Що не гриф, а орел, то була добра ознака. Грифи прилiтають – тодi смерть невiдворотна!
Задивився на того строкатого орла, що швидко пiднiмався вгору, час вiд часу рiзко змахуючи крилами. Щось раптом захрустiло пiд правою сандалiею. Таки спинився, хоча й обiцяв чародiйцi не спинятись, i озирнувся.
Побачив, що наступив на череп висохлого негритяти. Суха голова розсипалась на якесь брудне борошно. Не на скалки, не на кусники. А розсипалась пилом, мов величезна порхавка спекотного дня.
Знав, що нiчого не вдiеш i треба йти далi. Для бадьоростi вiн заспiвав щось, але й сам дiбрати не мiг, що вiн спiвае. «Невже те чародiйське зiлля так довго дiе? Чи тiльки зараз почало дiяти?!» – у розпачi i з превеликим жахом подумав. Нараз згадав ту молитву, що спiвав дiд- воляр: «Не убоiшся от страха нощного, от стрiли летящия во днi, от вещi во тьмi преходящiя, от сряща i бiса полуденного…» Ішов далi i повторював слова молитви. І дихання почало вирiвнюватись. І крок змiцнiв. Попростував уперед швидко, не особливо переймаючись тим, що попереду нього, досить далеченько, iде якийсь чоловiк. Як i вiн, той прямуе до двох далеких шпилiв. «Цiкаво, що то за чоловiк? Важко дiбрати, але, здаеться, у нього за спиною зв'язка довгих стрiл i пласка корзина?..» Поки вдивлявся у самотнього мандрiвця, що йшов одною з ним дорогою, просто на очах праворуч i лiворуч почали у склистiй полуденнiй юзi виростати пальми. Он пiд однiею заблищала вода джерела. І от коли побачив ряботiння на водi, тут йому захотiлося туди кинутись. Забув, що спину йому обтяжуе корзина з тугим бурдюком. Ступив праворуч вiд своеi стежки, зачепився об камiнь i впав навкарачки на чорний розпечений пiсок. У руки i колiна запекло несамовито.
Вiд болю вiн отямився, звiвся i побачив, що стоiть на прямому чорному шляху, що веде до фiалкових гостроверхих шпилiв. «Скiльки до них миль? Сiм, вiсiм чи десять?.. Нiчого, подужаю. А он i два гостроверхих шпилi. Отам, мiж ними Джерело Аллаха…» Знов втратив пильнiсть i наступив на висохлого маленького негра. Грудна клiтка розсипалась на порох, а голова мумii покотилась прiч зi шляху.
Здригнувся i вiдсахнувся на якусь мить. Тiльки на мить. Бо пити i iсти хотiлось сильнiше смертi.
Не спиняючись, на ходi, вивертаючи суглоби, дiстав з-за спини з корзини спочатку бурдюк. Порепаними, у кривавих трiщинах, вустами прихопив рурку бурдюка i насмоктався верблюдячого кисляку. Сховав бурдюк i з'iв кiлька жмень сушеноi сарани.
Спочатку стало легше i з'явилась справжня бадьорiсть. Та трохи згодом почалось щось неймовiрне – почало нудити, тiпати, судомити, рвати м'язи i вивертати всi суглоби. Його кидало то вперед, то штовхало назад, то зносило з прямоi дороги на гостре камiння чи в тонкий пил. Не рятували вже й широкi сандалii вiд вогненного пiску. Шкiра трiскалась, i кров зразу засихала чорними струпами. Все частiше вiн падав. Пересохло i в ротi, i в горлi, i в носi. Важко було дивитись. Вiд спраги швидко слабiшав. Але тепер у нього зовсiм вiдбило тяму, що в бурдюку ще повно верблюдячого кисляку. У запамороченiй головi вже не було згадки про зiлля, подароване чорною чарiвницею. Та ось його занесло на гострi каменi, i вiн вдарився так, що в очах все затьмарилось. І не було чутно, як йому каменi печуть тiло.
