Італiйська дага довжиною в лiкоть i шириною в добру долоню. Канонiрський, вузький, мов швайка, стилет iз позначками дюймiв.
А що турок загарбав майже всю Угорщину, то й з шаблею-адамашкою та булатним кривим ятаганом запiзнались европейськi вояки. І вже не з пiсень та сербських казок, а на власних шиях та ребрах. Угорськi та австрiйськi ковалi швидко навчилися кувати добрi шаблi. А рукоятi своi зробили – що й не гiрше толедських виробiв захищали пальцi.
Ще чотиригранний, майже в два лiктi довжиною кончар, що висiв у гусарiв та драгунiв при сiдлi. Та ще й улюблена зброя мадярських гусарiв – гострий, широкий однобiчний палаш. Із нахиленою рукояттю, щоб сильнiше падав удар на пiшого ворога…
А пiратськi палашi, тесаки та абордажнi шаблi iз гаками та зубцями? Про те, хто i як оздоблював свою зброю, говорити немае нiякого сенсу – нiякого гросбуху не вистачить. Скажемо лише те, що замовники зброi не жалiли монет, щоб прикрасити зброю i златом, i срiблом, i самоцвiтами, i слоновою кiсткою, i чорним деревом, i рогами рiзних звiрiв – вiд оленiв до носорогiв. По-друге – малювання гравiрування та друкування всiляких карт – як гральних, так i географiчних. Про гральнi карти помовчимо. А от про карти земель та морiв скажемо кiлька слiв. Яких тiльки там земель не було названо, яких тiльки краiн не було вимальовано. Все на картах було пiдписане – i рiчки, i ручаi, i озера, i моря, i гори, i переправи на рiчках, i мiста, i фортецi, а для оздоби карт по краях добрi рисувальники намалювали, а славнi гравери вирiзали все те на мiдних дошках, а вправнi друкарi видрукували. І було там всяких-всяких заморських тварин i людей тубiльних дивовижних. Тут маемо сказати цiкаву рiч: на багатьох картах того часу позначено досить таки велику землю – Рутенiю. Щоправда, на одних картах Рутенiя знаходиться вище, на других нижче, ще на одних вона бiльше вiдсунулась на захiд, ще на iнших зовсiм попливла на схiд.
Назву землi Рутенiя написано щирою латиною, а от пояснень що до Рутенii не зроблено нiяких. Навiть не намальовано на околицях жодного насельника Рутенii, чи ii якихось дивних тварин, рослин чи знаменитих будiвель. Тому вважаемо за потрiбне пояснити читачу, де починалась Рутенiя i куди вона сягала.
Немае сумнiву, що починалась Рутенiя вiд Мiста. А в Мiстi вiд зруйнованого i пограбованого Собору. А в Соборi вiд Стiни Нерушимоi, з якоi Богородиця благословляла i захищала розумних i нерозумних насельникiв Рутенii, ii розкiшнi й проклятi лани.
Другими витоками Рутенii були православнi братства при церквах. Там вчилися грамотi i Божому слову, покрiпляти один одного i словом, i шелягом, вчили боронити заповiти дiдiвськi i звичаi своеi землi. Багато з тих молодих братчикiв розходились по мiстечках i селах i навчали письму i слову, правили службу Божу. А дехто поринав у ковиловi степи, щоб гострою шаблею та каленим списом зупиняти ворожi хвилi зi Сходу та Пiвдня.
Рутенiя також могутньо зростала у небагатьох старовинних фортецях. Там ще поодинокi магнати не зреклися дiдiвськоi вiри, плекали старожитнi звичаi та покрiплювали i монетою, i хлiбом вчених мужiв, вправних будiвничих, рiзб'ярiв та малярiв i друкарiв книжок слов'янських. Ну й, звичайно, ми так гадаемо, що Рутенiя сягала туди, де православний хлiбороб сiяв гречку, жито та пшеницю, а його жiнка варила борщ, вареники та галушки. Рутенiя була скрiзь, де пекли найсмачнiшу в свiтi ковбасу i де вмiли робити найсмачнiше в свiтi сало з найсмачнiшою шкоринкою.
Тепер у тебе, любий читачу, немае нiяких сумнiвiв що до того, де знаходилась Рутенiя.
І тому ми почнемо оповiдь про одну пригоду, що сталася в Рутенii у неймовiрнiм столiттi. Одного спекотного дня. Завжди в цей час налiтали людолови з проклятого Криму. Чекали, коли почнуться жнива. А де женцям сховатись в чистiм полi? Хiба встигнеш добiгти до гаю чи байраку, коли вже побачиш ординського пса? Вiн на конi, у нього тугий лук i каленi стрiли, та ще й аркан – зашморг на твою шию. А в тебе в руках лише серп. Хiба дотягнешся до нього?..
Вже й час жнив настав того лiта, та люди не виходили на лани. Бо пiшла чутка, що бачили десь неподалiк татарських кiнних розвiдникiв. Але й сигнальних вогнiв нiхто не палив, не було видно димiв вiд пожеж удень чи заграв уночi.
