Золотi копита
Юрiй Логвин
Авантюрний роман про козака Омелька Баламута – вiдважного бiйця, непереможного картяра, невтомного коханця i великого хитруна. На пожарищi вiн рятуе хлопчика, але порятунок не означае спокою нi для козака, нi для його нового джури. Далi розгортаеться карколомно iнтригуючий сюжет. Нiби й не бракуе небезпек i дивовиж в Украiнi, та Козак Баламут не може втриматися, аби не поринути в спогади про своi попереднi пригоди в рiзних краях. На читача чекають як описи боiв, так мiстика та еротика. І все це вiдбуваеться у другiй половинi XVI столiття.
Юрiй Логвин
ЗОЛОТІ КОПИТА
ФУРН ЕЛЬ-ШАЙТАН
(Пiч шайтана)
Вiн не зчувся, як сонячний промiнь пiдкрався до нього i, мов батогом, уперiщив по очах. Прокинувся вмить, та не поворушився, Тiльки ледь-ледь розтулив повiки. Все, як i вчора – вибiленi вапном стiни, вохриста долiвка. Чисто виметена. Бо пилу нема, хоча чорнi ноги сiрими п'ятами гатять по долiвцi. Тi чорнi ноги дрiботять iз шаленою швидкiстю. Коли вони бiля нього, тодi вiн бачить тонкi литки. Як вiддаляються, то видно й довгi м'язистi стегна. Стегна рухаються iз шаленою швидкiстю. А над стегнами стрибають-крутяться крутi лискучi сiдницi, немов два тугих кавунцi!
Повiки ширше не розплющив – очей вище не зводив – раптом озирнеться i побачить, що вiн прокинувся!
А йому треба зачаiтись, щоб прийти до тями i вирiшити все безпомильно. Треба зрозумiти – те, що вона його приспала – це для нього порятунок чи пастка? Адже караван мав рушити в ту мить, як сонце витнеться з-за скель, зразу пiсля вранiшньоi молитви салят ель-фаджр. А перед молитвою всi паки повиннi бути на верблюдах. І зброя налаштована до бою. Значить, вона затягла його в мертвий квартал не для любощiв, а щоб сховати вiд караванщикiв. Отож, вона знала, що буде пастка? Така пастка, з якоi нiхто не вискочить живцем?.. Але ж вона пила це вино разом iз ним з однiеi чашi. І на нiй не телiпались нiякi лахи (голяка сидiла), щоб вона могла сховати в складках тканини дурманне зiлля. І вино пили по черзi… От тiльки дайте пригадати: хто зробив останнiй ковток? Вона чи вiн? Якщо вiн, значить, вона так пiдкинула зiлля, що воно осiло на днi, i вiн все його i заковтав… Але ж вона така метка, що могла сипонути дурман спочатку. А тодi в кiнцi з останнiм ковтком випила зiлля-протидiю?.. А, може, вона спочатку випила те зiлля, що знешкодить сонне зiлля? Та чого вiн, власне, ламае собi голову i плутаеться у павутиннi пiдозри, мов необачна муха? Вона ж чаклунка, та ще й чорна! Хоча, хоча, а що вона, власне, йому поганого зробила?.. Нi, нема чого дурне вигадувати – вона йому весь час допомагала. Хоча не хто iнший, а саме вiн забрав ii в рабство… Бо що тодi було?.. Вискочили вони на п'яти прудких гостроносих шебеках аж за Геркулесовi Стовпи в океан. І бiля самоi Африки прихопили пiсля короткого i запеклого бою португальський галеон. Товарiв захопили цiлу гору, монет, срiбних i золотих – кiлька скринь!.. Та ще сотнi пiвтори чорних у трюмi. Тiльки вона не була разом з усiма рабами. Здибались вони в димовому чадi камбузу. Його туди понесло через усi палуби й вузькi люки i стрiмкi сходинки шалене бажання знайти хоч шматочок солонини чи сала… Це вже скiльки рокiв вiн не iв хоч якогось там сала, чи шинки?!. Поки вся бусурманська братiя рватиме здобич i дiлитиме, вiн хоч поласуе по-людському сухарями i свининою. У хмарах диму, в примарному червоному свiтлi вiдкритоi печi стрибали двi примари. Одна постать велика, чорна. Здоровило-негр щосили вимахував абордажною шаблею. Крушив стiни, полицi, розбивав на друзки посуд i нiвечив начиння кухарське, але поцiлити свою жертву не мiг. «Стiй! Стiй, чортова душо!» – заволав вiн, вступаючи в камбуз. Вона на якусь мить, зовсiм на якись невловимий момент затнулась. І здоровило-негр таки дiстав ii гаком