Коли туман в очах розiйшовся, то побачив перед лицем три очеретинки на шворочцi – бiлу, червону та чорну. Пригадав, що це його порятунок – треба з'iсти зiлля. Намагався пригадати – коли яку вживати? Але не змiг i тому простягнув руку до червоноi очеретини…
Вiн не знав, за який час почало дiяти те зiлля, але тепер змiг iти далi. І пухирi хоч повискакували на зап'ястях, на литках i на стопах, тiльки трохи щемiли…
Його бiльше не заносило, не хитало.
Твердою ходою вiн наближався до скель у кiнцi долини. А праворуч i лiворуч вiд його шляху все частiше траплялись висохлi негритята.
Скiльки iх було? Не менше сорока, якщо пригадати, скiльки побачив сьогоднi. Скiльки насправдi – не знае нiхто, бо хто знае, скiлькох вiн не помiтив, коли йому оте з головою трапилось?
Пiдступив до перших скель, коли сонце позолотило гiрськi схили i кинуло довгi тiнi на сiрий пiсок.
Чорний пiсок закiнчився ще може за пiвмилi до скель до перших гiрських схилiв.
Вiдколи кiнчився чорний пiсок, кiнчились i висохлi негритята.
Уважно обдивився, чи не причаiлась де змiя, чи не сховався скорпiон чи сiренький смертельний павучок. Поприбирав камiнчики. Зняв снiп гальфи зi зброею i корзину. Лiг на спину пiд самiсiньку скелю на гарячий, але не розпечений, пiсок i задер угору ноги, прихиливши до камiнноi стiни.
Подивився вгору. Бiлувате, наче сироватка, небо все бiльше у височинi бралося легкою, легкою блакиттю.
І ось вгорi на неосяжнiй вишинi наче пливла майже невидима квiтка.
«Диви, куди гарячим повiтрям пiдняло орла… – Блаженно посмiхаючись, подумав i заплющив очi. – Порахую до трьох сотень i пiду далi. Скiльки тут до Колодязя Аллаха – крокiв двiстi. Вважай, вiн вже прийшов! Прийшов? Нi, перебiг Чортову жаровню, як бусурмани кажуть: фурн-ель- шайтан аль-висвас-аль-ханнас… Диви, не забув, не забув…» – радiв вiн i почав рахувати. Порахував спочатку по-арабськи, потiм перейшов на турецьку… Далi збився i продовжив нiмецькою, але знов збився i поки пригадав, провалився в гарячий, задушливий морок… Із хворобливоi дрiмоти його викинув ще гарячiший, нiж ранiше, струмiнь розпеченого вiтру. На додаток на нього згори iз шаленою швидкiстю накочувалось сухе трiскотiння. Розклепив закислi, запаленi повiки.
Над ним розпластались чорнi крила грифа. Вiд крил тхнуло трупним смородом. Змiiна голова з голою шиею вивернула до нього нерухоме, наче скляне, жовте око.
Смердючий птах зустрiвся з ним поглядом i, змахнувши крилами, вiдскочив назад. А з височини темнiючого неба один за одним падали чорнi велетенськi птахи.
«А гниди сучi! Та я ще живий! Я перебiг фурн-ель-шайтан ель-висвасель-ханнас!» – Заволав вiн пересохлими вустами. І шкiра трiсла, i вiн вiдчув солоний смак своеi кровi.
Вiн вiдштовхнувся ногами вiд скелi, вивернувся на льоту i вже був на колiнах. Притяг до себе зв'язку гальфи. Тут саме й побачив те, вiд чого в нього аж зайшлося серце. Здоровенна гриваста гiена тягла за рурку бурдюк з кисляком. З бурдюка тонкою цiвкою виливався кисляк.