Врожай достиг багатющий. Важенне колосся просто ламало стебло. Почало сипатись зерно. На лани чорними хмарами спадали птахи. Не витримала хлiборобська душа. Поспiшили в поле всi, хто тiльки мiг, рятувати небачений врожай.
Першого дня стояли на високих грудах дозорцi, i другого дня пильнували, i третiй день додивлялись на всi боки. На четвертий день мусили пiти дозорцi на пiдмогу женцям. Бо в женцiв руки млiли вiд напруги i серце заходилось вiд поспiху – зерно сипалось i сипалось на незжатих нивах.
От тодi, коли сонце злетiло найвище, коли поморенi люди збирались на обiд, чорною марою з балок виринули татари.
Чоловiкiв кого стрiлою поклали, кому шаблюкою голову стяли, кого просто кiньми потолочили.
Жiноцтво, безборонне, зморене i оголомшене жахом, поборкали арканами чи похапали руками. Пов'язали руки сировицею, погнали до знаних ординських шляхiв.
Поспiшали татари, тому й добивали тих, хто занепадав силами. Боялись ординцi вiдплати, бо таки в цю землю вони далеко залiзли. Дiтей цього разу не хапали – кололи дардами та сiкли шаблями. І чоловiкiв наказав iхнiй ватаг не ловити…
Щоб забезпечитись вiд погонi та помсти – праворуч i лiворуч висилав татарин стрiльцiв-пiдпалювачiв. Здалеку били вогненними стрiлами i мчали далi.
На всяке зло татари мали добру тяму – розумiли кривавi пси: коли палае твоя хата, не будеш когось рятувати.
Коли ж пiдiгнали татари свою здобич до рiчки Гнилоi, iх там чекали ще два чамбули з бранками. З'еднались людолови i почали переганяти бродом свою здобич.
Саме тодi на них i вискочили козаки. То були Омелько Баламут, Левко Барило, Семен Ботало, Степан Хрiн, Степан Кринка та iхнiй отаман Іван Грак. Вертали вони з ярмарку у лядськiй землi. Торгували там рибою.
Отаманом у них був Іван Грак, але все в Черкасах облаштував Омелько Баламут. Вiн пiднiс барильце осетровоi iкри писарю черкаського старости i писар виправив грамоту в лядську область, що нiби вони надвiрнi козаки старости i везуть старостiвський товар на ярмарок.
Ярмарок був багатющий. Тiльки козаки привезли рибу, то торгувалося як у казцi – тiльки встигай монети рахувати.
Та щось Омельковi почулося не те в гутiрцi базарних нахлiбникiв. Тому Омелько, не гаючи часу, подався до корчми. Удав, нiби вже добре на пiдпитii. Взяв штоф, чарчину та й упав на лаву якраз поруч одного калiчного, жебрака, чи що воно. Той досьорбував пиво з мiдноi битоi кумпанii. Омелько непевними рухами, розхитуючись збоку на бiк, витяг з-за халяви здоровенну тарань, побив ii об лаву i в два порухи здер iз неi всю шкiру з лускою. Калiка завмер з пiднятою кумпанiею, потяг носом i вiд спокусливого запаху аж очi закотив пiд лоба. Омелько нацiдив собi чарчину, цокаючи штофом об вiнце та проливаючи оковиту на стiл. Тодi плюснув убогому сусiду в його битий мiдний кухоль. Розломив запашну жирнючу тарань i посунув кусень по мокрих дошках… Випили по першiй, потiм по другiй, пiсля третьоi Омелько витяг тарань з другого чобота.
Старець пожадливо пив i дер зубами тарань, i слина з його масних варг капала на дошки столу. А вiн навiть i не втирався – поспiшав заковтати смачне пригощення. Очi його вiд оковитоi i вiд насолоди наiдком почали розпливатись на рiзнi боки.
Омелько непомiтно i швидко озирнувся по корчмi i враз мiцно прихопив сусiда за лiкоть.
– Ну, базарна душо, – просичав на вухо старцю, – що ляхи проти нас замишляють?!
– Ой, пане-козаче… вiдпустiть! – Зашепотiв, затинаючись, жебрак. – Ляхи кажуть… що ви не надвiрнi козаки… черкаського старости… І грамота ваша пiдробна… Треба вас… схопити… І допитати… Тiльки не наважуються самi… чекають пiдмогу… зi Львова… А вiрмени… ну отi купцi, що торгували… у вас всю рибу… купно з возами i волами… пустили поголос… нiби ви не надвiрнi, а запорожцi- злодii… І що вашi осетри не черкаськi, а лиманськi… з турецьких володiнь… значить ви… не все мито сплатили… Бо вище Порогiв таких здоровенних осетрiв немае… Ага… ще тут один шинкар… з Олеська вiн… говорить вiн… нiби впiзнав вiн одного вашого… ну, отого, щербатого… А той щербатий колись, давненько вже… покалiчив одного шляхтича… Коли його ляхи схопили… то вiн оголомшив стражника… І втiк iз в'язницi… На Украiну втiк…
– Цiкаво, цiкаво. А скажи менi, ваш вiйт грошi любить чи дарунки?