абордажноi шаблi по грудях. Затрiщала сукня. Оголилась ii пазуха. І по чорнiй шкiрi простяглась свiтлорожева смуга рани. Не встиг вiн i клiпнути оком, як смуга заструменiла кров'ю. Одним ударом кольчужноi рукавицi в потилицю вiн завалив негра на пiдлогу. А пiдлога була засипана погаслими i жеврiючими шматочками вугiлля. У присмерку то тут, то там спалахували блакитнi вогники i звивались в гору над ними тонкi цiвки бiлого чадного диму. Для певностi вiн щосили п'ятою вжучив лежачого пiд здухвину. Той гикнув i захарчав. Ще раз вгатив ногою у пахвину. Пiсля цього удару не було чутно й дихання. А тодi вже ступив до пораненоi негритянки, Але вона виставила вперед руку зi свiтлою, наче сiрою долонею, мовляв: «Не пiдходь. Я сама впораюсь!» Лiвою рукою, довжелезними тонкими пальцями вона стягувала роздертий золотавий шовк, щоб прикрити груди. По ii обличчю побачив, що вона не стидаеться, а хоче щось сховати, «Що воно там таке? «– вiн блискавично схопив i вiдвiв на боки ii руки. Розiрвана сукня розповзлася по скривавленому чорному тiлу. І йому вiдкрилась ii худюща окостувата грудина. Лiва цицька стирчала просто на нього здоровенним набряклим сосцем. На мiсцi правоi було три ледь помiтних рубцi. Вiн зразу ж розжав пальцi i розвiв руками, мовляв: «Вибачай. Я нiчого не хотiв. Просто було цiкаво…» Вона знов стягла, вже обома руками, скривавлену сукню. А вiн ще раз, на всяк випадок, вдарив лежачого i пiдняв його абордажну шаблю. І краем ока пильнував, що дiе чорна. Вона обережно переступила через розкиданi по пiдлозi гарячi жарини i пiдiйшла до свiтла розкритоi печi. Розпахнула подерту сукню i почала швидко чи то терти себе, чи то вдаряти по грудинi, по ребрах. Кислий дурман чаду густiшав, сильно дерло в горлi. Вiн злегка торкнувся ii плеча. Обернулась, зблеснувши здоровенними бiлками вирлатих очей. Показав iй на мигах: «Де в них iжа? Я хочу м'яса!» – Вiн показав, як вiн тримае кiстку обома руками i дере зубами м'ясо.
– М'яса хочеш? – Спитала вона м'яким спадаючим голосом.
– Ти говориш арабською?!
– Ага.
– Тодi скажи – де солонина i сухарi?
– Ми пливемо до Лiсабону. Солонину давно з'iли. У сухарях – у них черва завелась.
– Тодi пiшли на гору. Корабель скоро згорить.
– Благаю: не вiддавай мене матросам! Ти сильний i смiливий. Тебе бояться…
– Звiдки ти таке знаеш таке про мене?!
– Я чаклунка…
І от тепер вона танцюе, обернувшись, за своею звичкою, спиною до нього. Хоча мала б злягатись iз ним. Бо вона, тiльки була найменша нагода десь усамiтнитись, ii аж тiпало всю, судомило, так вона його бажала… Найбiльше любила покласти його голiчерева, настромитись на нього i стрибати до нестями… Потiм починала його всього обцiловувати i з розпачем промовляти: «Чого у вас, у бiлих, такi маленькi губи? Ну як з тобою цiлуватись?..» Вiн все ж остерiгався ii. І тому, коли вона перший раз вхопила своiми товстенними губами його прутень, вiн аж закляк, здерев'янiв. Вона миттю це вiдчула i випустила з рота його набрякле до болю ество i скочила зверху, настромившись на прутень. Нахилялась до нього i шепотiла: «Ти не бiйся! Я можу його своiм еством взяти, як пальцями…» Вона обома долонями прихопила його лице, обережно цiлувала пухлими гарячими губами повiки, вилицi. А там, унизу, своiм еством вона його м'яла (то стискала, то вiдпускала), немов пальцями… Вiдчув, що вже пекучим бажанням набрякае його прутень. Не вiд споглядання ii пружнiх лискучих стегон, ii крутих сiдниць. А вiд спогадiв про те, як вони вперше пiсля морського розбою зустрiлись у веселiм кварталi – дар ель-кихабi… До речi, солонину i сухарi вiн таки тодi знайшов. В однiй каютi на кормi. Дим вже заливав каюту. Вона стояла бiля нього i здивовано споглядала, як вiн з превеликою насолодою трiскав стару солонину i прiлi сухарi. Зрештою вона не витримала i спитала.