Висмикнув iз снопа гальфи ковану iз цiльного залiза дарду-акермуа i з нелюдською силою метнув у гiену. Гостре i тонке, як бритва, лезо наконечника прошило, протнуло чубок i груди гiени. Тварюка завалилась на бiк. Та бурдюк не випустила. Тут ще чотири головатi, низькозадi гiени вискочили iз заростей гальфи. Кинулись до нього за всiма законами мисливського мистецтва. Двi прямо на нього, а двi намагались заскочити йому за спину. Вiн встиг схопити зв'язку гальфи зi зброею i притулитись спиною до скелi. Гiен – чотирi, дард-акермуа – лише двi. Та ще дерев'яний держак з гострим залiзним гаком для ловлi змiй. Та голе, без гарди, лезо гiшпанськоi шпаги. А гiени не стояли на мiсцi – вони все крутились перед ним, стрибали туди-сюди. Тiльки вiн замахувався на крайню гiену злiва, вона легко вiдскакувала. Одночасно з тим, двi гiени з правого боку кидались просто до його нiг. Вiд цього гармидеру грифи не тiльки не порозлiтались, а тiльки незграбно покрокували далi, поволочивши широко розкритi крила.
Розпечене сонце вже за шпилем найближчого хребта. З кожною миттю небо вгорi синiе, а на обрii золота смуга перетворюеться на вишнево-темну i зливаеться з чорнотою скель.
Впаде темрява i вони розшматують його. У гiен щелепи сильнiшi левових. Ось коли вiн згадав про чорну очеретину. Пастила в нiй була чорна i гiркiша за полин. Але якось заковтав iдучу сумiш, бо хоч в ротi геть пересохло, гiркота викликала слину. Тiльки гiркота дiйшла до шлунка, як тiеi ж миттi вiн вiдчув непогамовну лють i напругу.
Ця лють i кинула його на гiен. З першого випаду вiн протнув гiену просто мiж ребер у серце. На пiсок звiрюка гепнулась вже дохла. Тiльки дри нула лапами, згрiбаючи пiсок кiгтями.
Іншi три гiени не втiкали. А тiльки вiдскочили, розвернулись i знов кинулись на нього.
Одну вiн рубонув по мордi з усього маху клинком шпаги. Кров бризнула на всi боки. Гiена заверещала. Та не втекла, а поранена, без всякого страху i обережностi поперла на нього. Вiн встиг вiдступити, щоб зручнiше сiконути клинком… Не втримався – послизнувся. І падаючи, всадив клинок у тулуб звiрюки. Та, протнута шпагою, гiена перла на нього. І вже ii смердюча пащека бiля його лиця. Вiн встиг пхнути iй у пащу залiзний гак. Щелепи стискаються. Трiскотять покришенi iкла i хрупае навпiл зламане залiзо гака. Зламане залiзо випадае iз скривавленоi пащi. Гiена роззявляе пащу i тiльки мить – i вона порве йому обличчя! У неймовiрному вивертi вiн встигае вхопити звiра за обидва вуха i вiдвернути вiд себе скривавлену смердючу морду i втопити ii в пiсок.
Гiена заверещала якимось незвичним голосом i враз замовкла. Вiд напруги в нього потемнiло в очах i зайшлося, наче забулькало, серце. Якусь мить вiн лежав нерухомо i не мав сил, щоб розклiпити повiки.
Коли ж роздер своi запаленi очi, то побачив, що лежить вiн пiд возом на оберемку запашноi луговоi трави. І тримае за вуха козу з таким здоровенним вим'ям, що воно пiдв'язане в торбу.
А друга коза, теж шута, але з маленьким вим'ям, намагаеться обжувати китицi його знаменитого червоного пояса.
Омелько озирнувся на всi боки. На ярмарковiм майданi обiд. Хто дрiмае пiд возом, хто хропе, розкидавши руки й ноги; хто пiшов у верби та й простягся в холодочку. Хто ще щось в казанку чаклуе, зазирае туди, як сорока в кiстку.
Нi на нього, нi на його воза нiхто й не озирнувся.
Вiн, зрештою, здогадався вiдпустити вуха кози. Сумнiву не було – це шинкарка напоiла його оковитою, настояною чи на корi шелюгу, чи на курячому сухому гiвнi. Помогоричили, як заведено на ярмарку. І щоб вiн вiд трьох чарок у таке неподобство потрапив?! Та вiн щироi оковити мiг i десять чарок перехилити i потiм збити з пiстоля полум'я свiчки!.. Хоч сон був вiд трутизни, але все одно вiщий. Чорна йому завжди снилась напередоднi бiди… Нiби попереджала… І вiн завжди рятувався! Так йому щемно стало, як вiн ii згадав, що аж сльоза накотилась на запаленi повiки.
