд древнiх зразкiв i наслiдував iх в тих речах, де вiн мiг це робити, звертаючи на себе менше уваги.
ФАБРІЦІО. У цiй частинi ви захистили його блискуче, i, звичайно, ви маете рацiю; проте я говорив не стiльки про це суворе життя, скiльки про iншi порядки, бiльш м’якi i бiльш вiдповiднi до звичок наших днiв, i менi здаеться, що людинi, яка належить до числа перших громадян мiста, було б неважко iх встановити. Як завжди, я нiяк не можу вiдмовитися вiд прикладу моiх римлян: якщо вдивитися в iх спосiб життя i в лад цiеi республiки, ми знайдемо там багато такого, що було б не неможливо вiдновити в громадянському суспiльствi, в якому ще вцiлiло що-небудь хороше.
КОЗІМО. Що ж схоже на стародавнi звичаi ви хотiли б увести?
ФАБРІЦІО. Вiддавати шану i нагороджувати доблесть, не зневажати бiднiсть, поважати порядок i лад вiйськовоi дисциплiни, змусити громадян любити один одного, не утворювати партiй, менше дорожити особистими вигодами, нiж суспiльною користю, i багато iншого, що цiлком поеднуеться з духом нашого часу. Все це неважко сприйняти, якщо тiльки ретельно обмiркувати i застосувати вiрний засiб, бо iстина тут е такою очевидною, що вона може бути засвоена звичайним розумом. Всякий, хто це зрозумiе, посадить дерева, пiд тiнню яких можна вiдпочивати ще з бiльшим щастям i радiстю, нiж в цьому саду.
КОЗІМО. Я жодним словом не хотiв би заперечувати вашi слова i надаю це тим, у кого може бути власне судження про такi речi; звертаюся тепер до вас, як до обвинувача тих, хто не наслiдуе древнiх у iхнiх великих справах, i думаю, що таким шляхом я ближче пiдiйду до мети нашоi бесiди. Менi хотiлося б дiзнатися вiд вас, чому ви, з одного боку, мечете громи проти тих, хто не схожий на древнiх, i разом з тим самi в своiй сферi вiйськовоi справи, в якiй здобули настiльки гучну славу, нiколи не зверталися до стародавнiх звичаiв i навiть не запроваджували нiчого, що хоча б приблизно нагадувало iх?
ФАБРІЦІО. Ви пiдiйшли саме до того, чого я очiкував, бо вся моя промова вимагала саме цього питання, i я нiчого iншого не хотiв. Менi, звичайно, було б легко виправдатися, але, щоб зробити приемнiсть вам i собi (благо час нам це дозволяе), я хочу поговорити на цю тему бiльш детально.
Якщо люди хочуть щось зробити, вони, передовсiм, мають з усiею ретельнiстю пiдготуватися, щоб принагiдно бути у всеозброеннi для досягнення намiченоi ними мети. Коли приготування зробленi обережно, вони залишаються таемницею, i нiкого не можна звинуватити в недбалостi, поки не з’явиться слушний момент для розкриття свого задуму; якщо ж людина i тодi продовжуе дiяти, це означае, що вона або недостатньо пiдготувалася, або взагалi нiчого не обдумала. Менi ж нiколи не довелося показувати, що я готуюся до вiдновлення древнiх пiдвалин вiйськовоi справи, i тому нi ви, нi хто-небудь iнший не може звинувачувати мене в тому, що я цього не виконав. Думаю, що це достатньо захищае мене вiд вашого докору.