– Ти таемний?..
Щось його за язик потягло i вiн вiдповiв, навмання бовкнувши:
– Я чародiй у вiйнi.
– От добре! Я так i знала, що ти чарiвник! Тодi обiцяй менi – ти продаси мене в дар-ель-кихаб!..
– Як хочеш… А ти краще мене розмовляеш арабською…
– Дурницi. Скоро i ти навчишся. Ти розумний!..
«Якого чорта я оце все згадую? Здурiти можна!.. Та менi ж треба проскочити через Оджаи шайтан – Жаровню шайтана! А я тут розлiгся i ii соромiцькi танцi споглядаю! Вставай!» – Наказав собi. Але, як пiдслухала його думку, чорна чаклунка подала голос.
– Я теж пила сонне зiлля. Менi треба було вгамувати хiть i не лiзти до тебе. А тобi треба було будь-що добре виспатись перед походом. Караван приречено. Ти маеш врятуватись. Ти встанеш i нап'ешся верблюдячого кисляку. Вiн пiд корзиною для фiнiкiв. Я приготувала три очеретяних колiнця. Якщо сили тобi не зрадять, то для покрiплення вистачить бiлоi очеретини. Якщо ослабнуть м'язи i суглоби, i ти впадеш на розпечений пiсок – заковтай зiлля з червоноi тростини! Чорну… чорну… тiльки тодi можеш розкрити, коли смерть тобi засмердить в лице i зблисне щербатим мечем перед очима. Зброя схована у щiлинi стiни… Не розплющуй, бо пропадуть всi моi чарiвнi танцi!.. Ти розплющиш очi, як на гробницi закричить самиця ререга!.. Я поцiлую тебе i пiду…
Вона нахилилась до нього, i вiн вiдчув на своему обличчi гарячi набряклi сосцi ii грудей. Вона цiлувала його пальцi. І що дивно – язик у неi був гарячий, довгий i шерхуватий, мов у теляти. «Е нi, щось тут не те!.. Це омана – у неi немае правоi цицьки!..» – Не дивись, не дивись! Я зникаю, я зникаю!.. – Ще вона щось зашамотiла, замекала дивно i за мить почулось, як дзвiнко посипались камiнцi у висохлий водовiд-сегiю. Вiн прислухався. Повна тиша. Навiть не чути трiскоту цикад з-за муру жилого кварталу. Та ось заквилив ререг на гробницi марабута. «Все! Час настав!» – сказав вiн подумки, розплющив очi i пiдвiвся з долiвки.
Прислухався, затамувавши дихання.
Тiльки рiзкi крики самицi ререга, яка кружляла над цвинтарем.
Визирнув iз вхiдного отвору цього мертвого будинку.
Свiтло слiпить, випiкае очi. Небо наче розплавлений свинець i нiби мерехтить якимись смугами. Тiнi – чорним атраментом на вохристiй кам'янистiй землi.
Рвонувся на вулицю. Перескочив через вулицю. І швидко побiг попiд стiнами будинкiв i потрiсканих мурiв. Бiг до цвинтаря. За гробницею марабута цвинтар спускався вниз до свiтло-рудоi стiни. В одному мiсцi, де стiна гостро завертала, у закутку, вiн знайшов той припас, який йому наобiцяла чорна чародiйка.
Гарливо припасував на собi зброю i корзину з бурдюком та торбу iз сушеною сараною, а три рурочки iз зiллям надяг на шию. У кутку ще стояла плита вапняку. Вiдвернув плиту i побачив дiрку. Якраз, щоб пролiзти назовнi. Присiв навпочiпки та визирнув у дiру.
Зразу пiд муром iшло двi-три саженi похилого кам'янистого грунту. У ньому й починалась щiлина-спуск у долину Оджаи Шайтан. Упираючись обома руками у кам'янистi стiни крутого спуску-щiлини, швидко спускався вниз. Гаряча глина й каменi, здавалося, ось-ось обпечуть лiву руку до пухирiв. Якiсь три-чотири камiнцi з легким стуком покотились униз. І знов тихо… Не зчувся, як спустився на дно ущелини.
Ущелина тут ще не була така глибока, щоб зразу закрити своiм схилом вiд нього все мiсто-касбу. Звiдсiля будинки виглядали наче купа зiм'ятих бджолиних сот.