– І дарунки теж…
– Як шапка з куницi?
– Пiде… за милу душу…
– Спасибi тобi за пораду… А тепер iди на базар i слухай. І все менi перекажеш. – І зразу ж без всякоi перерви гостро i люто. – Хоч одне слово ляпнеш iз чужоi намови – втоплю отам на тирлi в багнюцi! Та не думай мене дурити. Менi все докажуть… Ось тобi «пулка», нагодуй своiх байстрюкiв. Та гляди, не пропий, бо все взнаю. Ну, йди!
Жебрак тремтячими руками схопив монету i швидко подрiботiв геть iз корчми, забувши, що вiн кульгавий на обидвi ноги.
А в обiд вiйт мав у дарунок зелену оксамитову шапку з кунячою опушкою та венецiйського сап'янового гаманця iз новiсiньким таляром всерединi. А козакам написали справний папiр, що всi мита вони сплатили i тепер вiльнi вiд iнших податкiв у лядських володiннях.
Коли наступного ранку вiдкрились торги, то з козацьких возiв продавали рибу два острозьких купцi.
Раннiм-ранком пустили козаки своiх вiрних коникiв у зворотну путь.
Бадьорою риссю йшла козацька батова. Верхи козацьких шапок як квiтки вигравали на сонцi. У всiх новi справнi чоботи, пояси, хто й жупан прикупив… Та, найголовнiше, добрим порохом та свинцем у шльонських нiмцiв розжилися.
Однак в Омелька було погано на душi. Все не так з цими хлопцями пiшло. У степу, як билися з турком i татарвою, орли. А тут всiх понесло, як з гори в ожеледицю. Отаман Іван щодня бражничав з панотцем Миколаiвськоi Церкви, Левко Барило все в кiнський ряд бiгав, у торги втручався, покупцiв розбивав, могоричив з ними. Семен Ботало годинами лiрницькi псалми слухав та все сльози витирав. Степан Кринка, як ставав до воза, то рибу, не торгуючись, продавав. Коли йому Омелько виговорював, закипав: «Що я, вiрменин який, чи жид, щоб з людиною за кожний мiдяк гризтися?!» Ну й Степан Хрiн, той до цiеi чортовоi вдовицi-шинкарки щоночi стрибав.
І виходило Омельковi i рибою торгувати, i грошi пильнувати. Та й за двома пастухами, що iх вiн найняв до коней i волiв треба було пильнувати, щоб своечасно вигнали на леваду, i щоб почистили i напоiли, i до заiзду ввечерi, не гаячись, повернулись.
Отож, Омелько при возах з рибою i днював, i ночував. Не випадало нiякого передиху i нiякоi втiхи. А могла бути i втiха. Бо з першого дня примiтив одну бубличницю. Ну така вже охайненька, рум'яненька, кароока, брiвки по шнурочку, а цицi аж пазуху пипками проколюють… Одначе бiда, та й годi, – не мiг покинути дiло – як узявся йти з хлопцями у цi землi, що пiд ляхом, то тримайся, поки останню тараню не продаси…
Бубличниця вертка, язиката, а як при Омельковi, то така тиха, як перепiлочка.
Якось вiн кинув iй, як ото вранцi купував гарячi бублики, що от стiльки клопотiв у нього, мае за всiм пильнувати.
– Та бачу, голубе мiй, – проспiвала бубличниця, – я терпляча…
Омельковi аж теплом залило вiд тих слiв, а як вона ще своiми тонкими пальцями торкнулась його засмаглого п'ястука, то наче iскра мiж ними вдарила.
А тепер оце перебите ярмаркування. І грошей не взяли тих, що могли взяти. І не погуляв по-людському. Мрiяв вже два роки розговiтись на ярмарку, вдарити лихом об землю, щоб аж двигтiло. Все через того Степана: ну хiба ж можна отак, не криючись, не забезпечившись, вертати туди, де iз владою заiвся?! Та ще й товариство не попередивши.
Ну, звичайно, панове-браття щасливi – у литовських землях таких грошей нiколи б не вторгували.
Вiд зорi до зорi поспiшали козаки на пiвдень. Тiлесно Омельковi було добре й бадьоро, бо вiн не пив учора.
Могоричили вчора з Острозькими купцями в тiеi шинкарки, до якоi вчащав щербатий Степан Хрiн. Привiтна, усмiхнена, говорить, просто мед з вуст ллеться, а сiрi очi зизi все обраховують – хто який кусень взяв, хто скiльки випив.
Як вподобав вiн зразу бубличницю, то шинкарку просто зненавидiв. Наче й не було за що. Зате тепер було за що – не сподобалась Омельковi горiлка, настояна на калганi. Гiрка була не гiрка, а якась iдуча. Другоi чарки Омелько i не пив, вуса мочив… Особливо ж роз'ятрило його, що панове-браття дудлили ii, як узвар у спекотний день.