Пiдвiвся, протер очi, обтрусив шапку i знов настромив на свiжовиголену лискучу голову.
Пiд другим iхнiм возом, на охайно розстеленiй свитi, спав рудовусий Степан Кринка. Нiкого бiльше з iхнього маленького гурту не було. Всi десь пiшли. Кому куди i що кому бажалось. Все, як годиться – козацький казан спiльний, а далi – вiльному воля.
Отаманом у них був Іван Грак, але в Черкасах все облаштував Омелько Баламут. Вiн пiднiс барильце осетровоi iкри писарю черкаського старости, i писар виправив грамоту в лядську область, що нiби вони надвiрнi козаки старости i везуть старостiвський товар на ярмарок.
Ярмарок був багатющий!
І з яких тiльки земель не прибули торгiвцi! Навiть iз Угрiв з-за Карпат, були литовцi з Вiльна, волохи з Молдови, греки з Криму i вiрмени зi Львова i Кам'янця, нiмцi зi Шльонська. А що православних позбиралось зi всiх земель!..
Тiльки козаки привезли рибу, ще й добру рибу, тому торгувалося як у казцi – тiльки встигай монети рахувати!
Та щось Омельковi почулося не те в гутiрцi базарних похлiбникiв. І занадто часто зиркали на козакiв стражi. Тепер, пiсля цього жахливого вiщого сну, Омелько не вагався. Нишком помолився i вийшов з ярмарку та й потягся до корчми. Вiщi знаки – справа добра, але пiдозра ще не доказ! Треба шукати докази… От вiн i пiшов до корчми по докази.
1. ЧОГОСЬ МЕНІ ДРІМАЄТЬСЯ
Вiдколи вiдчайдушний генуезець Крiстобаль Колон (як кажуть захiднi вченi, за походженням iудей), знаний як iспанський мореплавець Христофор Колумб, вiдкрив Новий Свiт, сталися в нашiй старiй Європi рiзнi дива.
Почались вони зi справжньоi повенi злата та срiбла, що наплинула з-за океану в Іспанiю. А звiдтiль вже по всiх усюдах. Через ту кiлькiсть золотих та срiбних монет сталися неймовiрнi перетворення з цiнами i товарами на всiх торжищах i митницях. Тобто через те злато- срiбло все в тодiшнiм життi зрушилось, закрутилось, загуркотiло й стало де боком, де раком, де дибки, а де й догори ногами. Але всiх тодiшнiх змiн i подiй нам, любий читачу, не перелiчити, не пояснити i не зрозумiти.
Скажемо лише трохи про двi речi (залежнi вiд монет), якi в столiттi ХVІ вдосконалились i розповсюдились, як нiколи до того.
По-перше – це зброя, як холодна, так i вогнепальна. Бо в нiй була величезна потреба. Спочатку – щоб загарбати чужi добра, а потiм – захистити вже свое, награбоване, добро.
Такого розмаiття ручноi клинковоi зброi не знало потiм жодне столiття. Тут тобi короткi широкi мечi «ландскнехти», що поперек черева носили пiкiнери. І дворучнi мечi для велетiв iз швейцарськоi та нiмецькоi пiхоти. Мечi завдовжки до двох метрiв та вагою кiлограмiв у п'ять. Або iталiйськi та iспанськi шпаги з тригранним лезом, довшим метра, з крученими хитрими рукоятями, що й пальцi захистять i вороже лезо зламають. Або вузький венецiйський меч «schiavona», довжиною до метра, вагою бiльше кiлограма… Ну, а чингали!.. І нiмецькi вузькi, з перехрестями, закрученими, мов роги. Гранчастi толедськi з глухим захистом пальцiв, перехрестям проти ворожоi шпаги та ще й з боковою дiркою-пасткою проти ворожого леза. Або от нiмецький чингал iз перехрестям, вивернутим змiею, та лезом, в яке вклепана дюжина зубцiв, що вiдкриваються i розривають тiло ворога, коли чингал висмикують iз рани.
Толедський чингал з пружиною, що розкриваеться в ранi на три леза.