Ущелина спустилась ще нижче, розширилась. Їi урвистi схили зробились крутiшими i закрили вiд його очей i слiпучий бiлий пояс оборонного миру, i золотавi стiни будинкiв. Ось тодi й почався його шлях до Оджаи шайтан… Його не треба було вчити, як iти – вiн вже вiдбув три соляних походи. Ступав розмiрено i читав «Отче наш». Закiнчував i знов починав. Не затинаючись, не спиняючись, без перерви знов i знов!.. Знав, що навiть якщо його хто тепер i побачить, то нiяка куля його не дiстане. А погоню хто за ним надiшле? Нi один iз рабiв чи обранцiв, який пiшов через Жаровню Шайтана, до Джерела Аллаха не доповз. А от це його не лякало – йому допомагала молитва. Та й чорна чарiвниця йому наворожила удачу.
Сонце зависло бiлою нищiвною плямою посеред розпеченого срiблястого неба. Тиснуло пекучим жаром згори на кожну смужку незахищеного тiла. Як вiн не загортався в блакитний лiтам, а променi знаходили шпаринку, то на шиi, то рiзали наче лезом по вилицях, то по перенiссю. Не дуже високо, лiворуч вiд нього, широкими колами лiтала та велика самиця ререга, що кричала на гробницi марабута. І шкiру на пальцях, хоч яка вона вже була задубiла, а сонце пропiкало вогнем. Вiдчував, що до вечора шкiра не витримае – геть пересохне, потрiскаеться, i трiщини закривавлять.
Так було до полудня. А тодi вже почало i знизу смалити його, немов в'юна на сковородi.
Вiн притишив ходу на якусь коротку мить, щоб замiнити козлинi сандалii гострокутнi на широкi (немов гусячi лапи) закругленi сандалii для ходiння по пiску. Бо, нарештi, почався чорний пiсок.
І коли вiн пройшов може з пiвмилi, вiн побачив першого висохлого негра. Вiн пройшов повз нього, не спиняючись. Вона його попередила: на чорнiм пiску, щоб не побачив – не спиняйся, iди далi! Вiн тiльки одному здивувався – висохлий негр був зовсiм голий. І його обвугленi мощi нiде не були нi подзьобанi птахами, нi погризенi звiром.
Не боявся дивитись на чорний пiсок. Адже сонце вiд темного не вiдбиваеться. Але… але тiльки не тут – очi йому виiдало не блиском, а шаленим жаром, що так i струменiв вiд розпеченого пiску.
Задер голову – на срiблястому небi ререга не було.
От тiльки тепер почав розумiти назву цiеi долини – Оджаи-шайтан – Жаровня шайтана. Це, дiйсно, черiнь печi сатани.
Хоч як важко було йому, а округлi широченнi сандалii дали полегшення його ногам. Дивна рiч – нi пити, анi iсти не хотiлось. Дратував лише пекучий бiль тонких смужок обпаленоi шкiри на лицi, на пальцях.
Вiн думав, що робити з обпеченою шкiрою, як побачив другого висохлого негра. Ледь не спинився, щоб краще роздивитись висохлого мерця. А тому, що це була чорна дитина. І знов вiн не побачив на маленькiй мумii нi слiдiв звiриних зубiв, нi пташиних дзьобiв.
Шкiра почала при найменшому руховi трiскатись i кривавити. Треба було щось робити. Довелося спинитись i зняти корзину. У торбу, поруч iз сушеною сараною, чаклунка поклала козячий рiжок з маслом. Вiдкрив чопик i обережно налив масло на суглоби пальцiв. Розтер. Змастив i перенiсся i надбрiв'я. Але полегшення тривало не дуже довго. Поки вiн пiдiйшов до наступного засохлого негритяти, масло випарилось, зникло. І знов шкiра на руках i обличчi почала загрозливо натягуватись. Здавалось, ось-ось i трiсне i бризне кров'ю.
Повiтря вже так розпеклось, що коливалось, як склистий дим. Все миготiло, виламувалось перед його очима. Далекi рудi гори, iх темнi шпилi вiн тепер бачив нiби крiзь струменi прозороi води.
Почало тиснути по-справжньому у скронях. За тим почалась бiда з очима – мов хто iз середини вичавлював iх гострими пазурами. Стало важко дивитись перед собою i вгору. Але вiн боявся дивитись тiльки пiд ноги, щоб не збитись зi шляху. Знав, що треба йти просто на два далеченних шпилi. І хоч як не було важко, час вiд часу пiднiмав голову i дивився вдалину. Тiльки при кожному русi його починало на додаток до болю ще й нудити.
І ось йому привидiвся наче якийсь рух на небi. Зрештою, знемагаючи вiд болю, крiзь пелену, що застувала йому зiр, побачив лiворуч вгорi орла. Орел пiднiмався по колу все вгору i вгору. Орла несло розпечене повiтря. Що це не гриф, заспокоiло його.
